Постанова КЦС ВС № 369/6194/16-ц

Постанова Іменем України 20 листопада 2019 року м. Київ справа № 369/6194/16-ц провадження № 61-31859св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Калараша А. А. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Сердюка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Державна казначейська служба України, треті особи: Генеральна прокуратура України, Головне управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Суткевичем Олексієм Олександровичем, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 березня 2017 року у складі судді Ковальчук Л. М. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 06 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Волохова Л. А., Приходька К. П., ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду. Позовна заява мотивована тим, що 24 серпня 2011 року відносно його було порушено кримінальну справу за ознаками складів злочинів, передбачених частиною першою статті 14, частиною третьою статті 109, частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2 та частиною першою статті 263 КК України. Постановою Солом`янського районного суду м. Києва від 26 серпня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 02 вересня 2011 року, позивачу було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, однак строк тримання під вартою згодом було продовжено до чотирьох місяців на підставі рішення суду. Вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 січня 2014 року його було засуджено за частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2 та частиною першою статті 263, частиною першою статті 14, частиною третьою статті 109 КК України та призначено йому покарання у виді позбавлення волі строком на шість років. Постановою Апеляційного суду Київської області від 24 лютого 2014 року запобіжний захід щодо нього було змінено з тримання під вартою на підписку про невиїзд. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13 січня 2015 року вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 січня 2014 року в частині його засудження за частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2 КК України скасовано, справу в цій частині закрито за недоведеністю участі у вчиненні злочину, а в частині його засудження за частиною першою статті 263, частиною першою статті 14, частиною третьою статті 109 КК України вирок суду було скасовано і справу в цій частині направлено прокурору Київської області для організації додаткових розслідувань. Однак з часу скасування вироку суду і до моменту звернення до суду з позовом йому не було пред`явлено жодної підозри чи обвинувачення у вчиненні злочинів. Вказує, що на період його утримання під вартою в Київському СІЗО на його утриманні знаходились його дружина, яка не працювала у зв`язку з доглядом за дитиною, та малолітній син. Крім того зазначав, що за місцем роботи він характеризувався позитивно, народні депутати України та депутати Васильківської міської ради Київської області зверталися до суду з заявами про особисту поруку, що свідчить про його репутацію. Таким чином, у зв`язку із тривалим кримінальним провадженням та триманням під вартою, йому було завдано матеріальної та моральної шкоди, яка виразилась у вимушених змінах у життєвих і виробничих стосунках, психологічному стресі, зусиллях, необхідних для відновлення попереднього стану. Вказував, що у Київському СІЗО він незаконно перебував під вартою з 26 серпня 2011 до 24 лютого 2014 року, що складає 29 місяців та 24 дні та дорівнює 933 дня. До моменту взяття під варту позивач працював директором КП «Васильківський комбінат комунальних послуг» та отримував дохід у вигляді заробітної плати, який за останні 2 календарні місяці роботи до його затримання становив 17 049,60 грн. Також зазначав, що до порушення відносно нього кримінальної справи він був забезпеченою людиною, мав авторитет у сім`ї, за місцем роботи та в суспільстві в цілому, оскільки займався суспільно політичною і громадською діяльністю, був депутатом Васильківської міської ради Київської області, секретарем Комісії з питань культури, молоді, спорту, охорони здоров`я, материнства, дитинства, балотувався на виборах до Верховної Ради України по загальнодержавному виборчому округу як кандидат у народні депутати України по виборчих списках ВО «Свобода». Однак за час перебування у Київському СІЗО він був позбавлений можливості спілкуватися зі своєю сім`єю, можливості виконувати свої батьківські обов`язки щодо виховання та розвитку малолітньої дитини, його стан здоров`я погіршився, що завдало йому значної шкоди як матеріальної, так і моральної. У зв`язку з викладеним позивач просив стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання в безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку на його користь 260 773,50 грн в рахунок відшкодування майнової шкоди та 466 500,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданих незаконними рішеннями та діями органу досудового слідства та прокуратури. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської областівід 27 липня 2016 року до участі в справі в якості співвідповідачів було залучено Генеральну прокуратуру України і Управління Служби безпеки України у Київській області. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 вересня 2016 року замінено первісного відповідача Управління Служби безпеки України у Київській області належним відповідачем Головне управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області. В судовому засіданні 25 листопада 2016 року судом було постановлено протокольну ухвалу про виключення з числа відповідачів у справі Генеральну прокуратуру України і Головне управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області, та ухвалено залучити Генеральну прокуратуру України і Головне управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області третіми особами у цій справі. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 06 вересня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що оскільки ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13 січня 2015 року вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 січня 2014 року щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 в частині засудження їх за частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2 КК України скасовано і справу в цій частині закрито за недоведеністю їх участі у вчиненні злочину. В іншій частині вирок суду скасовано і справу в цій частині направлено прокурору Київської області для організації додаткового розслідування. За вказаними фактами зареєстровано кримінальне провадження № 22015101110000059 від 30 березня 2015 року за частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2, частиною першою статті 263, частиною першою статті 14, частиною третьою статті 109 КК України. 30 квітня 2015 року прийнято рішення про закриття вказаного провадження за частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2, частиною першою статті 14, частиною третьою статті 109 КК України на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України. Того ж дня проведення подальшого досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні за фактом придбання та зберігання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 боєприпасів та вибухових речовин без передбаченого законом дозволу за частиною першою статті 263 КК України доручено СВ Васильківського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області. Таким чином, оскільки на час звернення позивача до суду з позовом досудове розслідування у вищевказаному кримінальному провадженні триває і остаточного рішення не прийнято, то його вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду, є безпідставними та передчасними. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1 , поданій адвокатом Суткевичем О. О., посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , подана адвокатом Суткевичем О. О., на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 06 вересня 2017 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу з Києво-Святошинського районного суду Київської області. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У травні 2018 року справу № 369/6194/16-ц передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не було належним чином з`ясовано обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Зокрема вказує, що суди обох інстанцій необґрунтовано виходили з того, що він не надав до суду належних доказів на підтвердження свого незаконного засудження судом та повної своєї реабілітація. Поза увагою судів обох інстанцій була залишена та обставина, що на час його звернення до суду відносно нього не здійснювалося ніякого кримінального переслідування. Також судами не було надано оцінки питанню здійснення слідчих дій органами, що здійснюють досудове слідство, та як наслідок, неправильно застосовано положення пункту 2 частини першої статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Також звертає увагу суду на те, що до нього на підставі Закону України від 27 лютого 2014 року № 792-VІІ Про внесення змін до закону України «Про застосування амністії в Україні» було застосовано повну індивідуальну амністію. Тобто, поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій була залишена та обставина, що його було повністю реабілітовано на підставі спеціального законодавчого акта Верховної Ради України, а саме органу, який висловив волю народу України щодо повної реабілітації політичних в`язнів. У листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення Генеральної прокуратури України у яких вказано, що оскаржуванісудові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують та є безпідставними. Вказують, що згідно положень Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» право на відшкодування майнової та моральної шкоди виникає у громадянина, який був незаконно засуджений судом, лише у випадку повної його реабілітації, однак ухвала апеляційного суду від 13 січня 2015 року на яку посилається позивач, як на підставу відшкодування йому майнової та моральної шкоди, не підтверджує повної реабілітації позивача, тому суди обох інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у позові. Також вказує, що до ОСОБА_1 було застосовано повну індивідуальну амністію відповідно до Закону України від 27 лютого 2014 року № 792-VІІ Про внесення змін до закону України «Про застосування амністії в Україні» щодо повної реабілітації політичних в`язнів. Однак зазначив, що закон про амністію не вносить жодних змін до кримінального закону, не ставить під сумнів обґрунтованість вироку суду, а лише пом`якшує долю осіб, які притягуються до відповідальності. Крім того звертає увагу суду на те, що Верховна Рада України не є тим органом, який дає оцінку наявності в діях особи складу злочину, тому твердження ОСОБА_1 про повну його реабілітацію на підставі вказаного Закону України від 27 лютого 2014 року № 792-VІІ є безпідставними. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що слідчим відділом Управління СБ України в Київській області 23 серпня 2011 року було порушено кримінальну справу № 193 за фактом готування до терористичного акту, публічних закликів до його вчинення, незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами, тобто за ознаками злочинів, передбачених частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2, частиною першою статті 263 КК. Заступником генерального прокурора України 24 серпня 2011 року в рамках вказаної кримінальної справи порушено кримінальну справу щодо ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за ознаками злочинів, передбачених частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2, частиною першою статті 263 КК України. Зазначені справи об`єднано та визначено підслідність за слідчим відділом Управління СБ України в Київській області. Також судами було встановлено, що постановою судді Солом`янського районного суду міста Києва від 26 серпня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 02 вересня 2011 року визнано законним затримання ОСОБА_1 , якій підозрюється у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2, частиною першою статті 263 КК України та обрано йому запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Постановою Солом`янського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 25 жовтня 2011 року, продовжено строк тримання під вартою до чотирьох місяців ОСОБА_1 . Вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 січня 2014 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2, частиною першою статті 263, частиною першою статті 14, частиною третьою статті 109 КК України, та призначено йому покарання: за частиною першою статті 14, частиною другою статті 258 КК України у виді позбавлення волі на 6 років; за частиною першою статті 258-2 КК України у виді позбавлення волі на 2 роки; за частиною першою статті 263 КК України у виді позбавлення волі на 1 рік; за частиною першою статті 14 частиною третьою статті 109 КК України у виді позбавлення волі на 2 роки 6 місяців. За сукупністю злочинів в силу статті 70 КК України шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначено ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на 6 років. Строк відбування покарання ОСОБА_1 обчислювати з дня його затримання 25 серпня 2011 року . Запобіжний захід ОСОБА_1 до вступу вироку в законну силу залишено тримання під вартою в Київському СІЗО. Постановою Апеляційного суду Київської області від 24 лютого 2014 року запобіжні заходи щодо ОСОБА_1 змінено з тримання під вартою на підписку про невиїзд, звільнивши його з під варти негайно. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13 січня 2015 року вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 січня 2014 року щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 в частині засудження їх за частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2 КК України скасовано і справу в цій частині закрито за недоведеністю їх участі у вчиненні злочину. В іншій частині вирок суду скасовано і справу в цій частині направлено прокурору Київської області для організації додаткового розслідування. Також судами було встановлено, що у подальшому, слідчим відділом Головного управління служби безпеки України в м. Києві та Київській області за вказаними фактами зареєстровано кримінальне провадження № 22015101110000059 від 30 березня 2015 року за частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2, частиною першою статті 14, частиною третьою статті 109 КК України на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України. Також апеляційним судом було встановлено, що проведення подальшого досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні за фактом придбання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 боєприпасів та вибухових речовин без передбаченого законом дозволу за частиною першою статті 263 КК України доручено Слідчому відділу Васильківського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області. На цей час досудове розслідування у вказаному кримінальному провадженні триває.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статей 55, 56 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР) відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Частиною другою статті 1 Закону № 266/94-ВР України встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Відповідно до пунктів 1-1, 2 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Відповідно до пунктів 3, 4 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації. Отже, право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі Закону виникає в особи у випадку повної реабілітації. Враховуючи наведене, правильним є висновок суду першої інстанції, із яким обґрунтовано погодився суд апеляційної інстанції, про відсутність підстав для відшкодування шкоди на користь позивача, оскільки у останнього не виникло право на відшкодування шкоди у зв`язку із відсутністю фактів незаконного засудження або тримання під вартою. Доводи касаційної скарги про те, що його було звільнено від кримінальної відповідальності, у зв`язку з реабілітуючими обставинами, не заслуговують на увагу, оскільки остаточне рішення у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_1 після направлення судом апеляційної інстанції справи на додаткове розслідування по частині першій статті 263 КК України не прийнято, тому в цьому випадку у позивача не відбулося повної реабілітації як того вимагають норми законодавства. Тобто позивач будучи фактично притягнутим до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2, частиною першою статті 263 КК України був звільнений від кримінальної відповідальності лише за вчинення злочинів передбачених статтями 258, 258-2 КК України, однак за вчинення злочину передбаченого частиною першою статті 263 КК України справу було направлено прокурору для організації додаткового розслідування, тому позивач у зв`язку з цим не був повністю реабілітований. Враховуючи наведене, правильним є висновок суду першої інстанції, з яким обґрунтовано погодився суд апеляційної інстанції, про відсутність підстав для відшкодування шкоди на користь позивача, оскільки у останнього не виникло право на відшкодування шкоди у зв`язку із відсутністю фактів незаконного засудження або тримання під вартою. Доводи касаційної скарги про те, що ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13 січня 2015 року вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 січня 2014 року щодо позивача в частині засудження його за частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2 КК України скасовано та справу в цій частині закрито за недоведеністю його участі у вчиненні злочину, а в іншій частині вирок суду скасовано і справу в цій частині направлено прокурору Київської області для організації додаткового розслідування не заслуговують на увагу, оскільки направлення справи в частині засудження позивача за частиною першою статті 263 КК України на додаткове розслідування не вказує на те, що його було звільнено від відповідальності за реабілітуючих обставин. Крім того, судами обох інстанцій було встановлено, що досудове розслідування у кримінального провадженні за фактом придбання та зберігання позивачем боєприпасів та вибухових речовин без передбаченого законом дозволу за частиною першою статті 263 КК України доручено СВ Васильківського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області та на час розгляду справи досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні триває. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачем не було доведено в судовому засіданні той факт, що його було звільнено від кримінальної відповідальності в повному обсязі за наявності реабілітуючих обставин. Доводи касаційної скарги про повну реабілітацію позивача, як політичного в`язня відповідно до Закону України від 27 лютого 2014 року № 792-VII «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» щодо повної реабілітації політичних в`язнів», яким до нього було застосовано повну індивідуальну амністію є необґрунтованими та не заслуговують на увагу з огляду на таке. Амністія - це вид звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання та його відбування, який на підставі закону про амністію застосовується судом щодо певної, але індивідуально невизначеної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Відповідно до статті 1 Закону України «Про застосування амністії в Україні» амністією є повне або часткове звільнення від відбування покарання осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили. Статтею 86 КК України визначено, що амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб. Законом про амністію особи, визнані винними у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили, можуть бути повністю або частково звільнені від відбування покарання. Аналіз вказаних правових норм дає підстави вважати, що закриття кримінальної справи внаслідок застосування закону про амністію не є реабілітуючою обставиною та не встановлює відсутність вини в діях особи, що скоїла злочин. Отже позивач, вимагаючи компенсації за незаконне його засудження та тримання під вартою, в межах цієї або іншої судової справи не надав докази, які б свідчили про незаконність такого обмеження волі, оскільки в справі немає даних про те, що ухвалою апеляційного суду, якою було скасовано вирок та в частині кримінальну справу направлено на досудове розслідування судом було вказано на незаконність обмеження волі ОСОБА_1 або порушення процедури його затримання. Також відсутні докази, що позивач оскаржував своє взяття або тримання під вартою і компетентний суд встановив його незаконність. Крім того, слід зазначити, що у кримінальній справі, яка в частині засудження позивача за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 263 КК України, була направлена до прокуратури для організації додаткового розслідування позивач не ставив питання щодо закриття кримінального провадження в цій частині, у зв`язку з відсутністю в його діях складу злочину, а погодився на тому, що його було звільнено від кримінальної відповідальності на підставі Закону України від 27 лютого 2014 року № 792-VІІ Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» щодо повної реабілітації політичних в`язнів та не домагався вирішення питання щодо повної своєї реабілітації. Отже, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуальногоправа, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Крім того, наведені у касаційні скарзі доводи є аналогічними доводам, наведеним в апеляційній скарзі, яким апеляційним судом надана належна оцінка. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Суткевичем Олексієм Олександровичем, залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 06 вересня 2017 рокузалишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий СуддіА. А. Калараш А. І. Грушицький С. Ю. Мартєв Є. В. Петров В. В. Сердюк