Постанова Рівненський апеляційний суд № 572/2984/15-ц

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 14 січня 2020 року м. Рівне Справа № 572/2984/15-ц Провадження № 22-ц/4815/78/20 Головуючий в Сарненському районному суді: суддя Довгий І.І. Рішення суду першої інстанції (вступна і резолютивна частини) проголошено о 18 год. 03 хв. 11.10.2019 у м. Сарни Рівненської області Повний текст рішення складено: о 08 год. 00 хв. 16.10.2019 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючий: суддя Хилевич С.В. судді: Боймиструк С.В., Гордійчук С.О. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 ; відповідач: ОСОБА_2 ; представники сторін: позивача - адвокат Данильчик Валерій Іванович; відповідача - адвокат Прозапас Олексій Іванович, розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 11 жовтня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, в с т а н о в и в: У серпні 2015 року в суд звернулася ОСОБА_2 із позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння. Свої вимоги мотивувала тим, що автомобіль марки Mercedes Benz 110 CDI, р.н.з. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 , сірого кольору, 2001 року випуску, який є її особистою приватною власністю незаконно утримується відповідачем, який без її згоди вилучив його. У жовтні 2015 року відповідачем подано зустрічний позов, де він посилався на те, що спірний автомобіль є об`єктом права спільної сумісної власності сторін як подружжя, тобто підлягає поділу у рівних частках між ними. З уточненими в грудні 2015 року позовними вимогами просив визнати спільною сумісною власністю подружжя автомобіль марки Mercedes Benz 110 CDI, р.н.з. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 , сірого кольору, 2001 року випуску, провести його поділ як спільного майна подружжя, визнавши за ОСОБА_1 право власності на 1\2 частку та стягнути із ОСОБА_2 на його користь 83 495 гривень в рахунок компенсації 1\2 частки автомобіля. У грудні 2015 року позивач подала заяву про залишення первісного позову без розгляду, з чим погодився Сарненський районний суд, постановивши 03 грудня 2015 року відповідну ухвалу. Рішенням Сарненського районного суду від 14 грудня 2015 ркоу ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні позову до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя з огляду на сплив позовної давності. Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 11 лютого 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року касаційну скаргу представника позивача - ОСОБА_3 задоволено. Рішення Сарненського районного суду від 14 грудня 2015 року і ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 11 лютого 2016 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Сарненського районного суду від 11 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано спільною сумісною власністю подружжя автомобіль марки Mercedes Benz 110 CDI, р.н.з. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 , сірого кольору, 2001 року випуску. Проведено його поділ як спільного майна подружжя, визнавши за позивачем право власності на 1\2 частку та стягнуто із відповідача на користь ОСОБА_1 83 495 гривень грошової компенсації, що складає 1\2 частку вартості спірного автомобіля відповідно до висновку експерта від 31 липня 2015 року. Вирішено питання про судові витрати. У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_2 , вважаючи оскаржуване рішення незаконним і необґрунтованим, покликалася на істотне порушення судом норм процесуального права. На її обґрунтування зазначалося про відсутність заперечень щодо правового режиму спірного майна як спільного сумісного майна подружжя. Однак під час шлюбного проживання сторонами було придбано два автомобілі, кожен - у володіння одному з подружжя. При добровільному поділі спільного майна автомобіль марки Сіtroen C25, р.н.з. НОМЕР_3 , 1992 року випуску, номер кузова НОМЕР_4 , було залишено позивачу, а спірний автомобіль - ОСОБА_2 Оскільки ОСОБА_1 не виконав своїх зобов`язань, тому вимога про визнання автомобіля спільною сумісною власністю подружжя є не лише безпідставною, але й не підлягає до задоволення через сплив позовної давності - шлюб розірвано 23 липня 2010 року, тоді як позов пред`явлено 05 жовтня 2015 року. Вважає, що вимога про визнання за позивачем права власності на 1\2 частку автомобіля марки Mercedes Benz 110 CDI, р.н.з. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 , сірого кольору, 2001 року випуску, також не може бути задоволеною через те, що це майно вибуло із її володіння і на час розгляду справи вона вже не була його власником. Нею було долучено до матеріалі справи копія листа Територіального сервісного центру МВС України №5643 від 17.01.2019, де вказувалося про зняття автомобіля 14 вересня 2016 року з обліку і реєстрацію 25 жовтня 2016 року за новим власником. Натомість усупереч правилам ст. 51 ЦПК України позивач відмовився залучити до участі у справі нинішнього власника спірного автомобіля як співвідповідача, хоча оскаржуване рішення безпосередньо впливає на права і обов`язки останнього власника. Не погоджувалася і з правильністю висновку суду про задоволення вимоги щодо присудження грошової компенсації на користь ОСОБА_1 , адже представлений позивачем письмовий доказ, який помилково названо висновком експерта, не є належним і допустимим засобом доказування. Невідповідність цього доказу положенням ст.ст. 76-80, 102 ЦПК України призвело до хибних переконань суду про задоволення позову в цій частині. Окрім того, неправильним є висновок суду про відчуження нею спірного автомобіля, оскільки 14 вересня 2016 року вона видала довіреність на розпорядження автомобілем на користь третіх осіб, які в подальшому його відчужили. Про факт продажу транспортного засобу дізналася безпосередньо із листа Територіального сервісного центру РСЦ в Рівненській області від 17.01.2019 №31\17\5643-2. З наведених міркувань просила скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши нове - про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 Відзив на апеляційну скаргу позивачем чи його представником не подавався. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи відповідача, колегія суддів дійшла до висновку про відхилення апеляційної скарги. Задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції правильно виходив із доведеності і обґрунтованості позову, оскільки представленими доказами підтверджується той факт, що спірний автомобіль придбано під час перебування сторін у шлюбних відносинах. Тому дане майно визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, поділено його з розрахунку визнання права власності на 1\2 частку за позивачем і стягнуто грошову компенсацію на користь останнього з відповідача. Як з`ясовано судом, і ці обставини сторонами не заперечуються, сторони у справі із 02 червня 1990 року знаходилися у шлюбі, який 23 липня 2010 року було розірвано на підставі заочного рішення Сарненського районного суду, заяву ОСОБА_1 про перегляд якого залишено без задоволення 13 жовтня 2015 року. За час сімейно-шлюбних відносин ними придбано автомобіль марки Mercedes Benz 110 CDI, р.н.з. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 , сірого кольору, 2001 року випуску. Відповідно до даних, які містяться у свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу, титульним власником спірного автомобіля зазначено ОСОБА_2 . В подальшому, 14 вересня 2016 року відповідач своїм дорученням, посвідченим тоді ж приватним нотаріусом Сарненського районного нотаріального округу Овдіюком А.В., уповноважила ОСОБА_4 , ОСОБА_5 і ОСОБА_6 розпоряджатися належним їй автомобілем марки Mercedes Benz 110 CDI, р.н.з. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 , сірого кольору, 2001 року випуску. За інформацією РСЦ в Рівненській області територіальний сервісний центр №5643 від 17 січня 2019 року спірний автомобіль, що був зареєстрований за ОСОБА_2 , 14 вересня 2016 року знято з обліку для реалізації, а 25 жовтня 2016 року зареєстровано за новим власником. Згідно із ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Норми статей 60, 63, 71 СК України вказують про належність чоловікові і дружині на праві спільної сумісної власності майна, набутого за час шлюбу, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. З роз`яснень, даних Пленумом Верховного Суду України у п. 30 своєї постанови від 21 грудня 2017 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вбачається, що у випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один з них здійснив його відчуження чи використав на свій розсуд проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість ураховується при поділі. Повно і правильно з`ясувавши обставини справи, оцінивши наявні докази у їх сукупності та встановивши, що при вирішенні спірних правовідносин до застосування підлягають норми матеріального права, на чому наполягав позивач, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_1 . Судом належно встановлено, що спірний автомобіль є об`єктом права спільної сумісної власності сторін як подружжя, що не заперечується і заявником. З наданого суду висновку звіту №15014 від 31 липня 2015 року вбачається, що ринкова вартість автомобіля марки Mercedes Benz 110 CDI, р.н.з. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 , сірого кольору, 2001 року випуску, складає 166 990 гривень. Тобто грошова компенсація 1\2 частки, яка є власністю позивача, повинна становити 83 495 гривень (166 990 гривень : 2). Щодо доводів апеляційної скарги про недопустимість і неналежність зазначеного доказу як висновку експерта, то з ними погодитися неможливо. Так, відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1.)письмовими, речовими і електронними доказами; 2.)висновками експертів; 3.)показаннями свідків. Згідно зі ст.ст. 77, 78 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Частиною першою ст. 95 ЦПК України передбачено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Тобто сама по собі назва засобу доказування як висновку звіту очевидно не свідчить, що доказ є висновком експерта в розумінні вимог ст.ст. 102-113 ЦПК України, що і було враховано судом попередньої інстанції при оцінці доказів у їх сукупності. Тому твердження заявника про інше є помилковими і необґрунтованими. Не можна погодитися і з аргументами ОСОБА_2 про необхідність відмови в позові за безпідставністю або за спливом позовної давності. Так, згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003). Тому доводи особи, що подала апеляційну скаргу, на необхідність та вимушеність захисту її прав, порушуючи тим самим права позивача, є неприйнятними для апеляційного суду. Крім цього, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїй ухвалі від 28 вересня 2016 року, скасовуючи судові рішення суду першої і апеляційної інстанцій, вже зробив висновок про те, що позовна давність у спірних правовідносинах на час пред`явлення позову не закінчилася. Так, зазначено, що при вирішенні питання позовної давності у справах про поділ майна подружжя суди мають враховувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя. Неподання позову про поділ майна, у т.ч. до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати про початок перебігу позовної давності (права позиція Верховного суду, викладена у постанові №6-258цс15 від 23 вересня 2015 року). Необґрунтованими колегія суддів вважає і твердження апеляційної скарги про порушення норм процесуального права при розгляді справи. Так, згідно із абз. другим ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Помимо викладеного, чіткий і вичерпний перелік випадків, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, наведено у ч. 3 ст. 376 ЦПК України. Між тим, будь-яких доказів про існування таких процесуально-правових дефектів, що спонукали би до хибного розв`язання спірних правовідносин, чи інших обставин, які є обов`язковим мотивом для унеможливлення законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, заявником зазначено не було, матеріали справи не містять, а апеляційним судом здобуто не було. Оскільки новий власник спірного автомобіля окремої апеляційної скарги на оскаржуване рішення не подавав і заявника не уповноважував на представництво його інтересів у суді, тому не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_2 про вирішення питання про права і обов`язки останнього. Решта доводів апеляційної скарги убачаються такими, що також спростовуються правильністю висновків суду попередньої інстанції. Спонуканнями для залишення апеляційної скарги без задоволення відповідно до ст. 375 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваного рішення. Керуючись ст.ст. 367, 369, 374-375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 11 жовтня 2019 року - без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Головуючий: С.В. Хилевич Судді: С.В.Боймиструк С.О.Гордійчук