Постанова КЦС ВС № 564/2989/15-ц

Постанова Іменем України 11 грудня 2019 року м. Київ справа № 564/2989/15-ц провадження № 61-23740св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» та Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 26 січня 2017 року у складі судді Олійника П. В. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 21 березня 2017 року у складі колегії суддів: Хилевича С. В., Ковальчук Н. М., Шеремет А. М., ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У грудні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 . Ухвалою суду від 10 листопада 2016 року за клопотанням ТОВ «Кредитні ініціативи» позовну заяву було залишено без розгляду. ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ТОВ «Кредитні ініціативи» про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012 року та договору про передачу прав за договорами забезпечення від 17 грудня 2012 року в частині відступлення прав вимоги за кредитним договором від 22 серпня 2007 року № 432/07 і передачу прав за іпотечним договором від 22 серпня 2007 року № 433/07. На обґрунтування своїх вимог зазначав, що між ним та Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - ПАТ «Промінвестбанк») укладений кредитний договір від 22 серпня 2007 року № 432/07. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором був укладений договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . 17 грудня 2012 року право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки банк відступив ТОВ «Кредитні ініціативи» за договорами про відступлення прав вимоги та про передачу прав за договорами забезпечення. Позивач вказував, що відповідач під час укладення оспорюваних договорів порушив існуючі обмеження, встановлені законодавством в частині на придбання права відступної вимоги до фізичної особи, чим порушив вимоги статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). З урахуванням викладеного просив суд визнати недійсними договір про відступлення права вимоги за кредитним договором та договір про відступлення прав за договором іпотеки в частині, що стосується позивача. Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 26 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 21 березня 2017 року, позов задоволено. Визнано частково недійсним договір відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012 року, укладений між ПАТ «Промінвестбанк» та ТОВ «Кредитні ініціативи», в частині відступлення прав вимоги за кредитним договором від 22 серпня 2007 року № 432/07, укладеним між ПАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_1 . Визнано частково недійсним договір про передачу прав за договорами забезпечення від 17 грудня 2012 року, укладений між ПАТ «Промінвестбанк» та ТОВ «Кредитні ініціативи», в частині відступлення прав вимоги за іпотечним договором від 22 серпня 2007 року № 433/07, укладеним між ПАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Костопільського нотаріального округу Рівненської області Дідовцем А. Г. та зареєстрований у реєстрі за №

140. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що умови договору відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012 року, що укладений між банком та ТОВ «Кредитні ініціативи», містить безумовні ознаки договору факторингу і відповідає визначенню у статті 1077 ЦК України. На час його укладення існували обмеження щодо укладення договорів факторингу, які встановлені пунктом 1 Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, затвердженому розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 03 квітня 2009 року № 231 (далі - Положення), в частині набуття фактором відступленого права грошової вимоги за договорами факторингу до боржників - фізичних осіб. Враховуючи недійсність основного договору, визнається також недійсним правочин на забезпечення права вимоги за договором факторингу, а саме договір іпотеки також є недійсним. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У квітні 2017 року ПАТ «Промінвестбанк» звернулось до суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та ухвали нове рішення про відмову в позові. Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано, що при укладенні договору про відступлення права вимоги від 17 грудня 2012 року відповідач та банк керувалися положеннями статей 512-517 ЦК України і не мали на меті укласти договір факторингу. Тому суди дійшли помилкового висновку про порушення вимог Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки в цьому випадку укладений договір відступлення права вимоги (цесії), а не факторингу. У квітні 2017 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулось до суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано, що у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону, необхідно застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу. У ЦК України немає будь-яких обмежень та застережень щодо особи боржника при відступленні права грошової вимоги при укладенні договорів факторингу, тому суди помилково застосовували Положення до спірних правовідносин, оскільки воно суперечить нормам ЦК України та надалі скасовано. Оспорювані правочини відповідають вимогам чинного законодавства щодо форми та змісту правочинів. Відзиви на касаційні скарги не надходили. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року). Зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають. Судами встановлено, що 22 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Промінвестбанк» укладений кредитний договір № 432/07, за яким позивачу надано 130 000 гривень кредиту на умовах, передбачених договором (т. 1, а. с. 5-8; 10). З метою забезпечення зобов`язань за вказаним кредитними договором того ж дня укладений іпотечний договір № 433\07, за умовами якого ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 передали, як співвласники належну їм квартиру АДРЕСА_1 , в іпотеку (т. 1, а. с. 15-21). 17 грудня 2012 року між ПАТ «Промінвестбанк» і ТОВ «Кредитні ініціативи» укладений договір відступлення права грошової вимоги до боржників за кредитними договорами, перелік яких зазначено в додатку № 1 до цього договору, в тому числі і за кредитним договором № 432\07, що укладений між ПАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 25-36). Того ж дня між вказаними сторонами укладено договір про передачу прав за договорами забезпечення, що укладені між ПАТ «Промінвестбанк» і клієнтами банку, в тому числі і за іпотечним договором від 22 серпня 2007 року № 433/07, який укладений між ПАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 37-41). Пунктом 2.1 договору відступлення прав вимог передбачено, що первісний кредитор передає (відступає), а новий кредитор приймає кредитний портфель та зобов`язується сплатити за нього первісному кредитору грошову винагороду (ціну продажу) на умовах, визначених цим договором. Новий кредитор здійснює оплату ціни продажу, що вказана в пункті 3.2 цього договору, в дату набрання чинності цим договором (пункт 3.3 договору відступлення). Пунктом 1 вказаного договору визначено терміни, що використовуються в цьому договорі: права вимоги за кредитами - це всі існуючі та майбутні, наявні та умовні права вимоги первісного кредитора до позичальників за кредитними договорами, включені до кредитного портфеля, який передається за цим договором, включаючи (але без обмежень) існуючі та майбутні, наявні та умовні права грошової вимоги первісного кредитора до позичальників щодо виконання (стягнення, повернення) грошових зобов`язань, що виникли та/або можуть виникнути у майбутньому на підставі кредитних договорів; сума основних прав вимоги за кредитами - загальна сума основних грошових зобов`язань, що виникли та існують (незалежно від того, чи настав їх строк виконання) на момент підписання сторонами цього договору. Сума основних прав вимоги за кредитами може бути в подальшому уточнена згідно з пунктом 3.8.5 цього договору; ціна продажу - сума грошових коштів, розмір якої встановлюється згідно з пунктом 3.2 цього договору, та яка може в подальшому бути уточнена згідно з пунктом 3.8 цього договору, що перераховується новим кредитором первісному кредитору як винагорода за відступлення права вимоги. Задовольняючи позов, суди дійшли висновку про те, що умови договорів відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012 року, що укладені між ПАТ «Промінвестбанк» і ТОВ «Кредитні ініціативи», містять безумовні ознаки договору факторингу і відповідають визначенню, даному у статті 1077 ЦК України. А оскільки на той час існували обмеження щодо укладення договорів факторингу в частині набуття фактором відступлення права грошової вимоги за договором факторингу до боржників - фізичних осіб, то такі договори факторингу є недійсними. З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитись не можна з огляду на таке. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Отже, законодавством передбачений перелік підстав для визнання правочину недійсним. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов`язанні. Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Одним із різновидів відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги). У статті 1077 ЦК України зазначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Таким чином, у ЦК України, як вбачається зі змісту його статей 512 та 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу. З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа. Разом з тим відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором. Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України). Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 ЗаконуУкраїни «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України). Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається. Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Також розмежування цих договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, то вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». У постанові від 11 вересня 2018 року (справа № 909/968/16, провадження № 12-97гс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 ЦК України зумовлює його недійсність. Проте у цій справі суди належним чином не дослідили положень оспорюваних договорів, не з`ясували правової природи цих договорів, а саме: чи мають ці договори ознаки договору факторингу. І як наслідок безпідставно визнали їх недійсними. Отже, суди не звернули уваги на те, що оспорювані правочини не є договорами факторингу, а є договорами відступлення права вимоги та договором про передач прав за договорами забезпечення, що зумовлює відсутність передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання таких договорів недійсними. Під час укладання оспорюваних договорів було дотримано вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчинення, а позивач не довів факту порушення його прав, у зв`язку з укладенням вищезгаданого договору. Посилання судів на те, що на час укладення оспорюваних правочинів існували обмеження щодо укладення договорів факторингу, які встановлені пунктом 1 Положення, в частині набуття фактором відступленого права грошової вимоги за договорами факторингу до боржників - фізичних осіб, є безпідставними та таким, що суперечить чинному законодавству. Крім того, на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, це Положення уже було скасовано розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 13 серпня 2015 року № 1926 «Про визнання таким, що втратило чинність, розпорядження Держфінпослуг від 03 квітня 2009 року № 231». З урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку про те, що оскаржувані судові рішення не відповідають зазначеними вище нормам матеріального права, положенням норм процесуального права щодо законності й обґрунтованості, а також завданням цивільного судочинства, а тому підлягають скасуванню і ухваленню нового рішення про відмову в позові. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки, Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили обставини справи, проте неправильно застосували норми матеріального права, тому наявні підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням нового рішення про відмову в позові. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Тому з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» та ПАТ «Промінвестбанк» підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги у розмірі по 1 322,88 грн. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» та Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» задовольнити частково. Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 26 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 21 березня 2017 року скасувати, ухвалити нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», треті особи на стороні позивача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012 року та договору про передачу прав за договорами забезпечення від 17 грудня 2012 року в частині відступлення прав вимоги за кредитним договором від 22 серпня 2007 року № 432/07 і передачу прав за іпотечним договором від 22 серпня 2007 року № 433/07 відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» та Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» по 1 322,88 грн - витрати зі сплати судового збору за подання касаційних скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді: А. С. Олійник С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко