Постанова КЦС ВС № 242/2044/15-ц

Постанова Іменем України 10 жовтня 2018 року м. Київ справа № 242/2044/15-ц провадження № 61-4456св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Сектор медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, правонаступником якого є Державна установа «Територіальне медичне об'єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 30 липня 2015 року у складі судді Пирогової Л. В. та рішення Апеляційного суду Донецької області від 16 грудня 2015 року у складі колегії суддів: Соломахи Л. І., Курило В. П., Постолової В. Г., ВСТАНОВИВ: У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Відділу медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі - ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області), правонаступником якого є Державна установа «Територіальне медичне об'єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області» (далі - ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області»), про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що з 18 вересня 2007 року до 28 листопада 2014 року вона працювала у ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області на посаді інспектора по кадрах лікарні з поліклінікою, розташованому в місті Донецьку по вулиці Рози Люксембург, 111а. На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 595 «Про деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства» (далі - постанова КМУ № 595) ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області було переміщено у місто Маріуполь - населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі. При звільненні відповідач не провів з нею розрахунку, в результаті чого утворилася заборгованість із заробітної плати за період з вересня 2014 року по листопад 2014 року в сумі 11 786 грн 64 коп., яку вона просила стягнути на свою користь. Також відповідач повинен виплатити їй компенсацію за невикористані 35 календарних днів щорічної відпустки у розмірі 4 283 грн 30 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні - 21 736 грн 26 коп. Своєю бездіяльністю відповідач завдав їй моральної шкоди, яка полягає у тому, що вона вимушена була довгий час залишатися на території, де відбувалися бойові дії, з ризиком для життя, у зв'язку з чим просила стягнути з відповідача на свою користь 7 тис. грн на відшкодування вказаної шкоди. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 грудня 2014 року № 1379 «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області» (далі - ГУ МВС України в Донецькій області), наказом ГУ МВС України в Донецькій області від 27 січня 2015 року № 197 «Про оголошення наказу МВС України від 22 грудня 2014 року № 1379 «Про організаційно-штатні зміни в ГУМВС України в Донецькій області» ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області реорганізовано у Сектор медичного забезпечення ГУМВС України в Донецькій області. Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 30 липня 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з Сектору медичного забезпечення ГУМВС України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати у розмірі 11 786 грн 64 коп. та компенсацію за час невикористаних щорічних відпусток - 4 283 грн 30 коп. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Суми, що підлягають стягненню, визначені без утримання прибуткового податку та інших обов'язкових платежів. Рішення в частині стягнення заборгованості із заробітної плати допущено до негайного виконання, але не більше ніж за один місяць. Стягнуто з Сектору медичного забезпечення ГУМВС України в Донецькій області судовий збір на користь держави в сумі 243 грн 60 коп. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на день звільнення ОСОБА_1 з роботи їй належала заробітна плата за період з 01 вересня 2014 року по 28 листопада 2014 року в сумі 11 786 грн 64 коп. та компенсація за невикористані дні щорічної відпустки в сумі 4 283 грн 30 коп. Невиплата відповідачем вказаних сум, що належать працівнику від установи на день звільнення, призвела до порушення прав ОСОБА_1 на їх отримання, тому ці суми підлягають стягненню в примусовому порядку. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що не проведення розрахунку з позивачем при звільненні сталося не з вини відповідача, воно було зумовлене об'єктивними причинами, оскільки на час звільнення позивача відповідач, який є бюджетною установою, діяв у відповідності з пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України №

595. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 16 грудня 2015 року залучено до участі в справі ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області» як правонаступника Сектору медичного забезпечення ГУМВС України в Донецькій області. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 16 грудня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, а апеляційну скаргу Сектору медичного забезпечення ГУМВС України в Донецькій, правонаступником якого є ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області», задоволено. Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 30 липня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що надані позивачем довідки від 28 листопада 2014 року №№ 454, 455 про розмір заборгованості із заробітної плати та компенсації за невикористані дні щорічної відпустки є доказами, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, і не можуть бути покладені в основу рішення про задоволення позовних вимог. Доказів того, що станом на жовтень 2014 року відповідач мав перед позивачем заборгованість із заробітної плати за серпень 2014 року, суду не надано, а відповідач цей факт не визнав. Також у матеріалах справи відсутні докази того, що протягом жовтня-листопада 2014 року ОСОБА_1 виконувала свої посадові обов'язки інспектора по кадрах лікарні з поліклінікою, яка передислокувалася до міста Маріуполя. У позовній заяві ОСОБА_1 підтвердила той факт, що до 29 грудня 2014 року вона знаходилася у місті Донецьку. Неознайомлення позивача з наказом про звільнення від 14 листопада 2014 року № 401о/с не спростовує сам факт звільнення, оскільки з жовтня 2014 року до нового місця дислокації установи вона не прибула. Доказів невикористання позивачем щорічних відпусток за період її роботи з 18 вересня 2012 року по день звільнення суду не надано, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача відповідної компенсації в сумі 4 283 грн 30 коп. У зв'язку з тим, що позовні вимоги про стягнення заборгованості із заробітної плати та компенсації за невикористані дні щорічної відпустки є недоведеними, відсутні підстави для задоволення похідних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди. У січні 2016 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 30 липня 2015 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 16 грудня 2015 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції змінити, позов ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд взяв до уваги документи ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, складені після 14 жовтня 2014 року, за підписом тимчасово виконуючого обов'язки (далі - т.в.о.) ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області ОСОБА_4 Проте вказані докази є неналежними, оскільки представник відповідача не допитувався як свідок, ці докази не відповідають фактичним обставинам справи. Керівник ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області ОСОБА_5 до дня свого звільнення підписував, крім наказів та довідок, наданих суду, всю статистичну та бухгалтерську звітність, а також фінансові документи. Текст висновку службового розслідування, на який послався апеляційний суд, не містить дати його складення, у вказаному висновку лише запропоновано вважати печатки недійсними та вирішити питання відповідними службами про доцільність виготовлення нових печаток і штампів. Підписані ОСОБА_5 довідки про заборгованість із заробітної плати та компенсаціях на ім'я ОСОБА_1 неправомірно визнано судом неналежними доказами, оскільки наказ про відсторонення ОСОБА_5 від виконання посадових обов'язків чи про його звільнення із займаної посади до 28 листопада 2014 року не видавався. Кримінальне провадження № 12015050000000564, порушене за фактом підробки 28 листопада 2014 року невстановленою особою офіційних документів, які видаються та посвідчуються установою, в тому числі довідок №№ 454, 455 про нарахування та невиплату заробітної плати і компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за підписом начальника ВМЗ ГУ МВС України та головного бухгалтера, які на той час були звільнені, навмисно відкрите під час розгляду справи в суді першої інстанції з метою зупинити розгляд справи на невизначений строк та чинити певний тиск на позивача. Відповідачем не було спростовано твердження позивача про невиплату заробітної плати за вересень 2014 року. Позивач не була належним чином повідомлена про зміну істотних умов праці. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року відкрито касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 27 липня 2016 року справу призначено до судового розгляду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 26 січня 2018 року справу № 242/2044/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду. Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надійшло відзивів на касаційну скаргу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Судами встановлено, що з 18 вересня 2007 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області та працювала на посаді інспектора по кадрах лікарні з поліклінікою. Згідно із свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 № 736106 від 29 червня 2002 року ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області знаходився за адресою: місто Донецьк, вулиця Рози Люксембург, 111а. Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 було введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». У липні 2014 року адміністративна будівля ГУМВС України в Донецькій області, яка знаходилося на той час у місті Донецьку, була захоплена незаконними збройними формуваннями. На виконання телеграм МВС України від 04 липня 2014 року № 13569 та № 1357/Ав місцем нової дислокації ГУМВС України в Донецькій області було визначено місто Маріуполь. 08 жовтня 2014 року у зв'язку із загостренням оперативної обстановки у місті Донецьку начальником ГУМВС України у Донецькій області було направлено службовий лист № 3628/Пв до ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, яким начальнику ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області полковнику міліції ОСОБА_5 запропоновано провести роз'яснювальну роботу в колективі та до 10 години 00 хвилин 09 жовтня 2014 року передислокувати увесь особовий склад до міста Маріуполя для подальшого виконання службових обов'язків. Наказом начальника ГУМВС України в Донецькій області від 14 жовтня 2014 року № 1733 виконання обов'язків начальника ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області за не вакантною посадою тимчасове строком на чотири місяці було покладено з 14 жовтня 2014 року на майора міліції ОСОБА_4 14 жовтня 2014 року т.в.о. начальника ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області майором міліції ОСОБА_4 було видано наказ № 1 «Щодо передислокації ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області до міста Маріуполя», згідно з яким місцем дислокації ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області було визначено вулицю Георгіївську, 70 у місті Маріуполі. Апеляційним судом встановлено, що за розпорядженням керівництва ГУ МВС України в Донецькій області ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області передислоковано до міста Маріуполя, куди на цей час прибуло 10 працівників. Гербова печатка, кутовий штамп ВМЗГУМВС України в Донецькій області, печатка військово-лікарської комісії, печатка для листків непрацездатності лікувального закладу, які знаходилися в користуванні даного відділу, залишилися на непідконтрольній Україні території у ОСОБА_6, яка від переїзду до іншої місцевості відмовилася. Зазначені обставини унеможливили здійснення ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області фінансової, експертної, лікувальної та господарської діяльності, що підтверджується доповідною запискою від 27 жовтня 2014 року т.в.о. начальника ВМЗ ГУМВС України в Донецькій областімайора міліції ОСОБА_4 На підставі вказаної доповідної записки наказом т.в.о. начальника ГУМВС України в Донецькій області полковником міліції ОСОБА_7 31 жовтня 2014 року було видано наказ № 1804 «Про призначення службового розслідування». Згідно з висновком службового розслідування від 05 листопада 2014 року за фактом втрати печаток та штампів ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області, затвердженим т.в.о. начальника ГУМВС України в Донецькій області полковником міліції ОСОБА_7, визнані недійсними, зокрема кругла гербова печатка ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області, кутовий штамп з адресою ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області, якими скріплені копія наказу від 28 листопада 2014 року № 241о/с про звільнення ОСОБА_1, довідки від 28 листопада 2014 року №№ 454, 455 про заборгованість із заробітної плати та запис у трудовій книжці ОСОБА_1 про її звільнення на підставі наказу від 28 листопада 2014 року № 241о/с. Вказаним висновком службового розслідування встановлено, що за поясненнями начальника лікарні з поліклінікою міста Донецька ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області ОСОБА_8 кругла гербова печатка ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області залишилася у відповідальної особи ОСОБА_6, кутовий штамп з адресою ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області - у відповідальної особи ОСОБА_9, які відмовилися від переїзду до нового місця дислокації. 14 листопада 2014 року на підставі зазначеного висновку службового розслідування начальником ГУМВС України в Донецькій області була затверджена заявка-погодження на виготовлення печатки ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області із зображенням Державного герба України. У зв'язку з викладеним висновки суду першої інстанції про те, що визнання печатки ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області недійсною, виготовлення та легалізація нової печатки відбулося у грудні 2014 року, тобто після видачі 28 листопада 2014 року ОСОБА_1 довідок, є неспроможними. Встановлено, що вся документація, яка стосувалася Сектору медичного забезпечення ГУ МВС України в Донецькій області, починаючи з 09 жовтня 2014 року, знаходиться на зберіганні в ДУ «ТМО МВС по Донецькій області». Інша документація, що стосувалася діяльності Сектору медичного забезпечення ГУ МВС України в Донецькій області, до 09 жовтня 2014 року залишилася на неконтрольованій Україною території, що підтверджується листом Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 28 листопада 2015 року № 295/Мт. Згідно з Індивідуальними відомостями про застраховану особу Пенсійного фонду України (форма ОК-5) заробітна плата ОСОБА_1 за вересень 2014 року склала 4 151 грн, з якої були сплачені страхові внески. Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, єдиний внесок сплачується одночасно з видачею кожної заробітної плати (доходу, грошового забезпечення), на суми якої (якого) нараховується єдиний внесок. Частиною другою статті 24 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що банки приймають від платників єдиного внеску, зазначених у пункті 1 частини першої статті 4 цього Закону, платіжні доручення та інші розрахункові документи на видачу (перерахування) коштів для виплати заробітної плати, на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок, та здійснюють видачу (перерахування) зазначених коштів лише за умови одночасного подання платником розрахункових документів про перерахування коштів для сплати відповідних сум єдиного внеску або документів, що підтверджують фактичну сплату таких сум у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику за погодженням з Національним банком України та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення. Відповідно до частини першої статті 115 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. З огляду на викладене апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що сплата єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування із заробітної плати ОСОБА_1 за вересень 2014 року свідчить про виплату їй заробітної плати за вказаний період. Факт виплати позивачу заробітної плати за вересень 2014 року підтверджується також відомостями з інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб Державної фіскальної служби України про суми виплачених доходів та утриманих податків від 16 листопада 2015 року, якими підтверджується, що ОСОБА_1 нараховано та виплачено заробітну плату за третій квартал 2014 року (липень-вересень 2014 року) в загальній сумі 13 075 грн 11 коп. Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення на її користь заборгованості із заробітної плати за жовтень-листопад 2014 року, Верховний Суд виходить з такого. Частиною першою статті 94 КЗпП України та частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, наведене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 ЗаконуУкраїни «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу. Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя. Відповідно до пункту 4 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 595 (далі - Порядок № 595), заробітна плата (грошове забезпечення, суддівська винагорода) виплачується та виплати за час щорічної відпустки працівникам (військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу) установи, яка переміщена на контрольовану територію, здійснюються, якщо установа продовжує функціонувати і працівники (військовослужбовці, особи рядового і начальницького складу) виконують свої обов'язки. Переміщення установи на контрольовану територію, а також її функціонування на цій території здійснюється за рішенням органу вищого рівня. Як зазначено вище, ОСОБА_1 не прибула для подальшого виконання своїх службових обов'язків до міста Маріуполя і до роботи не приступила з невідомих причин, у зв'язку з чим т.в.о. начальника ВМЗГУМВС України в Донецькій області майором міліції ОСОБА_4 було запропоновано звільнити її із займаної посади на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України. В табелях обліку робочого часу за жовтень-листопад 2014 року, підписаних начальником лікарні з поліклінікою ОСОБА_8, ОСОБА_1 не значиться такою, що виконувала свої трудові обов'язки. Наказом начальника ГУМВС України в Донецькій області полковника міліції ОСОБА_10 від 14 листопада 2014 року № 401 о/с інспектора відділу кадрів лікарні (з поліклінікою) ГУМВС України в Донецькій області ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України (відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з установою). Підставою для звільнення стала доповідна записка т.в.о. начальника ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області ОСОБА_4 від 13 листопада 2014 року. З огляду на викладене суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області» не мала реальної можливості ознайомити ОСОБА_1 з наказом від 14 листопада 2014 року № 401 о/с, оскільки позивач не прибула до міста Маріуполя, а відповідач не міг направити копію такого наказу позивачу поштовим відправленням, так як до 29 грудня 2014 року ОСОБА_1 перебувала на території міста Донецька, до якого, згідно з повідомленням Укрпошти від 24 липня 2014 року, тимчасово було призупинено прийом поштових відправлень, який не відновлено і на час розгляду справи. Той факт, що ОСОБА_1 не була ознайомлена з наказом про її звільнення, не спростовує сам факт такого звільнення, оскільки вона з жовтня 2014 року до нового місця дислокації установи не прибула. З липня 2015 року ОСОБА_1 відомо про існування вказаного наказу, однак він є чинним та нею не оспорений. Суд апеляційної інстанції також дійшов правильного висновку про недостовірність наказу від 28 листопада 2014 року № 241о/с про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, оскільки вказаний наказ було видано ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області у місті Донецьку, він не містить підпису начальника відділу ОСОБА_5 і засвідчений гербовою печаткою ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, яка згідно з висновком службового розслідування визнана недійсною. У зв'язку з тим, що ОСОБА_1 не прибула на територію, на якій органи державної влади здійснювали свої повноваження, і протягом жовтня-листопада 2014 року не виконувала своїх службових обов'язків інспектора по кадрах лікарні з поліклінікою на контрольованій Україною території, апеляційний суд правильно виходив з того, що відповідно до статті 94 КЗпП України та статті 1 Закону України «Про оплату праці» вона не має права на отримання винагороди за виконану роботу - заробітну плату за цей час. Відповідно до Порядку № 595 виплата заробітної плати особам, що залишилися на неконтрольованій території навіть за наявності поважних для цього причин не передбачена, тому підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати за жовтень-листопад 2014 року немає. Відсутні також підстави для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача компенсації за невикористані дні щорічної відпустки в сумі 4 283 грн 30 коп., оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження факту невикористання позивачем щорічних відпусток за період її роботи з 18 вересня 2012 року по день звільнення. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_6 також просила стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодувати моральну шкоду. Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Згідно з частиною першою статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди є похідними від вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати та компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, то підстави для їх задоволення також відсутні. Доводи касаційної скарги про те, що підписані ОСОБА_5 довідки про заборгованість із заробітної плати та компенсаціях на ім'я ОСОБА_1 неправомірно визнано судом неналежними доказами, не заслуговують на увагу з огляду на таке. Згідно з Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - постанова Кабінету Міністрів УРСР № 114), дозволяється призначення на посади рядового і начальницького складу для тимчасового виконання обов'язків за не вакантною посадою на строк, який не повинен перевищувати чотирьох місяців. На виконання вимог вказаної постанови Кабінету Міністрів УРСР № 114 з 14 жовтня 2014 року на майора міліції ОСОБА_4, психолога сектору кадрового забезпечення Жовтневого районного відділу Маріупольського міського управління Головного управління МВС України в Донецькій області, було покладено тимчасове виконання обов'язків строком до чотирьох місяців саме за не вакантною посадою начальника ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області. Призначення майора міліції ОСОБА_4 т.в.о. начальника ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області є доказом того, що повноваження ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області з 14 жовтня 2014 року фактично виконувала майор міліції ОСОБА_4, а не полковник міліції ОСОБА_5 Крім того, апеляційним судом встановлено, що в довідках від 28 листопада 2014 року №№ 454, 455 про заборгованість із заробітної плати та компенсації за невикористані відпустки міститься підпис головного бухгалтера лікарні (з поліклінікою) ГУМВС України в Донецькій області ОСОБА_6 Проте станом на 28 листопада 2014 року позивач у ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області вже не працювала, оскільки з 14 листопада 2014 року була звільнена за пунктом 6 статті 36 КЗпП України (відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з установою), що підтверджується наказом начальника ГУМВС України в Донецькій області полковника міліції ОСОБА_10 від 14 листопада 2014 року № 401о/с. За даним фактом 09 липня 2015 року до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань (кримінальне провадження № 12015050000000564) було внесено відомості про підробку 28 листопада 2014 року невстановленою особою офіційного документів, які видаються та посвідчуються установою, в тому числі довідок від 28 листопада 2014 року №№ 454, 455 про нарахування та невиплату ОСОБА_1 заробітної плати та компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за підписом начальника ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області ОСОБА_5 та ОСОБА_1, які на той час були звільнені. Разом з тим із долученої до касаційної скарги довідки Головного управління Державної казначейської служби України у Донецькій області від 22 грудня 2015 року № 09.2-11/3289 вбачається, що про зміну керівництва ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області Головному управлінню Державної казначейської служби України у Донецькій області стало відомо 20 листопада 2014 року у зв'язку з наданням нової Картки із зразками підписів та відбитка печатки, згідно з якою право підпису фінансової документації отримали керівник ВМЗ ГУ МВС України у Донецькій області ОСОБА_4 та головний бухгалтер ОСОБА_11 Вказане також підтверджує, що станом на 28 листопада 2014 року начальник ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області ОСОБА_5 не мав повноважень на підписання будь-яких документів. Посилання у касаційні скарзі на те, що ОСОБА_1 не була належним чином повідомлена про зміну істотних умов праці, не заслуговують на увагу з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника. Передислокація ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області з міста Донецька до міста Маріуполя не є зміною істотних умов праці у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, які допускаються відповідно до частини третьої статті 32 КЗпП України при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою (зміна систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших) та про зміну яких працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Переведення на роботу в іншу місцевість разом з ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області було обумовлено терміновими оперативними обставинами, пов'язаними із захопленням частини території України незаконними збройними формуваннями, що загрожувало життю та здоров'ю як працівників ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області, так і відвідувачів та хворих лікарні та поліклініки, які згідно з Положенням про ВМЗ ГУМВС України в Донецькій області надавали медико-санітарну допомогу контингентам, що визначаються наказами МВС України. Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто апеляційний суд дотримався встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Вимога касаційної скарги про зміну рішення суду першої інстанції не може бути задоволена, оскільки апеляційним судом рішення місцевого суду скасоване у повному обсязі. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Донецької області від 16 грудня 2015 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик