Постанова Дніпровський апеляційний суд № 205/806/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1253/20 Справа № 205/806/19 Суддя у 1-й інстанції - Басова Н. В. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2020 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Городничої В.С. суддів - Варенко О.П., Лаченкової О.В. при секретарі - Порубай М.Л. розглянувши в порядку спрощеного провадження, без повідомлення учасників справи, в письмовому провадженні у м. Дніпрі апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 серпня 2019 року у справі за позовом Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,- ВСТАНОВИВ: 23.01.2019 року позивач АТ КБ «Приватбанк» звернувся до суду першої інстанції з позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що банк на підставі заяви б/н від 07.02.2012 року надав відповідачу кредит у розмірі 4000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки, а відповідач зобов`язався кошти прийняти, належним чином їх використовувати та повернути у строк та на умовах, передбачених Умовами та правилами надання банківських послуг та Тарифами банку. Разом з тим, відповідач свої зобов`язання щодо повернення кредиту та сплати процентів не виконав, що призвело до виникнення заборгованості, розмір якої станом на 30.09.2018 року склав 20059,34 грн. Позивач у своєму позові просив суд стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за кредитним договором у сумі 20059,34 грн. та судові витрати. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 серпня 2019 року позовні вимоги АТ КБ ПриватБанкзадоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» суму непогашеного тіла кредиту за договором б/н від 07.02.2012 року в розмірі 1795,64 грн. (одна тисяча сімсот дев`яносто п`ять гривень 64 копійки).Стягнуто судовий збір у розмірі 171,96 грн. (сто сімдесят одна гривня 46 копійок).В іншій частині позову відмовити. З таким рішенням суду в частині відмови у стягненні відсотків у розмірі 16 832,30 грн. по кредиту позивач не погодився, та подав апеляційну скаргу, в якій просить змінити рішення суду, та постановити нове рішення в цій частині, яким задовольнити позовні вимоги в частині стягнення відсотків, а в іншій частині рішення залишити без змін. В своїй апеляційній скарзі позивач посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а також на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. ОСОБА_2 своїм правом, передбаченим положеннями ст. 360 ЦПК України щодо подання відзиву на апеляційну скаргу АТ КБ ПриватБанк, не скористалась. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскарженого рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду в оскарженій частині залишити без змін, за наступних підстав. Судом встановлено, що 07.02.2012 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 4000,00 грн., шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у «ПриватБанк», отримавши платіжну картку та персональний ідентифікаційний номер для авторизації. У заяві зазначено, що відповідачка згодна з тим, що ця заява разом із Пам`яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг, а також, що вона ознайомилась та погодилась з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які були надані їй для ознайомлення в письмовому вигляді (а.с. 9). До позовної заяви банк додав заяву позичальника від 07 лютого 2012 року, Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та витяг з Умов та правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06.03.2010 року № СП 2010-256, як невід`ємній частині спірного договору(а.с10-34), та розрахунок заборгованості(а.с.7-8). Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором станом на 30.09.2018 року становить 20059,34 грн. з яких: тіло кредиту 1795,64 грн.; 16832,30 грн. заборгованість по процентам за користування кредитом; 500 грн. штраф (фіксована частина), 931,40 грн. штраф (процентна складова) (а.с. 7-8). також, суд встановив, що у заяві позичальника від 07 лютого 2012 року процентна ставка не зазначена, а також відсутня умова про відповідальність боржника у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог АТ КБ ПриватБанкв частині стягнення відсотків по кредиту,суд першої інстанції виходив із недоведеності та необґрунтованості позовних вимог в цій частині, зокрема з того, що наданий до позовної заяви витяг з Умов та правил надання банківських послуг та Тарифів банку не містить підпису відповідачки, а тому не визнається судом належним, допустимим та достатнім доказом ознайомлення її з вказаними Умовами та тарифами, а також доказом погодження сторонами усіх істотних умов кредитного договору в письмовій формі, як це передбачено нормами ст.ст.207,1055 ЦК України. Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, суд дійшов висновку, що необхідно стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за тілом кредиту в розмірі 1795 гривні 64 копійок. В частині стягнення заборгованості за тілом кредиту та відмови у стягненні штрафів (фіксованої, та процентної складової) рішення суду АТ КБ "ПриватБанк" не оскаржено. В своїй апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» посилається на те, що судом першої інстанції не прийнято до уваги погоджену сторонами та підписану відповідачем 07.02.2012 року заяву, згідно якої сторонами погоджено умови кредитування, зокрема, розмір відсотків, що призвело до помилкового висновку про відсутність підстав для стягнення заборгованості за відсотками за користування кредитом. Однак, колегія суддів не може погодитися з такими доводами апеляційної скарги, з наступних підстав. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК України), обов`язок доказування покладається на сторін (ч. 3 ст. 12, ч. 1ст. 81 ЦПК України), збирання доказів у цивільних справах за загальним правилом не є обов`язком суду (ч. 2 ст. 12 ЦПК України). Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Як вбачається з матеріалів справи, позивач на підтвердження своїх позовних вимог надав суду анкету-заяву від 07.12.2005 року про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у «ПриватБанк», розрахунок заборгованості за кредитним договором, та витяг з тарифів обслуговування кредитних карт Універсальна «Універсальна, 30 днів пільгового періоду», а також витяг з Умов та правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06.03.2010 року № СП 2010-256, як невід`ємній частині спірного договору При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці витяг з Тарифів і Умови та правила розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву про приєднання до умов та правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування. Жодних обґрунтувань, з яких саме причин вказані докази не були подані позивачем до суду першої інстанції, апеляційна скарга АТ КБ ПриватБанк не містить. Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи. Розглядаючи справу суд першої інстанції правильно застосував у своєму рішенні правові норми, а саме ст.207, 626, 628, 638, 526, 1054, 1048, 1055, 633 ЦК України, які регулюють спірні правовідносини. Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. У даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 630, та статті 634 ЦК України (на які посилається апелянт в апеляційній скарзі) за змістом яких договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов певного виду, оприлюднених у встановленому порядку, а договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, неодноразово змінювалися самим ПАТ КБ «ПриватБанк» в період з часу виникнення спірних правовідносин (07 лютого 2012 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (23 січня 2019 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Тарифів та Умови у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. Крім того, правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку в заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. За таких обставин, та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, відсутність у заяві домовленості сторін про сплаті штрафі, та несвоєчасне погашення кредиту, надані банком витяг з Тарифів та Умови та правила не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. Колегія суддів вважає, що анкета-заява від 07.12.2005 року про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у «ПриватБанк», витяг з тарифів обслуговування кредитних карт Універсальна «Універсальна, 30 днів пільгового періоду», а також витяг з Умов та правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06.03.2010 року № СП 2010-256, які містяться в матеріалах цієї справи, не визнаються відповідачем та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 07 лютого 2012 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні правові підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України. Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки, та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року «Про захист прав споживачів» (далі Закон). Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону споживач фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 ) ПАТ КБ «ПриватБанк» дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону, про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк. Такі висновки, відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, (провадження № 14-131цс19). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову у частині вимог про стягнення процентів за користування кредитними коштами, комісії та штрафних санкцій. Також, колегія суддів зауважує, що безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 07 лютого 2012 року у вигляді анкети-заяви, підписаної сторонами, не містить і строку повернення кредиту (користування ним). Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку ПАТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України, за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів. Отже, є правильним висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення у примусовому порядку з ОСОБА_1 на користь банку суми заборгованості по тілу кредиту у розмірі 11795,64 грн. При цьому, ОСОБА_1 не заперечувала факт отримання кредитної картки та отримання за нею кредитних коштів, користувалась кредитними коштами та частково сплачувала заборгованість за договором, отже, не заперечувала факт укладення кредитного договору. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем не доведено факт укладення кредитного договору з відповідачем в порядку, передбаченому законом, погодження всіх істотних умов договору, видачі кредиту та обґрунтованості розрахунку заборгованості. За таких обставин, відсутні підстави для нарахування відповідачу процентів, а доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не мав підстав відмовляти в задоволенні вимоги про їх стягнення є необґрунтованими. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). Тож, враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскарженого судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України, як підстави для скасування рішень. Викладені в апеляційній скарзі доводи зводяться до тлумачення норм матеріального та процесуального права, та незгоди з висновками суду по оцінці доказів, тоді як оцінка доказів належить виключно до компетенції суду, відповідно до вимог ст.89 ЦПК Укараїни. Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду в оскаржуваній частині відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Тож, керуючись положеннями ст. ст. 259, 367, 369, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку ПриватБанк залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 серпня 2019 року в оскаржуваній частині залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: В.С. Городнича Судді: О.П. Варенко О.В. Лаченкова