Постанова КЦС ВС № 554/132/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 липня 2026 року м. Київ справа № 554/132/22 провадження № 61-567св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Житло Інвест Полтава», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Житло Інвест Полтава» на постанову Полтавського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року у складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У січні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Житло Інвест Полтава» (далі - ТОВ «Житло Інвест Полтава»), в інтересах якого діяв представник Дробах А. Е., звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення. Позовну заяву обґрунтувало тим, що згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 27 травня 2015 року серії САК № 151014 року будівля гуртожитку літ. «А-9», що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 4 106,4 кв. м належить йому на праві приватної власності. Вказувало на те, що відповідачі самовільно без будь яких відповідних правових підстав зайняли два житлових приміщення: кімнату № 517 та тамбур, замість передбаченої умовами договору кімнати № 517(житлове приміщення 1) площею 17,1 кв. м, що порушує його позивача права та стало підставою для звернення із позовом. Посилаючись на зазначені обставини, ТОВ «Житло Інвест Полтава» просило суд усунути його перешкоди в користуванні власністю та виселити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з самовільно зайнятого приміщення кімнати № 517 (№ 2) площею 10.4 кв. м та тамбуру площею 2,1 кв. м, що розташовані на 5 поверсі гуртожитку на АДРЕСА_1 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 18 лютого 2025 року у складі судді Шевської О. І. позов ТОВ «Житло Інвест Полтава», в інтересах якого діяв адвокат Дробах А. Е., задоволено. Усунуто перешкоди в користуванні власністю та виселено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з самовільно зайнятого приміщення кімнати № 517 (№ 2) площею 10,4 кв. м та тамбуру площею 2,1 кв. м, що розташовані на 5 поверсі гуртожитку на АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «Житло Інвест Полтава» судові витрати у сумі 2 481,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «Житло Інвест Полтава» витрати на правову допомогу в сумі 5 000,00 грн. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі дійсно без будь-якої правової підстави зайняли житлове приміщення - кімнату АДРЕСА_2 . Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Полтавського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 18 лютого 2025 року скасовано та ухвалено у цій справі нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ТОВ «Житло Інвест Полтава» відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи у цій справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ «Житло Інвест Полтава», апеляційний суд виходив із того, що позивач не довів факту самовільного зайняття відповідачами кімнати площею 10,4 кв. м та тамбура, оскільки вони вселилися до цієї кімнати ще у 1996 році на законних підставах, а після звільнення іншою сім`єю суміжної кімнати площею 17,1 кв. м у 1999 році отримали ордер і на це приміщення. Також апеляційний суд зазначив, що за відсутності ордера на кімнату площею 10,4 кв. м факт законного користування нею та тамбуром підтверджується іншими доказами. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів зі спірних приміщень та необхідність дотримання гарантій їхнього права на повагу до житла, передбачених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи 07 січня 2026 року ТОВ «Житло Інвест Полтава» із застосуванням засобів поштового зв`язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 18 лютого 2025 року. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків викладених у постановах Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі № 521/213/16-ц, від 25 червня 2018 року у справі № 156/10/17, від 14 лютого 2018 року у справі № 370/1822/15, від 21 серпня 2018 року у справі № 910/19865/17, від 23 квітня 2020 року у справі № 686/8440/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Також заявник вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права, що виразилось у неналежній оцінці доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд: - безпідставно скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції; - дійшов помилкового висновку про законність користування відповідачами кімнатою площею 10,4 кв. м та тамбуром, незважаючи на відсутність ордера чи іншого документа, що підтверджує виникнення у них права користування цими приміщеннями; - не врахував, що позивач просить усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення виключно з самовільно зайнятої кімнати площею 10,4 кв. м та спільного тамбура площею 2,1 кв. м, при цьому питання про виселення з правомірно займаної кімнати площею 17,1 кв. м підприємством не ставиться; - не надав належної оцінки показанням свідків, які підтвердили лише наявність у відповідачів ордера на кімнату площею 17,1 кв. м, але не підтвердили правомірність користування іншими спірними приміщеннями; - не звернув увагу на те, що відповідачі не виконали ухвалу суду першої інстанції про витребування оригіналів договору від 21 грудня 1999 року № 775 та ордера від 21 грудня 1999 року № 108, вказавши на їх відсутність без повідомлення поважних причин; - не надав належної оцінки всім доводам і аргументам заявника тощо. 28 січня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Пістряк М. С., із застосуванням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну ТОВ «Житло Інвест Полтава», в якому зазначило про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду. 03 лютого 2026 року ТОВ «Житло Інвест Полтава», в інтересах якого діє адвокат Дробах А. Е., через підсистему «Електронний суд» подало до Верховного Суду відповідь на відзив ОСОБА_1 , в якому виклало заперечення щодо аргументів такого відзив та просило задовольнити вимоги його касаційної скарги. 10 лютого 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Пістряк М. С., із застосуванням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду заперечення на відповідь на відзив, в якому заявниця просила суд касаційну скаргу ТОВ «Житло Інвест Полтава» залишити без задоволення, а оскаржувану Полтавського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року - без змін. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 13 січня 2026 року касаційну ТОВ «Житло Інвест Полтава», на постанову Полтавського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д. Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ «Житло Інвест Полтава», на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Шевченківського районного суду м. Полтави матеріали справи № 554/132/22; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У лютому 2026 року матеріали справи № 554/132/22 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Фактичні обставини справи Суди попередніх інстанцій встановили та матеріали справи свідчать про те, що з 10 вересня 1991 року в кімнаті АДРЕСА_3 , були зареєстровані ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_5 12 червня 1996 року між ОСОБА_1 та Державним підприємством «Полтаваагротрансжитло» (далі - ДП «Полтаваагротрансжитло») було укладено договір на надання житла для проживання №

280. Згідно з вказаним договором ОСОБА_1 надано житло у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_4 . Площа вказаної кімнати складала 10,4 кв. м. Відповідно до договору на проживання у гуртожитку від 21 грудня 1999 року №775 та ордера від 21 грудня 1999 року № 108 ОСОБА_1 надано право на зайняття і кімнати № 517 площею 17,00 кв. м. Згідно з рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 22 липня 2004 року у справі № 2-1146/04 осіб, що займали житлове приміщення кімнату № 517 ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 визнано такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Рішенням встановлено, що відповідачі з грудня 1999 року у вказаному житловому приміщенні не проживають. Відповідно до довідки виданої ДП «Полтаваагротрансжитло» 15 січня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживають у кімнаті АДРЕСА_5 , загальна площа житла займаного ними становить 28,75 м. кв. Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 27 травня 2015 року серії САК № 151014 зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 446572253101 будівля гуртожитку літ. «А-9», що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 4106,4 кв. м. належить на праві приватної власності ТОВ «Житло Інвест Полтава», власність спільна часткова розмір частки складає 3809\5000, крім того співвласниками зазначеного будинку є його мешканці які набули права власності шляхом укладення договорів купівлі - продажу кімнат. Відповідно до відомостей форми А1 відповідачі є зареєстрованими у зазначеному гуртожитку, у кімнаті № 517 на підставі ордера від 21 грудня 1999 року № 108, виданого ДП «Полтаваагротрансжитло» (яке було власником спірного приміщення на час укладання договору оренди). Ордер виданий на двох осіб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на кімнату АДРЕСА_5 , площа кімнати складає 17,1 кв. м. Зміст технічного паспорту ТОВ «Житло Інвест Полтава», на гуртожиток розташований на АДРЕСА_4 , розташована на 5 поверсі та складається із двох житлових приміщень: перше житлове приміщення площею 17,1 кв. м; друге житлове приміщення площею 10,4 кв. м та тамбуру який перебуває у загальному користуванні площею 2,1 кв. м. Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 повідомили суд, що їм відомо, що відповідачі мають ордер на квартиру (кімнату) АДРЕСА_1 . Документів на підтвердження правомірності проживання в обох кімнатах не бачили. Вказали, що їм відомо, що відповідачі проживають в другій кімнаті на підставі дозволу власника. Правове обґрунтування Згідно зі статтею 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частиною першою статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Водночас положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Згідно з частиною першою статті 109 ЖК Української РСР (тут і далі в редакції закону на момент виникнення спірних правовідносин) виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, передбачених законом. Відповідно до статті 127 ЖК Української РСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Згідно з частиною другою статті 128 ЖК Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу. Відповідно до статті 129 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення (частина третя статті 116 ЖК України). Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії», заява № 20082/02). У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи у цій справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ «Житло Інвест Полтава», апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, щопозивач не довів факту самовільного зайняття відповідачами кімнати № 517 (№ 2) площею 10,4 кв. м та тамбураплощею 2,1 кв. м, які розташовані на п`ятому поверсі гуртожитку на АДРЕСА_4, оскільки вони вселилися до цього приміщення ще у 1996 році на законних підставах, а після звільнення іншою сім`єю суміжної кімнати площею 17,1 кв. м у 1999 році отримали ордер і на це приміщення. Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про законність користування відповідачами кімнатою площею 10,4 кв. м та тамбуром, незважаючи на відсутність ордера чи іншого документа, що підтверджує виникнення у них права користування цими приміщеннями, Верховний Суд відхиляє, оскільки сама по собі відсутність паперового оригіналу ордера за наявності інших належних доказів не може свідчити про самовільне зайняття відповідачами житла та позбавляти їх права на нього. Матеріалами справи, яка переглядається, підтверджено та правильно встановлено апеляційним судом, що правовідносини оренди на спірне приміщення виникли у відповідачів на підставі укладеного у 1996 році договору № 280 з тогочасним власником гуртожитку ДП «Полтаваагротрансжитло». Неможливість надання первинного ордера відповідачами обумовлена об`єктивними причинами - знищенням архівних документів підприємства під час пожежі, що не було спростовано позивачем. Факт легітимного вселення та тривалого проживання відповідачів у спірних приміщеннях також доводиться довідкою від 2010 року, яка підтверджує користування площею 28,75 кв. м, що охоплює обидві кімнати. Таким чином, оскільки відповідачі вселилися до спірного приміщення на законних підставах за згодою уповноваженого балансоутримувача, їх не можна вважати особами, які самоправно зайняли житло в розумінні положень житлового законодавства та висилити. Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не врахував, що позивач просить усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення виключно з самовільно зайнятої кімнати площею 10,4 кв. м та спільного тамбура площею 2,1 кв. м, при цьому питання про виселення з правомірно займаної кімнати площею 17,1 кв. м підприємством не ставиться, Верховний Суд також відхиляє, оскільки такі посилання заявника повністю спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення та не спростовують його правильність. Апеляційний суд розглянув справу в межах заявленого предмета позову та на підставі належних доказів спростував саму процесуальну підставу вимог - факт «самовільності» зайняття відповідачами вказаного майна. Установивши правомірність вселення відповідачів та тривалого їх проживання у спірній кімнаті площею 10,4 кв. м та використання тамбуру площею 2,1 кв. м, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність умов для застосування статті 116 ЖК України. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав належної оцінки показанням свідків, які підтвердили лише наявність у відповідачів ордера на кімнату площею 17,1 кв. м, але не підтвердили правомірність користування іншими спірними приміщеннями, є безпідставними, оскільки у цій справі апеляційний суд врахував вказані показання свідків як доказ, надав їм оцінку відповідно до статті 89 ЦПК України у сукупності з іншими наявними у справі доказами та дійшов правильного висновку про законність користування відповідачами спірними приміщеннями. Натомість Верховний Суд як суд касаційної інстанції згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України позбавлений можливості здійснювати переоцінку доказів та встановлювати нові обставини справи. Аргументи касаційної скарги стосовно того, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі № 521/213/16-ц, від 25 червня 2018 року у справі № 156/10/17, від 14 лютого 2018 року у справі № 370/1822/15, від 21 серпня 2018 року у справі № 910/19865/17, від 23 квітня 2020 року у справі № 686/8440/16-ц, є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить. У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не звернув увагу на те, що відповідачі не виконали ухвалу суду першої інстанції про витребування оригіналів договору від 21 грудня 1999 року № 775 та ордера від 21 грудня 1999 року № 108, є необґрунтованими, оскільки у цій справі апеляційний суд правильно виходив із того, що законність користування відповідачами спірним житлом підтверджується сукупністю інших наявних у справі доказів, а відсутність оригіналів згаданих документів у відповідачів та їх неподання не виключає можливості встановлення відповідних обставин судом. Доводи касаційної скарги щодо того, що апеляційний суд не надав належну оцінку всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99). Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04). Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Тож, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків апеляційного суду щодо задоволення позову. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України. Щодо розподілу судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Житло Інвест Полтава» залишити без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник