Постанова КЦС ВС № 344/2561/16-ц

Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року місто Київ справа № 344/2561/16-ц провадження № 61-12422св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач (заявник)- ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_8, треті особи: Андрушівська районна державна адміністрація Житомирської області, Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Андрушівського районного суду Житомирської області у складі судді Палазюк В. М. від 31 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області у складі колегії суддів: Микитюк О. Ю., Кочетова Л. Г., Шевчук А. М. від 03 квітня 2017 року, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_3 завернувся до суду з позовом до ОСОБА_8 про визначення місця проживання дитини, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком. Позивач на обґрунтування заявлених вимог посилався на те, що рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 червня 2015 року розірвано шлюб, укладений між ним, ОСОБА_7, та ОСОБА_8 У цьому шлюбі у сторін народилася дитина, ОСОБА_6, який за зазначеним рішенням суду залишився проживати з матір'ю. Після повернення позивача із зони проведення АТО він за домовленістю з відповідачем забрав сина проживати до себе. Позивач 21 серпня 2015 року зареєстрував дитину в дитячій поліклініці, оформив до дитячого садка. Відповідач 16 січня 2016 року забрала сина на вихідні дні, втім потім не повернула його батьку, вивезла в невідомому напрямку. Позивач не згоден із проживанням їх спільної дитини разом з відповідачем, зазначає, що він, на відміну від ОСОБА_8, має постійний дохід, належні умови для проживання дитини разом з ним, має гарні характеристики за місцем роботи та місцем проживання. Натомість, на переконання позивача, відповідач веде аморальний спосіб життя, зловживає спиртними напоями, вивозила без згоди батька дитину на тимчасову окуповану територію до Автономної Республіки Крим. Як на правові підстави позову посилався на статті 19, 161 СК України. Рішенням Андрушівського районного суду Житомирської області від 31 січня 2017 року ОСОБА_3 у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції обґрунтовував рішення тим, що обоє батьків люблять та уболівають за дитину, мають можливість забезпечити відповідні умови для проживання. Згідно з рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 червня 2015 року визначено місце проживання дитини з матір'ю. На час розгляду справи судом першої інстанції умови проживання матері та її спосіб життя не погіршилися, тільки покращилися; вона має постійне місце проживання, офіційно одружена. Суд встановив, що чоловік відповідачки працює (неофіційно), подружжя отримує грошові перекази, дитина забезпечена усім необхідним. Доводи позивача стосовно ведення відповідачем аморального та невпорядкованого способу життя, неможливості утримувати дитину чи приділяти достатню увагу її вихованню не знайшли підтвердження під час розгляду справи. Твердження позивача, що він розшукував відповідачку, не свідчать про аморальність її поведінки.Вирішуючи по суті спір між батьками про визначення місця проживання дитини, суд виходив з рівності прав батька та матері, найкращих інтересів дитини, проголошених Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII(далі - Конвенція про права дитини). Доводи позивача про те, що дитина не може проживати з матір'ю, оскільки вона не є власником житла, в якому мешкає, суд оцінив критично, так як відсутність права власності на житлове приміщення не є підставою для обмеження особи в правах щодо виховання та проживання її малолітньої дитини. Позивач також не є власником житла, в якому на час розгляду справи проживав, а за місцем його реєстрації, де йому належить частка у праві власності на житло, кількість мешканців не є меншою, ніж за місцем проживання відповідача. Враховуючи, що умови проживання відповідача є належними для проживання дитини, а також те, що судом не встановлено, що відповідач зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами, веде аморальний спосіб життя, то суд вважав, що відсутні виняткові обставини, які б свідчили про неможливість проживання дитини разом з матір'ю (правовий висновок Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16). Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 03 квітня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Під час ухвалення рішення суд апеляційної інстанції дійшов до переконання, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи, дослідив висновки органів опіки і піклування, додані до них документи, допитав свідків, дослідив письмові докази, надав доказам належну оцінку й з урахуванням положень статей 141, 161 СК України, застосувавши правовий висновок Верховного Суду України у справі № 6-2445цс16, обґрунтовано відмовив у позові. Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, поводить себе аморально й шкодить розвиткові дитини. Посилання на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 22 березня 2012 року (заява № 30078/06 у справі «Markin v. Russia») не може бути взяте до уваги, оскільки обставини справ не є тотожними. Принципом 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (далі - Декларація прав дитини) проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення Андрушівського районного суду Житомирської області від 31 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 03 квітня 2017 року, постановити нове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано наявність виняткових обставин, які свідчать про неможливість проживання дитини разом з матір'ю, зокрема, відсутність в неї самостійного доходу, наявність шкідливих звичок, аморальний спосіб життя, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню правило частини другої статті 161 СК України. Судами першої та апеляційної інстанцій відмовлено позивачу у долученні доказів на підтвердження аморального способу життя відповідача, що призвело до незастосування до спірних правовідносин наведеного правила. Позивачем надано до суду докази щодо наявності усіх підстав для проживання дитини разом з ним, зокрема, офіційне працевлаштування, наявність комфортних умов проживання у квартирі, повне взаєморозуміння з дитиною, ведення здорового способу життя та відсутність перешкод у спілкуванні дитини з матір'ю. На переконання заявника, апеляційний суд під час розгляду справи не реалізував повноваження суду, передбачені у статті 303 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), не дослідивши докази, надані до суду першої інстанції, а також не прийняв докази, у долученні яких до матеріалів справи необґрунтовано відмовлено судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не зазначив мотивів, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався, з яких підстав відхилено доводи апеляційної скарги. На переконання заявника, до спірних правовідносин не підлягає застосуванню правовий висновок Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16, оскільки він не відповідає обставинам справи. Заявник на обґрунтування заявлених вимог касаційної скарги навів рішення ЄСПЛ від 22 березня 2012 року (заява № 30078/06 «Markin v. Russia») щодо рівності прав та обов'язків чоловіка і жінки й недопущення дискримінації щодо статі особи. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3, ухвалою від 30 серпня 2017 року цивільну справу за позовом ОСОБА_3, до ОСОБА_8 про визначення місця проживання дитини, треті особи: Андрушівська районна державна адміністрація Житомирської області, Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради, призначено до судового розгляду. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України), судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. За правилом підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 05 березня 2018 року. Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга підлягає задоволенню. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 213 ЦПК України 2004 року рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що сторони є батьками малолітньої дитини, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 червня 2015 року шлюб між сторонами розірвано та їхню спільну дитину за клопотанням ОСОБА_3 залишено проживати з його матір'ю, ОСОБА_8, яка після реєстрації розірвання шлюбу повернула дошлюбне прізвище ОСОБА_8. Згідно зі свідоцтвом про шлюб ОСОБА_8 зареєструвала шлюб із ОСОБА_4; проте згідно з паспортом громадянина України відповідача, наданим нею суду, в неї залишилось прізвище ОСОБА_8. ОСОБА_6 перебував на обліку в дитячій поліклініці та на амбулаторний прийом до лікаря його приводив батько, з 28 серпня 2015 року до 16 січня 2016 року відвідував ДНЗ № 29 «Кобзарик», до якого його також приводив та забирав батько та його співмешканка. Згідно з відомостями довідки № 02-02/692 про склад сім'ї ОСОБА_3 має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1; крім позивача за цією адресою зареєстровані ще три особи. Позивачу належить 1/4 частина у праві власності на житло в цій квартирі. В акті обстеження житлово-побутових умов сім'ї підтверджується, що фактично ОСОБА_3 проживає без реєстрації місця проживання на АДРЕСА_2 разом зі своєю співмешканкою ОСОБА_9. Згідно із актами обстеження житлово-побутових умов як за фактичним місцем проживання батька дитини ОСОБА_3, так і за його зареєстрованим місцем проживання житлові умови задовільні та наявні умови для проживання дитини. За відомостями характеристики позивач працює у Виконавчому комітеті Івано-Франківської міської ради, за місцем роботи характеризується позитивно. За місцем проживання скарг на нього також не надходило. Відповідно до довідки, виданої Виконавчим комітетом Новоівницької сільської ради від 14 квітня 2016 року № 453, ОСОБА_8 разом з сином проживає без реєстрації місця проживання в АДРЕСА_3. Згідно з актом обстеження житлово-побутових умов проживання ОСОБА_8 та її син на час такого обстеження проживали в АДРЕСА_3, де зареєстровані та проживають її чоловік (згідно зі свідоцтвом про шлюб), мати та батько чоловіка. За місцем їхнього проживання створенні належні умови для дитини, є окреме місце для сну та відпочинку, наявний посезонний одяг, іграшки та дитяча література. Згідно з довідкою-характеристикою Новоівницької сільської ради Андрушівського району Житомирської області за місцем проживання відповідач ОСОБА_8 характеризується позитивно, відносини в сім'ї та з сусідами гарні. Скарги на її поведінку не надходили, вона не перебуває на диспансерному обліку ні в лікаря психіатра, ні в лікаря нарколога.Згідно з довідкою відділу освіти Андрушівської районної державної адміністрації Житомирської області від 30 січня 2017 року ОСОБА_6 відвідує Новоівницький ДНЗ "Лісова казка" з 22 серпня 2016 року. Відповідно до довідки Новоівницької лікарської амбулаторії ОСОБА_6 знаходиться на обліку в амбулаторії сімейної медицини та вчасно проходить профілактичні огляди. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_10 охарактеризував позивача як позитивного батька, який дбав про свого сина, забезпечував усім необхідним. Протягом періоду спільного проживання ОСОБА_8 також була турботливою матір'ю. Після розірвання шлюбу син приблизно півроку проживав з батьком та його співмешканкою. Позивач відводив сина до дитячого садка, його співмешканка доглядала за малолітнім ОСОБА_6, коли той хворів. Допитана як свідок ОСОБА_9, співмешканка позивача, пояснила, що приблизно півроку ОСОБА_6 проживав зі своїм батьком, мати періодично забирала сина, дитина у батька всім необхідним була забезпечена, ходила у дитячий садок, періодично відвідувала дитячу поліклініку. Свідок ОСОБА_11 пояснив, що він добре знає сім'ю ОСОБА_4; він приходив на день народження ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2. В квартирі ОСОБА_6 має своє місце для сну та одяг. Свідок підтвердив, що чоловік відповідача ОСОБА_4, дійсно працює на пилорамі в ОСОБА_12 неофіційно, оскільки він також разом з ним працює та отримують вони приблизно по 1 500, 00 грн на тиждень. Свідок ОСОБА_13 в судовому засіданні пояснила, що відповідач нині є її невісткою. З січня 2016 року проживає з її сином в с. Новоівницьке. Її син працює та має дохід, сім'я усім забезпечена. З квітня до червня 2016 року тимчасово подружжя проживало в м. Житомирі у зв'язку з роботою сина, а потім знову повернулись в с. Новоівницьке, де нині постійно проживають. Свідок охарактеризувала відповідача виключно позитивно як невістку, господиню та матір. Орган опіки і піклування Івано-Франківської міської ради надав висновок про доцільність визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_6 разом із батьком. Згідно з висновком органу опіки і піклування Андрушівської районної державної адміністрації Житомирської області визнано за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_6 разом з матір'ю, ОСОБА_8 Під час оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд керується положеннями Конвенції про права дитини, Сімейного кодексу України, Законом України «Про охорону дитинства», а також іншими нормами права. Згідно з частинами 2, 8, 9, 10 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У пункті 1 статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Відповідно до частини 4 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. У статті 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна людина, яка законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Відповідно до статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Відповідно до частини другої статті 161 СК України орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Окрім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов'язки щодо батьків (стаття 142 СК України), у тому числі, й на рівне виховання батьками. У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78). У рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13 у справі «М.С. проти України», йдеться про визначення «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками. У згаданому рішенні ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. Аналіз наведених норм права, зокрема й практики ЄСПЛ, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд у своїх висновках помилково керувався виключно принципом 6 Декларації прав дитини, та обмежився констатуванням того, що під час розгляду справи не встановлено тих обставин, за яких малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю. Апеляційний суд не врахував, що Декларація прав дитини, не є міжнародним договором, не має в Україні виключно обов'язкового характеру, у той час як Конвенція про права дитини, у якій реалізовано принцип примату інтересів дитини понад усім, ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, її норми є частиною національного законодавства згідно зі статтею 9 Конституції України. Враховуючи зміст листа Міністерства юстиції України від 19 серпня 2015 року № Ш-16216/10.2 «Щодо надання роз'яснення», згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Водночас у розумінні Закону України «Про міжнародні договори України» Декларація прав дитини не є міжнародним договором та не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України у формі ратифікації. У контексті міжнародного права такі, серед іншого, документи як декларації міжнародних організацій відносяться до так званого «soft law» і з формально-юридичної точки зору не є тим жорстким правом, яке зобов'язує державу діяти в певний спосіб. Разом з тим Декларація визнається універсальним і ефективним механізмом та інструментом захисту прав дитини в світовому масштабі і діє з дати прийняття Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року. Конвенція про права дитини визначає основоположні засади у сфері захисту прав дитини. При цьому, ієрархія норм міжнародного права закріплена, зокрема у статті 38 Статуту Міжнародного суду ООН, відповідно до якої суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує: а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, які встановлюють правила, визнані державами, між якими виник спір; б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) із застереженням, зазначеним у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного праву різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм. Зважаючи на наведене, у ієрархії джерел міжнародного права, що є складовою національного законодавства відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», вищу юридичну силу має саме Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року, а не Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року. Верховний Суд в оцінці обставин справи констатує, що, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 червня 2015 року у цивільній справі № 346/2322/15-ц про розірвання шлюбу за своєю правовою природою не є судовим рішенням про визначення місця проживання дитини у розумінні статті 19 СК України. Відповідно до частини четвертої зазначеної статті при розгляді судом спорів щодо місця проживання дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Але згадане рішення ухвалено лише на підставі заяви ОСОБА_3, без участі органу опіки та піклування, яким не складено відповідний письмовий висновок, умови проживання дитини з матір'ю судом не досліджувались, таким обставинам належної оцінки не було надано. Таким чином, під час розгляду зазначеної справи рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 червня 2015 року у справі № 346/2322/15-ц не могло бути враховано як рішення про визначення місця проживання неповнолітньої дитини. Висновки судів, що умови проживання дитини з матір'ю тільки покращилися, є безпідставними, оскільки питання про оцінку умов проживання дитини з матір'ю в іншій судовій справі не досліджувалися, рішення ухвалено на підставі заяви позивача про визначення місця проживання дитини з матір'ю. Під час розгляду судами цієї справи судами не дано належної оцінки тому, що висновок органу опіки та піклування щодо доцільності проживання дитини з матір'ю ґрунтується на поясненнях сторін, питання доходу сім'ї відповідача не досліджувалось. Суди також не дослідили в системному аналізі висновки органів опіки та піклування щодо визначення місця проживання дитини, не порівняли умови проживання дитини з батьком та з матір'ю, не з'ясувати матеріальне становище батьків, не встановили їх поведінку, а також не врахували інтереси дитини, а керувались виключно рішенням, ухваленим в іншій справі, про розірвання шлюбу, яким за згодою батька визначено місце проживання дитини з матір'ю. Сам факт звернення позивача з позовом у цій справі свідчить, що обставини та умови проживання дитини з матір'ю могли змінитися, а тому суди першої та апеляційної інстанцій повинні повно та всебічно дослідити питання визначення місця проживання дитини, врахувавши, у першу чергу, її інтереси. Верховний Суд не встановив підстав для застосовування до спірних правовідносин правового висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16, оскільки у зазначеній справі встановлено, що мати дітей мала постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело доходів для існування, створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей. У справі, що розглядається, судами таких обставин не встановлено, фактичні обставини у справах є відмінними, а тому відсутні підстави стверджувати, що такий правовий висновок підлягає застосуванню у цій справі до інших фактичних обставин. Під час ухвалення рішення Верховний Суд керується завданням цивільного судочинства. Відповідно до частин першої та другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Зважаючи на наведене, а також на виняткове значення вирішення цієї справи саме для малолітньої дитини, взявши до уваги, що судами попередніх інстанцій не встановлено усіх обставин, які б створили передумови для вирішення справи по суті, Верховний Суд зробив висновок про необхідність скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалюючи рішення про направлення справи на новий розгляд, Верховний Суд додатково врахував тривале перебування справи у провадженні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (майже 9 місяців), а також той факт, що з моменту постановлення рішення суду першої інстанції минуло майже 15 місяців, обставини справи, що мають істотне значення для правильного її вирішення, могли змінитися, а тому умови проживання дитини з матір'ю чи батьком підлягають достеменному встановленню судом першої інстанції під час нового розгляду справи. Наведене дає підстави для висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, запроваджених законодавцем для цієї особливої категорії справ, зокрема, ними не тільки порушено спеціальні правила розгляду цієї категорії спорів, а й невірно визначено норми матеріального права, їх юридичну силу, що належало застосувати до вирішення спору, що виключає можливість залишення оскаржуваних рішень без змін. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Згідно з частинами четвертою та п'ятою цієї статті справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Андрушівського районного суду Житомирської області від 31 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 03 квітня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді С. О. Карпенко С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик