Постанова Львівський апеляційний суд № 450/978/19

Справа № 450/978/19 Головуючий у 1 інстанції: Мусієвський В.Є. Провадження № 22-ц/811/3097/19 Доповідач в 2-й інстанції: Струс Л. Б. Категорія:44 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 січня 2020 року м. Львів Справа № 450/978/19 Провадження № 22-ц/811/3097/19 Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів з розгляду цивільних справ: головуючого Струс Л.Б., суддів Левика Я.А., Шандри М.М. розглянув апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця « ОСОБА_1 » в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 01 серпня 2019 року у складі судді Мусієвського В.Є. у справі за позовом Фізичної особи-підприємця « ОСОБА_1 » до ОСОБА_2 про відшкодування збитків в порядку регресу,- в с т а н о в и в: Оскаржуваним рішенням в позові Фізичної особи-підприємця « ОСОБА_1 » до ОСОБА_2 про відшкодування збитків в порядку регресу відмовлено . Рішення суду оскаржила Фізична особа-підприємець « ОСОБА_1 », подавши апеляційну скаргу. Не погоджується з рішенням та вважає, що рішення винесено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, ст. 19 Конституції України, ст. 38 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», ст. ст. 12, 81, 263, 264 Цивільного процесуального кодексу України, що призвело до неправильного вирішення спору. Вказує, що підставою для звернення Позивача до суду з даним позовом було те, що останній будучи правонаступником ПАТ «СК «ВУСО» згідно договору відступлення права вимоги № 16/07/2018 (цесії), набув права вимоги на відшкодування завданих збитків в порядку регресу. Таке право у первісного кредитора виникло на підставі ст. 38 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Зазначає, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову посилаючись на те, що позивачем не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів, які в своїй сукупності дали б змогу дійти висновку про стягнення з відповідача завданих збитків в порядку регресу, посилаючись на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у від 05.06.2019 року, у якій зазначено, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь юридичної особи, яка не є фінансовою установою, суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11. З таким твердженням суду Апелянт - Позивач не погоджується, вважає, що Суд першої інстанції у своєму рішенні ототожнив кредитні правовідносини, що виникають між Кредитодавцем та Кредит одержувачем з страховими правовідносинами, що виникають між Страховиком і Страхувальником, що є не припустимим оскільки ці правовідносини є різні за своїм правовим характером та змістом. Просить рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 01 серпня 2019 року скасувати та прийняти нове рішення по суті позовних вимог, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі та стягнути з Відповідача - ОСОБА_2 на користь Позивача - ФОП ОСОБА_1 завданні збитки в порядку регресу у розмірі 2 473,13 грн. Витрати по сплаченому судовому зборі за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі: 768,40 грн покласти на Відповідача. Витрати по сплаченому судовому зборі за розгляд справи в суді Апеляційної інстанції в розмірі 1 152,60 грн (покласти на Відповідача. Витрати на правову (правничу) допомогу в розмірі 6 531,40 грн. покласти на Відповідача. Згідно з ч.2 ст.247 ЦПК України у разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Відповідно до частин 4,5 ст.268 ЦПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Дослідивши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до ст.4 ЦПК України, ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною ч.1 ст.15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з вимогами ч.1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам. Встановлено, що постановою Пустомитівського районного суду Львівської області від 04.01.2018 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , жительку АДРЕСА_1 , визнати винною у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ст.ст.124, 122-4, 124, 122-4 КУпАП, та накладено на неї адміністративне стягнення в межах ст.122-4 КУпАП у виді штрафу в розмірі 255,00 гривень в доход держави. З даної постанови вбачається, що 16.11.2017 р. близько 21 год. 30 хв. у м.Львові на вул.Городоцькій, 224, водій ОСОБА_2 керуючи транспортним засобом марки "Інфініті" номерний знак НОМЕР_1 , не врахувала дорожню обстановку під час випередження, не дотрималась безпечного інтервалу та здійснила зіткнення з транспортним засобом марки "Опель" номерний знак НОМЕР_2 під керуванням водія ОСОБА_3 , внаслідок чого автомобілі отримали механічні пошкодження, а в подальшому не припиняючи рух залишила місце дорожньо-транспортної пригоди і близько 21 год. 35 хв. у м.Львові на вул.Городоцькій, 288, не врахувала дорожню обстановку, не дотрималась безпечного інтервалу, під час зміни напрямку руху не переконалась, що це буде безпечно та не створить перешкод іншим учасникам дорожнього руху, внаслідок чого здійснила зіткнення з транспортним засобом марки "Сітроен" номерний знак НОМЕР_3 під керуванням водія ОСОБА_4 , внаслідок чого автомобілі отримали механічні пошкодження, та знову ж місце дорожньо-транспортної пригоди залишила. 13.11.2017 року між ПрАТ «СК «ВУСО» та ОСОБА_2 укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземного транспорту №АК/6598641. Виконуючи взяті на себе зобов`язання по Договору страхування, на підставі страхового акту №01379/24 від 14.02.2018 року, ПрАТ «СК «ВУСО» виплатило ОСОБА_5 страхове відшкодування у розмірі 2473,13 грн., що підтверджує платіжне доручення № 3387 від 14.02.2018 року. 16.07.2018 між ПрАТ «ВУСО» та Фізичною особою підприємцем « ОСОБА_1 » укладено Договір № 16/07/2018 про відступлення права вимоги, відповідно до якого Первісний кредитор відступає (передає), а Новий кредитор набуває права первісного кредитора за укладеними договорами страхування та сплачує первісному кредитору за відступлення права вимоги грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору у порядку та строки встановлені цим договором. З метою досудового врегулювання спору, відповідачу було направлено регресну вимогу № 01379-24 про відшкодування збитків в порядку регресу на суму 2 473 грн 13 коп. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до висновку, що відступлення права вимоги страховика, яким є ПрАТ «СК «ВУСО» можливе лише особі, яка відповідає вимогам, передбаченим ч.1 ст. 984 ЦК України. Доказів належності позивача ФОП ОСОБА_1 до осіб, які вправі займатися страховою діяльністю, суду не надано. Враховавши вищевикладене, суд прийшов до висновку, що позивачем не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів, які в своїй сукупності дали б змогу дійти висновку про стягнення з відповідача завданих збитків в порядку регресу. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції. Згідно з чч.1, 2 ст.203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Відповідно ст.512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути змінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно до ст.514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому слід враховувати, що у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора. Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Згідно зі ст.1077 ЦК за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Визначення факторингу міститься у ст.49 закону «Про банки і банківську діяльність», відповідно до якої факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів. Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним. У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг. Фінансові послуги надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відповідно до ч.3 ст.1079 ЦК фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Згідно з п.1 ч.1 ст.1, чч.1, 2 ст.7 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. Юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі, якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Отже, аналіз стст.512, 1077 ЦК свідчить про те, що цивільне право розмежовує правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: договори з відступлення права вимоги (договори цесії) та договори факторингу. Зазначені правочини не є аналогічними та різняться за певними критеріями: за предметом договорів, за формою вчинення договорів, за суб`єктним складом правочинів, за метою їх укладення. Щодо розмежування за предметом договору слід зазначити, що під час цесії може бути відступлене право як грошової, такі не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Предметом договору факторингу згідно зі ст.1078 ЦК може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги). Щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу за метою їх укладення слід враховувати, що згідно з п.5 ч.1 ст.1 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. У розумінні п.11 ч.1 ст.4 вказаного закону факторинг є фінансовою послугою. Отже, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права, тоді як метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (ч.3 ст.656 ЦК). Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається. Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду № 906/1174/18 від 04 вересня 2019 року. Як вбачається з п.4.1. та 4.2. договору №16/07/2018 про відступлення права вимоги, ціна вказаного договору складає 66 346 грн 29 коп. та новий кредитор зобов`язаний сплатити первісному кредитору ціну договору шляхом перерахування первісному кредитору грошових коштів у сумі, що дорівнює ціні договору на рахунок первісного кредитора, вказаного в п.12 договору протягом 7-х банківських днів з дня укладення сторонами цього договору. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у Постанові від 05.06.2019 року зазначив, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь юридичної особи, яка не є фінансовою установою, суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, який слід врахувати при застосуванні норми права відповідно до вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України. Відповідно до ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. За змістом ч.1 ст. 984 ЦК України страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Вимоги, яким повинні відповідати страховики, порядок ліцензування їх діяльності та здійснення державного нагляду за страховою діяльністю встановлюються законом. З витягу є Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що видами діяльності ФОП « ОСОБА_1 » є надання інших індивідуальних послуг, інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах, надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, агентства нерухомості, управління нерухомим майном за винагороду або на основі контракту.(а.с. 6) З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що відступлення права вимоги страховика, яким є ПрАТ «СК «ВУСО» можливе лише особі, яка відповідає вимогам, передбаченим ч.1 ст. 984 ЦК України. Окрім того, позивач не долучила до позовної заяви доказів про сплату ПрАТ «СК «ВУСО» грошових коштів у сумі 66 346 грн. 29 коп., що дорівнює ціні договору № 16/07/2018 про відступлення права вимоги від 16.07.2018 року. У зв`язку з наведеним, суд першої інстанції підставно відмовив у задоволені позовних вимог ФОП ОСОБА_1 про стягнення збитків в порядку регресу за їх недоведеністю. У відповідності до вимог ст..76-81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Докази повинні бути належними, допустимими та достовірними. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому його відповідно до ст.. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця « ОСОБА_1 » - залишити без задоволення. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 01 серпня 2019 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повний текст постанови складено 23 січня 2020 року. Головуючий Судді