Постанова Волинський апеляційний суд № 154/173/16

Справа № 154/173/16 Головуючий у 1 інстанції: Лященко О. В. Провадження № 22-ц/802/112/20 Категорія: 66 Доповідач: Федонюк С. Ю. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 05 лютого 2020 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Федонюк С. Ю., суддів - Бовчалюк З.А., Матвійчук Л. В., з участю: секретаря судового засідання - Лимаря Р. С., позивача - ОСОБА_1 , представника позивача - ОСОБА_2 , відповідачів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , представника відповідача - ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та неповнолітніх дітей ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа на стороні відповідача Служба у справах дітей Володимир-Волинської районної державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3 на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 06 червня 2016 року, В С Т А Н О В И В: У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 та її неповнолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , в якому зареєстровані, але не проживають з березня 2012 року його колишня дружина ОСОБА_8 з їхніми неповнолітніми дітьми ОСОБА_4 і ОСОБА_6 та її сином від другого шлюбу ОСОБА_7 . Зазначає, що після розірвання шлюбу з відповідачкою з 13 лютого 2012 року ніяких стосунків не підтримує, відповідачка створила нову сім`ю і за місцем реєстрації без поважних причин з дітьми не з`являється, не надає жодної допомоги на утримання житлового приміщення, не сплачує послуги за жиле приміщення, створює перешкоди в користуванні житловим приміщенням, так як позивачу доводиться нести витрати, пов`язані з користуванням житловим приміщенням та його утриманням, він позбавлений можливості оформити субсидію та розпоряджатися будинком на власний розсуд. У зв`язку з наведеним ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_3 та її неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням у житловому будинку АДРЕСА_1 , та зобов`язати Володимир-Волинський відділ управління міграційної служби України у Волинській області зняти їх з реєстрації місця проживання. У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, мотивуючи вимоги тим, що вона з ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з 26 вересня 2001 року, який розірвано рішенням Володимир-Волинського міського суду від 13 лютого 2012 року. За час перебування у шлюбі сторони придбали майно, а саме житловий будинок АДРЕСА_1 ?яку частину, меблеву стінку, спальний гарнітур, дві кобили віком 14 та 10 років, загальна вартість якого становить 120 584,00 грн. ОСОБА_3 просила визнати майно, набуте в шлюбі, спільною сумісною власністю подружжя та провести його поділ, а саме визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 , меблеву стінку, спальний гарнітур та кобилу віком 14 років виділити їй, решту майна залишити у власності ОСОБА_1 . Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 06 червня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та її неповнолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа - служба у справах дітей Володимир-Волинської районної державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, задоволено частково. Визнано ОСОБА_3 та її неповнолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням у житловому будинку АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про поділ майна подружжя відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Волинської області від 14 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 06 червня 2016 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Ухвалу апеляційного суду Волинської області від 14 вересня 2016 року скасовано. Справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Як визначено ч. 5 ст. 411 ЦПК України, висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Зі змісту постанови Верховного Суду вбачається, що у даній справі слід належно перевірити, з якого часу ОСОБА_3 дізналася про своє порушене право, а також з`ясувати статус спірного будинку, зокрема, чи є цей будинок спільним майном подружжя, чи набутий ОСОБА_1 в особисту власність. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши учасників справи та їх представників, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, рішення суду в частині первісного позову залишити без змін, а в частині мотивів відмови у зустрічному позові змінити з таких підстав. Згідно із ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення суду першої інстанції суду у повній мірі не відповідає з огляду на наступне. Судом встановлено, що 26 вересня 2001 року між сторонами було зареєстровано шлюб, який розірвано рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 13 лютого 2012 року. Від шлюбу у сторін є двоє дітей - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які проживають з матір`ю. Після розірвання шлюбу відповідачка в березні 2012 року, забравши свої речі, з дітьми переїхала проживати до батьків у с. Микуличі Володимир-Волинського району, де згодом створила нову сім`ю і народила в іншому шлюбі дитину ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яку зареєструвала у спірному житловому будинку. Зі змісту зустрічної позовної заяви ОСОБА_3 вбачається, що за час шлюбу сторони придбали майно, а саме: спірний житловий будинок з господарськими будівлями, м`яку частину меблеву стінку, спальний гарнітур і двох коней, яке в сукупності становить 120584 грн. Як встановлено в суді з доданої до справи письмової інформації Володимир-Волинського відділення поліції та оглянутих судом першої інстанції матеріалів перевірки висновку № 350 за 2012 рік, за період 2012-2016 років у поліції була зареєстрована 1 заява ОСОБА_8 про перешкоджання користування майном. Так, 17 лютого 2012 року позивачка ОСОБА_9 подала заяву про те, що її колишній чоловік ОСОБА_1 перешкоджає забрати майно. Разом з тим, позивачем до суду першої інстанції подано письмову заяву про застосування наслідків спливу позовної давності щодо вимог зустрічного позову про поділ майна подружжя (а.с.47). Жодних інших належних і допустимих доказів того, що після зазначеної дати відповідач вчиняла якісь дії чи намагання щодо вирішення питання проживання у будинку та поділу майна суду не надано. Вказані обставини підтверджені в суді відповідачкою. В судовому засіданні позивач визнав факт придбання подружжям іншого майна, крім жилого будинку, оскільки вказував, що будинок належав його сім`ї, збудований ще за життя його баби і діда, і за ним оформлений безоплатно сільською радою як спадкове майно після смерті баби ОСОБА_10 . Згідно зі свідоцтвом про право власності на об?єкт нерухомого майна від 30 січня 2004 року та витягом про державну реєстрацію прав від 05 вересня 2012 року, номер витягу 35389510, ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 . Відповідно до довідки, виданої Березовичівською сільською радою Володимир-Волинського району №700 від 24 травня 2016 року, ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 на підставі поданої ним заяви від 30 січня 2004 року. Головою сім`ї і єдиним членом господарства до 14 жовтня 1992 була ОСОБА_10 (актовий запис про смерть НОМЕР_1 від 15.10.1992) (а.с.86). З архівного витягу Володимир-Волинської райдержадміністрації № 166/33 від 22 липня 2016 року, з рішення №2 від 30 січня 2004 року засідання виконкому Березовичівської сільської ради «Про оформлення права власності на житлові будинки в селах Бегета і Яковичі» вбачається наступне. На підставі представлених документів, згідно з Наказом Міністерства юстиції України №7/5 від 07лютого 2002 р. за №1557/6545 «Про затвердження Тимчасового положення про порядок реєстрації права власності на нерухоме майно», керуючись п.п. 1 п.б ч. 1 ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконком сільської ради вирішив …2. оформити право власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 (а.с.142). З довідки № 12 від 10 січня 2020 року Війницької сільської ради Локачинського району Волинської області (сільська рада змінена у зв`язку з утворенням ОТГ), наданої апеляційному суду представником відповідача, видно, що спірний будинок, 1945 року побудови, належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, оскільки він був оформлений після смерті його баби ОСОБА_10 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 . Довідка видана на підставі погосподарських книг за 1986-1992 років, копії рішення виконкому Березовичівської сільської ради № 2 від 30.01.2004 року, витягу про державну реєстрацію прав серії СЕЕ № 031496. У даному житловому будинку зареєстровано місце проживання відповідачки та трьох її дітей - ОСОБА_4 , який на даний час є повнолітнім, та неповнолітніх ОСОБА_6 та ОСОБА_7 Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. Відповідно до частин першої та другої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України). Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені в статті 57 СК України, в пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Таким чином, вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Дослідивши наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки позивачем доведено, що спірний будинок був набутий ним в особисту приватну власність, а не придбаний подружжям за спільні кошти, і ОСОБА_3 не надала належних та допустимих доказів на спростування цієї обставини, то зазначене нерухоме майно не має статусу спільної сумісної власності подружжя та не підлягає поділу між ними у рівних частках. Відповідно до цього висновку, враховуючи, що відповідач ОСОБА_3 не є співвласником спірного жилого будинку, а була членом сім`ї власника, то в даному спорі за первісним позовом слід виходити із норм ст. 405 ЦК України та ст.150 ЖК України, на підставі яких було подано первісний позов. Як встановлено ст. 150 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд : продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно із ст. 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім"ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідач разом із дітьми понад встановлений законом строк без поважних причин без домовленості із власником не проживали у спірному житлі, то вони втратили право проживання у ньому, а тому суд підставно задовольнив первісний позов у цій частині. Щодо застосування судом позовної давності до вимог зустрічного позову про поділ майна, на думку колегії суддів, судом першої інстанції зроблено неправильний висновок щодо мотивів відмови у зустрічному позові. Суд першої інстанції, відмовляючи у зустрічному позові, всупереч закону та не взявши до уваги правові висновки Верховного Суду, виходив із того, що початок перебігу строку позовної давності за вимогами про поділ майна подружжя почався після розірвання шлюбу між сторонами. Крім того, судом вказаний строк застосовано і до вимог про поділ житлового будинку, хоча в цій частині він правильно вважав позов безпідставним, оскільки будинок не відноситься до спільної сумісної власності подружжя. Отже, з таким висновком колегія суддів апеляційного суду не погоджується з наступних підстав. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відповідно до частини другої статті 72 СК України та роз`яснень, викладених у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17 цс17, та Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 374/330/15-ц. З даного слідує, що ОСОБА_3 , пред`являючи вимоги про поділ набутого в період шлюбу з позивачем майна, а саме: м`якої частини, меблевої стінки, спального гарнітуру та коней віком 14 років і 10 років пропустила трирічний строк звернення до суду із даним позовом, оскільки про своє порушене право щодо даного майна відповідачка дізналась з лютого 2012 року, після того, коли позивачпочав чинити їй перешкоди у користуванні цим майном, що підтверджено названою вище інформацією поліції, а також підтверджено нею в судовому засіданні. Таким чином, висновки суду щодо недотримання ОСОБА_3 передбаченого статтею 257 ЦК України строку позовної давності при зверненні до суду з вимогами про поділ спільного майна подружжя знайшли своє підтвердження у суді, оскільки ОСОБА_3 звернулася із зазначеним позовом до суду у січні 2016 року, тобто поза межами строку позовної давності, у зв`язку із чим у позові слід відмовити. Разом з тим, суд не правильно визначив початок строку позовної давності, пов`язавши його із фактом розірвання шлюбу, а не із датою, коли відповідачці стало відомо про порушення її права власності на спільне майно подружжя - 17 лютого 2012 року. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції в частині первісного позову дав належну оцінку всім обставинам і доказам у справі в їх сукупності та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а в частині зустрічного позову неправильно застосував норми матеріального права, ухваливши по суті правильне рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Тому мотивувальну частину рішення необхідно змінити з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові. Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково з ухваленням нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Відповідно до ч.4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, ухваливши по суті правильне рішення про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог. Тому мотивувальну частину рішення суду необхідно змінити з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові. Керуючись ст.ст. 368, 374, 376, 381, 382 - 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 06 червня 2016 року в даній справі змінити в частині мотивів відмови у зустрічному позові, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Судді