Постанова Київський апеляційний суд № 369/14822/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________ Справа № 369/14822/25 Апеляційне провадження № 22-ц/824/5026/2026 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 лютого 2026 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Рейнарт І.М. суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І. при секретарі Самойлік А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2025 року (суддя Мартиненко В.С.) про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1 на постанову державного виконавця Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Соболєва Вадима Павловича, стягувач: ОСОБА_2 , установив: 15 серпня 2025 року скаржник звернувся до суду із скаргою, у якій просив визнати неправомірною та скасувати постанову старшого державного виконавця Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Соболєва В.П. про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 14 серпня 2025 року. Мотивуючи подану скаргу, скаржник зазначав, що ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 4 серпня 2023 року його зобов`язано виконувати графік спілкування та виховання малолітнього ОСОБА_3 . 14 серпня 2025 року старшим державним виконавцем Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Соболєвим В.П. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1. Скаржник посилався на те, що при відкритті виконавчого провадження державний виконавець посилався на адресу його реєстрації: АДРЕСА_1 , яка була вказана стягувачкою ОСОБА_2 у її заяві про примусове виконання з посиланням на довідку внутрішньо переміщеної особи. Однак, в ухвалі суду від 4 серпня 2023 року була зазначена інша адреса: АДРЕСА_2 , а зареєстрований він за адресою: АДРЕСА_3 . Скаржник зазначав, що з початку грудня 2023 року він разом з малолітнім сином проживає у місті Південному Одеської області, тому державний виконавець не перевірив фактичне місцезнаходження дитини та безпідставно відкрив виконавче провадження. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2025 року у задоволенні скарги відмовлено. У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить ухвалу суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким скаргу задовольнити, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, та неправильне застосування судом норм матеріального права щодо визначення територіальної юрисдикції виконавчого провадження, яке стосується прав дитини. Скаржник зазначає, що з 8 травня 2025 року він втратив будь-який зв`язок зі Святошинським районом міста Києва, про що стягувачка була обізнана, так як 8 травня 2025 року направила заяву до Управління соціальної та ветеранської політики Святошинської РДА в місті Києві, в якій зазначила, що боржник ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 не проживає, однак 7 серпня 2025 року ОСОБА_2 , достовірно знаючи про скасування зазначеної довідки внутрішньо переміщеної особи, подала заяву державному виконавцю із зазначенням саме тієї адреси, яка була вказана у скасованій довідці. При цьому, державний виконавець, відкриваючи виконавче провадження, вказаний факт не перевірив. Скаржник стверджує, що на час відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 він був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , а фактично проживав з дитиною у місті Південне Одеської області. При цьому, суд першої інстанції під час розгляду справи дійшов помилкового висновку, що вказана у скасованій довідці внутрішньо переміщеної особи адреса є його останньою відомою адресою. Скаржник вважає, що оскільки дитина перебуває разом з ним у місті Південному Одеської області, відтак Святошинський відділ державної виконавчої служби не має територіальної юрисдикції за місцем проживання дитини, а відтак постанова про відкриття виконавчого провадження є незаконною. Відзив на апеляційну скаргу не подано. Державний виконавець Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Соболєв В.П., будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги, шляхом направлення судової повістки-повідомлення до його електронного кабінету (с.с. 71 том 2), у судове засідання не з`явився, клопотання про його перенесення не подав, тому на підставі положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у його відсутність. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , який підтримав доводи апеляційної скарги, пояснення ОСОБА_2 та її представника - адвоката Чернецької Г.М., які просили у задоволенні апеляційної скарги відмовити, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. Судом встановлено, що в провадженні Києво-Святошинського районного суду Київської області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: служба у справах дітей Боярської міської ради Київської області про визначення місця проживання дитини та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: служба у справах дітей Боярської міської ради Київської області про визначення місця проживання дитини. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 4 серпня 2023 року у вказаній справі було задоволено заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову шляхом зобов`язання ОСОБА_1 до прийняття Києво-Святошинським районним судом Київської області судового рішення у даній справі виконувати графік спілкування та виховання малолітнього ОСОБА_3 , що затверджений рішенням виконавчого комітету Боярської міської ради від 19.01.2023 №9/51, а саме - 1 і 3 тиждень місяця: з 17-00 години вівторка до 20-00 години середи, з 17-00 години п`ятниці до 20-00 години неділі; 2 і 4 тиждень місяця: з 17-00 години вівторка до 19-00 години п`ятниці, дотримуючись днів тижня та годин доби для повернення малолітнього сина матері. У вказаній ухвалі суду зазначено місце проживання боржника ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2 (с.с 13-15 том 1) . Ухвала перебувала на виконанні у Фастівському відділі державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) з 26 березня 2024 року за місцем проживання боржника (с.с.196-197 т.1). Постановою заступника начальника відділу Фастівського відділу державної виконавчої служби у Фастівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Кузнєцової К.М. від 13 червня 2024 року виконавче провадження закінчене у зв`язку із неможливістю виконання рішення без участі боржника (с.с. 198-199 том 1). 7 серпня 2025 року ОСОБА_2 подала до Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) заяву про виконання ухвали суду про забезпечення позову, повідомивши адресу місця проживання боржника згідно довідки ВПО: АДРЕСА_4 , додавши відповідну довідку (с.с. 12 том 1) . Постановою старшого державного виконавця Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Соболєвим В.П. від 14 серпня 2025 року було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 (с.с. 10 том 1). Згідно відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру ОСОБА_1 має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 з 17 січня 2001 року(с.с. 81 том 1). Згідно з відомостями з Єдиної інформаційної системи соціальної сфери ОСОБА_1 з 5 травня 2022 року став на облік як внутрішньо переміщена особа та мав місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 . З 1 березня 2024 року ОСОБА_1 був зареєстрований як внутрішньо переміщена особа за його місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 , 8 травня 2025 року ОСОБА_1 був знятий з обліку, а довідка ВПО була скасована (с.с. 200 том 1) Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки 8 травня 2025 року ОСОБА_1 був знятий з обліку як ВПО, до постійного місця проживання в м. Олешки не повернувся, повторно на облік ВПО не став, протягом 30 календарних днів після прибуття до нового місця проживання (перебування) адресу нового місця проживання не задекларував, суд дійшов висновку про те, що адреса АДРЕСА_1 , є останньою відомою зареєстрованою адресою місця проживання боржника, отже, державний виконавець Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) мав право розпочати виконавче провадження. Також суд першої інстанції зазначив, що відсутність відомостей про місце проживання боржника не є підставою для повернення виконавчого документу стягувачу. Колегія суддів вважає, що такий висновок суду першої інстанції відповідає обставинам справи та ґрунтується на нормах матеріального права. У статті 129-1 Конституції України визначено, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Відповідно до статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Відповідно до статті 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 вказано, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим». Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження визначено як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону: 1) за заявою стягувача про примусове виконання рішення; 2) за заявою прокурора у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді; 3) якщо виконавчий документ надійшов від суду у випадках, передбачених законом; 4) якщо виконавчий документ надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземної держави, до повноважень яких належить розгляд цивільних чи господарських справ, іноземних чи міжнародних арбітражів) у порядку, встановленому законом; 5) у разі якщо виконавчий документ надійшов від Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів. Відповідно до частини 1 статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу. Згідно частини 3 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» у заяві про примусове виконання рішення стягувач має право зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок/електронний гаманець боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, конкретне майно боржника та його місцезнаходження тощо), рахунки в банках, небанківських надавачах платіжних послуг для отримання ним коштів, стягнутих з боржника, а також зазначає суму, яка частково сплачена боржником за виконавчим документом, за наявності часткової сплати. Частина 5 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. За рішенням про встановлення побачення з дитиною державний виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення шляхом забезпечення побачень стягувача з дитиною в порядку, визначеному рішенням (частина 6 статті 26 Закону). З матеріалів справи вбачається, що ухвала Святошинського районного суду міста Києва від 4 серпня 2023 року перебувала на виконанні у Фастівському відділі державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) з 26 березня 2024 року за місцем проживання боржника за адресою: АДРЕСА_2 . 13 червня 2024 року виконавче провадження було закінчене у зв`язку із неможливістю виконання рішення суду без участі боржника. З 1 березня 2024 року ОСОБА_1 був зареєстрований як внутрішньо переміщена особа за адресою: АДРЕСА_1 . 7 серпня 2025 року ОСОБА_2 подала ухвалу суду про забезпечення позову до виконання до Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві, повідомивши зазначену адресу боржника, додавши довідку ВПО. Статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено порядок реєстрації місця проживання внутрішньо переміщеної особи, відповідно до якого довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Враховуючи викладене, суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку, що державний виконавець мав правові підстави для відкриття виконавчого провадження за зареєстрованим місцем проживання боржника як внутрішньо переміщеної особи. Доводи апеляційної скарги, що на час пред`явлення ухвали до виконання до Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві ОСОБА_1 вже не був зареєстрований та не проживав за адресою АДРЕСА_1 , про що достеменно було відомо ОСОБА_2 , а державний виконавець, відкриваючи виконавче провадження, зобов`язаний був перевірити вказаний факт, не є підставою для задоволення скарги, оскільки звертаючись до суду з даною скаргою ОСОБА_1 зазначив вищевказану адресу, як місце свого проживання. Крім того, за обставинами даної справи встановлено, що виконавче провадження № НОМЕР_1 було відкрито 14 серпня 2025 року, про що ОСОБА_1 був обізнаний, так як 15 серпня 2025 року звернувся до суду з даною скаргою, тобто боржник був обізнаний про початок виконавчого провадження по виконанню ухвали суду. При цьому, виконання судового рішення є прямим обов`язком боржника, а подана скарга не містить обґрунтування, у чому саме полягають порушенні права боржника відкриттям зазначеного виконавчого провадження. Також колегія суддів враховує, що твердження ОСОБА_1 про те, що на час відкриття виконавчого провадження він фактично проживав з дитиною у місті Південне Одеської області, належними доказами не підтвердженні. Посилання скаржника на те, що він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , не є підставою для скасування постанови про відкриття виконавчого провадження, так як за обставинами даної справи встановлено, що боржник за місцем реєстрації не проживає. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вказана у довідці внутрішньо переміщеної особи адреса АДРЕСА_1 , є останньою відомою зареєстрованою адресою місця проживання боржника ОСОБА_1 , як внутрішньо переміщеної особи. Колегія суддів зазначає, що підстави для повернення виконавчого документу без прийняття його до виконання наведені у частині 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», які не передбачають можливості повернути виконавчий документ без виконання у зв`язку із скасуванням довідки ВПО і не встановленням місця знаходження боржника. Виходячи з вищевикладеного, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що державний виконавець не мав правових підстав для повернення ухвали без прийняття її до виконання. Європейський суд з прав людини вказує, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (HORNSBY v. GREECE, , № 18357/91, § 40, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року). Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції повно встановлено обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права, не допущено порушень норм процесуального права, тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали суду не встановлені. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд постановив: апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2025 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 20 липня 2026 року. Суддя-доповідач І.М. Рейнарт Судді Г.М. Кирилюк Т.І. Ящук