Постанова КЦС ВС № 522/20861/15-ц

Постанова Іменем України 19 лютого 2020 року м. Київ справа № 522/20861/15-ц провадження № 61-13941св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 січня 2016 року у складі судді Кічмаренко С. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2019 року у складі колегії суддів: Заїкіної А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М. у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст заяви У червні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом, в якому просить суд стягнути на її користь заборгованість за: 1) договором позики від 25 грудня 2001 року в розмірі - 14 000,00 доларів США; 2) договором позики від 05 вересня 2007 року в розмірі - 50 000,00 євро; 3) договором позики від 03 січня 2010 року в розмірі - 36 000,00 євро. Всього просить стягнути з ОСОБА_2 на її користь суми в розмірі - 14 000,00 доларів США та 86 000,00 євро. Позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що 25 грудня 2001 року між сторонами було укладено договір позики, відповідно до пункту 1 якого відповідач отримала від неї у борг грошові кошти у розмірі - 14 000,00 доларів США. Вказану суму ОСОБА_2 зобов`язалася повернути у строк до 25 грудня 2014 року. 05 вересня 2007 року між сторонами було укладено договір позики, відповідно до пункту 1 якого відповідач отримала від неї у борг грошові кошти у розмірі - 50 000,00 євро. Вказану суму ОСОБА_2 зобов`язалася повернути у строк до 05 серпня 2013 року. 03 січня 2010 року між сторонами було укладено договір позики, відповідно до пункту 1 якого відповідач отримала від позивача у борг грошові кошти у розмірі - 36 000,00 євро. Вказану суму ОСОБА_2 зобов`язалася повернути у строк до 03 січня 2015 року. У вказані у договорах позики від 25 грудня 2001 року, від 05 вересня 2007 року та від 03 січня 2010 року строки відповідач позику не повернула, на вимоги щодо сплати боргу не реагує. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 січня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 суму боргу, яка виникла за договором позики від 25 грудня 2001 року, договором позики від 05 вересня 2007 року, договором позики від 03 січня 2010 року, в розмірі - 2 500 245,10 грн, що еквівалентно 14 000,00 доларів США та 86 000,00 євро. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторонами були дотримані усі вимоги норм чинного законодавства щодо укладення договору позики. Факти отримання грошей відповідачем не спростовані, у встановлені строки позику не повернуто. У мотивувальній частині місцевий суд встановив, що грошові кошти за договором позики від 25 грудня 2001 року надавалися ОСОБА_7 особисто ОСОБА_2 безпосередньо для придбання нею у особисту приватну власність транспортного засобу «TOYOTA YARIS», 2002 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , кузов № НОМЕР_2 . Грошові кошти за договором позики від 03 січня 2010 року надавалися ОСОБА_7 особисто ОСОБА_2 безпосередньо для придбання нею у особисту приватну власність нерухомого майна, а саме - нежитлового приміщення 6-го поверху, площею - 56,40 кв. м, на АДРЕСА_1 , яке і було придбано відповідачем 15 січня 2010 року на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень Постановою Одеського апеляційного суду від 13 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 січня 2018 року без змін. Відмовляючи у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_3 апеляційний суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції в межах доводів ОСОБА_3 , а також для прийняття доводів апеляційної скарги останнього у суду апеляційної інстанції відсутні. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2019 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 січня 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2019 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким оскаржувані судові рішення змінити, виключивши з мотивувальної частини посилання на те, що позика надавалася ОСОБА_2 на придбання спірного нежитлового приміщення шостого поверху, площею 56,4 кв. м, на АДРЕСА_1 та на придбання нею у особисту приватну власність транспортного засобу TOYOTA YARIS, 2002 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 . Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У поданій касаційній скарзі заявник вказує на невідповідність рішення суду першої інстанції нормам матеріального та процесуального права в частині зазначення у його мотивувальній частині того, що позика надавалась для придбання особисто відповідачем автомобіля та нерухомого майна, адже на думку заявника такий висновок є необґрунтованим. Вказує, що судом під час стягнення боргу встановлюються обставини про те, чи передавалися грошові кошти від позикодавця позичальнику, а не те, на які цілі позичальник їх отримував. Ухвалення такого рішення позбавляє його можливості задовольнити свої вимоги про стягнення грошових коштів за рахунок спадкового майна, що залишилось після смерті ОСОБА_6 , який був чоловіком відповідача. Доводом касаційної скарги є також те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_7 було подано до суду завідомо неправдиві докази, якими на його думку є договори від 25 грудня 2001 року, від 05 вересня 2007 року та від 03 січня 2010 року. Укладені договори позики не можуть бути підставою для підтвердження того факту, що грошові кошти позичались на купівлю автомобіля та нерухомого майна, адже мета одержання коштів в них не зазначена. Одночасно заявник вказує, що суд апеляційної інстанції не дослідив усіх доводів апеляційної скарги, не дав на них ґрунтовних відповідей та не звернув увагу, що для правильного вирішення справи необхідно було лише встановити факт отримання позичальником грошових коштів від позикодавця, а не встановлювати мету їх отримання. Також зазначає, що рішення місцевого суду у цій справі стало преюдиційним при розгляді справи № 522/21300/14-ц де позивачем був заявник, а відповідачами ОСОБА_6 та ОСОБА_2 . Разом із тим касаційна скарга містить посилання на те, що під час апеляційного розгляду, права ОСОБА_3 були порушені, а саме: він був позбавлений права ставити запитання іншим учасникам справи, ним було підготовлено чотири питання до представника ОСОБА_2 , проте головуючий позбавив його такого права; заявник був позбавлений достатнього часу для висловлення своєї думки під час судових дебатів та можливості під час судового засідання 13 червня 2019 року ознайомитись із клопотанням представника ОСОБА_2 , адже відправлену на його адресу копію цього клопотання він отримав лише 20 червня 2019 року; апеляційним судом було безпідставно відхилено його клопотання про забезпечення доказів; представник ОСОБА_2 відверто зловживав своїми процесуальними правами, що виразилось у несвоєчасному направленні на його адресу клопотання від 11 червня 2019 року. Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У вересні 2019 року на адресу Верховного Суду, із пропуском строку на подачу відзиву на касаційну скаргу, надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 від представника ОСОБА_2 - адвоката Рязанцева Д. І. в якому представник відповідача просить визнати поважною причину пропуску строку на подачу відзиву на касаційну скаргу, поновити його та вирішити питання про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 або відмовити у задоволенні його касаційної скарги. Наведені представником відповідача обставини є поважними причинами несвоєчасного подання відзиву на касаційну скаргу, а тому суд касаційної інстанції на підставі частини другої статті 127 ЦПК України вважає можливим продовжити представнику ОСОБА_2 - адвокату Рязанцеву Д. І. строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_3 та приєднати його до матеріалів справи. На обґрунтування відзиву на касаційну скаргу представник відповідача зазначав, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно з`ясували обставини справи та ухвалили законні і обґрунтовані рішення, підстави для їх скасування відсутні. Вказував, що на момент пред`явлення позову у цій справі ОСОБА_3 у наслідок невиконання ним вимог статті 1281 ЦК України вже був позбавлений права вимоги як кредитор внаслідок припинення його цивільного права, тобто оскаржуваним рішенням його права та інтереси порушені не були, а свої права як кредитора ОСОБА_6 він втратив починаючи з 24 вересня 2015 року. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Приморського районного суду м. Одеси. 02 вересня 2019 року справа № 522/20861/15-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 лютого 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 25 грудня 2001 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_2 позичила у ОСОБА_8 грошові кошти у розмірі 14 000, 00 доларів США. Факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів підтверджується її особистим підписом на вказаному договорі. Вказану суму ОСОБА_2 зобов`язалася повернути ОСОБА_9 у строк до 25 грудня 2014 року. Додатковим підтвердженням існування заборгованості є нотаріально засвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О. Б. заява від 23 березня 2015 року. 05 вересня 2007 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_2 , позичила у ОСОБА_8 , грошові кошти у розмірі 50 000, 00 євро. Факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів підтверджується її особистим підписом на вказаному договорі. Вказану суму ОСОБА_2 зобов`язалася повернути ОСОБА_9 , у строк до 05 серпня 2013 року. Додатковим підтвердженням існування заборгованості є нотаріально засвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О. Б., заява від 23 березня 2015 року. 03 січня 2010 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_2 , позичила у ОСОБА_8 , грошові кошти у розмірі 36 000, 00 євро. Факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів підтверджується її особистим підписом на вказаному договорі. Додатковим підтвердженням існування заборгованості є нотаріально засвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О. Б. заява від 23 березня 2015 року. На час розгляду справи жодну з зазначених вище сум грошових коштів, за договорами позики, ОСОБА_2 позивачу не повернула, чим порушила взяті на себе зобов`язання.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї ухвали норми УПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Судами встановлено, що 25 грудня 2001 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_2 позичила у ОСОБА_8 грошові кошти у розмірі 14 000, 00 доларів США. Вказану суму, ОСОБА_2 , зобов`язалася повернути ОСОБА_9 у строк до 25 грудня 2014 року. 05 вересня 2007 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_2 , позичила у ОСОБА_8 , грошові кошти у розмірі 50 000, 00 євро. Вказану суму, ОСОБА_2 зобов`язалася повернути ОСОБА_9 у строк до 05 серпня 2013 року. 03 січня 2010 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_2 , позичила у ОСОБА_8 , грошові кошти у розмірі 36 000, 00 євро. На час розгляду справи жодну з зазначених вище сум грошових коштів, за договорами позики, ОСОБА_2 , позивачу ОСОБА_9 не повернула, чим порушила взяті на себе зобов`язання. Колегія суддів дійшла висновку, що оскільки місцевим судом беззаперечно встановлено отримання коштів у позику, правильним є його висновок, з яким обґрунтовано погодився апеляційний суд, про стягнення з відповідача грошових коштів за договорами позики. Натомість доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу з огляду на таке. Доводи касаційної скарги щодо невідповідності рішення суду першої інстанції нормам матеріального та процесуального права в частині зазначення у його мотивувальній частині того, що позика надавалась для придбання особисто відповідачем автомобіля та нерухомого майна та ці обставини мають преюдиційне значення для заявника касаційний суд не бере до уваги з огляду на таке. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Суб`єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду. Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі. При цьому, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 7 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники (частина третя статті 61 ЦПК України 2004 року), то в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах. За змістом частини третьої статті 14, частини третьої статті 61, частини другої статті 223 ЦПК України 2004 року особи, які не брали участі в цивільній, господарській або адміністративній справі, в якій судом ухвалено відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої цивільної справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цими судовими рішеннями. У даному випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів. Тобто, якщо у справі беруть участь нові особи, то преюдиційний характер рішення втрачається. Тому не можуть мати преюдиційного значення рішення суду в подібних за фабулою справах, але за позовом іншого позивача або за участю додаткового співвідповідача. Таким чином, з огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про те, що рішення у цій справі не має преюдиційного значення у інших спорах за участю ОСОБА_3 , оскільки він не приймав участі у ній. Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що обставини щодо витрачання отриманих за позикою коштів підлягають доведенню та встановленню на загальних підставах та повинні бути підтвердженими належними доказами. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 ОСОБА_7 було подано до суду завідомо неправдиві докази, якими на думку заявника є договори від 25 грудня 2001 року, 05 вересня 2007 року та від 03 січня 2010 року з огляду на те, що під час апеляційного розгляду ОСОБА_10 відкликав свої клопотання про: 1) призначення у справі судової технічної експертизи документів; 2) витребування оригіналу шлюбного договору між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 ; 3) витребування відомостей про декларування коштів ОСОБА_7 . Верховний суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив усіх доводів апеляційної скарги та не дав на них ґрунтовних відповідей, не звернув увагу, що для правильного вирішення справи необхідно було лише встановити факт отримання позичальником грошових коштів від позикодавця, а не встановлювати мету їх отримання, адже вони зводяться до суб`єктивної оцінки дій апеляційного суду. Крім того Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Доводи касаційної скарги стосовно того що під час апеляційного розгляду права ОСОБА_3 були порушені, а саме: він був позбавлений права ставити запитання іншим учасникам справи; заявник був позбавлений достатнього часу для висловлення своєї думки під час судових дебатів; заявник був позбавлений можливості під час судового засідання 13 червня 2019 року ознайомитись із клопотанням представника ОСОБА_2 , адже відправлену на його адресу копію цього клопотання він отримав лише 20 червня 2019 року; апеляційним судом було безпідставно відхилено його клопотання про забезпечення доказів; представник ОСОБА_2 відверто зловживав своїми процесуальними правами, що виразилось у несвоєчасному направленні на його адресу клопотання від 11 червня 2019 року Верховний Суд відхиляє з огляду на наступне. Порушення судами процесуального закону згідно частини третьої статті 411 ЦПК України становлять підставу скасування судового рішення у випадку, якщо ці порушення унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Разом з тим, заявник у касаційній скарзі не вказує, які саме обставини у справі не встановлені внаслідок того, що він не поставив запитання іншим учасникам справи, а апеляційний суд обмежив час його виступу у судових дебатах. Крім того, 13 червня 2019 року Одеським апеляційним судом було прийнято ухвалу, якою у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про витребування доказів та допит свідка залишено без задоволення. Суд апеляційної інстанції правильно вказував, що виходячи з підстав та предмету позову, предметом доказування під час судового розгляду у цій справі є - встановлення факту укладення договорів позики, наявності/відсутності заборгованості, її розмір, у зв`язку з невиконанням/частковим виконанням позичальником зобов`язань за договорами позики, інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення у цій справі. Одночасно апеляційний суд, у вищезгаданій ухвалі, зазначав, що ОСОБА_3 - апелянт, який не приймав участі у розгляді справи, просив рішення суду першої інстанції змінити, виключити з мотивувальної частини рішення посилання суду на те, що позика надавалася для придбання нежитлового приміщення та автомобіля, а тому виходячи з підстав та предмету позову, доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотань ОСОБА_3 про витребування оригіналів договорів позики, допиту в якості свідка ОСОБА_2 , оскільки це не співвідноситься з доводами та вимогами апеляційної скарги. Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування апеляційним судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 січня 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Судді:В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Сердюк І. М. Фаловська