Постанова 4803 № 206/3779/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1916/20 Справа № 206/3779/19 Суддя у 1-й інстанції - Маштак К. С. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 лютого 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Свистунової О.В., суддів Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А., за участю секретаря Гулієва М.І.о., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу та доповнення до апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 07 листопада 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня Дніпропетровської обласної ради про встановлення факту незаконної відсутності негайного звільнення позивача відповідачем та стягнення немайнової шкоди, В С Т А Н О В И Л А: У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального підприємства Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня Дніпропетровської обласної ради про встановлення факту незаконної відсутності негайного звільнення позивача відповідачем та стягнення немайнової шкоди. Позовна заява, мотивована тим, що 14.09.2009 року він був повторно незаконно примусово госпіталізований відповідачем ніби для виконання постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23.07.2009 року у справі про адміністративне правопорушення № 3-1754/09. На 15-й день позбавлення свободи, тобто 29.09.2009 року, він подав керівнику відповідача заяву про негайне звільнення, мотивовану тим, що КУпАП не передбачає позбавлення свободи більше ніж на 15 діб. Відповіді на цю заяву він не отримав і в подальшому дізнався, що зазначена заява від 29.09.2009 року відповідачем направлена до суду, який призначив СПЕ. Звільнений позивач відповідачем був лише 08.10.2009 року разом зі складанням відповідачем Акту № 36 СПЕ від 08.10.2009 року. Предметом даного позову є наслідки протиправної діяльності відповідач стосовно: додаткового часу у 9 діб незаконного позбавлення свободи після 29.09.2009 року, з урахуванням особливої, додаткової його незаконності; незаконності прийняття керівником відповідача рішення не реагувати на заяву від 29.09.2009 року про негайне звільнення й відсутності такого негайного звільнення; відсутності смислу такого додаткового позбавлення свободи, оскільки за ці додаткові 9 діб, так саме, як і за подальші 10 років, відповідач так і не спромігся скласти висновки експертизи; продовження відповідачем невизнання власної провини. Негативні наслідку для позивача таких протиправних дій та бездіяльності відповідача полягали та полягають у додаткових душевних стражданнях, які позивач переживав безпосередньо 9 діб зайвого та особливо незаконного позбавлення свободи та у наступному: душевних стражданнях позивача від упертості відповідача і необхідності раз за разом спростовувати завідомо брехливі відомості та завідомо помилкові висновки відповідача, які той викладає в офіційних документах, що подаються до судів; додаткових зусиль, які позивач докладав і докладає для налагодження свого звичного життя при по-перше, тривалих пошуках долі заяви від 29.09.2009 року, по-друге, для встановлення правди стосовно вищевказаних подій. На думку позивача, порушення відповідачем прав позивача, що стосовно вказаних обставин складає майже 10 років, надзвичайні зусилля позивача стосовно відновлення відповідних прав та ступень вини відповідача, яка у даних правовідносинах є найвищою. Відповідна оцінка немайнової шкоди складається з 90 000,00 грн. немайнової шкоди, помилково не стягнутої з відповідача Жовтневим районним судом м. Дніпропетровськ у справі № 2-а-846/11 і збільшеної відповідно до триразової інфляції до 270 000,00 грн., що поглинає розмір шкоди за рішеннями Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська у справах № 200/4709/11 і № 200/7261/13, до яких слід додати шкоду 10-річної судової тяганини з вини відповідача стосовно встановлення правди про ті події у розмірі 2 400,00 євро, або за курсом НБУ 72 000,00 грн., а всього 342 000,00 грн. Ураховуючи викладене, позивач просив суд встановити факт незаконності відсутності негайного звільнення позивача відповідачем 29.09.2009 року та стягнути з відповідача на його користь немайнову шкоду, завдану такою відсутністю в розмірі 342 000,00 грн. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 07.11.2019 року в задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі та доповненнях до апеляційної скарги ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам. Відзив на апеляційну скаргу учасниками справи подано не було. Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції установлено, що згідно ухвали слідчого судді Самарського районного суду м. Дніпропетровська Сухорукова А.О. від 08.07.2019 року, скаргу задоволено частково, зобов`язано Самарське відділення поліції Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальні правопорушення, наведені в судових рішеннях з приводу внесення в офіційні документи завідомо неправдивих відомостей, примусового поміщення завідомо психічно здорової людини заявника ОСОБА_1 у психіатричний заклад, незаконне позбавлення свободи заявника, невиконання судових рішень, а також участі невідомого лікаря-психіатра у викраденні людини заявника ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . У задоволенні решти вимог відмовлено (а.с.64-67). Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01.12.2011 року у справі № 2-а-846/11 визнано дії Головного лікаря КЗ Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня Дніпропетровської обласної ради, щодо не повідомлення ОСОБА_1 про наслідки розгляду його заяви від 29.09.2009 року неправомірними. Стягнуто з Головного лікаря КЗ Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня Дніпропетровської обласної ради на користь держави судовий збір в розмірі 28,23 грн. У задоволені іншої частини позовних вимог відмовлено. Зі змісту постанови встановлено, що позивач у позовній заяві та у судовому засіданні, в обґрунтування позовних вимог посилався на те, що КЗ Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня Дніпропетровської обласної ради на підставі постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23.07.2009 року про призначення стаціонарної судово-психіатричної експертизи винесеної у справі про адміністративне правопорушення позивача забезпечував позбавлення волі позивача в період з 14.09.2009 року по 08.10.2009 року. На п`ятнадцяту добу, а саме 29.09.2009 року позивач подав Головному лікарю КЗ Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня Дніпропетровської обласної ради заяву про збіг максимального терміну передбаченого КУпАП позбавлення волі, тобто п`ятнадцяти діб, з вимогою негайного його звільнення з установи. Вказана заява не була розглянута відповідачем та позивачу не було надано відповіді на вказану заяву, всупереч нормам Закону України Про психіатричну допомогу, Закону України Про звернення громадян. Вказана заява неправомірно та безпідставно була направлена Головним лікарем до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська. Тому, позивач звернувся до суду з вимогами про визнання дій Головного лікаря КЗ Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня Дніпропетровської обласної ради, щодо не реагування на заяву позивача від 29.09.2009 року, направлення даної заяви до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, незаконне затримання його після спливу 15-ти діб. Крім того, зважаючи на фізичні та душевні страждання, які пережив позивач з 29.09.2009 року по 08.10.2009 року в очікуванні розгляду своєї заяви Головним лікарем установи в якій незаконно утримувався, ОСОБА_1 просив стягнути на його користь моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн. З приводу позовних вимог позивача стосовно його незаконного утримання відповідачем та направлення заяви позивача на розгляд до іншого органу, суд прийшов до висновку, що до повноважень Головного лікаря КЗ Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня Дніпропетровської обласної ради не входило вирішення питання про звільнення особи, яку було позбавлено волі на підставі постанови суду, винесеної в межах КУпАП, а також питання строків обмеження волі особи, як було зазначено ОСОБА_1 в заяві від 29.09.2009 року, тому відповідачем було направлено вказану заяву для розгляду до компетентного органу. У зв`язку із цим суд прийшов до висновку, що позовні вимоги у цій частині не підлягають задоволенню. З приводу вимог позивача стосовно відшкодування понесеної ним моральної шкоди, суд вважав вимоги в цій частині також необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 10.07.2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанову Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01.12.2011 року у справі № 2-а-846/11 залишено без змін. В мотивувальній частині рішення суду було зазначено, що спір між сторонами виник з приводу терміну перебування позивача в КЗ Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня Дніпропетровської обласної ради на підставі постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23.07.2009 року у справі № 3-1754/2009 для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи. Рішенням ЄСПЛ по справі «Заїченко проти України (№ 2)» остаточне від 06.07.2015 року оголошено прийнятними скаргу стосовно примусових госпіталізації і тримання заявника у психіатричній лікарні, а також його скаргу стосовно збирання органами внутрішніх справ відомостей про нього, а решту скарг у заяві - неприйнятними. Постановлено, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, статті 8 Конвенції. Постановлено, що (а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися: 5000 (п`ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди; та (ii) 120 (сто двадцять) євро компенсації судових та інших витрат. В п. 94, 102, 103 цього рішення було зазначено, що у цій справі Суд зазначає, що з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року (загалом двадцять п`ять днів) заявник всупереч його волі тримався у психіатричній лікарні з метою проведення психіатричної експертизи для встановлення його осудності у справі про адміністративне правопорушення. Сторонами не оспорюється той факт, що його перебування у психіатричній лікарні становило «позбавлення свободи» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд не вбачає підстав вважати інакше. Зазначені вище міркування призводять до висновку Суду, що примусове тримання заявника у психіатричній лікарні з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року не відповідало вимогам підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції. Відповідно у цій справі було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що порушене право позивача, яке полягало у незаконності відсутності негайного звільнення позивача відповідачем 29.09.2009 року вже було встановлено та захищено. Також позивачем не доведено необхідність стягнення з відповідача немайнової шкоди, яку він вважає йому завдано діями (бездіяльністю) відповідача. Крім того, суд дійшов висновку, що позивачем невірно визначено відповідачем по справі про відшкодування немайнової шкоди КЗ Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня Дніпропетровської обласної ради, а відтак позов пред`явлено до неналежного відповідача, що є однією з підстав для відмови в задоволені такого позову. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Згідно вимог ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з вимогами ст. 2 ЦПК України та ст. 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, обов`язковість судового рішення. Законодавець у ч.1 ст. 16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом. При цьому, цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Однак відсутність законодавчо закріпленого визначення поняття «спосіб захисту права та/або інтересу» не виключає виокремлення матеріально-правового та процесуально-правового аспектів захисту цивільного права та інтересу. Так, матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає у з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. В свою чергу процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що суди розглядають в порядку відповідного виду судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із відповідних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому вказаний аспект включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але і необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права. Тобто, саме на позивача покладено обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, при розгляді справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, і не застосовує самостійно для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, якщо позивач не обґрунтовує ними свої вимоги з наданням відповідних доказів, і застосування цих норм призводить до зміни предмета позову або обраного способу захисту прав та інтересів. Тобто, на думку суду, виходячи з аксіоми цивільного судочинства jura novit curia - «суд знає закон», при розгляді справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, яка проте не може бути застосована судом для вирішення спору по суті за відсутності відповідного клопотання позивача у справі, оскільки інший підхід суду порушив би принцип диспозитивності судового процесу та правомірні очікування як позивача (який звертається саме з певним чином обґрунтованою в правовому аспекті вимогою) так і відповідача (який заперечуючи проти позову наводить доводи саме щодо тих підстав та обґрунтувань, які наводяться позивачем у справі). Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23.09.2019 по справі № 917/1739/17. Вирішуючи позов по суті, суд, також, звертає увагу, що, відповідно до положень ст. ст. 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Так, згідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Наприклад, навіть заява до Європейського суду з прав людини повинна відповідати вимогам, визначеним ст. 47-1 Регламенту суду. Відповідно до ст. 47-1 Регламенту суду кожна заява, відповідно до статті 34 Конвенції, подається на бланку, наданому Секретаріатом, якщо Суд не вирішить інакше. Заява повинна містити всю інформацію, яка вимагається у відповідних частинах формуляру. В ній мають бути зазначені: (a) ім`я, дата народження, громадянство та адреса заявника і, якщо заявник є юридичною особою, повна назва, дата створення чи реєстрації, офіційний реєстраційний номер (за наявності) та офіційна адреса; (b) якщо у заявника є представник, ім`я останнього, адреса, номери телефону і факсу та електронна адреса; (c) якщо у заявника є представник, дата та оригінал підпису заявника в розділі формуляру, відведеного для довіреності; також у цьому розділі формуляру має бути оригінал підпису представника на підтвердження його/її згоди діяти в інтересах заявника; (d) найменування Договірної Сторони або Сторін, проти яких подається заява; (e) стислий і розбірливий виклад фактів; (f) стислий і розбірливий виклад стверджуваного порушення (порушень) Конвенції та відповідних аргументів;(g) стислий виклад інформації про дотримання заявником умов прийнятності, викладених у статті 35 § 1 Конвенції. (a) Інформація, вказана вище в пунктах з 1 (e) по 1 (g) і викладена у відповідній частині формуляру, має бути достатньою для того, щоб Суд міг визначити суть та обсяг заяви, не звертаючись до інших документів; (b) Проте, заявник може доповнити цю інформацію у вигляді додатків до формуляру з викладом подробиць щодо фактів, стверджуваних порушень Конвенції та відповідних аргументів. Ця інформація повинна бути викладена не більше, ніж на 20-ти сторінках. 3.1. Формуляр повинен бути підписаний заявником чи його представником. До нього слід додати: (a) копії документів щодо судових та інших рішень чи заходів, на які скаржиться заявник; (b) копії документів та рішень, які показують, що заявник використав усі внутрішні засоби правового захисту, а також дотримався терміну, вказаного у статті 35 § 1 Конвенції; (c) за наявності, копії документів стосовно будь-якої іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, які мають відношення до справи; (d) якщо заявник є юридичною особою, як це визначено в пункті 1 (а) статті 47, документ(и) на підтвердження того, що фізична особа, яка подала заяву, має право або уповноважена представляти інтереси заявника. 3.2. Документи, які додаються на підтримку заяви, повинні бути надані в хронологічному порядку, пронумеровані та чітко позначені.

4. Заявники, які не бажають оприлюднення перед громадськістю даних про свою особу, мають це зазначити і також викласти підстави, які б виправдовували такий відступ від загального правила про вільний доступ громадськості до інформації щодо провадження в Суді. Суд може задовольнити запит про анонімність або надати її з власної ініціативи. 5.1. Якщо вимоги, викладені в пунктах 1, 2 і 3 цієї статті, не були дотримані, Суд не розглядатиме заяву. Винятками є наступні випадки: (a) якщо заявник надав ґрунтовні пояснення про причини невиконання цих вимог; (b) якщо заява містить запит про вжиття термінових заходів; (c) якщо Суд прийме відповідне рішення з власної ініціативи або на прохання заявника. 5.2. В усякому разі, Суд може звернутися до заявника в будь-якій формі та будь-яким способом за наданням додаткової інформації чи документів у визначений Судом термін. 6. (a) Датою подання заяви, відповідно до статті 35 § 1 Конвенції, є дата, коли формуляр, що відповідає всім вимогам цієї статті, був надісланий на адресу Суду. Датою відправлення вважатиметься дата поштового штемпеля. (b) Незважаючи на це, Суд може, якщо вважатиме це виправданим, вирішити, що датою подання заяви повинна вважатися інша дата.

7. Заявники повинні інформувати Суд про зміни їхньої адреси чи будь-яких обставин, що мають відношення до заяви. Крім цього, у рішення ЄСПЛ по справі «Заїченко проти України (№ 2)» остаточне від 06.07.2015 року було встановлено, що з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року заявник всупереч його волі тримався у психіатричній лікарні з метою проведення психіатричної експертизи для встановлення його осудності у справі про адміністративне правопорушення. Сторонами не оспорюється той факт, що його перебування у психіатричній лікарні становило «позбавлення свободи» Таким чином, рішенням ЄСПЛ по справі «Заїченко проти України (№ 2)» остаточне від 06.07.2015 року та рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01.11.2011 року у справі № 2-а-846/11 вже було розглянуто питання щодо незаконності його тримання у психіатричній лікарні з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року, в тому числі і факт незаконного перебування там 29.09.2009 року. Відповідно до ч.1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Згідно ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, внаслідок порушення її прав. Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Частина 1 ст. 1173 ЦК України передбачає, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Відповідно до роз`яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо). Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо, при цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості і справедливості. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Необхідно з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позначених моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі, чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду, та з чого він при цьому виходить. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної) прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Відповідно до частин першої-четвертої статті 78 ГК України комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу комунального унітарного підприємства визначається відповідною місцевою радою. Статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права. У низці випадків ЄСПЛ визнавав державу відповідальною за борги підприємств незалежно від їх формальної класифікації у внутрішньодержавному праві (рішення від 30 листопада 2004 року у справі «Михайленки та інші проти України», пункт 45, рішення від 04 квітня 2006 року у справі «Лисянський проти України», пункт 19, рішення від 03 квітня 2007 року у справі «Кооперативу Агрікола Слобозія-Ханесей проти Молдови», пункти 18,19, рішення від 12 квітня 2007 року у справі «Григор`єв та Какаурова проти Російської Федерації», пункт 35, рішення від 15 січня 2008 року у справі «Р. Качапор та інші проти Сербії». Отже, внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи сам по собі не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції. З огляду на наведені вище висновки ЄСПЛ, а також те, що нормами ГК України визначено регулювання діяльності комунальних некомерційних підприємств аналогічно до діяльності державних казенних підприємств, без наділення вказаних суб`єктів повною самостійною відповідальністю у відносинах з третіми особами. Крім того, ЄСПЛ також висловив позицію і щодо субсидіарної відповідальності муніципального органу (органу місцевого самоврядування) за зобов`язаннями муніципального підприємства. Так, у пункті 62 рішення у справі «Єршова проти Російської Федерації» ЄСПЛ зазначив, що, враховуючи публічний характер діяльності підприємства, істотний ступінь контролю за його майном з боку муніципальних органів влади і рішень останніх, які мали наслідком передачу майна і подальшу ліквідацію підприємства, ЄСПЛ дійшов висновку про те, що підприємство не було наділене достатньою організаційною та управлінською незалежністю від муніципальних органів влади. Отже, незалежно від статусу підприємства як самостійної юридичної особи, муніципальна влада і відповідно держава мають бути в межах Конвенції визнані відповідальними за діяльність і бездіяльність підприємства. Отже, орган місцевого самоврядування, а саме Дніпропетровська обласна рада мала б нести субсидіарну відповідальність за шкоду спричинену КЗ Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня Дніпропетровської обласної ради своїми рішеннями, діями або бездіяльності. Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року по справі № 5023/4388/12. Доводи ОСОБА_1 викладені в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, всі були предметом перевірки в ході розгляду справи у суді першої інстанції та отримали належну правову оцінку і фактично зводяться до незгоди з наданою судом оцінкою доказів. Відповідно до частини 1 статті 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18.07.2006 року). З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з`ясувавши в достатньо повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами. Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга та доповнення до апеляційної скарги підлягають залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст.ст. 259,268,374,375,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу та доповнення до апеляційної скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 07 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.В. Свистунова Судді: Т.П. Красвітна І.А. Єлізаренко