Постанова Велика Палата ВС № 127/16663/15-а

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 травня 2018 року м. Київ Справа №127/16663/15-а Провадження №11-246апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу № 127/16663/15-а за позовом ОСОБА_3 до Квартального комітету «Вінниченко» (далі - Комітет), третя особа - ОСОБА_4, про визнання протиправними дій та скасування довідок за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 3 листопада 2015 року (суддя Ан О. В.) та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року (у складі колегії суддів Граб Л. С., Боровицького О. А., Совгири Д. І.), У С Т А Н О В И Л А : У липні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, у якому просила: визнати протиправними дії Комітету щодо видачі довідки від 18 березня 2015 року № 149 з інформацією щодо проживаючої та зареєстрованої особи; визнати незаконною зазначену довідку; визнати протиправними дії Комітету щодо видачі довідки від 17 вересня 2014 року з інформацією щодо проживаючої та зареєстрованої особи; визнати незаконною та скасувати зазначену довідку. На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначила, що вона звернулася до Вінницького міського суду з позовом про визнання права власності за набувальною давністю на 27/50 житлового будинку з господарськими будівлями часток домоволодіння. В подальшому ОСОБА_4 подала заяву про залучення її до участі у справі як третьої особи та додала дві довідки, датовані 17 вересня 2014 року та 18 березня 2015 року за № 149, що підтверджують факт її проживання та реєстрації в домоволодінні на момент смерті (ІНФОРМАЦІЯ_1) батька ОСОБА_4 - ОСОБА_5 ОСОБА_3, вважаючи дії відповідача щодо видачі вказаних довідок незаконними, просила скасувати надану інформацію. Під час розгляду справи в суді в судовому засіданні представник позивача (після роз'яснення йому права на уточнення позовних вимог) зазначив, що ОСОБА_3 оскаржує не факт видачі довідок Комітетомяк суб'єктом владних повноважень, а видачу довідок саме зазначеного змісту, бажання уточнити вимоги не висловив. Вінницький міський суд Вінницької області ухвалою від 3 листопада 2015 року, яку залишено без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року, закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, оскільки справа не підлягає перегляду в порядку адміністративного судочинства. Не погоджуючись із такими рішеннями, ОСОБА_3 звернулася до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, просить скасувати їх рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки, на її думку, ця справа підлягає перегляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 лютого 2016 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_3 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 22 січня 2018 року касаційну скаргу передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 січня 2018 року прийняв до провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, а ухвалою від 21 лютого 2018 року призначив справу до касаційного розгляду. 28 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки в касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення у зв'язку з порушенням правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. Згідно з положеннями частини четвертої статті 328 КАС підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22 березня 2018 року прийняла цю справу до розгляду та призначила справу до розгляду в письмовому провадженні. Відповідно до частини третьої статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін «судом, встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися «судом, встановленим законом» національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом. Отже, поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Як установили суди, 17 вересня 2014 року Комітет видав ОСОБА_4 довідку про те, що ОСОБА_5 був зареєстрований та проживав до дня смерті (ІНФОРМАЦІЯ_1) за адресою: АДРЕСА_1, та вів спільне господарство зі своєю тіткою ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2. Аналогічного змісту інформація міститься і в довідці, виданій Комітетом 18 березня 2015 року №

149. Під час розгляду справи в суді першої інстанції було з'ясовано, що позивач оскаржує не факт видачі довідок Комітетом як суб'єктом владних повноважень, а видачу довідок саме зазначеного змісту. Таким чином, у справі, яка розглядається, спірні правовідносини не пов'язані з питаннями оскарження рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. За таких обставин, враховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад цього спору, суди попередніх інстанцій правильно звернули увагу на те, що цей спір не пов'язаний з питаннями оскарження рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, а отже, дійшли обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. За правилами статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 3 листопада 2015 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 3 листопада 2015 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено і підписано 1 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська