Постанова 4851 № 520/11158/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2020 р.Справа № 520/11158/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Донець Л.О., Суддів: Бенедик А.П. , Гуцала М.І. , за участю секретаря судового засідання Соколової О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 28.11.2019 (головуючий суддя І інстанції: О.М. Тітов) по справі № 520/11158/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: 23.10.2019, ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області (далі відповідач), в якому просив суд: визнати бездіяльність відповідача протиправною щодо не поновлення пенсії позивачу; визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії позивачу, викладене в листі відповідача від 15.08.2019; зобов`язати відповідача провести поновлення виплати пенсії позивачу з 07.10.2009 відповідно до норм Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів. 23.10.2019, разом з позовом, на розгляд суду надійшло клопотання представника позивача, в якому просить суд вважати причину пропуску звернення до суду поважною та поновити позивачу строк звернення до суду. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 28.11.2019 підстави пропуску строку звернення до адміністративного суду з позовом - визнано неповажними. Позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача вчинити дії - провести поновлення виплати пенсії позивачу з 07.10.2009 по 17.10.2018, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів залишено без розгляду. Позивач, не погодившись з даним судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати ухвалу суду першої інстанції про залишення позовної заяви без розгляду та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду в частині строку, з якого має бути поновлена пенсія позивачу. В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час постановлення ухвали про залишення позовної заяви без розгляду. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що з 02.11.1992 позивачу призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", яка виплачувалась йому до виїзду за кордон, що підтверджується пенсійним посвідченням серії 3728. 15.02.1998 позивач виїхав з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де був прийнятий на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль. 11.10.2018 супровідним листом від 26.09.2018 відповідачеві подано пакет документів щодо здійснення поновлення виплати пенсії, до якого в тому числі долучена заява від 29.08.2018. Листом від 12.11.2018 № 5475/Е-14 позивача повідомлено, що порядок пенсійного забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей обумовлений Угодою про порядок пенсійного забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей і державне страхування військовослужбовців держав учасниць Співдружності Незалежних Держав, яка підписана в м. Ташкенті 15.05.1992 державами, учасницями Співдружності Незалежних Держав, а саме: Азербайджанською Республікою, Російською Федерацією, Республікою Білорусь, Республікою Таджикистан. республікою Вірменія, Туркменістаном, Республікою Казахстан, Республікою Узбекистан, Республікою Киргизстан, Україною та Республікою Молдова. Як вбачається, Ізраїль не входить до держав учасниць Співдружності Незалежних Держав, що підписали вищезазначену угоду. Крім того, між Україною та Ізраїлем немає будь-якого міжнародного договору щодо пенсійного забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей, а тому немає законних підстав для поновлення пенсії. За результатами судового оскарження відмови відповідача про поновлення пенсії позивача, рішенням Харківським окружним адміністративним судом 22.05.2019 у справі № 520/3880/19 визнано протиправною бездіяльність та зобов`язано відповідача розглянути заяву позивача від 29.08.2018 про поновлення виплати пенсії та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду. 15.08.2019 позивач листом № 3261/Е-14 направив на адресу представника відповідача рішення про відмову в поновленні виплати пенсії (а.с. 35, т. 1). Залишаючи без розгляду позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача провести поновлення виплати пенсії позивачу з 07.10.2009 по 17.10.2018, з проведенням індексації і компенсації втрати частини доходів, суд першої інстанції прийшов до висновку, що права позивача підлягають захисту в межах шестимісячного строку, тобто з 18.10.2018, який відліковується від первинного звернення позивача до суду з 18.04.2019. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-ІV) виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Згідно із статтею 51 Закону № 1058-ІV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. За змістом зазначеного рішення, оспорюваними нормами Закону №1058-IV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами. Відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Отже, з 07.10.2009 порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України № 1058-IV з урахуванням рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набуло статусу остаточного 07.02.2014, зазначив, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення). У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Отже, з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплату якої було припинено на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу пенсійні органи мають відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Колегія суддів зазначає, що позивач, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання, про що вказано у Рішенні № 25-рп/2009, яке є безумовною підставою для поновлення виплати призначеної пенсії позивачу як особі, яка проживає за межами України. Проте, колегія суддів зауважує, що поновлення права на виплату пенсії здійснюється не автоматично, а передбачає виконання ряду процедурних дій, пов`язаних з поновленням виплати, серед яких: подання заяви про поновлення виплати з дотриманням строків звернення, наявність документів, які підтверджують факт призначення пенсії, припинення її виплати чи право на поновлення її виплати. Так, пунктом 4.1. розд. IV Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 № 22-1 (далі - Порядок № 22-1) визначено, що орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 3). Заяви про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії й поновлення виплати раніше призначеної пенсії приймаються органом, що призначає пенсію, за наявності в особи всіх необхідних документів. Заяви осіб про призначення, перерахунок, поновлення, переведення з одного виду пенсії на інший реєструються в журналі реєстрації рішень органу, що призначає пенсію. Особі або посадовій особі органом, що призначає пенсію, видається розписка із зазначенням дати прийняття заяви, а також переліку одержаних і відсутніх документів, які необхідно подати у тримісячний строк з дня прийняття заяви. Копія розписки зберігається в пенсійній справі. Пунктом 1.5 Порядку № 22-1, серед іншого, передбачено, що заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії. З огляду на це, колегія суддів зазначає, що відповідач, як орган уповноважений на здійснення та забезпечення реалізації права з питань поновлення виплати раніше призначеної пенсії, зобов`язаний після отримання заяви про поновлення виплати пенсії, прийняти цю заяву, зареєструвати у відповідному журналі, здійснити дії необхідні для відновлення виплати пенсії позивачу. При цьому, колегія суддів зазначає, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Так, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно з ч. 3 ст. 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Колегія суддів наголошує, що поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином. Дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними. Отже, наявність обов`язку у відповідача відновити виплату пенсії не позбавляє позивача необхідності щодо захисту свого права. Після прийняття та опублікування Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 та невідновлення виплати пенсії позивачу, останній повинен був дізнатися про порушення свого права, а відтак і розпочався відлік строку звернення до суду. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08.08.2019 по справі №426/7157/16-а. Згідно з п. 5 ч. 2 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. За обставинами справи, не погодившись з рішенням відповідача про відсутність законних підстав для поновлення пенсії позивачу, оформленого листом від 12.11.2018 № 5475/Е-14, позивач первинно подав позов до суду 18.04.2019. При цьому, підстав для поновлення строку звернення до суду, які б можна було вважати поважними, позивачем не наведено. З огляду на той факт, що позивач звернувся з позовною заявою вперше 18.04.2019 та не навів поважних причин пропуску строку звернення до суду, колегія суддів вважає, що права позивача підлягають захисту в межах шестимісячного строку, тобто з 18.10.2018, який відліковується від первинного звернення позивача до суду з 18.04.2019. За цим, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача провести поновлення виплати пенсії позивачу за період з 07.10.2009 по 17.10.2018 відповідно до норм Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів слід залишити без розгляду. Колегія суддів вважає безпідставними доводи позивача про те, що відповідачем введено його в оману щодо дії рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009, оскільки пенсія є щомісячним платежем, про невиплату якого позивач знав щомісяця впродовж багатьох років, а тому мав можливість звернутись до суду за захистом свого права. Крім цього, колегія суддів не приймає посилання апеляційної скарги про розповсюдження положень статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» на даний спір з таких підстав. Стаття 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» визначає, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом. У своїй позовній заяві позивач просив саме про поновлення пенсійних виплат. При цьому, такі виплати не були нараховані відповідачем, тому відсутні підстави для застосування наведеної вище норми. Колегія суддів враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 06.09.2005; пункт 89), «Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18.07.2006; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява N 4909/04; від 10.02.2010; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994, пункт 29). З огляду на викладені вище обставини, колегія суддів дійшла до висновку про те, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому судове рішення не підлягає скасуванню, а апеляційна скарга задоволенню. Відповідно до приписів ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Згідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 28.11.2019 по справі № 520/11158/19 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Л.О. Донець Судді А.П. Бенедик М.І. Гуцал Повний текст постанови складено 04.02.2020 року