Постанова 4855 № 826/17601/14

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/17601/14 Суддя (судді) першої інстанції: Амельохін В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 лютого 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача Кузьменка В. В., суддів Василенка Я. М., Ганечко О. М., розглянувши в порядку письмового провадження у м. Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про визнання протиправними та скасування рішень, поновлення на посаді, за апеляційною скаргою Генеральної прокуратури України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 листопада 2019 - В С Т А Н О В И Л А: Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Генеральної прокуратури України у якому просив скасувати наказ від 23.10.2014р. №2498-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва - начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Генеральної прокуратури України та поновити ОСОБА_1 на вказаній посаді. Також просив стягнути на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014р. і до моменту фактичного поновлення на публічній службі; зобов`язати відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади». Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю прийняття наказу про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва - начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Генеральної прокуратури України на підставі ст. 15 Закону України «Про прокуратуру» та п. 2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про очищення влади» у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України, оскільки позивач у період з 25.02.2010р. по 22.02.2014р. не обіймав посади, які визначені статтею 3 Закону України «Про очищення влади». Рішенням Окружного адміністративного суду від 12.11.2019 року задоволено частково. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі. Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з`явилися. До суду надійшов відзив на апеляційну скаргу. Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов`язкова, колегія суддів у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З матеріалів справи убачається, що наказом Генеральної прокуратури України від 14.10.2011р. №1468ц старшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено заступником прокурора Чернігівської області. Наказом Генеральної прокуратури України від 30.08.2014р. №1975-ц старшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено заступником начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва - начальником управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Генеральної прокуратури України, звільнивши його з посади першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях та інших заходів примусового характеру Генеральної прокуратури України. На підставі довідки про результати вивчення особової справи, наказом Генерального прокурора України № 2498-ц від 23.10.2014р. позивача звільнено із займаної посади заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва - начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до ч. 1 п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України. Оскаржуваний наказ прийнятий виходячи з положень ст. 15 Закону України «Про прокуратуру» на підставі вимог п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади». Рішення про застосування щодо позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», прийнято у зв`язку із обійманням позивачем з 14 жовтня 2011 року по 22 лютого 2014 року посади заступника прокурора Чернігівської області. Позивач, вважаючи звільнення протиправним, звернувся до суду з позовом за захистом свої порушених прав та законних інтересів. Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що з боку відповідача не надано доказів належності позивача до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Апелянт в свою чергу вказує, що відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 цього Закону «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, відтак, прийнятий наказ є законним. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною другою статті 38 Конституції України громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Згідно з частиною першою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Однією із правових гарантій захисту громадян від незаконного звільнення з роботи є встановлений законами України вичерпний перелік підстав для звільнення працівника Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України, публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначено Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року N 1682-VII (надалі - Закон N 1682-VII). Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» № 1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Частиною 1 та 2 ст. 1 Закону визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв`язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. На виконання пункту 10 частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону. Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 цього Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Стаття 5 Закону України «Про очищення влади» передбачає проведення перевірки наявності заборон за цим законом. Відповідно до підпунктів 1 та 2 пункту 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону № 1682-VI, у порядку та строки, визначені цим Законом. Відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». Положеннями ч. 14 ст. 5 Закону № 1682-VII визначено, що звільнення таких осіб проводиться за наслідками проведення перевірки на підставі відповідного висновку. Приписами ст. 22 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 1, частини перша, друга, четверта, шоста, сьома статті 43 Основного Закону України). Як зазначалося, Законом України «Про очищення влади» визначено правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні. Частиною першою та другою статті першої Закону України «Про очищення влади» визначено основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв`язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом. Відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Відповідно до положень статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Відповідно до п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996) люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). Виходячи з усталеної практики ЄСПЛ особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (див, пункт 61 рішення у справі «Любох проти Польщі»). У проміжному Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це» (пункт 62). Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: «Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій» (підпункт "h" пункту 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року). Таким чином, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті. Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що в контексті обставин даної конкретної справи люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку. Колегія суддів під час апеляційного розгляду справи враховує Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18 та 47749/18) від 17 жовтня 2019 року, яке стосується звільнення державних службовців відповідно до Закону України «Про очищення влади». Зокрема, у своєму рішенні ЄСПЛ вказав: «Закон про очищення влади відрізняється від законів про люстрацію, прийнятих в інших країнах Центральної та Східної Європи тим, що він ширше за своїм охопленням. Вона переслідує дві різні цілі. Перша - це захист суспільства від осіб, які в силу своєї минулої поведінки можуть становити загрозу для новоствореного демократичного режиму. Друге - очистити державну адміністрацію від осіб, причетних до масштабної корупції. Термін люстрація в своєму традиційному значенні охоплює тільки перший процес. У своєму проміжному висновку, прийнятому в грудні 2014 року, Венеціанська комісія наголосила, що для дотримання прав людини, верховенства права і демократії люстрація повинна забезпечувати справедливий баланс між захистом демократичного суспільства, з одного боку, та захистом прав особистості, з іншого боку. Він також звернув увагу на деякі недоліки Закону 2014 року про очищення влади, що стосуються особистої сфери застосування закону (необхідність обмежити люстрацію найбільш важливими посадами в державі і т.д.), фактору часу (два періоду виключення і т.), проведення люстрації (децентралізована процедура, відсутність незалежного органу та ін.) і процесуальні гарантії (індивідуалізована відповідальність, захист персональних даних осіб, які підлягають люстрації, доступність судового нагляду та ін.). Суд вважає, що поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими особами, а також для їх соціальної та професійної репутації і в значній мірі вплинуло на них. Вони не тільки були тимчасово відсторонені від посади, понижені у посаді або переведені на менш відповідальні посади, але і були звільнені і повністю виключені з цивільної служби, втративши все свою винагороду з негайним вступом в силу (на відміну від останнього випадку, J.В . та інші проти Угорщини (dес.), ні. 45434/12 і 2 інших, § § 132-33, 27 листопада 2018 року). Вони були відсторонені від будь-якої роботи на державній службі, в тій сфері, де в якості кар`єрних державних службовців вони працювали протягом багатьох років. З урахуванням викладених вище міркувань (див. пункти 208-211) щодо застосування статті 8 Конвенції Суд вважає, що мало місце втручання у право заявників на повагу до їх приватного життя. Таке втручання сумісне зі статтею 8 тільки в тому випадку, якщо воно було «відповідно до закону» і «необхідно в демократичному суспільстві» для досягнення однієї або декількох цілей, викладених в її другому пункті. Проте, той факт, що поведінка заявників була законним у відповідний час, є фактором, який може бути прийнятий до уваги при оцінці необхідності втручання. Згідно з поданнями Верховного суду і уряду, метою ЗОВ є відновлення довіри до державних інститутів і захист демократичного управління (див. пункти 92, 245, 246 і 252 вище). Однак ці цілі можна було б, мабуть, досягти з допомогою менш інтрузивних засобів, таких як, коли це можливо, проведення індивідуальної оцінки, звільнення заявників від займаних ними посад і переклад їх, коли це можливо, на менш чутливі посади. Далекосяжний характер заходів, що вживаються щодо заявників (див. пункт 208 вище), в поєднанні з досить обвинувальними формулюваннями, використовуваними в розділі 1 ЗОВ щодо цілей Закону (див. пункт 72 вище), підвищують ймовірність того, що деякі з цих заходів могли бути мотивовані, принаймні частково, мстивістю по відношенню до тих, хто був пов`язаний з попередніми урядами. Якщо б це було доведено, то, замість того, щоб переслідувати мету захисту демократичного управління, заходи ЗОВ можна було б розглядати як підрив самого цього управління за допомогою політизації державної служби, Проблеми, з якою закон нібито був покликаний боротися (див. подання уряду в пункті 235 вище)." Крім того, Венеціанська комісія також попередила про наслідки надмірного розширення сфери застосування ЗОВ для прав особистості, підкресливши в цілому, що такий широкий підхід може бути невиправданим з урахуванням законної мети, яку переслідують заходи щодо люстрації, а саме захисту демократичного управління, а не помсти (див. остаточний висновок комісії, § 33, див. пункт 108 вище). Суд не переконаний в тому, що законодавча схема була досить вузько адаптована для задоволення "нагальних соціальних потреб", які повинні були б переслідувати ЗОВ. У цьому зв`язку слід зазначити, що законодавча схема була значно більш широкою і узагальненою, ніж ті, які були прийняті, наприклад, Польщею (див. Матиєк, зазначена вище, § § 27-29) або Латвією (див. справа Жданока, зазначена вище, § § 57 і 126), які були обмежені в застосуванні до тих, хто грав активну роль в діяльності колишньої влади, які суперечили демократії. Наприклад, як показують справи другого і третього заявників, заходи ЗОВ можуть бути застосовані навіть до державного службовця, який був призначений на свій пост задовго до того як пан ОСОБА_5 став президентом, ґрунтуючись тільки на тому факті, що він не пішов зі свого поста протягом року після вступу ОСОБА_5 на посаду. Іншими словами, елементом, який ініціює застосування обмежувальних заходів у рамках ЗОВ, є вступ на посаду пана ОСОБА_5 (див. пункт 7 вище), а не будь-який розвиток, підриває демократичний конституційний режим, що могло статися під час його правління і з яким могло бути пов`язано відповідна посадова особа. Суд вважає, що кар`єрні державні службовці не можуть піддаватися обмежувальним заходам такої строгості тільки за те, що вони залишаються на своїх посадах на державній службі після обрання нового глави держави.» Таким чином, не було доведено, що втручання щодо кого-небудь із заявників було необхідно в демократичному суспільстві. В межах вказаного рішення Європейського суду з прав людини, судом зроблено висновки, що заходи до заявників були обмежуючими та мали широкий обсяг. Тому були потрібні дуже переконливі причини, які свідчать про те, що їх можна застосовувати без будь-якої індивідуальної оцінки своїх дій. Однак, уряд не послався на будь-яке обговорення таких причин у парламентських обговореннях щодо Закону про люстрацію, які, крім того, відзначилися розходженням між проголошеними у законі принципами презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності та фактичним втіленням норм Закону. Отже, вказаний закон не зважав на особисту роль, яку відігравали заявники, а також на те, чи були вони особисто пов`язані з будь-якою недемократичною діяльністю, що мала місце в період правління колишнього президента. В цьому відношенні український закон про очищення влади відрізняється від процедур люстрації, які були запроваджені у інших державах Центральної та Східної Європи, і які були більш цільовими і вузько спрямованими. Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстаційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_5 суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями. В контексті викладеного, колегія суддів зазначає, що в межах даної справи відсутні відомості та докази, які б відповідали вимогам ст.ст. 73 - 76 КАС України, та у встановленому порядку підтверджували факт того, що ОСОБА_1 своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, в свою чергу, свідчить про безпідставність застосування до позивача процедур, передбачених Законом України «Про очищення влади», а відповідно й про неправомірність прийняття оскаржуваного наказу. Враховуючи неправомірність та відсутність обґрунтованих підстав для звільнення позивача, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги в частині поновлення позивача на посаді. За наведених обставин справи, з урахуванням підстав звільнення позивача зі служби, колегія суддів вважає обґрунтованими та такими, що правомірно задоволені судом першої інстанції вимоги про зобов`язання проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», з огляду на таке. Положеннями ч. 1 ст. 7 Закону № 1682-VII передбачено, що відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України. Наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 № 1704/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за № 1280/26057 затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Положення № 1704/5), яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), а також надання відомостей з нього. Відповідно до п. 9 вказаного Положення, держатель вносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», Реєстратори надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», забезпечують оприлюднення інформації на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, виконують інші функції, передбачені цим Положенням. Згідно з п. 4 Положення № 1704/5 держателем Реєстру є Міністерство юстиції України. Відповідно до п. 5 розділу ІІ Положення № 1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену Законом України «Про очищення влади» перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом. Отже, наявні підстави для зобов`язання проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади». Вказане в сукупності свідчить про аргументованість позовних вимог та обґрунтованому задоволенні таких судом першої інстанції. Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У взаємозв`язку з наведеним слід зазначити, що відповідно до п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі. Таким чином, враховуючи вищенаведене у сукупності, беручи до уваги при цьому кожен аргумент, викладений учасниками справи, рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, та колегія суддів не вбачає підстав для його скасування. Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Генеральної прокуратури України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 листопада 2019 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про визнання протиправними та скасування рішень, поновлення на посаді - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 листопада 2019 - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Суддя-доповідач: В. В. Кузьменко Судді: Я. М. Василенко О. М. Ганечко Повний текст постанови виготовлено 03.02.2020