Постанова 4873 № 910/10383/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "14" січня 2020 р. Справа№ 910/10383/18 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Руденко М.А. суддів: Пономаренка Є.Ю. Дідиченко М.А. при секретарі: Реуцькій Т.О. представники сторін не з`явились, розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення господарського суду міста Києва від 19.09.2019 року у справі №910/10383/18 (суддя Курдельчук І.Д.) за позовом ОСОБА_6 до 1. товариства з обмеженою відповідальністю "Італкава",

2. ОСОБА_3 треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:

1. ОСОБА_4 ,

2. ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі та визнання недійсним рішення загальних зборів, - В С Т А Н О В И В: 06.08.2018 року до господарського суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю "Італкава" (далі - Товариство) про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі від 01.06.2017 року та визнання недійсним рішення загальних зборів, оформленого протоколом від 01.06.2017 року №1/2017. Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 року у справі №910/10383/18 позов задоволено повністю: визнано недійсним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства від 01.06.2017 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 ; визнано недійсним рішення загальних зборів, оформленого протоколом від 01.06.2017 року №1/2017 в частині погодження виходу зі складу учасників ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства та передачу його частки яка складає 40% вартістю 280 000,00 грн. на користь ОСОБА_3 . Стягнуто солідарно з товариства з обмеженою відповідальністю "Італкава" та ОСОБА_3 3 524,00 грн. судового збору та 900, 48 грн. витрат на оплату послуг експерта на користь ОСОБА_6 . Мотивуючи рішення суд першої інстанції зазначив, що обставини відсутності волі позивача на вчинення спірного правочину підтверджуються Висновком судового експерта Рівненського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Скрипника М.М. від 28.02.2019 року №1.1-02/19 в примірнику договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства від 01.06.2017 року, де вказано що підпис виконаний не ОСОБА_6 , а іншою особою. Зважаючи на недійсність договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю "ІТАЛКАВА" від 01.06.2017 року, відсутності ОСОБА_6 на загальних зборах учасників товариства від 01.06.2017 року та його волевиявлення на відчуженням його частки в статутному капіталі товариства на користь ОСОБА_3 , то прийняті на цих зборах рішення відповідно до вимог статті 98 Цивільного кодексу України слід також визнати недійсним. Відтак, приймаючи до уваги встановлені обставини, суд дійшов висновку про доведеність та обґрунтованість вимог позивача та наявності підстав для їх задоволення. Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення господарського суду міста Києва від 19.09.2019 року у справі у справі №910/10383/18 та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю. В обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник вказував на те, що судом першої інстанції не враховано, що оскільки предметом спору в даній справі є визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства, рішення в даній справі прямо впливає на його права як учасника товариства, оскільки це призведе до зміни складу учасників та розмірів їх часток. За твердженням апелянта, мало місце порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме не було не вжито заходів для залучення його до участі в справі, внаслідок чого він був позбавлений можливості належним чином захистити свої права. Наголошує, що вказане порушення є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції. Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.10.2019 року справу №910/10383/18 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Руденко М.А., суддів Дідиченко М.А., Пономаренко Є.Ю. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.11.2019 року відкрито апеляційне провадження у справі №910/10383/18 та призначено до розгляду на 17.12.2019 року. У судове засідання 17.12.2019 року представники сторін не з`явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2019 року, у складі колегії суддів: Руденко М.А. (головуючий), Дідиченко М.А., Пономаренка Є.Ю., розгляд справи відкладено на 14.01.2020 року. В судове засіданні 14.01.2020 року представники сторін не з`явились, про причини неявки суд не повідомили, як свідчать матеріали справи, про час та місце розгляду справи всі представники сторін були повідомлені належним чином. (а.с. 41-58, 62-77 т. 3) Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи , належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки. Враховуючи те, що матеріали справи містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, явка представників сторін обов`язковою не визнавалась, колегія суддів вважає можливим розглянути справу у відсутності представників сторін за наявними у справі доказами. Вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 17.11.2005 року державним реєстратором Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації зареєстровано юридичну особу товариство з обмеженою відповідальністю "Італкава" із номером запису 1072102 0000 005360. (а.с. 31 т. 1) Статутом товариства, який затверджено протоколом загальних зборів учасників 11.11.2005 року та зареєстровано державним реєстратором 17.11.2005 року визначено, що його учасниками є ОСОБА_4 із часткою 40% що становить 20 000,00 грн., ОСОБА_5 із часткою 20%, що становить 10 000,00 грн. і ОСОБА_6 із часткою 40%, що становить 20 000,00 грн. Разом статутний капітал Товариства складає 50 000,00 грн. (а.с. 33-40 т. 1) В подальшому, 01.06.2017 року ОСОБА_6 (продавець) і гр. ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, яким продавець передав належну йому частку в статутному капіталі товариства у розмірі 280000,00 грн., що складає 100% Статутного капіталу, а покупець прийняв та сплатив за неї грошову суму у розмірі 1 000,00 грн. (а.с. 29 т. 1) 01.06.2017 року Загальними зборами учасників (присутніми зазначено всіх його учасників і запрошену фізичну особу ОСОБА_9 ) товариство з обмеженою відповідальністю "Італкава" прийнято рішення, оформлене протоколом №1/2017 (далі - Протокол), згідно якого: - обрали головою зборів ОСОБА_10 , секретарем зборів - ОСОБА_5 ; - погодили вихід зі складу учасників ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства та передачу його частки яка складає 40% вартістю 280 000,00 грн. на користь ОСОБА_3 ; - погодили вихід зі складу учасників ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства та передачу його частки яка складає 40% вартістю 280 000,00 грн. на користь ОСОБА_3 ; - погодили вихід зі складу учасників ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства та передачу його частки яка складає 20% вартістю 140 000,00 грн. на користь ОСОБА_3 ; - затвердили склад учасників Товариства, ОСОБА_3 увійшов до складу та набув частку у розмірі 100% Статутного капіталу вартістю 700 000,00 грн.; - звільнили з посади директора Товариства ОСОБА_5 з 01.06.2017 року та призначено новим директором ОСОБА_9 з 02.06.2017 року. (а.с. 30 т. 1) Вищевказаний протокол від 01.06.2017 року №1/2017 підписаний головою зборів ОСОБА_4 і ОСОБА_5 . Звертаючись з позовними вимогами про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «ІТАЛКАВА» від 01 червня 2017 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 та визнанням недійсним рішення загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю «ІТАЛКАВА», оформленого протоколом №1/2017 від 01 червня 2017 року позивач вказав на те, що не підписував жодних договорів купівлі-продажу належної йому частки товариства та не уповноважував інших осіб на підписання такого договору, а відтак договір є недійсним, оскільки укладений за відсутності волевиявлення позивача. Окрім того, зазначив, що оскаржуване рішення загальних зборів було прийнято за відсутності ОСОБА_6 та його повідомлення про проведення зазначених зборів. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що ОСОБА_6 не було вчинено вільного волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ІТАЛКАВА" від 01.06.2017 року, укладеного з ОСОБА_3 щодо відступлення 100% статутного капіталу частки позивача. Також зазначив, що обставини відсутності волі позивача на вчинення спірного правочину також підтверджуються Висновком судового експерта Рівненського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Скрипника М.М. від 28.02.2019 року №1.1-02/19 в примірнику Договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства від 01.06.2017 року, де вказано що підпис виконаний не ОСОБА_6 , а іншою особою. Також, зазначив, що за встановлених обставин недійсності договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ІТАЛКАВА" від 01.06.2017 року, відсутності ОСОБА_6 на загальних зборах учасників товариства від 01.06.2017 року та його волевиявлення на відчуженням його частки в статутному капіталі товариства на користь ОСОБА_3 , то прийняті на цих зборах рішення відповідно до вимог статті 98 Цивільного кодексу України слід також визнати недійсним. Колегія суддів погоджується з таким висновком господарського суду зважаючи на наступне. Предметом розгляду у даній справі є спір про корпоративні права позивача, який обрав спосіб їх захисту шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу його частки у статутному капіталі товариства та визнання недійсним оформленого протоколом рішення загальних зборів товариства в частині погодження його виходу зі складу учасників внаслідок відчуження частки в статутному капіталі за оспорюваним договором. Так, в своїй апеляційній скарзі, ОСОБА_1 зазначає про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що знайшло своє вираження в недопущенні його до даного судового процесу, а саме: незалучення його в якості третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору. З даного приводу колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що частинами 1-2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Варто акцентувати увагу і на рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року у справі N1-2/2002 N 15-рп/2002. Положення частини другої статті 124 Конституції України (254к/96-ВР) треба розглядати у системному зв`язку з іншими положеннями Основного Закону України (254к/96-ВР), які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п`ята статті 55 Конституції України (254к/96-ВР). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист. Із змісту частини другої статті 124 Конституції України (254к/96-ВР) щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб`єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб`єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб`єкти цих правовідносин. Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України (254к/96-ВР). Так, відповідно до статті 8 Конституції України (254к/96-ВР) звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР), норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина четверта статті 13 Конституції України (254к/96-ВР) встановлює обов`язок держави забезпечити захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. Право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 року визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. За приписами частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права». В своєму рішенні у справі «Ріпан проти Австрії» ЄСПЛ наголосив, що проведення публічних судових засідань є основоположним принципом, закріпленим у пункті 1 статті 6 Конвенції. Саме публічність захищає сторони від таємного здійснення правосуддя за відсутності прискіпливої уваги суспільства (п. 27). Європейський суд не одноразово нагадував про цей принцип, зокрема, і в справах, в яких відповідачем виступала Україна (див. п. 55 рішення Суду у справі «Лучанінова проти України»). Суттєво те, щоб сторони могли належним чином брати участь у провадженні перед «судовим органом» (див., mutatismutandis, рішення по справі «Кєроярві проти Фінляндії» (Keroja?rvi v. Finland) від 19 липня 1995 року, серія A №322, с. 16, п. 42, прикінцева частина). У рішенні від 26.07.2018 року у справі «Bartaia v. Georgia» Європейський суд з прав людини відзначив, що питання особистої присутності, форми розгляду - усного чи письмового, а також юридичного представництва взаємозв`язані. Тому повинні аналізуватися в ширшому контексті гарантії «справедливого судового розгляду», передбачені в ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, учасникові судочинства повинна бути дана можливість представити свою справу в умовах, які не призводять до «істотної незручності» порівняно з його опонентом. Право на справедливий судовий розгляд серед іншого включає право сторін висловлювати зауваження, які вони вважають такими, що стосуються справи. Причому це повинне бути не ілюзорне, а практичне й ефективне право. Таким воно може вважатися тільки в тому випадку, якщо суд фактично «чує» сторону, тобто її твердження належним чином аналізуються. Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. Водночас, у своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009 року). Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany). Обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої прагнуть досягти (див. рішення Суду у справі Наталія Михайленко проти України, no. 49069/11, від 30.05.2013 року). Ключовим для концепції справедливого розгляду справи як у цивільному, так і кримінальному провадженні є те, щоб скаржник не був позбавлений можливості ефективно представляти свою справу в суді та мав змогу нарівні із протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін. Принцип рівності сторін вимагає "справедливого балансу між сторонами", і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом. Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення Суду у справі Мала проти України, no. 4436/07, від 03.07.2014 року). Суд нагадує, що принцип процесуальної рівності сторін... означає надання сторонам судового процесу можливості ознайомитись з усіма пред`явленими доказами і зауваженнями та прокоментувати їх, навіть якщо вони надані незалежним представником державної юридичної служби з метою здійснення впливу на рішення суду (див. рішення Суду у справі Жук проти України, no. 45783/05, від 21.10.2010 року). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України від 25.07.2002 року зазначено таке: - відповідно прецедентної практики Суду стаття 1 Протоколу № 1 містить три окремі норми: перша, що виражається в першій фразі першого абзацу та несе в собі загальний характер, виражає принцип поваги до права власності; друга, що міститься в другій фразі того ж абзацу, має за об`єкт позбавлення права власності за певних умов; що стосується третьої, згаданої в другому абзаці, вона визнає саме можливість державам-учасницям регламентувати на власний розгляд використання майна в загальних інтересах. Тим не менш, тут не йдеться про абсолютно не зв`язані між собою норми. Друга та третя є особливими прикладами, що стосуються права власності; крім того, вони повинні тлумачитися в світлі принципу, закріпленого першою нормою (рішення у справі "Бейєм проти Італії", § 98); - акції, якими володів заявник, мали безсумнівно економічну цінність та становили "майно" в розумінні статті 1 Протоколу № 1; - у зв`язку з цим, що "акція товариства є складною річчю. Вона свідчить про те, що власник має частину акціонерного капіталу та відповідні права. Тут мова не йде лише про непрямий контроль за акціонерними активами, оскільки й інші права, особливо право голосу та право впливати на товариство, можуть випливати з акції" (N 11189/84, "Товариство S. і T. проти Швеції", рішення від 11.12.86, Рішення та Звіти (D.R.) 50, с. 158). Колегія суддів зауважує, що як встановлено судом першої інстанції, відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, отриманого 18.09.2019 року на запит суду, станом на 18.09.2019 року одним із засновків юридичної особи товариства з обмеженою відповідальністю "Італкава" є ОСОБА_1 , розмір його внеску до статутного фонду 1 498 000,00 грн. Таким чином, для забезпечення доступу до правосуддя, дотримання гарантій Конвенції та чинного законодавства України, на підставі ч. 2 ст. 50 ГПК України, з огляду на статус скаржника як учасника товариства з обмеженою відповідальністю "Італкава", колегія суддів ухвалила притягнути апелянта ОСОБА_1 до участі в справі в якості третьої особи, без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів та здійснити апеляційний перегляд рішення господарського суду м. Києва від 23 жовтня 2019 року у справі №910/10383/18 за його апеляційною скаргою. Аналізуючи правильність вирішення справи судом першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне. Частина 1 статті 202 Цивільного кодексу України передбачає що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статті 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої: - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; - особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; - волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; - правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; - правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно частин 1-3 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Як передбачено п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року N 9 (далі - Постанова №9), судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Аналогічна правова позиція міститься у пункті 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними". Згідно Роз`яснень Міністерства юстиції України від 19.04.2011 року «Щодо форми правочинів» правочин - це вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи, і за цією ознакою правочин відрізняють від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб`єктів. Правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним, законодавцем встановлено презумпцію правомірності правочину, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку. Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний суд України у постанові №6-95цс13 від 18 вересня 2013 року надав правовий висновок про те, що за загальним правилом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Верховний суд України у постанові №6-165цс13 від 12 лютого 2014 року надав правовий висновок про те, загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недотримання цієї вимоги є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності. Судом першої інстанції при розгляді даної справи було встановлено, що ОСОБА_6 не було вчинено вільного волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю "Італкава" від 01.06.2017 року, укладеного з ОСОБА_3 щодо відступлення 100% статутного капіталу частки позивача, що не було спростовано відповідачами в ході розгляду справи. Обставини того, щодо відсутності волі позивача на вчинення спірного правочину також підтверджуються Висновком судового експерта Рівненського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Скрипника М.М. від 28.02.2019 року №1.1-02/19 в примірнику Договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства від 01.06.2017 року, де вказано що підпис виконаний не ОСОБА_6 , а іншою особою (а.с.70-76 т. 2). Доказів зворотного матеріали справи не містять. Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідно до статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Таким чином, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю "Італкава" від 01.06.2017 року, укладений з ОСОБА_3 щодо відступлення 100% статутного капіталу частки ОСОБА_6 , вчинено без волевиявлення останнього, всупереч його внутрішній волі, на підставі підробленого підпису на даному правочині, а отже є недійсним з моменту його укладення, оскільки є вчинення з порушення ч. 3 ст. 203 ЦК України. Стосовно висновків суду про недійсність рішення загальних зборів, оформленого протоколом від 01.06.2017 року №1/2017 в частині погодження виходу зі складу учасників ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю "Італкава" та передачу його частки яка складає 40% вартістю 280 000,00 грн. на користь ОСОБА_3 , колегія суддів наголошує таке. Згідно ч. 1 ст. 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Як передбачено ст. 116 Цивільного кодексу України та п. а) ст. 10 ЗУ «Про господарські товариства» (тут і надалі в редакції закону від 02.11.2016 року, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) учасники товариства мають право: брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом. Згідно із положеннями статті 98 Цивільного кодексу України рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду. Відповідно п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24.10.2008 року N 13 (далі - Постанова №13) судам необхідно враховувати, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів) та інших органів господарського товариства є актами, оскільки ці рішення зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання господарських відносин, і мають обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин. У зв`язку з цим підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів (учасників) господарського товариства можуть бути: порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства; позбавлення акціонера (учасника) товариства можливості взяти участь у загальних зборах; порушення прав чи законних інтересів акціонера (учасника) товариства рішенням загальних зборів. При вирішенні питання про недійсність рішень загальних зборів у зв`язку з іншими порушеннями, допущеними під час скликання та проведення загальних зборів, господарський суд повинен оцінити, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення. Як передбачено п. 21 цієї Постанови рішення загальних зборів господарського товариства можуть бути визнаними недійсними в судовому порядку у випадку недотримання процедури їх скликання, встановленої статтями 43, 61 Закону про господарські товариства. Права учасника (акціонера) товариства можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання вимог закону про скликання і проведення загальних зборів, якщо він не зміг взяти участь у загальних зборах, належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо. При вирішенні спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів господарського товариства з підстав недопущення до участі в них акціонерів (учасників) товариства судам необхідно з`ясувати, чи могла їх відсутність (або наявність) істотно вплинути на прийняття рішення, яке оскаржується. За приписами ч. 5 ст. 61 Закону України "Про господарські товариства", про проведення загальних зборів товариства учасники повідомляються передбаченим статутом способом з зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів. Будь-хто з учасників товариства вправі вимагати розгляду питання на загальних зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніш як за 25 днів до початку зборів. Не пізніш як за 7 днів до скликання загальних зборів учасникам товариства повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, внесеними до порядку денного зборів. З питань, не включених до порядку денного, рішення можуть прийматися тільки за згодою всіх учасників, присутніх на зборах. Підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи може бути невідповідність рішень загальних зборів нормам законодавства (правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: від 20.02.2018 року у справі №925/706/17, від 27.02.2018 року у справі №918/92/17, від 18.04.2018 року у справі №912/2562/16, від 24.10.2019 року у справі №927/807/18). Відповідачами та апелянтом не надано доказів, що підтверджували б належне повідомлення позивача про проведення 01.06.2017 року загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Італкава" та винесення відповідного питання про погодження виходу зі складу учасників ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Італкава" та передачу його частки яка складає 40% вартістю 280 000,00 грн. на користь ОСОБА_3 на розгляд. Отже, наведені обставини, разом із наявними в матеріалах справи та доказами, у свої достатній сукупності, свідчать про те, що загальні збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю "Італкава" були проведені 01.06.2017 року без відома ОСОБА_6 й за встановлених обставин відсутності його волевиявлення на відчуженням власної частки в статутному капіталі товариства на користь ОСОБА_3 та недійсності договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю "ІТАЛКАВА" від 01.06.2017 року, позовні вимоги в частині визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ "Італкава", оформленого протоколом №1\2017 від 01 червня 2017 року є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Відповідно до ст. ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Виходячи з вищевикладеного, та враховуючи що відповідно до вимог ч.2 ст. 227 ГПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, лише в разі якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що наведені в апеляційній скарзі доводи не свідчать про неправильність вирішення спору, натомість, встановлені обставини та докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для їх задоволення, а тому, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та вважає за необхідне залишити в силі рішення господарського суду міста Києва від 19.09.2019 року. Оскільки, у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на апелянта. Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу третьої особи без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_1 на рішення господарського суду міста Києва від 19.09.2019 року у справі №910/10383/18 залишити без задоволення. Рішення господарського суду міста Києва від 19.09.2019 року у справі №910/10383/18 залишити без змін. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта. Матеріали справи №910/10383/18 повернути до місцевого господарського суду. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку відповідно до ст.ст. 287, 288 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст постанови підписано 20.01.2020 Головуючий суддя М.А. Руденко Судді Є.Ю. Пономаренко М.А. Дідиченко