Постанова 4824 № 761/14384/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 січня 2020 року м. Київ Унікальний номер справи № 761/14384/19 Апеляційне провадження № 22-ц/824/3361/2020 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б. суддів - Ратнікової В.М., Борисової О.В., за участю секретаря судового засідання - Добровольської Ю.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 грудня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Осаулова А.А., по справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрсоцбанк», ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кравченко Ірини Сергіївни, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни про визнання договору іпотеки недійсним та визнання недійсним застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку, скасування рішення і запису про державну реєстрацію, - в с т а н о в и в : У квітні 2019 року позивач звернулася до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про зміну предмету позову просила: - визнати недійсним договір іпотеки №031/709308-І0 (з майновим поручителем) від 21 серпня 2008 року, укладений між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кравченко І.С. та зареєстрований у реєстрі за №4836 та зобов`язати приватного нотаріуса КМНО Кравченко І.С. виключити записи про обтяження, внесені 21 серпня 2008 року з Державного реєстру іпотек за №29644570 та з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за №29644533; - визнати недійсним застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку, яке зазначене в підпункті 4.5.3. пункту 4.5. статті 4 договору іпотеки №031/709308-І0 (з майновим поручителем) від 21 серпня 2008 року, укладеного між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом КМНО Кравченко І.С. за зареєстрований в реєстрі за №4836; - визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) приватного нотаріуса КМНО Гречаної Р.Т. щодо реєстрації за АТ «Укрсоцбанк» права власності на квартиру загальною площею 176,30 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; - визнати протиправним та скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за АТ «Укрсоцбанк» права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 21 серпня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії №031/709284-KV, відповідно до умов якого банк надає позичальнику у тимчасове користування грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 250 000,00 доларів США, зі сплатою 13,50% річних та кінцевим терміном повернення кредиту до 20 серпня 2018 року. В якості забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором між банком та майновим поручителем ОСОБА_2 було укладено 21 серпня 2008 року договір іпотеки №031/709308-ІО, відповідно до якого в іпотеку банку майновим поручителем було передано: 4-х кімнатну квартиру №36, загальною площею 176,30 кв.м., жилою площею 98,80 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана квартира була придбана ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період шлюбу за спільні кошти та є спільною сумісною власністю подружжя. Зазначала, що 29 березня 2019 року дізналась, що вона вже не є співвласником вказаної квартири, оскільки саме 29 березня 2019 року позивачем було отримано інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно якої власником квартири є AT «Укрсоцбанк». Звертала увагу на те, що вона, як співвласник квартири, не давала своєї нотаріально посвідченої згоди укладення договору іпотеки та на включення до договору застереження про можливість задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку, що призвело до втрати права власності на квартиру і порушення відповідачами її законних прав та інтересів (т. 1 а.с. 3-11, 74-76). У відзиві на позовну заяву приватний нотаріус КМНО Кравченко І.С. просила у задоволенні позову відмовити у повному обсязі з огляду на те, що в архіві нотаріуса наявна нотаріально посвідчена заява ОСОБА_1 про надання згоди своєму чоловікові ОСОБА_2 на передачу квартири в іпотеку (т. 1 а.с. 64-65). У поясненнях на позовну заяву представник АТ «Укрсоцбанк» Плачинда К.О. просив відмовити у задоволенні позову. Зазначав, що передача майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, в іпотеку банку відбулась за нотаріально посвідченої згоди дружини ОСОБА_1 , а застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі (т. 1 а.с. 78-82). Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 02 грудня 2019 року позовну заяву залишено без задоволення (т. 1 а.с. 190-191, 192-199). Не погодившись з рішенням районного суду, 11 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просила оскаржуване рішення скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним застереження про задоволення вимог іпотеко держателя в позасудовому порядку та визнання протиправним та скасування рішення і запису про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог (т. 1 а.с. 203-208). На обґрунтування скарги зазначила, що суд першої інстанції не надав жодної правової оцінки доказам та аргументам позивача щодо підстав визнання недійсним застереження про задоволення вимог іпотеко держателя в позасудовому порядку, не застосувавши ст. 65 СК України, неправильно застосувавши ст. 638 ЦК України, ст. 36, 37 Закону України «Про іпотеку» та порушивши норми ст. 6, 263 ЦПК України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Зазначила, що застереження про задоволення вимог іпотеко держателя, що включене до договору іпотеки, за своєю правовою природою є окремим договором про задоволення вимог іпотеко держателя, на укладення якого потрібна також окрема нотаріально засвідчена згода іншого з подружжя. Тобто має надаватися нотаріально посвідчена згода і на укладення договору і на включення до нього застереження про задоволення вимог іпотеко держателя в позасудовому порядку як окремого договору. У разі відсутності такої згоди застереження є недійсним. Виходячи з цього, вказувала, що не можна визнати законним та обґрунтованим прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за банком без наявності нотаріально посвідченої згоди другого з подружжя на укладання договору про задоволення вимог іпотекодержателя і якщо нотаріус при цьому керувався виключно застереженням в іпотечному договорі, яке не містить жодних суттєвих умов договору та є фактично неукладеним. В частині відмови у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки №031/709308-І0 (з майновим поручителем) від 21 серпня 2008 року, укладеного між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом КМНО Кравченко І.С. та зареєстрованого у реєстрі за №4836 апелянт рішення суду не оскаржує. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 -­­­­адвокат Зімін С.В. підтримав апеляційну скаргу і просив її задовольнити. Інші особи,які берутьучасть усправі досуду неприбули, прочас тамісце розгляду справи були сповіщені належним чином, про що у справі є докази. ОСОБА_1 була сповіщена повідомленням її представника - ­­­­адвоката Зіміна С.В., цього останній в суді апеляційної інстанції не заперечував. ОСОБА_2 був сповіщений телефонограмою, що забезпечує фіксацію такого сповіщення (т. 1 а.с.217-225). Зважаючи на вимоги ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволеннюз наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач надала нотаріально посвідчену згоду на передачу квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, в іпотеку банку, тому підстави для визнання недійним договору іпотеки та іпотечного застереження, а також скасування рішення та запису про державну реєстрацію квартири відсутні. Колегія суддів погодилась з таким висновком суду виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебувають у шлюбі з 21 вересня 1990 року, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу та відмітками в паспортах (т. 1 а.с. 21, 31, 37). 21 серпня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено Договір про надання відновлювальної кредитної лінії №031/709284-KV, відповідно до умов якого банк надає позичальнику у тимчасове користування грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 250 000,00 доларів США, зі сплатою 13,50% річних та кінцевим терміном повернення кредиту до 20 серпня 2018 року (т. 1 а.с. 15-18). Згідно з п. 1.3. Кредитного договору у якості забезпечення позичальником виконання зобов`язань, кредитор у день укладання Кредитного договору укладає з ОСОБА_2 іпотечний договорі та договір поруки. Так, 21 серпня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено Договір іпотеки №031/709308-ІО, який посвідчено приватним нотаріусом КМНО Кравченко І.С. та зареєстровано в реєстрі за №4836, відповідно до якого в іпотеку банку майновим поручителем було передано 4-х кімнатну квартиру №36, загальною площею 176,30 кв.м., жилою площею 98,80 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 , виданого 25 березня 2004 року Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської Ради (Київської міської державної адміністрації) (т. 1 а.с. 12-14). Згідно з підпунктом 4.5.3. п. 4.5. ст. 4 Договору іпотеки передбачено іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку». У матеріалах справи міститься нотаріально посвідчена заява ОСОБА_1 від 21 серпня 2008 року, згідно з якою ОСОБА_1 надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_2 на передачу в іпотеку квартири №36 загальною площею 176,30 кв.м., жилою площею 98,80 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 на умовах за його розсудом (т. 1 а.с. 65). 19 грудня 2018 року приватним нотаріусом КМНО Гречаною Р.Т. було зареєстровано право власності на квартиру №36, загальною площею 176,30 кв.м., жилою площею 98,80 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк». Підстава виникнення права власності: договір іпотеки, №4836, від 21 серпня 2008 року, реєстровий №3540. Підстава внесення: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний №44823037 від 26 грудня 2018 року, приватний нотаріус КМНО Гречана Р.Т. (т. 1 а.с. 22-25). Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). У ст. 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і ст. 368 ЦК України. Частиною 1 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц. Судом встановлено, що вказана квартира була набута відповідачем за час шлюбу з позивачем. Враховуючи відсутність судового рішення про визнання квартири особистою приватною власністю ОСОБА_2 - відсутні підстави вважати, що таке майно належало виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі - відсутні. За вимогами ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з ч. 2, 3 ст. 65 СК України (у редакції станом на день укладення договору іпотеки) при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Відповідно до ч. 1 ст. 578 ЦК України майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників. За змістом ч. 2 ст. 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально засвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості. Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року, викладеною у справі № 372/504/17, відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до ч. 4 ст. 369, ст. 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Як встановлено судом, ОСОБА_1 надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_2 на передачу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, в іпотеку банку, що підтверджується нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_1 від 21 серпня 2008 року, що посвідчена приватним нотаріусом КМНО Кравченко І.С., зареєстрована в реєстрі за №4835 (т. 1 а.с. 65). Цих обставин, після надання відповідачами доказу нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 на укладення оспорюваного договору іпотеки, позивачка в подальшому не заперечувала і рішення районного суду в частині відмови в задоволенні вимог про визнання Договору іпотеки недійсним не оскаржувала. При цьому, позивач в позовній заяві просила визнати недійсним застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку, яке зазначене в підпункті 4.5.3. пункту 4.5. статті 4 Договору іпотеки №031/709308-І0 (з майновим поручителем) від 21 серпня 2008 року, укладеного між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом КМНО Кравченко І.С. за зареєстрований в реєстрі за №4836. З огляду на п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. При чому виконання чи невиконання сторонами зобов`язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. За змістом ст. 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній станом на день укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 37Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній станом на день укладення договору іпотеки) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Відповідно до вказаної норми, підставою набуття права власності на предмет іпотеки є не лише договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а й відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Аналіз положень ст. 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», ст. 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду та два позасудових - на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Вказана правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 13 вересня 2017 року у справі №761/32495/15-ц. Тобто іпотечне застереження, яке зазначене в підпункті 4.5.3. пункту 4.5. статті 4 Договору іпотеки №031/709308-І0 (з майновим поручителем) від 21 серпня 2008 року, та яке позивач просить визнати недійсним, є частиною Договору іпотеки, яка визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Таким чином, враховуючи те, що нотаріально посвідчена згода співвласника нерухомого майна необхідна лише при вчиненні Договору іпотеки, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя щодо розпорядження цим майном, що є у спільній сумісній власності, окрема і додаткова згода на включення в Договір іпотеки застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку від співвласника майна не потрібна та законом не передбачена. Отже, висновок суду про відсутність підстав для визнання недійсним застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку, що встановлене підпунктом 4.5.3. пункту 4.5. статті 4 Договору іпотеки, є правильним. Крім цього, позивач просила визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за АТ «Укрсоцбанк» права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 з вищенаведених підстав відсутності нотаріально посвідченої згоди позивачки на вчинення застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року N 1953-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов`язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127 (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав. Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. Відповідна правова позиція міститься в постанові Великої палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц (провадження 14-38цс18). До суду першої інстанції надані докази надісланняБанком, як іпотекодержателем письмової вимоги від 05 вересня 2017 року № 05-09/17-2 іпотекодавцеві ОСОБА_2 та боржникові ОСОБА_1 про усунення порушень зобов`язання із повідомленням про звернення стягнення на предмет іпотеки та докази, які підтверджують наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя, більш тривалий строк у письмовій вимозі не зазначений (а.с. 186-189). Оспорюваним позивачкою Договором іпотеки не передбачено видачу заставної. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18). Відповідна правова позиція міститься і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376 цс 18). Враховуючи вищенаведене та те, що дані вимоги є похідними від вимог про визнання недійсним застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку, що встановлене підпунктом 4.5.3. пункту 4.5. статті 4 Договору іпотеки, а підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру та внесення запису в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно був Договір іпотеки № 031/709308-І0 (з майновим поручителем) від 21 серпня 2008 року, який не визнаний недійсним, підстави для задоволення заявлених позовних вимог відсутні. Отже, колегія суддів дійшла висновку, що рішення районного суду є законним та обґрунтованим та скасуванню не підлягає. При цьому, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків судів, суд апеляційної інстанції виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Інші доводи апеляційної скарги на правильність висновків суду першої інстанції не впливають. Згідно з ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 грудня 2019 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Дата складання повного судового рішення - 31 січня 2020 року. Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець В.М. Ратнікова О.В. Борисова