Постанова КЦС ВС № 522/15237/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 липня 2026 року м. Київ справа № 522/15237/22 провадження № 61-2600св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Ігнатенка В. М., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Нан Дмитро Миколайович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2023 року у складі судді Абухіна Р. Д. та постанову Одеського апеляційного суду від 21 січня 2025 року у складі колегії суддів Комлевої О. С., Вадовської Л. М., Сєвєрової Є. С. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання квартири та земельної ділянки спільною сумісною власністю та визнання права власності на майно, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання квартири та земельної ділянки спільною сумісною власністю та визнання права власності на майно. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що з січня 2005 року вона та ОСОБА_5 почали спільно проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу, винаймаючи квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Із цього часу між ними склалися сімейні відносини, притаманні подружжю: вони вели спільне господарство, мали спільний побут і бюджет, спільно забезпечували сім`ю харчуванням, набували майно для спільного користування в інтересах сім`ї, брали участь у витратах на утримання житла, надавали один одному взаємну матеріальну та моральну підтримку, разом проводили дозвілля, підтримували дружні стосунки з іншими сім`ями, спільно відзначали сімейні та святкові події. На думку позивача, зазначені обставини свідчать про фактичне виконання ними взаємних прав та обов`язків, характерних для подружжя. За час спільного проживання, не перебуваючи у зареєстрованому шлюбі між собою чи з іншими особами, вони за спільні кошти придбали квартиру для спільного проживання сім`ї. На підтвердження факту спільного сімейного життя позивач також посилалася на народження ІНФОРМАЦІЯ_1 їхньої спільної дочки ОСОБА_6 , у свідоцтві про народження якої ОСОБА_5 зазначений батьком. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 загинув унаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд: - встановити факт її проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_5 у період із січня 2005 року до 23 вересня 2010 року; - визнати за нею право власності на 1/2 частку квартири, загальною площею 79,1 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , як на об`єкт спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу; - визнати за нею право власності на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0828 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , як на об`єкт спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Приморський районний суд міста Одеси протокольною ухвалою від 29 травня 2023 року, занесеною до протоколу судового засідання, замінив відповідача ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , його правонаступником ОСОБА_3 . Приморський районний суд міста Одеси рішенням від 11 грудня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив у зв`язку з пропуском позовної давності. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що наданими позивачем доказами підтверджується факт її проживання із ОСОБА_5 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період із січня 2005 року до вересня 2010 року, ведення ними спільного господарства, наявність спільного побуту, взаємних прав та обов`язків, а також придбання спірних квартири і земельної ділянки внаслідок їхньої спільної праці та за спільні кошти. Разом із цим суд установив, що ще у 2017 році ОСОБА_1 звернулася до суду з аналогічними вимогами про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на частки у спірному майні, що свідчить про її обізнаність щодо можливого порушення своїх прав саме з цього часу. Приморський районний суд міста Одеси ухвалою від 08 жовтня 2019 року зазначений позов залишив без розгляду. З повторним позовом у цій справі позивач звернулася лише у листопаді 2022 року, тобто після спливу встановленої законом загальної позовної давності. Оцінивши доводи позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності, суд визнав їх необґрунтованими та дійшов висновку, що порушене право не підлягає захисту. За таких обставин суд першої інстанції, визнавши позовні вимоги по суті обґрунтованими, однак встановивши факт спливу позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем, відмовив у задоволенні позову саме з підстав спливу позовної давності. Одеський апеляційний суд постановою від 21 січня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2023 року змінив шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про доведеність факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а також про набуття спірного майна за рахунок їхньої спільної праці та спільних коштів. Суд апеляційної інстанції зазначив, що самі собою факти народження у сторін спільної дитини, укладення договорів поруки, спільного відпочинку, придбання меблів для квартири та надані фотознімки не є достатніми доказами існування між ними усталених сімейних відносин, притаманних подружжю, без підтвердження ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету, взаємних прав та обов`язків, а також придбання майна внаслідок їхньої спільної праці. Апеляційний суд звернув увагу, що квартира була придбана ОСОБА_5 у 2005 році, а земельна ділянка - у 2007 році, за рахунок кредитних коштів, тоді як наявні у справі відомості про доходи позивача свідчать про відсутність у неї достатніх власних коштів для участі у придбанні цього майна. При цьому матеріали справи не містять належних та допустимих доказів погашення позивачем кредитних зобов`язань, за рахунок яких було придбано спірне майно, або інших доказів її участі у його фінансуванні. Сплата нею окремого платежу як поручителя за іншим кредитним договором не підтверджує придбання квартири чи земельної ділянки за спільні кошти. За висновком апеляційного суду, позивач не довела належними та допустимими доказами ані факту проживання із ОСОБА_5 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у розумінні статті 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України), ані ведення спільного господарства, спільного бюджету, спільної праці чи набуття спірного майна за рахунок спільних коштів, а тому підстав для задоволення позовних вимог не встановлено. Водночас апеляційний суд погодився із доводами апеляційної скарги про неправильне застосування судом першої інстанції позовної давності, зазначивши, що питання про її застосування виникає лише у разі встановлення обґрунтованості позовних вимог та порушення права позивача. Оскільки позовні вимоги є необґрунтованими і не підлягають задоволенню по суті, підстав для застосування позовної давності не було. З огляду на викладене апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції, виклавши його мотивувальну частину в новій редакції, та дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити не у зв`язку зі спливом позовної давності, а з підстав його недоведеності та необґрунтованості. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У лютому 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Нан Д. М., засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 січня 2025 року і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі № 359/8093/20, від 17 січня 2023 року у справі № 293/2211/20, від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 15 липня 2020 року у справі № 524/10054/16, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 359/4356/18, від 09 листопада 2020 року у справі № 757/8786/15-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц. Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність факту її проживання однією сім`єю з ОСОБА_5 без реєстрації шлюбу та про відсутність підстав для визнання спірного майна об`єктом їхньої спільної сумісної власності. Заявник зазначає, що апеляційний суд неправильно застосував статті 3, 60, 74 СК України та не врахував правових висновків Верховного Суду щодо критеріїв встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, оцінки доказів у справах цієї категорії та визначення правового режиму майна, набутого жінкою і чоловіком, які проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. На думку заявника, суд апеляційної інстанції безпідставно пов`язав можливість визнання спірного майна об`єктом спільної сумісної власності з її особистою участю у погашенні кредитних зобов`язань та наявністю достатнього власного доходу, хоча під час спільного проживання вона перебувала у відпустці по догляду за спільною дитиною, а матеріальне забезпечення сім`ї здійснював ОСОБА_5 , що саме собою не спростовує існування між ними сімейних відносин. Крім того, заявник стверджує, що апеляційний суд не надав належної оцінки наявним у справі доказам, які в сукупності підтверджують ведення нею та ОСОБА_5 спільного господарства, наявність спільного побуту, взаємних прав та обов`язків, спільне облаштування житла, народження та виховання спільної дитини, укладення кредитних договорів і договорів поруки в інтересах сім`ї, зазначення її як дружини у договорі добровільного медичного страхування, оформлення доступу до спірної квартири на членів її сім`ї, а також придбання меблів та іншого майна для облаштування спільного житла. Також заявник вважає, що апеляційний суд безпідставно відхилив окремі письмові докази та неправильно оцінив їх не в сукупності, а окремо, унаслідок чого дійшов помилкового висновку про відсутність між нею та ОСОБА_5 фактичних шлюбних відносин і недоведеність підстав для визнання спірного майна об`єктом їхньої спільної сумісної власності. Разом із тим заявник вважає помилковими й висновки суду першої інстанції щодо застосування позовної давності. Зазначає, що, визначивши останнім днем звернення до суду в межах позовної давності 03 липня 2020 року, суд не врахував зміни до законодавства, прийняті у зв`язку із запровадженням карантину через поширення коронавірусної хвороби (COVID-19). Заявник посилається на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин, строк дії якого неодноразово продовжувався. Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину строки позовної давності, визначені, зокрема, статтею 257 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину. На думку заявника, оскільки Закон № 540-ІХ набрав чинності 02 квітня 2020 року, тобто до спливу позовної давності, встановленої судом, її звернення до суду з цим позовом у листопаді 2022 року відбулося у межах продовженої позовної давності. З огляду на викладене заявниця вважає, що суд першої інстанції безпідставно застосував наслідки спливу позовної давності та помилково відмовив у задоволенні позову з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України. Аргументи інших учасників справи У квітні 2025 року ОСОБА_3 через свого представника ОСОБА_9 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 зазначала, що доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції позовної давності є безпідставними. На думку відповідача, залишення без розгляду ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 08 жовтня 2019 року попереднього позову ОСОБА_1 , яким були заявлені аналогічні вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на частки у спірному майні, не переривало перебігу позовної давності та не позбавляло позивача права повторно звернутися до суду в межах установленого законом строку. ОСОБА_3 вказувала, що позивач була обізнана про можливе порушення свого права щонайменше з моменту звернення до суду 03 липня 2017 року, а тому трирічна позовна давність спливла 03 липня 2020 року. При цьому саме собою запровадження карантину не продовжувало позовну давність автоматично та не звільняло особу від обов`язку довести наявність об`єктивних перешкод для своєчасного звернення до суду. Крім того, відповідач зазначала, що під час дії карантинних обмежень ОСОБА_1 брала активну участь в інших судових справах, подавала процесуальні документи, брала участь у судових засіданнях, у тому числі в режимі відеоконференції, що, на її думку, свідчить про відсутність будь-яких перешкод для своєчасного звернення до суду з цим позовом. Також ОСОБА_3 вважала безпідставними доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції статті 74 СК України. На її переконання, позивач не надала належних та допустимих доказів, які б підтверджували ведення із ОСОБА_5 спільного господарства, наявність спільного бюджету, взаємних прав та обов`язків, а також придбання спірного майна за спільні кошти. Надані фотознімки, договори поруки, народження спільної дитини, оформлення добровільного медичного страхування та інші документи самі собою не підтверджують факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Відповідач також зазначала, що договори поруки свідчать лише про виникнення між сторонами цивільно-правових, а не сімейних правовідносин, а більшість документів, на які посилається позивач, підтверджують виключно набуття спірного майна ОСОБА_5 за власні кошти. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 18 березня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Приморського районного суду міста Одеси. 21 квітня 2025 року матеріали справи № 522/15237/22 надійшли до Верховного Суду. Верховний Суд ухвалою від 30 червня 2026 року призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів. Згідно протоколу автоматизованого визначення складу колегії суддів від 13 липня 2026 року у зв`язку із перебуванням у відпустці суддів Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Ситнік О. М., Фаловської І. М. для розгляду касаційної скарги визначено колегію суддів: головуючий суддя - Ігнатенко В. М., склад колегії суддів: Грушицький А. І., Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В. Фактичні обставини, з`ясовані судами ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_5 та ОСОБА_1 народилася дочка ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 26 січня 2006 року Першим відділом реєстрації актів цивільного стану Малиновського районного управління юстиції міста Одеси. 24 вересня 2010 року ОСОБА_5 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 , виданим 24 вересня 2010 року Другим Приморським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, актовий запис №

471. ІНФОРМАЦІЯ_4 під час перебування ОСОБА_5 та ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі народився син ОСОБА_8 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 , виданим 27 листопада 2013 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції. 22 квітня 2005 року між ОСОБА_5 та АППБ «Аваль» укладено кредитний договір на суму 26 000,00 дол. США зі строком повернення до 22 квітня 2010 року. Відповідно до пункту 2.1 цього договору кредитні кошти були надані для придбання квартири за будівельною адресою: АДРЕСА_4 . На забезпечення виконання зобов`язань за зазначеним кредитним договором 22 квітня 2005 року між АППБ «Аваль» та ОСОБА_1 укладено договір поруки. 23 травня 2007 року між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_5 укладено кредитний договір № 11158452000, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 56 000,00 дол. США, що еквівалентно 282 800,00 грн, зі строком повернення до 23 травня 2014 року. Виконання зобов`язань за цим договором забезпечено договором поруки, укладеним із ОСОБА_1 23 травня 2007 року. Цього ж дня, між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_5 укладено кредитний договір № 11157611000, за яким останній отримав кредит у розмірі 64 000,00 дол. США, що еквівалентно 323 200,00 грн, зі строком повернення до 23 травня 2022 року. На забезпечення виконання зобов`язань за цим договором між банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки. 10 квітня 2008 року між АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_5 укладено кредитний договір на суму 7 764,84 дол. США На забезпечення виконання зобов`язань за цим договором між банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки. 14 грудня 2007 року ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_5 , видане на підставі договору пайової участі у будівництві житла від 14 квітня 2005 року та акта приймання-передавання квартири. Відповідно до довідки СКФ ТОВ з іноземними інвестиціями «Будинтех» за договором від 14 квітня 2005 року № 06/04-05 ОСОБА_5 сплатив за зазначену квартиру 131 300,00 грн, що було еквівалентно 26 000,00 дол. США. 23 травня 2007 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_5 придбав земельну ділянку площею 0,0828 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 , вартістю 323 200,00 грн. Згідно зі свідоцтвом про право власності від 10 червня 2014 року ОСОБА_5 є власником житлового будинку АДРЕСА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 , виданим 24 вересня 2016 року Миколаївським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області. Судами встановлено, що у провадженні Приморського районного суду міста Одеси перебувала цивільна справа № 522/5570/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , державний нотаріус Шостої Одеської державної нотаріальної контори Пенчев К. Л., про встановлення факту ухилення від виконання обов`язку щодо утримання та усунення від права на спадкування. В уточненій позовній заяві від 03 липня 2017 року ОСОБА_1 , зокрема, просила встановити факт її проживання однією сім`єю з ОСОБА_5 без реєстрації шлюбу у період із січня 2005 року до 25 вересня 2010 року, визнати за нею право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0828 га та 1/2 частину квартири загальною площею 79,1 кв. м як об`єктів спільної сумісної власності, а також усунути ОСОБА_4 від права на спадкування після смерті ОСОБА_5 . Уточнену позовну заяву прийнято до розгляду, що підтверджується журналом судового засідання від 04 вересня 2017 року. Приморський районний суд міста Одеси ухвалою від 08 жовтня 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 у справі № 522/5570/17 залишив без розгляду.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пункту 1 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 4 СК України кожна особа має право на проживання в сім`ї та на повагу до свого сімейного життя. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (частина перша статті 21 СК України). Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Водночас статтею 74 СК України передбачено, що, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються норми глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу є передбаченою законом підставою для виникнення у них, зокрема, права спільної сумісної власності на майно, набуте за час таких відносин. Для застосування положень статті 74 СК України суд повинен установити не лише факт проживання сторін однією сім`єю, а й наявність між ними спільного побуту, взаємних прав та обов`язків, а також те, що спірне майно набуте саме внаслідок їхньої спільної праці та за спільні кошти (спільний майновий внесок). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) зазначила, що відповідно до абзацу п`ятого пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами однієї сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, придбання майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, а також інших обставин, які свідчать про реальність сімейних відносин. У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що під час вирішення питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу суд повинен установити факти спільного проживання, спільного побуту та взаємних прав і обов`язків сторін. При цьому майно, набуте під час такого проживання, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності лише за умови, що воно придбане внаслідок спільної праці сторін як сім`ї, а інше не встановлено письмовою угодою між ними. Таким чином, вирішуючи спір про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності осіб, які проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має встановити: факт проживання сторін однією сім`єю; наявність між ними спільного побуту та взаємних прав і обов`язків; час набуття спірного майна; джерело коштів, за рахунок яких воно було придбане; а також те, що майно набуте саме внаслідок спільної праці сторін. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, свідоцтва про народження спільних дітей, документи щодо місця проживання сторін, докази ведення спільного господарства, спільного придбання майна, витрачання коштів на сімейні потреби, листування, заяви, анкети, квитанції, свідчення свідків та інші докази, які у своїй сукупності підтверджують існування між сторонами усталених сімейних відносин (постанова Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 524/10054/16). Разом із тим показання свідків, спільні фотографії, факти спільного відпочинку, святкування сімейних подій, пересилання одним із учасників спору коштів іншому, як і будь-який інший окремий доказ, самі собою не є достатніми для встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Такі обставини підлягають оцінці лише у сукупності з іншими доказами, що підтверджують ведення сторонами спільного господарства, наявність спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю. Такий правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20 та від 18 жовтня 2023 року у справі № 201/11673/20. У главі 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність. За статтями 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За правилами частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а за зобов`язаннями з визначеним строком виконання - зі спливом строку виконання. Наслідки спливу позовної давності визначені статтею 267 ЦК України. Згідно з частина другою-п`ятою статті 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, позовна давність є матеріально-правовим інститутом, який визначає часові межі реалізації права на судовий захист порушеного, невизнаного або оспорюваного цивільного права чи інтересу. Її встановлення спрямоване на забезпечення правової визначеності та стабільності цивільних правовідносин. За загальним правилом перебіг позовної давності є безперервним. Водночас закон визначає обставини, які впливають на її перебіг, зокрема її зупинення (стаття 263 ЦК України), переривання (стаття 264 ЦК України), а також інші випадки зміни порядку її обчислення. Відповідно до частини першої статті 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. Разом із тим під час дії карантину законодавець установив спеціальне правило щодо перебігу позовної давності. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин. Законом № 540-ІХ, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину строки, визначені, зокрема, статтями 257 та 258 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину. Верховний Суд звертає увагу, що продовження позовної давності відповідно до пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України відбувається безпосередньо в силу закону і не ставиться у залежність від звернення особи із заявою про поновлення позовної давності чи доведення поважності причин її пропуску. Такий правовий висновок відповідає правовим позиціям Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21, від 22 вересня 2022 року у справі № 920/724/21 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20. Строк дії карантину неодноразово продовжувався та був припинений з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Таким чином, якщо станом на 02 квітня 2020 року позовна давність не спливла, її перебіг був продовжений на весь період дії карантину - до 30 червня 2023 року. У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Апеляційний суд, змінюючи мотиви рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову з підстав недоведеності позовних вимог, дійшов висновку про відсутність належних і достатніх доказів, які б підтверджували факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а також набуття спірного майна внаслідок їхньої спільної праці. Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна. Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 з січня 2005 року проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а 24 вересня 2010 року зареєстрували шлюб. Під час спільного проживання, ІНФОРМАЦІЯ_1 , у сторін народилася дочка, батьком якої у встановленому законом порядку записаний ОСОБА_5 . Надалі, після державної реєстрації шлюбу, у подружжя народився син. Також установлено, що саме у період спільного проживання без реєстрації шлюбу ОСОБА_5 уклав кредитні договори, кошти за якими були використані для придбання спірної квартири та земельної ділянки. При цьому ОСОБА_1 не була сторонньою особою у відповідних кредитних правовідносинах, а виступила поручителем за кредитними договорами, прийнявши на себе обов`язок відповідати перед банком за належне виконання позичальником кредитних зобов`язань. Крім того, судами встановлено обставини її участі у погашенні кредитної заборгованості, облаштуванні придбаної квартири, придбанні меблів та використанні спірного майна для спільного проживання сім`ї. У сукупності із встановленими судами обставинами народження спільної дитини, подальшої державної реєстрації шлюбу, ведення сторонами спільного побуту, спільного проживання, взаємної участі у забезпеченні сімейних потреб та набутті майна наведені докази підтверджують існування між сторонами усталених сімейних відносин, притаманних подружжю. Дослідивши подані сторонами докази, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 у спірний період проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, були пов`язані спільним побутом, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов`язки, а спірне майно було набуте під час такого проживання в інтересах сім`ї. Натомість апеляційний суд, не визнавши жодного з доказів, покладених судом першої інстанції в основу цих висновків, неналежним, недопустимим чи недостовірним, дійшов протилежного висновку виключно внаслідок іншої оцінки тих самих доказів. При цьому апеляційний суд дослідив окремі докази ізольовано, зазначивши, що народження у сторін спільної дитини, укладення ОСОБА_1 договорів поруки за кредитними договорами ОСОБА_5 , облаштування житла, придбання меблів, спільний відпочинок та інші обставини самі собою не підтверджують факту проживання сторін однією сім`єю. Однак такий підхід не відповідає вимогам статті 89 ЦПК України, відповідно до якої суд оцінює кожний доказ окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Саме сукупність взаємопов`язаних доказів, а не кожен із них окремо, може підтверджувати існування між сторонами сімейних відносин, наявність спільного побуту, спільних майнових інтересів та взаємних прав і обов`язків. Зокрема, укладення ОСОБА_1 договорів поруки за кредитними договорами, за рахунок яких набувалося спірне майно, саме собою не свідчить про виникнення у неї права спільної сумісної власності. Водночас у сукупності з іншими встановленими судами обставинами ця обставина підтверджує її участь у створенні матеріальної основи сім`ї та прийняття на себе ризику майнової відповідальності за виконання кредитних зобов`язань, пов`язаних із придбанням спірного майна. Так само обставини облаштування квартири, придбання меблів, спільного проживання у ній, народження та виховання дітей не можуть оцінюватися ізольовано одна від одної, оскільки саме їх сукупність характеризує реальність сімейних відносин, ведення спільного побуту та використання спірного майна для забезпечення потреб сім`ї. Безпідставними є й посилання відповідачів на відсутність доказів співмірного фінансового внеску позивача у придбання спірного майна. Стаття 74 СК України не ставить виникнення права спільної сумісної власності у залежність від рівності чи співмірності майнового внеску кожної з осіб, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Вирішальне значення має встановлення того, що майно було набуте під час спільного проживання сторін унаслідок їхньої спільної праці як сім`ї та в інтересах сім`ї. Оцінюючи встановлені судами обставини у їх сукупності, Верховний Суд доходить висновку, що у період із січня 2005 року до державної реєстрації шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 існували фактичні шлюбні відносини у розумінні статей 3, 74 СК України, а спірна квартира і земельна ділянка були набуті під час такого проживання внаслідок їхньої спільної праці як сім`ї, у зв`язку з чим на це майно поширюється правовий режим спільної сумісної власності. Отже, висновок апеляційного суду про недоведеність факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а також про відсутність підстав для застосування статті 74 СК України є помилковим і не відповідає статтям 89, 263 та 367 ЦПК України. Разом із тим Верховний Суд не може погодитися і з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для застосування позовної давності. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що позивач була обізнана про можливе порушення свого права щонайменше з 03 липня 2017 року, коли у справі № 522/5570/17 подала заяву про зміну предмета позову, якою, зокрема, заявила вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання права на спірне майно. З огляду на це суд дійшов висновку, що трирічна позовна давність спливла 03 липня 2020 року. У цій частині суд першої інстанції правильно застосував частину першу статті 265 ЦК України, відповідно до якої залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. Водночас суд не врахував, що Законом № 540-ІХ, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України було доповнено пунктом 12, згідно з яким під час дії карантину строки позовної давності, визначені, зокрема, статтею 257 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22) зазначила, що початок продовження позовної давності необхідно пов`язувати саме з набранням чинності Законом № 540-ІХ, тобто з 02 квітня 2020 року. У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив, що перебіг позовної давності розпочався 03 липня 2017 року та мав закінчитися 03 липня 2020 року. Отже, станом на 02 квітня 2020 року позовна давність ще не спливла, а тому відповідно до пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України її перебіг був продовжений на весь період дії карантину, тобто до 30 червня 2023 року. Із позовом у цій справі ОСОБА_1 звернулася у листопаді 2022 року, тобто до закінчення продовженої позовної давності. За таких обставин правові підстави для застосування наслідків її спливу, передбачених статтею 267 ЦК України, були відсутні. Отже, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють позовну давність, а апеляційний суд, переглядаючи справу, цієї помилки не усунув. Разом із тим Верховний Суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20). У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що у справах позовного провадження про поділ майна жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу не є самостійним ефективним способом захисту цивільного права, оскільки відповідний юридичний факт належить до предмета доказування і підлягає встановленню судом під час вирішення спору про право. Так само вимога про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності не є самостійним способом захисту, оскільки правовий режим такого майна встановлюється судом під час вирішення спору щодо права особи на відповідну частку у цьому майні. Належним та ефективним способом захисту у такій категорії справ є вирішення вимоги про визнання права власності на частку у спірному майні. З огляду на встановлені судом першої інстанції обставини, правильність оцінки яких перевірено Верховним Судом у межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що у період набуття спірної квартири та земельної ділянки ОСОБА_1 і ОСОБА_5 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, а спірне майно було набуте під час такого проживання внаслідок їхньої спільної праці як сім`ї. За таких обставин на спірні квартиру та земельну ділянку поширюється правовий режим спільної сумісної власності, визначений статтею 74 СК України. Водночас зазначені обставини є юридичними фактами, що входять до предмета доказування у цій справі, а тому підлягають встановленню та викладенню у мотивувальній частині судового рішення. Самі собою вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності не є належними способами захисту порушеного права. З огляду на викладене оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а також про визнання квартири та земельної ділянки об`єктами спільної сумісної власності підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови із залишенням без змін висновку про відмову у задоволенні цих позовних вимог. Водночас, враховуючи встановлені у справі обставини, які свідчать про виникнення у ОСОБА_1 права на частку у спірному майні, рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання за нею права власності на 1/2 частку квартири та 1/2 частку земельної ділянки підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення позову. Такий спосіб захисту відповідає статті 5 ЦПК України, забезпечує ефективне поновлення порушеного права позивача та узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є частково обґрунтованою, а тому колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне: касаційну скаргу задовольнити частково; рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а також про визнання квартири та земельної ділянки об`єктами спільної сумісної власності змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в резолютивній частині щодо відмови у задоволенні цих позовних вимог - залишити без змін; рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права власності на 1/2 частку квартири та 1/2 частку земельної ділянки скасувати з ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення позову. Щодо судових витрат Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. У цій справі касаційну скаргу задоволено частково. Судові рішення у частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на 1/2 частку квартири та 1/2 частку земельної ділянки скасовано з ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення позову. За таких обставин сплачений ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у частині позовних вимог майнового характеру в загальному розмірі 55 822,50 грн (12 405,00 грн + 18 607,50 грн + 24 810,00 грн) підлягає стягненню з відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на її користь у рівних частках, тобто по 27 911,25 грн із кожної. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Нан Дмитро Миколайович, задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 січня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та про визнання квартири і земельної ділянки об`єктами спільної сумісної власності змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в резолютивних частинах щодо відмови у задоволенні цих позовних вимог - залишити без змін. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 січня 2025 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частку квартири та 1/2 частку земельної ділянки скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири, загальною площею 79,1 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , як на майно, набуте під час проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0828 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , як на майно, набуте під час проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг, у розмірі 27 911 (двадцять сім тисяч дев`ятсот одинадцять) гривень 25 копійок. Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг, у розмірі 27 911 (двадцять сім тисяч дев`ятсот одинадцять) гривень 25 копійок. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. М. Ігнатенко Судді А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров