Постанова Київський апеляційний суд № 754/13007/19

Єдиний унікальний номер справи 754/13007/19 Провадження №22-ц/824/1209/2020 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 січня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Тімуш Д.І. розглянувши справу за апеляційною скаргою Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 листопада 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа комунальне підприємство «Ватутінськінвестбуд» про скасування розпорядження та поновлення на роботі, В С Т А Н О В И В: У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовомпро скасування розпорядження та поновлення на роботі, обґрунтовуючи його наступним: На підставі контракту, укладеного 01.07.2011 року між ним та Деснянською районною в місті Києві державною адміністрацією, він працював на посаді керівника (директора) КП «Ватутінськінвестбуд». Контракт був укладений строком до 01.07.2014 року, але після закінчення строку дії контракту позивач продовжив виконувати обов`язки директора «Ватутінськінвестбуд». До 08.08.2019 року жодних дій щодо його звільнення, пред`явлення вимог про припинення виконання ним трудових функцій керівника, як і пропозицій щодо продовження чи переукладення контракту з боку відповідача вчинено не було. 12.08.2019 року позивачу стало відомо, що в період перебування його на лікарняному за поданням начальника Управління будівництва архітектури та землекористування Деснянської РДА в місті Києві від 02.08.2019 року, який не є уповноваженою особою ініціювати таке подання, погодженого заступником голови Київської міської державної адміністрації, позивача звільнено з займаної посади на підставі п.2 ст. 36 КЗпП у зв`язку із закінченням терміну дії контракту. Оскільки після закінчення строку контракту між ним та відповідачем трудові відносини тривали, жодна із сторін не вимагала їх припинення, дію контракту за таких обставин було продовжено на невизначений строк. За таких умов його не може бути звільнено у зв`язку зі закінченням строку дії контракту. Були допущені й численні порушення процедури звільнення, встановленої як положеннями Кодексу законів про працю України, так і Порядку укладання контрактів керівниками підприємств, установ і організацій, що належать до комунальної територіальної громади міста Києва. На підставі викладеного позивач просив суд скасувати розпорядження Деснянської РДА в м. Києві від 08.08.2019 року №128-к та поновити його на роботі на посаді директора КП «Ватутінськінвестбуд»; рішення в частині поновлення на роботі - звернути до негайного виконання. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 20 листопада 2019 року позов задоволений. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, вважає його таким, що ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, які мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених в рішенні суду, дійсним обставинам справи, порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Обґрунтував скаргу тим, що судом першої інстанції не взято до уваги те, що умовами укладеного контракту не передбачено автоматичної пролонгації контракту, що в свою чергу обумовлює припинення контракту після закінчення строку його дії. Позивач, укладаючи контракт з відповідачем, погодився на усі його умови, в тому числі й щодо строку його дії. У встановленому порядку контакт не оспорювався та не визнавався недійсним. Строк дії контракту не може перевищувати 5 років, тому звільнення позивача на підставі п.2 ст. 36 КЗпП по суті є його припиненням у зв`язку із закінченням встановленого строку, і лише доводить відсутність ініціативи продовжити трудові відносини з позивачем. Висновок суду про те, що після 02.07.2014 року фактичні трудові відносини були продовжені, апелянт вважає необґрунтованим. При цьому відповідно практики Верховного суду положення ст. 39-1 КЗпП України до правовідносин з керівниками підприємств не застосовуються. Окремо зазначає про те, що судом першої інстанції не були враховані положення п. 40 та 37 Порядку укладення контрактів та помилково встановлено обов`язок відповідача повідомляти керівника закладу про закінчення терміну дії контракту. Крім того про тимчасову непрацездатність позивача не було відомо роботодавцю в день звільнення. Невірно було з точки зору апелянта й проведено розподіл судових витрат, оскільки позивачем при подачі позовної заяви було сплачено судовий збір лише за однією вимогою, оскільки за другою законодавством встановлено відповідну пільгу. В той же час судом при вирішенні справи було стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір за обома вимогами. При цьому не було вирішене питання про стягнення судового збору на користь відповідача за подачу апеляційної скарги на ухвалу суду про забезпечення позову від 05.09.2019 року. Враховуючи викладене, провив рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення про відмову в задоволенні позову. У відзиві на апеляційну скаргу позивач вважає доводи апеляційної скарги безпідставними, а рішення суду - законним і обґрунтованим, яке в повному обсязі відповідає завданню цивільного судочинства. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. У відповідності до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що наведеним вимогам оскаржуване рішення в повній мірі не відповідає. З матеріалів справи вбачається, що позивач працював на посаді керівника (директора) КП «Ватутінськінвестбуд» на підставі контракту, який був укладений з 01.07.2011 року. При цьому термін дії контракту був визначений до 01.07.2014 року. Після вказаної дати позивач продовжував виконувати свої трудові обов`язки, а роботодавець не висував вимог при припинення трудових відносин чи внесення змін до умов контракту. 08.08.2019 року позивач був звільнений із займаної посади у зв`язку із закінченням терміну дії контракту на підставі п.2 ст. 36 КЗпП України. У відповідності до ч.3 ст.21 КЗпП України визначено, що контрактом є особлива форма трудового договору, яка характеризується рядом додаткових вимог, зокрема й строків своєї дії. Відповідно до статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Згідно з ч.1 ст. 39-1 КЗпП України, якщо після закінчення строку трудового договору (пункти 2 і 3 статті 23) трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк. В ході розгляду справи встановлено, та не заперечується самим відповідачем, що позивач після встановленого контрактом строку, на який він був укладений, а саме з 01.07.2014 року продовжив працювати на своїй посаді. При цьому нового контракту з позивачем укладено не було. Трудові відносини фактично тривали і жодна із сторін не вимагала їх припинення. Із займаної посадипозивач був звільнений лише 08.08.2019 року. За таких обставин у відповідності до зазначених вище правових норм після 01.07.2014 року дія трудових правовідносин між сторонами була продовжена на невизначений строк, тобто строкові трудові правовідносини трансформувалися у безстрокові. За таких умов твердження апелянта про невідповідність висновків суду першої інстанції в цій частині колегія суддів апеляційного суду вважає необґрунтованою. Крім того, аналогічний правовий висновок був викладений й в постанові Верховного Суду від 01.08.2019 року по справі №761/36556/15-ц (провадження № 61-25651св18). За своєю суттю передбачена п.2 ч.1 ст.36 КЗпП України підстава для припинення трудових правовідносин (закінчення строку) може бути застосована лише до строкових трудових договорів (пункти 2 і 3 статті 23 КЗпП України ). За таких умов припинення трудових правовідносин, які набули безстрокового характеру, на підставі п.2 ч.1 ст.36 КЗпП України є неприпустимим. Більш того, в самій зазначеній нормі міститься вказівка на неможливість її застосування у випадках, коли трудові відносини фактично тривають, і жодна із сторін не ставить питання про їх припинення. Зважаючи на вказане, звільнення позивача за обраною роботодавцем підставою не може вважатися законним. При цьому колегія суддів апеляційного суду критично відноситься до позиції відповідача щодо того, що дані правові норми не можуть бути застосовані до випадків контрактної форми роботи працівників, оскільки така позиція жодним чином не підтверджена жодними правовими нормами і ґрунтується на невірному тлумаченні закону останнім. Не може погодитися колегія суддів апеляційного суду й з посиланнями апелянта на невідповідність висновків суду першої інстанції стосовно порушення відповідачем встановленої законом процедури звільнення позивача з роботи, а саме порушення порядку видачі оскаржуваного наказу. В той же час порушення процедури проведення звільнення в даній справі є вторинними, й з огляду на встановлення незаконності самої підстави для звільнення додаткового аналізу такі порушення не потребують, оскільки відсутність у відповідача законного права на звільнення позивача за обраною роботодавцем підставою в даному випадку є превалюючим для вирішення спору. Зважаючи на наведене,колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про те, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов правильного висновку про обґрунтованість вимог позивача, що відповідає обставинам справи та не спростовується доводами апеляційної скарги. В той же час колегія суддів не може погодитися з рішенням суду в частині вирішення питання розподілу судових витрат, на що також вказує апелянт. Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було заявлено дві позовні вимоги. При цьому, зважаючи на встановлену законом пільгу, при подачі позову позивачем було фактично сплачено судовий збір за однією вимогою. Зважаючи на це, при вирішенні справи та задоволенні позовних вимог суд першої інстанції мав стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію фактично сплаченого судового збору (за однією вимогою), а судовий збір за іншою вимогою мав стягнути з відповідача на користь Держави. В той же час суд стягнув з відповідача на користь позивача відшкодування судового збору за обома вимогами, тобто навіть і за тією, за якою позивач фактично кошти не сплачував. За таких умов рішення суду в цій частині не може вважатися належним. Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з позицією апелянта стосовно того, що з позивача на його користь мають бути стягнуті судові витрати, які відповідач поніс за подачу іншої апеляційної скарги, де предметом оскарження була ухвала суду по даній справі. Як вбачається з положень ст.141 ЦПК України, судовий збір розподіляється за результатами розгляду справи по суті і покладається на сторін пропорційно розміру задоволених саме позовних вимог. Оскільки за результатами розгляду справи усі позовні вимоги були задоволені, тягар понесення усіх судових витрат по справі покладається на відповідача. Зважаючи на викладене, оскаржуване рішення суду в частині розподілу судових витрат підлягає зміні з присудженням до стягнення з відповідача на користь позивача 768,40 грн. судового збору та стягненням з відповідача на користь Держави судового збору у розмірі 768,40 грн. Згідно ст. 376 ЦПК України підставою для зміни судового рішення повністю або частково серед іншого є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 листопада 2019 року в частині розподілу судових витрат змінити. Стягнути з Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації на користь ОСОБА_1 768,40 (сімсот шістдесят вісім) грн. судового збору. Стягнути з Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації на користь Держави судовий збір у розмірі 768,40 (сімсот шістдесят вісім) грн. В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько