Постанова 4824 № 756/2708/17

справа № 756/2708/17-ц головуючий у суді І інстанції Шевчук А.В. провадження № 22-ц/824/1939/2020 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О. П О С Т А Н О В А Іменем України 29 січня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді Фінагеєва В.О., суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А., за участю секретаря Гасюк В.В., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 вересня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Інституту психології імені Г.С. Костюка Національної Академії педагогічних наук України, директора Інституту психології імені Г.С. Костюка Національної Академії педагогічних наук України Максименка Сергія Дмитровича про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, - В С Т А Н О В И В: У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом та просила зобов`язати директора Інститут психології імені Г.С. Костюка НАПН України Максименка С.Д. поновити її на посаді; стягнути з Інститутупсихології імені Г.С. Костюка НАПН України середній заробіток за час вимушеного прогулу; стягнути з Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України на відшкодування моральної шкоди 10 000 грн.; покласти на директора Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України Максименка С.Д обов`язок покрити шкоду, заподіяну Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 працювала в Інституті психології імені Г.С. Костюка НАПН України (далі - Інститут) на посаді наукового співробітника 0,5 ставки лабораторії вікової психофізіології. 12 січня 2016 року від адміністрації Інституту позивачу надійшло два попередження про внесення змін в структуру та до штатного розпису та розписка, які остання відмовилася отримувати, оскільки вказані попередження та розписка були без печаті, не підписані директором та не пройшли відповідної реєстрації. З 13 січня 2016 року по 21 січня 2016 року позивач перебувала на лікарняному через негативний вплив дій адміністрації Інституту на її здоров`я. На звернення від 15 березня 2016 року позивач отримала відповідь від 23 березня 2016 року з пропозицією з`явитись до відділу кадрів для отримання трудової книжки та копії наказу про звільнення. Після неодноразових спроб, лише 02 лютого 2017 року ОСОБА_1 отримала трудову книжку та витяг з наказу про звільнення №8-К від 23 лютого 2016 року за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв`язку із скороченням. При цьому, з наказом про звільнення позивача не ознайомлювали, обхідного листа не вручали та не повернули особисті речі та особисту оргтехніку. Крім того, жодного розгляду подання власника у присутності позивача не було, як і в Профкомі Первинної профспілкової організації Інституту, членом якого ОСОБА_1 була до 16 лютого 2016 року, так і в об`єднаній профспілці працівників, аспірантів, докторантів «Захист», членом якої вона стала з 17 лютого 2016 року. Такі дії адміністрації Інституту, де позивач пропрацювала понад 22 роки, завдали їй значної моральної шкоди. Позивач залишилася без засобів існування, не могла працевлаштуватися ні самостійно, ні через центр зайнятості, втратила самоповагу, повагу чоловіка та оточення, змушена була значно змінити свій спосіб життя, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків та необхідність додаткових зусиль для організації свого життя. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 27 вересня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач зазначає, що оскаржуваним рішенням відмовлено у задоволенні позову, оскільки Інститутом видано наказ №81-ОСН від 30 грудня 2015 року та наказ №82-ОСН від 30 грудня 2015 року на підставі листа Національної академії педагогічних наук України від 29 грудня 2015 року. Проте, вказаний лист не дає жодних вказівок щодо змін в організації виробництва і праці, а, отже, такі дії керівництва Інституту робилися незаконно на власний розсуд. Позивач зазначає, що потреба у скороченні ОСОБА_1 була відсутня. Це підтверджує, в тому числі, і табель обліку використаного робочого часу лабораторії вікової психофізіології за лютий - березень 2016 року. Посилання суду першої інстанції на те, що 03 липня 2015 року позивача було атестовано лише на один рік є некоректним, оскільки термін атестації не є критерієм для визначення переважного права на залишення на роботі. При цьому, позивач в період атестації перебувала на лікарняному. Судом першої інстанції стверджується, що 29 лютого 2016 року позивач не з`явилася за трудовою книжкою та нею не надано письмової заяви про направлення її на поштою. Однак, жодний нормативний акт не передбачає письмового звернення працівника для відправки трудової книжки. В той же, час позивач зверталася до адміністрації з вимогою надання їй трудової книжки. Позивач також зазначає, що наявність невирішених непорозумінь, як вказує суд першої інстанції, щодо передачі печатки та правовстановлюючих документів, не може бути доказом відсутності діючої профспілки, оскільки з членів профспілки регулярно стягувалися внески через бухгалтерію. Керівництво установи не зверталося до профспілки за наданням згоди на звільнення позивача. Крім того, 27 січня 2016 року за участі ОСОБА_1 , як члена профкому, було проведено засідання щодо підготовки до звітно-виборних зборів, про що свідчить витяг з протоколу № 2 від 27 січня 2016 року. Від відповідача, Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПУ України 19 грудня 2019 року надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач зазначає, що в апеляційній скарзі наведені неправдиві відомості, які підлягають спростуванню. Зокрема, лист Національної академії педагогічних наук України від 29 грудня 2015 року чітко і беззаперечно вказує на зменшення фінансування. Також, позивач вказує на некоректність посилання на термін атестації при звільненні. Однак, проходження атестації на один рік свідчить про низький рівень кваліфікації працівника, у порівнянні з іншими співробітниками, а, відтак, і про відсутність переважного права залишення на роботі. Відповідач зазначає, що вини Інституту у затримці видачі трудової книжки позивачу немає, що детально розглядалось у суді першої інстанції. Також судом першої інстанції було детально вивчено питання щодо можливості розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без попередньої згоди виробного органу профспілкової організації. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що згідно відомостей трудової книжки 13 січня 2003 року ОСОБА_1 зарахована на посаду молодшого наукового співробітника лабораторії вікової фізіології та шкільної гігієни Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України згідно наказу №2/к від 09 січня 2003 року (а.с. 30). 15 січня 2015 року ОСОБА_1 переведена на посаду наукового співробітника 0,5 ставки лабораторії вікової психофізіології Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України згідно наказу №74-К від 05 січня 2015 року (а.с. 31). 29 грудня 2015 року до Інституту надійшов лист № 4-6/139/2 від Національної академії педагогічних наук України, в якому повідомлялось про уточнені обсяги видатків (а.с.60). 30 грудня 2015 року Інститутом психології імені Г.С. Костюка НАПН України видано наказ №81-ОСН про внесення змін до штатного розпису Інститут шляхом скорочення штатної чисельності працівників установи та об`єднанням лабораторій (а.с.64). Вказаний наказ містить перелік посад, які підлягають скороченню. Також, 30 грудня 2015 року Інститутом психології імені Г.С. Костюка НАПН України видано наказ № 82-ОСН про проведення змін у зв`язку із скороченням фінансування на 2016 рік, на підставі якого здійснювалось скорочення кількісного складу працівників відповідно обсягів видатків загального фонду бюджету та вносились зміни до структури Інституту (а.с.66). У матеріалах справи містяться попередження про внесення змін в структуру та до штатного розпису та розписка, на яких міститься надпис ОСОБА_1 про відмову підписувати зазначені документи (а.с.6-8). У акті від 30 травня 2015 року зазначено, що ОСОБА_1 було запропоновано написати заяву про переведення її на 0,25 ставки на тій же посаді, що вона працювала. Однак, позивач відмовилася від даної пропозиції (а.с.87). Згідно наказу№8-К від 23 лютого 2016 року ОСОБА_1 звільнено з посади наукового співробітника 0,5 ставки лабораторії вікової психофізіології Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України у зв`язку зі скороченням штату за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України 29 лютого 2016 року (а.с. 27). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався вимогами статей 40, 42, 43-1, 44, 47, 49-2, 235 КЗпП України, статтею 12 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Однак, апеляційний суд не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначає, що вона працювала у відповідача та станом на день звільнення обіймала посаду наукового співробітника 0,5 ставки лабораторії вікової психофізіології. У зв`язку зі зміною структури Інституту та штатного розпису, а також із введенням з 01 січня 2016 року в дію нової структури Інституту посаду, яку обіймала позивач, підлягала виключенню зі штатного розпису. З матеріалів справи вбачається, що 30 грудня 2015 року позивача було попереджено про те, що посада, яку вона обіймає, підлягає виключенню. Одночасно ОСОБА_1 було повідомлено, що у штатному розписі Інституту відсутні вакантні посади (а.с.7). Частиною 2 ст. 40 КЗпП передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. У матеріалах справи міститься лист Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України від 28 вересня 2017 року, у якому повідомлено, що за період з 01 січня 2016 року по 01 березня 2017 року в Інститут на посади було прийнято працівників на наукові посади: головного наукового співробітника - 1 особа, провідного наукового співробітника - 5 осіб, старшого наукового співробітника - 3 особи; зовнішніх сумісників, які працюють на наукових посадах, - 14 осіб; внутрішніх сумісників, які працюють в різних підрозділах, - 10 осіб; працівників, які займають адміністративні посади та працюють за сумісництвом на наукових посадах - 5 осіб. 29 лютого 2016 року ОСОБА_1 була звільнена згідно наказу від 23 лютого 2016 року. Тобто, звільнення позивача з посади відбулося у період, коли в Інститут було прийнято численну кількість працівників. Будь-які докази того, що у період з 01 січня 2016 року і до звільнення позивача з посади, останній пропонувалися зазначені вакантні посади, на які було прийнято інших осіб, суду не надані, як і не надано доказів, що позивач за своєю кваліфікацією не може виконувати функціональні обов`язки на зазначених посадах. Тобто, звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням ч. 2 ст. 40 КЗпП. Крім того, згідно вимог ст. 43 КЗпП розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2 - 5, 7 статті 40 пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником. Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника). Відповідно до ч. 3 ст. 252 КЗпП України, звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там де не обирається виборний орган професійної спілки), крім випадків додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об`єднання професійних спілок). Судом встановлено, що ОСОБА_1 є членом Первинної Профспілкової організації Інституту. Однак, у матеріалах справи відсутні докази того, що Інститут психології імені Г.С. Костюка НАПН України звертався до профспілкової організації з приводу надання згоди на звільнення позивача з посади. В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції зазначив, що на момент звільнення ОСОБА_1 в Інституті не було діючої у встановленому законом порядку первинної профспілкової організації. Разом з тим, у матеріалах справи міститься виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, сформована 09 грудня 2016 року, згідно якої Первинна Профспілкова організація Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України пройшла державну реєстрацію ще 01 березня 2002 року та була діючою на момент звільнення позивача з посади, а, отже, висновки суду не відповідають обставинам справи. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Виходячи із аналізу наведеної норми, передумовою поновлення на роботі звільненого працівника в судовому порядку є встановлення незаконності такого звільнення, оскільки законне звільнення працівника є правом підприємства, яке суд також повинен охороняти, дотримуючись паритету прав як позивача, так і відповідача. Разом із тим, позивач не оскаржувала наказу №8-К від 23 лютого 2016 року, яким ОСОБА_1 звільнено з посади наукового співробітника 0,5 ставки лабораторії вікової психофізіології Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України у зв`язку зі скороченням штату за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України та не просила суд визнати звільнення незаконним та скасувати вказаний наказ. У той же час, відповідно до вимог ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Заявляючи вимоги про зобов`язання відповідача поновити її на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, ОСОБА_1 не звернула увагу на те, що є чинним наказ від 23 лютого 2016 року, яким позивача було звільнено з займаної посади. ОСОБА_1 не оскаржувала та не просила суд визнати звільнення незаконним не просила скасувати наказ від 23 лютого 2016 року, а заявлені нею позовні вимоги у даній справі є похідними, оскільки працівник поновлюється на роботі лише у разі визнання звільнення незаконним та скасування наказу про звільнення. Розглядаючи справу по суті, суд першої інстанції не звернув увагу на зазначене та відмовив у задоволенні позову фактично з тих підстав, що позивачем не доведено позовні вимоги. При цьому, висновки в частині дотримання відповідачем вимог закону при звільненні позивача не ґрунтуються на наявних у справі доказах. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з вимогами ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Враховуючи, що мотиви суду першої інстанції, виходячи з яких він відмовив позивачу в задоволенні позову, на законі не ґрунтуються та спростовуються наявними у справі доказами, а підстав до задоволення позову немаєвиключно через не заявлення позивачем відповідних вимог, апеляційний суд приходить до висновку, що судове рішення підлягає зміні в мотивувальній частині щодо підстав відмови в задоволенні позову. На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 вересня 2019 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повне судове рішення складено 30 січня 2020 року. Головуючий Фінагеєв В.О. Судді Кашперська Т.Ц. Яворський М.А.