Постанова 4802 № 167/804/19

Справа № 167/804/19 Головуючий у 1 інстанції: Сіліч І. І. Провадження № 22-ц/802/184/20 Категорія: 68 Доповідач: Осіпук В. В. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 03 лютого 2020 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Осіпука В. В., суддів - Здрилюк О. І., Федонюк С. Ю., з участю секретаря судового засідання Лимаря Р. С., представників позивача ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ спільного майна подружжя за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_3 на рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 26 листопада 2019 року, В С Т А Н О В И В: У травні 2019 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зазначеним позовом. Покликалась на те, що 08 листопада 2003 року вона уклала шлюб з відповідачем ОСОБА_5 від якого вони мають двох дітей: дочку ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дочку ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Також позивач вказувала, що за час перебування у шлюбі вони із відповідачем за спільні кошти 18 травня 2007 року придбали житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У договорі купівлі-продажу покупцем вказано лише відповідача ОСОБА_5 Земельні ділянки: для будівництва і обслуговування вказаного будинку площею 0,25 га; для ведення особистого селянського господарства площею 0,1311 га, були подаровані їй та відповідачу в рівних частинах 14 вересня 2007 року. 14 травня 2013 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області шлюб між ними було розірвано і позивач разом із дітьми стала проживати у м. Луцьку. Крім того, ОСОБА_4 зазначала, що вони із відповідачем ОСОБА_5 відновили шлюбні стосунки та з листопада 2013 року продовжили проживати разом у придбаному будинку. Однак у серпні 2017 року відповідач вигнав її з дітьми із будинку, після чого проживають окремо. Вказуючи на те, що зазначений житловий будинок був придбаний за їх спільні з відповідачем кошти та в період перебування з ним у шлюбі, а отже вважається спільною сумісною власністю подружжя, позивач ОСОБА_4 просила суд визнати за нею та відповідачем ОСОБА_5 право власності по 1/2 частці житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також стягнути з відповідача понесені по справі судові витрати. Рішенням Рожищенського районного суду Волинської області від 26 листопада 2019 року позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право власності по 1/2 частці на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У поданій на рішення апеляційній скарзі представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_3 просив з підстав: неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права; невідповідності висновків суду обставинам справи, оскаржуване рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовити, Апеляційна скарга мотивована тим, що висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позову та поділу майна подружжя шляхом визнання за кожною із сторін по справі права власності по 1/2 частці житлового будинку, не відповідають обставинам справи, оскільки спірний житловий будинок не є спільною сумісною власністю подружжя, а придбаний за кошти, які відповідач ОСОБА_5 отримав у подарунок від своєї матері. Крім того, на думку апелянта, позивачем ОСОБА_4 пропущено строк позовної давності для звернення до суду з позовом про поділ майна, який обчислюється з дати набранням рішення про розірвання шлюбу законної сили, і з даним позовом вона звертається не вперше. У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_4 просила вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Заслухавши пояснення представників сторін спору, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з таких підстав. Ухвалюючи рішення про задоволення позову у даній справі, суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , слід вважати спільним сумісним майном подружжя сторін спору, оскільки він придбаний ними в період перебування у шлюбі та за їх спільні кошти, і їх частки у цьому майні є рівними. Такий висновок суду є правильний. Встановлено, що з 08 листопада 2003 року сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 травня 2013 року розірвано (а.с.12). Під час спільного проживання у шлюбі у них народилися діти: дочка ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та дочка ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.8-9). Згідно свідоцтва про зміну імені від 09 квітня 2019 року, позивач змінила прізвище « ОСОБА_8 » на « ОСОБА_9 » (а.с.7). Крім того, встановлено, що за час перебування сторін по справі у шлюбі, ними згідно договору купівлі-продажу житлового будинку від 18 травня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Рожищенського районного нотаріального округу Павлюк Р. П., зареєстрованого в реєстрі за № 2846, придбано житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Даний договір укладений з покупцем житлового будинку відповідачем ОСОБА_5 за погодженням його дружини, позивача ОСОБА_4 (а.с.15). Також з матеріалів справи вбачається, що земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 0,1311 га та для будівництва і обслуговування зазначеного житлового будинку площею 0,25000 га, які знаходяться в с. Копачівка Рожищенського району Волинської області, згідно договорів дарування від 14 вересня 2007 року, в рівних частинах були подаровані відповідачу ОСОБА_5 та позивачу ОСОБА_4 (а.с.16-17). Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. За нормами сімейного законодавства, умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя (ч. 3 ст. 61 та ч. 4 ст. 65 СК України). Аналіз наведених вище норм матеріального права та встановлених обставин справи, на думку колегії суддів свідчать про те, що суд першої інстанції вірно вважав, що реєстрація права на майно, придбане під час шлюбу, лише на ім`я одного з подружжя, не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. Отже, висновок суду про те, що спірний житловий будинок є спільним сумісним майном подружжя є правильний, оскільки зазначене нерухоме майно придбано сторонами по справі в період їх перебування у шлюбі, за їх спільною згодою та за спільні кошти. Доводи ж відповідача ОСОБА_5 про те, що спірний житловий будинок був придбаний ним за рахунок коштів, які він отримав у подарунок від своєї матері, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи і підставно не були взяті до уваги судом першої інстанції як недоведені. Згідно із ч. 1 ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Відповідно до ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. Статтею 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Частинами 1-3 ст. 372 ЦК України визначено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Згідно роз`яснень, які містяться в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Встановивши, що зазначений житловий будинок є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також відсутність між сторонами спору домовленості щодо рівності часток та обставин для відступлення від засад рівності часток подружжя, суд першої інстанції, на думку колегії суддів, у відповідності до ст. 70 СК України дійшов обґрунтованого висновку про поділ вказаного будинку в рівних частках, та з урахуванням заявлених позовних вимог, визнав за кожною із сторін спору право власності на 1/2 частку спірного житлового будинку. У своїх доводах апеляційної скарги представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_3 покликався на те, що позивачем на час звернення до суду із даним позовом було пропущено строк позовної давності, оскільки про порушення свого права ОСОБА_4 дізналася у 2013 році, розірвавши шлюб із відповідачем, а відтак строк позовної давності закінчився в 2016 році, що є окремою підставою для відмови у позові, яку суд першої інстанції не врахував. Однак, такі доводи апеляційної скарги є безпідставними і спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, здобутими судом під час розгляду справи. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки. Частиною 2 ст. 72 СК України передбачено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. З матеріалів справи вбачається, що 03 вересня 2013 року позивач ОСОБА_4 зверталася до суду із позовною заявою до ОСОБА_5 про поділ спільного майна подружжя, яка 16 грудня 2013 року за заявою представника позивача була залишена без розгляду (а.с.92, 94). З показів свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , наданих ними під час розгляду даної справи в суді першої інстанції, слідує, що сторони по справі з листопада 2013 року разом з дітьми переїхали до житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , де проживали однією сім`єю до серпня 2017 року. Дана обставина також підтверджується наявним у матеріалах справи повідомленням начальника Рожищенського ВП Ківерцівського ВП ГУНП у Волинській області Басалика О. І. від 22 березня 2019року, у якому зазначено, що сторони по справі з малолітніми дітьми в період з листопада 2013 року по серпень 2017 року проживали за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.21). Наведене дає підстави вважати, що позивачем ОСОБА_4 строк позовної давності не пропущено, оскільки про порушення свого права вона дізналася у серпні 2017 року, будучи позбавленою можливості із-за поведінки відповідача проживати у спірному будинку, а з даним позовом до суду звернулася у травні 2019 року, тобто в межах трьох річного строку позовної давності, що свідчить про безпідставність вимог апелянта щодо пропуску позивачем строку звернення до суду. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для його зміни чи скасування відсутні. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Волинський апеляційний суд У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 26 листопада 2019 року в даній справі залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Судді: