Постанова Волинський апеляційний суд № 161/22228/24

Справа № 161/22228/24 Головуючий у 1 інстанції: Філюк Т. М. Провадження № 22-ц/802/34/26 Доповідач: Матвійчук Л. В. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 липня 2026 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого-судді Матвійчук Л. В., суддів: Карпук А. К.,Киці С. І., з участюсекретаря судового засідання Савчук О. В., представника позивача - ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Юлія Борисівна, про визнання недійсними договорів дарування, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_5 , на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2025 року, В С Т А Н О В И В: У грудні 2024 року ОСОБА_2 звернувся в суд із зазначеним позовом, який обґрунтований тим, що 07 березня 2023 року між ним та ОСОБА_3 був укладений договір позики, за умовами якого він надав останньому у позику грошові кошти у розмірі 227000 доларів США, які останній зобов`язався повернути до 06 березня 2024 року. Проте позичальник ОСОБА_3 свої зобов`язання за договором позики у встановлений у договорі термін не виконав. Позивач також зазначав, що 24 липня 2024 року він скерував відповідачу претензію про повернення коштів, на яку відповідач не відреагував, а тому вінбув змушений звернутись до Крижопільського районного суду Вінницької області із позовом про стягнення боргу за договором позики. Ухвалою Крижопільського районного суду Вінницької області від 16 вересня 2024 року відкрито провадження у справі за його позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики. Він також подав до суду заяву про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку з кадастровим номером 0722883400:01:002:4511 площею 0,537 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ( присадибна ділянка), який знаходиться за адресою: Волинська область, Луцький район. с. Липини; на земельну ділянку з кадастровим номером 0722883400:01:002:4510 площею 0,1417 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка знаходиться за адресою: Волинська область, Луцький район, с. Липини; житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, об`єкт житлової нерухомості загальною площею (кв. м) 168,8, житлова площа (кв.м) 88,5, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Ухвалою Крижопільського районного суду Вінницької області від 16 вересня 2024 року у задоволенні заяви про забезпечення позову будо відмовлено. Постановою Вінницького апеляційного суду від 31 жовтня 2024 року ухвалу Крижопільського районного суду Вінницької області від 16 вересня 2024 року скасовано, заяву про забезпечення позову задоволено та накладено арешт на нерухоме майно відповідача ОСОБА_3 .. Натомість при виконанні постанови апеляційного суду про забезпечення позову було встановлено, що 30 жовтня 2024 року, тобто за день до розгляду заяви про забезпечення позову в суді апеляційної інстанції, відповідач ОСОБА_3 відчужив вказане нерухоме майно в користь ОСОБА_4 на підставі договорів дарування, які посвідчені приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Ю. Б., зареєстровані в реєстрі за № 1176 та № 1177. Позивач вважає, що дані правочини є недійсними, оскільки вчинені з метою унеможливлення задоволення вимог кредитора, яким він являється. Вказує, що дії сторін договору були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно, оскільки ОСОБА_3 , достеменно знаючи про свої зобов`язання повернути борг за договором позики, після пред`явлення до нього позову і за день до розгляду заяви про забезпечення позову в суді апеляційної інстанції відчужив все належне йому майно в користь іншої особи. Позивач ОСОБА_2 вважає, що відповідач ОСОБА_3 , укладаючи договори дарування в період часу, коли у нього виник обов`язок зі сплати боргу, а саме після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості за договором напередодні розгляду апеляційним судом апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову, діяв очевидно недобросовісно та зловживав правом стосовно ОСОБА_2 , як кредитора, оскільки уклав договори, які порушують інтереси кредитора і направлені на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Покликаючись на зазначені обставини, позивач просивсуд визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,1417 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: Волинська область, Луцький район, с. Липини з кадастровим номером 0722883400:01:002:4510, та договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями іспорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 30 жовтня 2024 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Юлією Борисівною та зареєстрований в реєстрі за № 1176, а також просив визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0537 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), адреса: Волинська область, Луцький район, с. Липини з кадастровим номером 0722883400:01:002:4511, укладений 30 жовтня 2024 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Юлією Борисівною за зареєстрований в реєстрі за № 1177. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської від 28 серпня 2025 року позов задоволено. Ухвалено визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,1417 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) , яка розташована за адресою: Волинська область, Луцький район, село Липини з кадастровим номером 0722883400:992:4510, договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладені 30 жовтня 2024 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0537 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка знаходиться за адресою: Волинська область, Луцький район, село Липини з кадастровим номером 0722883400:01:002:4511, укладений 30 жовтня 2024 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 вересня 2025 року у цій справі ухвалено доповнити рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2925 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Юлія Борисівна, про визнання недійсними договорів дарування. Стягнуто із ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в користь ОСОБА_2 понесені судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1937,92 грн, по 968,96 грн з кожного. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в користь ОСОБА_2 понесені витрати на правову допомогу у розмірі 25000 грн, по 12500 грн з кожного. Не погоджуючись із ухваленим судовими рішення відповідач ОСОБА_3 чере свого представника адвоката Матвіїва В. М. подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на невідповідність висновків суду встановленим обставинам справи, порушення норм матеріального і процесуального права, просить рішення Луцького міськрайонного суду від 28 серпня 2025 року скасувати та додаткове рішення Луцького міськрайонного суду від 17 вересня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові. Відзив на апеляційну скаргу не подавався. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 заперечив проти задоволення апеляційної скарги. Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, хоча про час та місце розгляду справи були повідомленні належним чином, заяв про розгляд справи у їх відсутності до суду не надходило. Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та вивчивши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу відповідача слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції залишити без змін з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до розписки від 07 березня 2023 року ОСОБА_3 та ОСОБА_6 отримали від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 227 000 доларів США, які зобов`язались повернути в строк до 06 березня 2024 року (т.1,а.с.8). Ухвалою Крижопільського районного суду Вінницької області від 16 вересня 2024 року відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором (т.1,а.с.13). Ухвалою Крижопільського районного суду Вінницької області від 16 вересня 2024 року у задоволенні заяви позивача ОСОБА_2 про забезпечення позову шляхом накладення арешту відмовлено (т.1,а.с.14-16). Постановою Вінницького апеляційного суду від 31 жовтня 2024 року ухвалу Крижопільського районного суду Вінницької області від 16 вересня 2024 року, якою було відмовлено у задоволенні заяви про забезпечення позову, скасовано. Ухвалено заяву про забезпечення позову задовольнити та накласти арешт на нерухоме майно відповідача ОСОБА_3 , а саме на земельну ділянку з кадастровим номером 0722883400:01:002:4511 площею 0,537 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), за адресю: Волинська область, Луцький район. с. Липини; на земельну ділянку з кадастровим номером 0722883400:01:002:4510 площею 0,1417 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), за адресою: Волинська область, Луцький район. с. Липини, житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, об`єкт житлової нерухомості, загальною площею (кв.м) 168,8, житлова площа (кв.м.) 88,5, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (т.1,а.с.18-22). Судом також встановлено, що на підставі договору дарування, укладеного 30 жовтня 2024 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Юлією Борисівною, зареєстрованого в реєстрі за № 1176, дарувальник ОСОБА_3 передав безоплатно у особисту приватну власність обдарованій ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1417 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), за адресою: Волинська область, Луцький район, с. Липини з кадастровим номером 0722883400:01:002:4510, та житловий будинок з господарськими будівлями спорудами за адресою : АДРЕСА_1 (т.1,а.с.25-26). На підставі договору дарування, укладеного 30 жовтня 2024 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Юлією Борисівною, зареєстрованого в реєстрі за № 1177, дарувальник ОСОБА_3 передав безоплатно у особисту приватну власність обдарованій ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0537 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою адреса: Волинська область, Луцький район, с. Липини, кадастровий номер 0722883400:01:002:4511 (т.1,а.с.23, 24). Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі,а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною). Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Відповідно до частин першої, третьої та п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (постанова Верховного Суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21). Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Таким чином, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Саме такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу № 369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19), не вбачала підстав для відступу від цих висновків Верховного Суду України. Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Укладення фіктивного правочину є порушенням добросовісності як однієї із загальних засад цивільного законодавства. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особистягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511 св 19)). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). У справі, що переглядається, судом встановлено, що 16 вересня 2024 року ухвалою Крижопільського районного суду Вінницької області було відкрито провадження у справі за позовною заявою представника ОСОБА_2 адвоката Кусого Андрія Васильовича до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором. Під час розгляду Вінницьким апеляційним судом апеляційної скарги на ухвалу суду про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову представником відповідача ОСОБА_3 адвокатом Матвіївим В. М. було подано відзив на апеляційну скаргу, в якій він просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову без змін. Таким чином, відповідач ОСОБА_3 відчужив належні йому на праві власності земельні ділянки та житловий будинок за безоплатними договорами (нотаріально посвідченими договорами дарування), будучи при цьому обізнаним про наявність позову про стягнення з нього боргу за договором позики. Окрім того, спірні договори дарування було укладено в переддень розгляду апеляційним судом заяви про забезпечення позову. Крім того, суд звертає увагу на ту обставину, що обдаровуваний за оспорюваними договорами ОСОБА_4 та дарувальник ОСОБА_3 зареєстровані за однією адресою - АДРЕСА_2 . На переконання суду, така поведінка ОСОБА_3 є недобросовісною та свідчить про зловживання правом, оскільки направлена на приховання вищевказаного майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, що в свою чергу шкодить інтересам ОСОБА_2 .. Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому, боржник не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїм кредитором. Судом також встановлено, що після укладення договорів дарування у ОСОБА_3 відсутнє будь-яке нерухоме майно, на яке може бути звернуте стягнення в рахунок погашення боргу. Отже, враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про те, що укладаючи оспорювані договори дарування земельних ділянок та житлового будинку дарувальник, маючи невиконані грошові зобов`язання перед позивачем-кредитором, діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами стосовно кредитора, оскільки відчуження ОСОБА_3 нерухомого майна за спірними договорами дарування зменшує платоспроможність останнього та свідчить про недопущення у майбутньому звернення стягнення на його майно, що дозволяє зробити висновок про фраудаторність оспорюваних договорів дарування, тобто такими, що вчинені на шкоду кредитору. Покликання представника відповідача ОСОБА_3 адвоката Матвіїва В. М. на ту обставину, що ОСОБА_3 заперечує наявність будь-яких боргових зобов`язань перед позивачем, а тому його дії по відчуженню належного йому майна не можуть завдавати шкоди ОСОБА_2 , на увагу суду не заслуговують. В ході розгляду справи представником відповідача жодним чином не спростовано необхідності та мотивів укладення вказаних договорів, які в свою чергу є безоплатними, саме в період розгляду справи про стягнення боргу та в переддень постановлення ухвали про забезпечення позову. Крім того, доводи представника відповідача про необізнаність ОСОБА_3 станом на 30 жовтня 2024 року про розгляд справи про стягнення боргу та розгляд апеляційної скарги Вінницьким апеляційним судом є безпідставними. Таким чином, у даному випадку з матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_3 подарував згідно спірних договорів іншому відповідачу ОСОБА_4 все належне йому майно, будучи достеменно обізнаним з наявністю претензій до нього позивача про стягнення боргу, а також щодо розгляду заяви про забезпечення позову шляхом накладення арешту саме на вказане нерухоме майно, а тому є всі підстави стверджувати про те, що договори дарування укладено з метою уникнення можливості задовольнити вимоги кредитора до дарувальника про стягнення коштів у спосіб звернення стягнення на наявне в нього нерухоме майно. Отже, відповідач ОСОБА_3 , укладаючи спірні договори дарування достовірно знав про те, що в нього існують боргові зобов`язання за договором позики, адже позов про стягнення з нього боргу перебував на розгляді Крижопільського районного суду Вінницької області. Суд звертає увагу на те, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину, що узгоджується з позицією, наведеною у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17. Таким чином, відчуження майна за наявності непогашеної заборгованості є вирішальною при доведенні фраудаторності, а отже, і недійсності оспорюваного договору дарування, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що в даному випадку відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам позивача у даному спорі, оскільки відчуження спірного нерухомого майна відбулося з метою уникнення у майбутньому звернення стягнення кредитором майна дарувальника. Та обставина, що відповідачем ОСОБА_3 не визнається сам факт існування будь-якого боргу перед позивачем, а тому, на його думку, він не діяв на шкоду позивачу, укладаючи договори дарування, не впливає на висновки суду щодо фраудаторності оспорюваних договорів дарування. Так, встановлені по справі обставини, а саме момент вчинення правочинів ( 30 жовтня 2024 року) - за день до розгляду Вінницьким апеляційним судом апеляційної скарги на ухвалу про відмову в забезпеченні позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, яке було предметом оспорюваних договорів, безоплатність оспорюваних договорів дарування, відсутність будь-якого нерухомого майна у відповідача ОСОБА_3 після відчуження земельних ділянок та житлового будинку, свідчать про наміри ОСОБА_3 відчужити належне йому майно з метою приховання цього майна від звернення стягнення на погашення боргу, що свідчить про те, що правова мета таких договорів дарування була іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому такі правочини були очевидно фіктивними. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не впливають на правильність рішення суду першої інстанції. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі наведеного суд апеляційної інстанції доходить висновку, що рішення суду першої інстанції від 28 серпня 2025 року ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування чи зміни колегія суддів не вбачає. Що стосується додаткового рішення суду від 17 вересня 2025 року, яке оскаржується в частині стягнення витрат на правову допомогу то апеляційна скарга в цій частині підлягає до задоволення. У позовній заяві представник позивача ОСОБА_1 зазначив що попередній (орієнтовний) розрахунок суми витрат на професійну правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції складає 25 000 грн (фіксований розмір гонорару згідно договору). Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 2 ст. 141 ЦПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову на відповідача; 2) у разі відмови в позові на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до частин 1 та 2 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Згідно з ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Зі змісту ч. 4 ст. 137 ЦПК України вбачається, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України). Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі №925/1137/19, Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 15 червня 2021 року у справі № 159/5837/19 (провадження № 61-10459св20), від 01 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження № 61-3157св21). Так, на підтвердження понесених витрат на отримання професійної правничої допомоги представником позивача подано до суду договір № 21/11/24 про надання правової допомоги від 21 листопада 2024 року, акт приймання-передачі правничої допомоги згідно зазначеного договору від 28 серпня 2025 року на підтвердження факту надання правової допомоги в якому зазначено, що вартість наданої правничої допомоги становить фіксований розмір гонорару у сумі 25 000 грн, даний акт є підставою для оплати вартості наданих послуг протягом двох днів. Разом з тим, відповідно до п. 7 договору № 21/11/24 про надання правової допомоги від 21 листопада 2024 року оплата правової допомоги здійснюється замовником в наступному порядку:- кошти у розмірі 50 % від вартості Правничої допомоги, сплачуються замовником протягом п`яти днів з моменту підписання цього Договору; решта 50% від вартості Правничої допомоги сплачуються замовником протягом п`яти днів з дня ухвалення рішення судом першої інстанції. Проте, позивач не надав доказів оплати наданих йому послуг, ні суду першої інстанції до ухвалення судом додаткового рішення 17 вересня 2025 року, тобто понад п`ять днів з дня ухвалення рішення судом, ні суду апеляційної інстанції, хоча представник відповідача покликався на цю обставину в поданій апеляційній скарзі. Крім того, якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин неподання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі, у разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат. Такі правові висновки викладені в постановах Верховного суду від 10.01.2024 у справі № 285/5547/21, від 22.04.2024 у справі №346/2744/21. Однак, враховуючи що договір про правову допомогу укладений 21 листопада 2024 року, а тому повинен був поданий до суду до закінчення судових дебатів. Оскільки позивач не надав доказів фактичного понесення ним витрат на професійну правничу допомогу, а також не обґрунтував поважних причин їх не подання, тому колегія суддів дійшла висновку про відсутність передбачених законом підстав для стягнення таких витрат у розмірі 25 000 грн з відповідачів на користь позивача, а тому додаткове рішення в частині витрат на правову допомогу підлягає скасуванню відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_5 , задовольнити частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2025 року у цій справі залишити без змін. Додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 вересня 2025 року в частині вирішення питання витрат на правову допомогу в цій справі скасувати. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий-суддя Судді: