Постанова 4852 № 160/4222/19

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 27 січня 2020 року м. Дніпросправа № 160/4222/19 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Панченко О.М. (доповідач), суддів: Іванова С.М., Чередниченка В.Є., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15.07.2019 р. у справі № 160/4222/19 (суддя Кальник В.В., м. Дніпро) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги, встановив: Позивач звернувся з позовом до суду, в якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Дніпропетровській області від 13 листопада 2018 р. № Ф - 8737-53/12 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на суму 15 819,54грн. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, виходячи з того, що позивач на період 31 жовтня 2018 року був зареєстрований в якості фізичної особи-підприємця, за ним зберігався обов`язок сплачувати єдиний внесок у розмірі, не меншому мінімального страхового внеску. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування судом обставин справи. Скаржник зазначив, що отримав вимогу відповідача про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальну суму 15 819,54 грн., яку вважає протиправною, оскільки, хоча і був зареєстрований в якості фізичної особи-підприємця, підприємницької діяльності не здійснював. Тому у податкового органу відсутні підстави для нарахування єдиного соціального внеску. Скаржник вказує, що суд не надав жодної правової оцінки доводам позивача стосовно того, що він працював у період з 01.01.2017 року по 31.10.2018 року за трудовим договором та був платником єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, що виключає необхідність сплачувати такий внесок як особі, що зареєстрована суб`єктом підприємницької діяльності. Скаржник посилається на норми Законів України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», «Про підприємництво», Господарського кодексу України, Податкового кодексу України та інші нормативні акти. Також скаржник, просить суд звернутися з клопотанням до Верховного Суду про подання до Конституційного Суду України конституційного звернення про офіційне тлумачення ч. 1 ст. 42 Конституції України для прийняття рішення у питаннях: а) чи є підприємницькою діяльністю дії (бездіяльність) фізичної особи, яка не займається виробництвом (виготовленням) та /або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямованих на отримання прибутку і проводиться такою особою самостійно та /або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами, а тільки зареєстрована в установленому порядку як суб`єкт господарювання; б) чи є особа фізичною особою підприємцем, якщо вона не займається підприємницькою діяльністю, і якщо відомості про неї відсутні у ЄДР, в розумінні п.4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року № 2464-VI. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити його позов в повному обсязі. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги дотримання судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Суд першої інстанції встановив, що позивач з 29.01.2008 року зареєстрований в якості фізичної особи-підприємця та на дату формування оскаржуваної вимоги не перебував в стані припинення підприємницької діяльності. Основним видом діяльності підприємця позивача є виробництво ігор та іграшок; роздрібна торгівля з лотків та на ринках. Згідно даних інформаційної системи органу доходів і зборів за позивачем станом на 31.10.2018 року рахувалась недоїмка зі сплати єдиного внеску на суму 15 819,54 грн. 13 листопада 2018 року Головним управлінням ДФС у Дніпропетровській області винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф - 8737-53/12, якою позивачу визначено до сплати 15 819,54 грн. недоїмки з єдиного внеску. 05 березня 2019 року позивач припинив свою підприємницьку діяльність, про що у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань здійснено відповідний запис. Приймаючи рішення про відмову в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» № 2464-VI передбачений обов`язок фізичної особи-підприємця, сплачувати єдиний внесок, незалежно від отримання доходу у розмірі не меншому мінімального страхового внеску. Оскільки позивач на період 31 жовтня 2018 року був зареєстрований в якості фізичної особи-підприємця, за ним зберігався обов`язок сплачувати єдиний внесок у розмірі, не меншому мінімального страхового внеску. У інформаційній системи органу доходів і зборів, лише відображається відомості про сплату чи не сплату платниками податків єдиного внеску, розмір та обов`язок сплати якого встановлені напряму Законом. Пункт 4 Розділу VI Інструкції надає право контролюючим органам формувати вимоги про сплату боргу (недоїмки) на підставі облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів. Облікові дані з інформаційної системи органу доходів і зборів, є такою ж самостійної підставою для формування вимог, як і акти перевірки чи податкова звітність. Позивачем будь-яких даних про сплату ним єдиного внеску до суду не надано. Виконання ним обов`язку передбаченого Законом, та у розмірі встановленому Законом, не підтверджено. Колегія суддів не погоджується з висновками суду та зазначає наступне. Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 04.12.2020 року у справі № 440/2149/19 викладена наступна правова позиція: «Пунктом14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дано визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону; Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. Суд повторно акцентує увагу на тому, що пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування. Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. З огляду на предмет спору у даній справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд касаційної інстанції вважає за необхідне сформулювати правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску». Колегія суддів враховує такий висновок Верховного Суду, з огляду на що зазначає, що відомостями про роботу, внесеними до трудової книжки позивача підтверджується факт його перебування у трудових відносинах з Синельниківським управлінням з експлуатації газового господарства, ПАТ «Дніпропетровськгаз» у період, за який сформована вимога про стягнення боргу, а саме 01.01.2017 31.10.2018 року. Отже, позивач є застрахованою особою в системі державного соціального страхування і платником єдиного внеску за нього у зазначений період був роботодавець. За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що вимога Головного управління ДФС у Дніпропетровській області від 13 листопада 2018 р. № Ф - 8737-53/12 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на суму 15 819,54 грн. є протиправною та підлягає скасуванню. Суд першої інстанції не надав оцінки фактичним обставинам, що мають значення для справи, а тому прийняв помилкове рішення. Щодо заявленого скаржником клопотання про звернення до Верховного Суду з метою внесення подання до Конституційного Суду України, колегія суддів вважає недоцільним його задоволення, виходячи з наступного. Згідно ч. 4 ст. 7 КАС України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. Таких обставин в цій справі не виникло, тому звернення до Верховного Суду не є необхідним. Керуючись ст. 317, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15.07.2019 р. у справі № 160/4222/19 скасувати. Позов задовольнити. Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Дніпропетровській області від 13 листопада 2018 р. № Ф - 8737-53/12 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на суму 15 819,54 грн. Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) судовий збір в розмірі 1921,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Дніпропетровській області. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя О.М. Панченко суддя С.М. Іванов суддя В.Є. Чередниченко