Постанова 4810 № 428/5303/19

Головуючий суду 1 інстанції - Кордюкова Ж.І. Доповідач -Дронська І.О. Справа № 428/5303/19 Провадження № 22-ц/810/1090/19 ЛУГАНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 лютого 2020 року м. Сєвєродонецьк Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах Луганського апеляційного суду: головуючого судді Дронської І. О., суддів Карташова О. Ю., Яреська А. В., за участю секретаря Вовчанської С. В. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , представник ОСОБА_2 - адвокат Приходько Євген Володимирович, розглянувши у порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Луганського апеляційного суду в м.Сєвєродонецьку цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 07 листопада 2019 року, ухвалене у складі судді Кордюкової Ж.І. 07.11.2019 року в м. Сєвєродонецьку за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення заборгованості за договором позики ВСТАНОВИВ: У травні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, в обґрунтування якого посилався на те, що 27.11.2017 року між ним та відповідачкою ОСОБА_2 було укладено письмовий договір позики за умовами якого він виплатив відповідачу 8000 грн, а відповідачка ОСОБА_2 зобов`язалася до 27.05.2019 року погасити суму позики та суму нарахованих планових відсотків на суму 5483,55 грн, про що також свідчить розписка відповідачки. З метою забезпечення виконання зобов`язання з повернення позики з ОСОБА_3 був укладений договір поруки, за умовами якого останній зобов`язався відповідати по зобов`язанням позичальника ОСОБА_2 та нести з останньою солідарну відповідальність по зобов`язанням, що виникають з договору позики. Позичальник неналежним чином виконувала свої зобов`язання за договором позики, в зв`язку з чим за період з 18.05.2018 року по 03.05.2019 року виникла заборгованість за сумою позики в розмірі 10567,92 грн та відсотками в розмірі 4355,39 грн, що загалом становить 14923,31 грн. Просив суд, з урахуванням уточнених позовних вимог, стягнути солідарно з відповідачів на його користь заборгованість за договором позики в сумі позики 10567,92 грн, відсотків за користування позикою в сумі 6502,06 грн, що загалом становить 17069,98 грн та понесені позивачем судові витрати. Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 07 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені. Стягнуто на користь ОСОБА_1 в солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за договором позики з відсотками суму позики 10567,92 грн, відсотки за користування позикою 6502,06 грн. Стягнуто на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , окремо з кожного, судові витрати в сумі 384,20 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_2 неналежним чином виконує взяті на себе зобов`язання, розписок, які б підтверджували, що вона виплатила позивачу борг за договором позики суду не надала, а поручитель ОСОБА_3 відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі, оскільки відповідачами не було виконано своїх обов`язків відповідно до укладених з позивачем договорів. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, відповідачем ОСОБА_2 подано апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, скаржниця просила скасувати рішення Сєвєродонецького міського суду від 07.11.2019 року та стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 судові витрати, судовий збір в сумі 1152,60 грн. Апеляційна скарга мотивована тим, що за умовами договору позики з відсотками від 27.11.2017 року відповідачкою ОСОБА_2 було виплачено 4500 грн та при свідку ОСОБА_4 ще 5000 грн, тобто відповідачка вважає, що позику погашено в обсязі понад займ в загальній сумі 9500 грн. Скаржниця також вважає, що оскільки за умовами договору позики з відсотками від 27.11.2017 року сторони погодили щомісячну сплату відсотків від суми залишку позики, яку надано до 27.05.2019 року, то право позикодавця нараховувати передбачені договором відсотки припинились після 27 травня 2019 року і позивач ОСОБА_1 після цієї дати не мав права нараховувати відсотки, а отже розрахунок заборгованості не відповідає дійсності. Крім того, скаржниця зазначає, що відповідно до умов договору, вона приходила повертати борг за адресою, визначеною у договорі, але за цією адресою позичальниця віддавала гроші якійсь жінці ( співробітниці або найманій працівниці позикодавця), яка і давала їй розписки, також гроші за договором позики їй також видавала ця жінка, а не позикодавець ОСОБА_1 , що є порушенням умов договору, а тому скаржниці не зрозуміло, чому судом першої інстанції не враховані протиправні та суперечливі дії щодо вимог ОСОБА_1 , оскільки ця жінка не фігурує ні в яких документах, ні в договорі позики, ні в судовому позові, ні в розписках (бо вона давала розписки, які заздалегідь були підписані іншою людиною), ніде взагалі. Також скаржниця зазначає, що у реквізитах договору позики з відсотками від 27.11.2017 року добре убачаються реквізити розрахункового рахунку позичальника, відкритого не на фізичну особу, а на позичальника, як суб`єкта господарювання, фізичну особу-підприємця. Отже ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_2 договір позики як фізична особа, а для погашення позики вказав номер розрахункового рахунку суб`єкта господарювання фізичної особи-підприємця. Позивач ОСОБА_1 не скористався своїм правом щодо надання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_2 . Заслухавши суддю-доповідача, пояснення скаржниці та її представника, а також пояснення позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає наступне. Відповідно до положень ч.ч. 1- 4 ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Апеляційний суд, розглядаючи справу відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України у межах доводів апеляційної скарги, вважає за необхідне перевірити правильність рішення не в повному обсязі, а тільки в оскарженій ОСОБА_2 частині щодо стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики з відсотками, оскільки відповідач ОСОБА_3 з апеляційною скаргою на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 07.11.2019 року не звертався, зазначене рішення не оскаржував, а доказів на підтвердження права скаржника та його представника адвоката Приходько Є.В. представляти інтереси відповідача ОСОБА_3 в Луганському апеляційному суді скаржником та його представником не надано. Не містять відповідних документів, що підтверджують повноваження представників від імені відповідача ОСОБА_3 представлять інтереси останнього і матеріали справи. Про необхідність вчинення апеляційним судом таких дій свідчить також роз`яснення постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 24 жовтня 2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», зроблені в п.15 постанови про те, що у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частинах судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується. Таким чином, перевіряючи правильність оскаржуваного рішення суду першої інстанції, Луганський апеляційний суд не переглядає це рішення суду в частині стягнення з ОСОБА_3 як солідарного боржника, заборгованості за договором позики з відсотками та судових витрат. Так, судом першої інстанції встановлено, що 27.11.2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений письмовий договір позики з відсотками, за умовами якого позичальниця отримала платну (процентну) позику в розмірі 8000 грн на умовах строковості, зворотності та зобов`язалась повернути позику відповідно до графіку (пункт 1.1. договору). Сторони домовились, що позика надається на 18 місяців під 75 % річних (0,205479 % на день) від суми залишку позики графіку (пункт 3.1. договору). ОСОБА_2 27.11.2017 року отримала суму позики в розмірі 8000 грн, що підтверджується її розпискою від 27.11.2017 року. Пунктами 6.2., 6.3. договору позики від 27.11.2017 року встановлено, що у разі недотримання або неналежного дотримання позичальником графіка погашення позики, позикодавець направляє лист-вимогу про виконання позичальником своїх обов`язків згідно цього договору. Якщо позичальник надалі не виконує свої боргові зобов`язання, позикодавець має право передати справу до суду, при цьому сума боргу складається з залишку основної суми позики, збільшеної на 75% від залишку основної суми позики та відсотків, які залишились несплаченими на дату подачі позовної заяви до суду. 27.11.2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір поруки, за умовами якого ОСОБА_3 , як поручитель, зобов`язався відповідати по зобов`язанням позичальниці ОСОБА_2 , які виникають на підставі договору позики від 27.11.2017 року № 48, у випадку невиконання або неналежного виконання нею своїх зобов`язань за цим договором (пункт 2.1., 3.1. договору поруки). Договором поруки від 27.11.2019 року встановлено, що поручитель та позичальник несуть солідарну відповідальність перед позикодавцем (пункт 3.2. договору поруки). Зазначені обставини повністю відповідають матеріалам справи. Крім того, судом першої інстанції було встановлено, що відповідачка ОСОБА_2 неналежним чином виконує взяті на себе зобов`язання, які виникли у неї з договору позики від 27.11.2017 року, внаслідок чого за період з 18.05.2018 року по 03.05.2019 року виникла заборгованість за сумою позики в сумі 10567,92 грн, за відсотками в сумі 6502,06 грн, що загалом становить 17069,98 грн. Позивач ОСОБА_1 неодноразово направляв відповідачам листи-вимоги про виконання своїх обов`язків згідно договору позики, проте відповідачі своїх зобов`язань після отримання зазначених вимог не виконали, що надало позивачу право вимагати стягнення суми боргу, яка складається з залишку основної суми позики, збільшеної на 75 % від залишку основної суми позики, та відсотків, які залишились несплаченими, що передбачено умовами договору. Задовольняючі позовні вимоги позивача ОСОБА_1 , суд першої інстанції врахував те, що відповідачка ОСОБА_2 не надала суду розписок, які б підтверджували, що вона виплатила борг за договором позивачу, а виконання зобов`язання належним чином може бути підтверджено лише письмовими доказами та рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідка, дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі, оскільки відповідачами не було виконано своїх обов`язків відповідно до укладених з позивачем договорів, при цьому суд першої інстанції не прийняв до уваги доводи представника відповідачки адвоката Приходька Є.В. про те, що ОСОБА_2 05.06.2018 року передала грошові кошти позивачу на погашення боргу, свідком чого був ОСОБА_4 . Проаналізувавши наявні дані, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив і оцінив обставини по справі та надані сторонами, в їх сукупності, всі докази та правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, але період нарахування відсотків за користування позикою визначив з помилкою. Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Частиною першою статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Статтями 12, 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 76 цьогоКодексу, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частина 2 ст. 78 ЦПК України передбачає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Визначати предмет та підстави позову відповідно до ст.ст. 13, 49, 175 ЦПК є виключним правом позивача, який наділений також правом після пред`явлення позову змінити підстави або предмет позову, що передбачено ч. 3 ст. 49 ЦПК України. У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Підстава позову - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які об`єктивуються у поданих доказах. Отже, предметом позову, із яким позивач звернувся до суду, є вимога про стягнення суми боргу за договором позики від 27.11.2017 року та відсотків за користування грошовими коштами. Згідно п.п. 1-5 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити… За доводами позовної заяви позивач ОСОБА_1 посилається на те, що за договором позики від 27.11.2017 року відповідач ОСОБА_2 отримала він позивача 8000 грн, які повинна повернути до 27.05.2019 року та сплатити відсотки за користування грошовими коштами, виходячи із річної відсоткової ставки 75% за фактичне число календарних днів користування позикою. В обґрунтування позовних вимог позивачем у якості доказів надано: договір позики з відсотками від 17.11.2017 року, графік розрахунків позики з відсотками, розписку ОСОБА_2 від 27.11.2017 року про отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 8000 грн. Заперечуючи проти позовних вимог ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 посилалась на те, що вона повністю здійснила повне повернення грошових коштів позивачу, а свідком передачі грошових коштів 05.06.2018 року в сумі 5000 грн безпосередньо позивачу був ОСОБА_4 . Інших доказів щодо повернення боргу, окрім посилання на свідка передачі грошових коштів позивачу відповідачем ОСОБА_1 не надано, при цьому факт укладення договору позики від 27.11.2017 року, написання розписки від 27.11.2017 року та отримання грошових коштів в сумі 8000 грн позивачем не заперечується. З урахування зазначених обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що 27.11.2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений письмовий договір позики з відсотками, за умовами якого позичальниця отримала платну (процентну) позику в розмірі 8000 грн на умовах строковості, зворотності та зобов`язалась повернути позику відповідно до графіку до 27.05.2019 року. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справ, позивач, посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_2 умов договору позики щодо своєчасного повернення грошових коштів за позикою та відсотків за користування кредитними коштами, звертався до відповідача ОСОБА_2 з вимогою про повернення грошових коштів протягом 7 днів, з роз`ясненням що, відповідно до п.5.4.2 про дострокове розірвання договору справа буде передана до суду, а сума боргу збільшиться на 75% від залишку основної суми позики, згідно п.6.3.договору позики з відсотками від 27.11.2017 року, а.с.

70. Як вбачається з доводів позовної заяви позивач, посилаючись на неналежне виконання відповідачем ОСОБА_2 умов договору позики з відсотками, заявив до стягнення суму позики, збільшену на 75% від залишку основної суми боргу. Судом першої інстанції вірно встановлено, що право позивача на таке збільшення передбачено п.п. 6.2., 6.3. договору позики з відсотками від 27.11.2017 року, що сторонами договору досягли домовленості, а ч. 1 ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. На підставі зазначеного, колегія суддів вважає, що відповідачем належними та допустимими доказами не спростовані доводи позивача ОСОБА_1 щодо наявності у ОСОБА_2 заборгованості за договором позики з відсотками від 27.11.2017 року. Розписок про повернення грошових коштів за договором позики відповідачкою ОСОБА_2 суду не надано. У судовому засідання апеляційного суду скаржниця ОСОБА_2 посилалась на те, що вона віддавала гроші на погашення заборгованості та відсотків за адресою, визначеною у договорі позики, але гроші віддавала не позивачу ОСОБА_1 , а якійсь жінці, яка і давала їй якісь папірці з відмітками про отримання грошей, але ці папірці ОСОБА_2 не зберегла і надати апеляційному суду як і суду першої інстанції не має можливості. Ураховуючи зазначене, колегія суддів як і суд першої інстанції вважає за необхідне зауважити про те, що виконання зобов`язання належним чином може бути підтверджено лише письмовими доказами, а рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідка. Перевіряючи розмір заборгованості за договором позики з відсотками від 27.11.2017 року, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно визначена сума основного боргу, з урахуванням передбаченого сторонами збільшення залишку основної суми боргу на 75% , оскільки, в рахунок виконання умов договору відповідачкою ОСОБА_2 було сплачено: 27.12.2017 року - 750 грн, 18.01.2018 року - 750 грн, 12.02.2018 року- 750 грн, 20.03.2017 року- 750 грн, 17.05.2018 року - 1500 грн, які були зараховані відповідно до умов договору на погашення основної суми боргу, погашення відсотків. Щодо розміру відсотків за користування кредитними коштами. Як вбачається з позовної заяви у первісному позові позивач ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за відсотками в сумі 4355,39 грн, яка утворилась за період з 27.11.2017 року по 27.05.2019 року, тобто по передбачений договором строк користування позикою - 27.05.2017 року, а.с. 3-4. У подальшому, позивачем було збільшено період нарахування відсотків за користування грошовими коштами позики, а саме з 04.05.2019 року по 23.10.2019 року, та просив стягнути з відповідачки 6502,06 грн, а.а.с. 40,

41. За доводами апеляційної скарги скаржниця ОСОБА_3 вважає, що право позикодавця нараховувати передбачені договором відсотки припинились після 27 травня 2019 року і позивач ОСОБА_1 після цієї дати не мав права нараховувати відсотки, а отже розрахунок заборгованості не відповідає дійсності. Колегія суддів погоджується із зазначеним доводом апеляційної скарги та вважає, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що повну заборгованість за умовами договору позики з відсотками від 27.11.2017 року відповідачка ОСОБА_2 мала сплатити до 27.05.2019 року, оскільки саме умовами договору встановлюється розмір та порядок одержання позикодавцем від позичальника грошових коштів на повернення позики. Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема ст.ст. 625,1048 ЦК України позивач не пред`явив. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що стягненню з відповідачки ОСОБА_2 підлягає заборгованість за договором позики з відсотками в сумі 4355,39 грн, яка утворилась за період з 27.11.2017 року по 27.05.2019 року. Щодо інших доводів апеляційної скарги щодо зазначення позивачем адреси та розрахункового рахунку ФОП, то колегія суддів вважає, що зазначені вимоги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на встановлені судом обставини справи та висновки суду щодо предмету позову. Відповідачка ОСОБА_2 укладала договір позики з відсотками з фізичною особою, також розписку про отримання грошових коштів за договором позики надавала фізичній особі, до суду з позовом ОСОБА_1 звернувся як фізична особа, а щодо зазначення адреси, за якою буде відбуватися повернення грошових коштів та рахунку для повернення, сторони визначили за спільною домовленістю. Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції щодо періоду нарахування відсотків не відповідає обставинам справи та судом першої інстанції в цій частині порушені норми матеріального та процесуального права, а тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні, а визначена судом першої інстанції до стягнення сума заборгованості зменшенню. Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Як вбачається із матеріалів справи, скаржницею при зверненні до апеляційного суду з апеляційною скаргою сплачено 1152,60 грн, а.с. 88, тому з позивача на користь скаржниці підлягає стягненню судовий збір, пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, Луганський апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 07 листопада 2019 року змінити в частині визначення розміру відсотків за користування позикою, зменшивши визначену суму - 6502,06 грн до 4727,65 грн. У іншій оскаржуваній частині рішення залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в сумі 129,61 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повну постанову складено 10.02.2020 року. Головуючий І. О. Дронська Судді О. Ю. Карташов А. В. Яресько