Постанова Львівський апеляційний суд № 461/8614/17

Справа № 461/8614/17 Головуючий у 1 інстанції: Фролова Л.Д. Провадження № 22-ц/811/1699/19 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. Категорія: 39 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 січня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Ніткевича А.В., суддів: Бойко С.М., Копняк С.М., секретаря Жукровської Х.І. з участю представника позивача ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 08 квітня 2019 року в складі судді Фролової Л.Д. у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,- встановила: У грудні 2017 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Вимоги обгрунтовував тим, що 17 грудня 2009 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики, відповідно до умов якого передав відповідачу у тимчасове користування грошові кошти у сумі, еквівалентній 20000 доларів США. Згідно із умовами договору повернення боргу має бути здійснене протягом 7-денного строку на вимогу кредитора. Така вимога була направлена ОСОБА_2 28 травня 2015 року, проте грошові кошти не повернені. Вважає, що борг відповідачем мав бути повернений у строк після спливу семи днів за направленням вимоги. Збільшивши позовні вимоги, позивач просив суд стягнути з відповідача 20000 доларів США основного боргу (еквівалент відповідно до курсу НБУ станом на 18 квітня 2018 року 521657,46 грн), 20000 доларів США договірної відповідальності (еквівалент відповідно до курсу НБУ станом на 18 квітня 2018 року 521657,46 грн), 1074098,92 грн. процентів за користування грошовими коштами за період з 17 грудня 2009 року по 18 квітня 2018 року та зазначити у рішенні про нарахування відсотків у розмірі подвійної облікової ставки НБУ до моменту виконання рішення (а.с. 32-35). Оскаржуваним рішенням Галицького районного суду м. Львова від 08 квітня 2019 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 основний борг за договором позики у розмірі 20000 доларів США, договірної відповідальності у сумі 20000 доларів США, всього 40000 доларів США, що станом на 18 квітня 2018 року відповідно до офіційного курсу НБУ складає 1043314 гривень 92 коп. В решті вимог позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави (ДСА України) судовий збір у сумі 9605 грн. Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_2 , з оскаржуваним рішенням не погоджується. Покликається на те, що позивач на час укладення оспорюваного договору не мав і не міг мати коштів у сумі 20000 тис. дол. США, оскільки у період з 2008 року по 2009 рік не здійснював жодних грошових операцій, які б могли принести йому прибуток у такому розмірі. Таким чином, до матеріалів справи не долучено доказів того, що позивач ОСОБА_3 станом на час укладення договору володів відповідною сумою коштів. Стверджує, що позивач жодних коштів не передавав, як про це зазначено у пункті 2 договору, тому договір є недійсним та не створив жодних наслідків для сторін. Вважає договір фіктивним, тому суд має відмовити у позові. Звертає увагу, що договір укладений у грудні 2009 року, при цьому позовна заява подана до суду у грудні 2017 року, тому пройшов строк звернення до суду з вимогою про стягнення суми боргу. На думку апелянта, незастосування наслідків спливу позовної давності у даному спорі є порушенням принципу правової визначеності та законності, тому, вважає, що суд мав застосувати наслідки спливу позовної давності та відмовити в задоволенні позовних вимог. Зазначає, що вимога про повернення боргу була направлена 28.05.2015 року, однак доказів отримання такої відповідачем, суду не надано, що виключає обов`язок повернення коштів. Покликається на те, що позивач заявляє вимогу про стягнення 20000 дол. США відповідальності, при цьому не зазначає правових підстав такої вимоги, норми закону на підставі якої така заявлена. Відповідних обґрунтувань не навів і суд у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. Стверджує, що вимога позивача є штрафом, а позовна давність в один рік застосовується, зокрема до стягнення неустойки (пені, штрафу), відтак така спливла ще 29.05.2016 року. Просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 08 квітня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні апеляційну скаргу заперечив, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_4 , будучи повідомленими належним чином про час та місце розгляду справи, про що свідчить повідомлення про відкладення розгляду справи, з яким ознайомлений представник Ікавий ОСОБА_5 (а.с. 221), в судове засідання апеляційної інстанції не прибули, не повідомили суд про причину неявки. На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду справи по суті, а тому вважає за можливе, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_1 на заперечення доводів скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення виходячи із такого. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Ухвалюючи оскаржуване рішення та задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що пунктом 4 договору передбачена відповідальність за невиконання зобов`язання в розмірі неповернутої суми та додаткова відповідальність, яка встановлюється на вибір позикодавця, оскільки зобов`язання у визначений договором строк не виконане, сума позики не повернута, підставною є вимога позивача про застосування до ОСОБА_2 договірної відповідальності у розмірі неповернутої суми позики. Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить, тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить вимогам закону та відповідає позиції, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року, справа № 373/2054/16-ц. При цьому, суд зазначив, що позовну давність позивач не пропустив, оскільки строк виконання договору сплив 08 червня 2015 року, а позов був пред`явлений 11 грудня 2017 року, тобто в межах встановленого законом трирічного строку позовної давності. Також, суд роз`яснив, що відповідальність у спірних правовідносинах не є видом неустойки, а представляє передбачений ч. 2 ст. 546 ЦК України інший вид забезпечення виконання зобов`язання, передбачений договором та носить компенсаційний, а не штрафний характер, що виключає можливість застосування до такої спеціального строку позовної давності в один рік, яка передбачена п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України для неустойки. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування коштами суд першої інстанції зазначив, що у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування, оскільки сторонами в договорі позики не були передбачені умови сплати процентів за користування кредитом, а стягнення таких у розмірі, що пов`язаний з обліковою ставкою НБУ, не ґрунтується на законі. Крім цього, суд не задовольнив вимогу про нарахування відсотків у розмірі подвійної облікової ставки НБУ на суму позики до моменту виконання рішення суду, зважаючи на те, що така направлена на захист прав позивача як позикодавця в майбутньому. З врахуванням того, що відповідач ОСОБА_2 оскаржує рішення суду фактично лише в частині задоволених позовних вимог, колегія суддів за правилами ст. 367 ЦПК України рішення суду в іншій частині не перевіряє. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення колегія суддів виходить з такого. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Підставами виникнення цивільних прав і обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 ЦК України). Згідно із ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК України). За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст.1046 ЦК України). Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. В свою чергу, згідно із ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Судом першої інстанції встановлено, що 17 грудня 2009 року між ОСОБА_3 (позикодавцем) та ОСОБА_2 (позичальником) був укладений договір позики (а.с. 83). Договір підписаний сторонами. Колегія суддів звертає увагу, що доводи апеляційної скарги, які фактично є аналогічні відзиву на позовну заяву, є взаємовиключними між собою, оскільки покликаючись на відсутність у позивача доказів існування коштів у відповідному розмірі, фіктивність оскаржуваного договору, неотримання відповідачем коштів за таким, тобто відсутність підстав для матеріально-правової вимоги, відповідач сам зазначає про підписання договору у грудні 2009 року, висловлює незгоду із видом відповідальності за невиконання чи неналежне виконання умов договору, а також просить про застосування наслідків спливу позовної давності (а.с. 155-159) Так, відповідно до умов спірного договору, позикодавець надає позичальникові позику у сумі 20000 доларів США, що складає 160000 грн, а позичальник зобов`язується на усну чи письмову вимогу у семиденний термін повернути суму позики у національній валюті у розмірі еквівалентному 20000 доларів США за ринковим курсом. У пункті 2 цього договору зазначено, що позикодавець передав позичальнику грошові кошти у повному об`ємі до підписання цього договору. Звернувшись з позовними вимогами, позивач ОСОБА_3 покликається на існування між сторонами позикових відносин, за умовами договору повернення боргу мало бути здійснене протягом 7-денного строку на вимогу кредитора, однак на вимогу, яка була направлена ОСОБА_2 28 травня 2015 року, грошові кошти відповідач не повертає. Просив стягнути суму боргу, кошти за договірну відповідальність та проценти за безпідставне утримання коштів. За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Тобто, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. У той самий час, за змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням її повернення), так і дати її отримання. З метою об`єктивного розгляду справи та на виконання вимог ст. 12 ЦПК України, суд першої інстанції призначав за клопотанням сторони відповідача судово-почеркознавчу експертизу у справі. Згідно із висновком експерта № 4946 криміналістичної судово-почеркознавчої експертизи від 18.12.2018 року підпис від імені ОСОБА_2 , розташований в правій нижній частині аркуша договору позики від 17 грудня 2009 року та рукописні записи «20000 доларів США, що складає 160000 грн.» виконані самим ОСОБА_2 (а.с. 138-139). В матеріалах справи наявна вимога ОСОБА_3 від 28 травня 2015 року про повернення грошової суми за договором позики від 17 грудня 2009 року (а.с. 3). Дана вимога була направлена боржникові 29 травня 2015 року, що підтверджується копією фіскального чеку ПАТ «Укрпошта» та описом вкладеного до цінного пріоритетного листа. Крім цього, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що позикодавець належним чином повідомив відповідача ОСОБА_2 про необхідність повернення грошових коштів, що підтверджується перемовинами про добровільне повернення коштів, що спростовує доводи апеляційної скарги про те, що суду не надані відомості про отримання відповідачем вимоги позивача про повернення позики. В цьому контексті колегія суддів враховує передбачену умовами договору можливість і усної вимоги про повернення коштів (п. 1 договору). Незважаючи на зазначені обставини та свою позицію, викладену в апеляційній скарзі, відповідач ОСОБА_2 договір позики в судовому порядку не оскаржував, відповідного спору на розгляді у судах не було, що свідчить про безпідставність доводів апеляційної скарги про фіктивність та безгрошовість договору позики, а як наслідок його недійсність, оскільки такі не входять у предмет доказування даного спору. Крім цього, за умовами п. 2 договору позичальник отримав у позикодавця грошові кошти до моменту підписання договору, а грошова сума чітко визначена сторонами як позика, даний договір є строковим, укладений між фізичними особами та свідчить про те, що відповідач отримав кошти із зобов`язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, що спростовує позицію представника відповідача щодо безгрошовості договору. Доказів на спростування цього суду не надано. З умов договору не вбачається, що сторони мали інші цілі, ніж ті, що письмово узгоджені ними. Статтею 526 ЦК України зазначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що позивач, як позикодавець, має право вимагати повернення боргу, який відповідач, як позичальник не повертає, тому вимога про стягнення коштів в сумі 20000 дол. США за договором позики від 17 грудня 2009 року є обґрунтованою, а висновки суду першої інстанції з цього приводу законними. Відповідно до ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання, настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Згідно із ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. За частиною 1 ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. При цьому, цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов`язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов`язку нового додаткового. Статтею 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання. Пунктом 4 договору позики передбачено, що за порушення терміну повернення позики позичальник несе відповідальність в розмірі неповернутої суми та додаткову відповідальність, яка встановлюється на вибір позикодавця. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з тим, що підставною є вимога позивача про застосування до ОСОБА_2 договірної відповідальності у розмірі неповернутої суми позики та стягнення у зв`язку з цим з останнього 20000 дол. США. В цьому контексті, суд першої інстанції правильно зазначив, що передбачена договором відповідальність має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом забезпечення майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника, відтак не є видом неустойки, а представляє передбачений ч. 2 ст. 546 ЦК України інший вид забезпечення виконання зобов`язання, передбачений договором, що виключає можливість застосування до цієї вимоги спеціального строку позовної давності в один рік, яка передбачена п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України. Ще однією підставою оскарження відповідачем рішення Галицького районного суду м. Львова від 08 квітня 2019 року є, на думку останнього, незастосування судом наслідків спливу позовної давності. Перевіряючи доводи в цій частині колегія суддів виходить з того, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.ст. 256-257 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно із ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (ст. 253 ЦК України). За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Як вбачається з умов договору позики від 17 грудня 2009 року строк його виконання обраховується після спливу передбаченого договором семиденного строку після пред`явлення такої вимоги. Як вже зазначалося, вимогу ОСОБА_2 позивач направив 29 травня 2015 року, а позов був пред`явлений до Галицького районного суду м. Львова 11 грудня 2017 року, тобто в межах встановленого законом трирічного строку позовної давності. Інші доводи апеляційної скарги не є суттєвими та правильності висновків суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 08 квітня 2019 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 29 січня 2020 року. Головуючий: А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк