Постанова КЦС ВС № 753/11731/15-ц

Постанова Іменем України 04 квітня 2018 року м. Київ справа № 753/11731/15-ц провадження № 61-13246св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Шістнадцята київська державна нотаріальна контора, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 02 вересня 2016 року у складі судді Колесника О. М. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Гаращенка Д. Р., Пікуль А. А., ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання одностороннього правочину недійсним. Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його дружина - ОСОБА_3, яка перед смертю склала заповіт, згідно з яким все її майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що буде їй належати на день смерті і на що за законом вона матиме право, вона заповіла ОСОБА_2 12 липня 2014 року він і ОСОБА_2 звернулися до Шістнадцятої київської нотаріальної контори, де нотаріус пояснила, що оскільки спадкодавцем складено заповіт, то все майно ОСОБА_3 перейде до ОСОБА_2, тому підготувала від його імені заяву про відмову від прийняття спадщини, яку він підписав. Пізніше ОСОБА_1 дізнався, що ситуація щодо спадкового майна дружини є зовсім іншою, ніж йому роз'яснила державний нотаріус. Так, будинок по АДРЕСА_1 та земельна ділянка під цим будинком є спільною сумісною власністю, оскільки будинок був побудований подружжям на місці старого будинку, який належав ОСОБА_3 Таким чином, ОСОБА_2 мала права успадкувати лише частину майна, належну його дружині. Отже, заява про відмову від прийняття спадщини була складена ним внаслідок помилки, що відповідно до статті 229 ЦК України є підставою для визнання цього правочину недійсним. Основною причиною допущення ним помилки стало невиконання державним нотаріусом своїх обов'язків, передбачених статтями 5, 44 Закону України «Про нотаріат», щодо роз'яснення майнових прав і наслідків вчинюваних нотаріальних дій. На підставі вказаного та у зв'язку із пропуском строку для відкликання заяви про відмову від прийняття спадщини, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням нової редакції позовної заяви від 17 лютого 2016 року, просив суд визнати недійсним правочин у виді заяви від 12 липня 2014 року про відмову від обов'язкової частки спадкового майна та від 1/2 частки майна, набутого у шлюбі з ОСОБА_3 Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 02 вересня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач у порушення вимог статей 10, 60 ЦПК України 2004 року не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що заява про відмову від прийняття спадщини після смерті його дружини була подана ним внаслідок помилки щодо природи цього правочину. Крім того, судом встановлено, що ОСОБА_1 був обізнаний про свої спадкові права як на прийняття спадщини, так і на відмову від неї. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 грудня 2016 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 05 липня 2017 року про виправлення описок, апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 02 вересня 2016 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що державним нотаріусом Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори при прийнятті заяви ОСОБА_1 про відмову від прийняття спадщини було роз'яснено юридичні наслідки такої відмови, що свідчить про обізнаність позивача зі своїми спадковими правами як на прийняття спадщини, так і на відмову від неї. Доказів того, що вказана заява була складена внаслідок помилки позивачем не надано. Крім того, правом на відкликання заяви про відмову від прийняття спадщини ОСОБА_1 не скористався, тому підстав для задоволення його позову немає, оскільки відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною. У касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що судами при ухваленні оскаржуваних рішень не встановлені всі фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, суди не звернули увагу, що державним нотаріусом не надано доказів реєстрації оспорюваної заяви в Книзі обліку і реєстрації спадкових справ, що свідчить про нікчемність цього правочину. Крім того, відповідно до статті 5, 44 Закону України «Про нотаріат» нотаріус має встановити дійсні наміри особи, яка вчиняє правочин, та роз'яснити її права та юридичні наслідки вчинюваних нотаріальних дій, однак нотаріус вказаних прав йому не роз'яснила, тому він помилково вважав, що підписуючи оспорювань заяву, він не може претендувати на половину майна, набутого у шлюбі. Також суди залишили поза увагою, що оспорювану заяву ним складено в тяжкому психоемоційному стані внаслідок смерті дружини, що вплинуло на можливість усвідомлення своїх дій та їх наслідків. У лютому 2017 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу вказуючи на те, що у позивача не було ніяких сумнівів у прийнятті ним добровільного рішення про відмову від прийняття спадщини ні під час підписання цієї заяви, ні після цього, і лише коли виникло питання щодо встановлення пам'ятника на могилі ОСОБА_3, ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом, що свідчить про надуманість і безпідставність позовних вимог. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 14 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд установив, що з 29 вересня 1979 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі. 10 березня 1995 року ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право на особисту власність на домоволодіння по АДРЕСА_1. Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 08 серпня 2000 року ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої по АДРЕСА_1. 25 вересня 2009 року ОСОБА_3 склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Шостої київської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №8-3071, згідно з яким усе її майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що буде їй належати на день смерті і на що за законом вона матиме право, вона заповіла своїй племінниці ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. 12 липня 2014 року ОСОБА_2 звернулася до Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3 Цього ж дня до нотаріальної контори з заявою про відмову від прийняття спадщини звернувся ОСОБА_1 Вказуючи, що односторонній правочин у формі заяви про відмову від прийняття спадщини ним вчинено внаслідок помилки, ОСОБА_1 на підставі статті 229 ЦК України просив суд визнати цей правочин недійсним. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, тому підстав для їх скасування немає. У частині третій статті 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідно до частини першою статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» судам роз'яснено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Згідно з частинами першою, п'ятою і шостою статті 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття. Суд установив, що відповідно до заяви ОСОБА_1 від 12 липня 2014 року, поданої до Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори, він не претендує на одержання свідоцтва про право на обов'язкову частку у спадщині відповідно до статті 1241 ЦК України та свідоцтва про право власності на 1/2 частини майна, набутого у шлюбі. Також ОСОБА_1 відмовився від прийняття спадщини за законом та йому роз'яснено право відкликати цю заяву у строк, встановлений статтею 1273 ЦК України. Також судом встановлено, що при прийнятті заяви ОСОБА_1 державним нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори йому роз'яснено юридичні наслідки такої відмови, надані роз'яснення були йому зрозумілі. Отже наведені у цій частині доводи касаційної скарги є безпідставними та такими, що спростовуються встановленими судами обставинами справи. Вказані обставини свідчать про обізнаність ОСОБА_1 зі своїми правами як на прийняття спадщини, так і на відмову від неї. При цьому позивачем у порушення вимог статей 10, 60 ЦПК України 2004 року суду не надано належних і допустимих доказів на підтвердження своїх вимог, що заява про відмову від прийняття спадщини була складена ним внаслідок помилки, а тому суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову. Твердження заявника, що державним нотаріусом не надано доказів реєстрації оспорюваної заяви в Книзі обліку і реєстрації спадкових справ на правильність висновків судів не впливає, оскільки ОСОБА_1 факт подачі цієї заяви до нотаріальної контори не заперечується та ця обставина сама по собі не може бути підставою для визнання правочину недійсним, з наведених позивачем підстав. Доводи касаційної скарги, що судами не досліджено його психоемоційний стан при поданні заяви про відмову від прийняття спадщини, що вплинуло на можливість усвідомлення своїх дій та їх наслідків, також є безпідставними, оскільки згідно з позовною заявою у новій редакції від 17 лютого 2016 року, такі підстави для визнання правочину недійсним, позивачем не зазначені, тому суди ці обставини не досліджували, що відповідає принципам цивільного судочинства: змагальності і диспозитивності, закріпленим у статтях 10, 11 ЦПК України 2004 року. По суті доводи касаційної карги стосуються переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 02 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник О. В . Білоконь Б. І. Гулько С. Ф. Хопта Ю. В. Черняк