Постанова КЦС ВС № 932/2640/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 липня 2026 року м. Київ справа № 932/2640/22 провадження № 61-297св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д., учасники справи: позивачка - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 , на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2023 року у складі судді Кудрявцевої Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року у складі колегії суддів: Халаджи О. В., Агєєва О. В., Космачевської Т. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У травні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Дніпровська міська рада, в якій просила визнати недійсним розпорядження Відкритого акціонерного товариства «Дніпрошина» (далі -ВАТ «Дніпрошина») від 21 вересня 1998 року № 4920 в частині передачі ОСОБА_2 у спільну сумісну власність квартири за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло від 21 вересня 1998 року, видане ВАТ «Дніпрошина» на підставі розпорядження № 4920 від 21 вересня 1998 року в частині посвідчення, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 . Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_2 незаконно порушує її майнові права спадкоємця на спадкове майно після смерті її матері ОСОБА_4 за заповітом. ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , 10 вересня 2019 року вона прийняла спадщину після смерті своєї матері, до складу спадкового майна серед іншого входить двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 . Позивачка вважала, що ОСОБА_2 незаконно приватизував частки цієї квартири у 1998 році, оскільки не проживав постійно у цій квартирі з 1991 року та не був членом родини ОСОБА_4 на момент подачі нею заяви на приватизацію квартири. У жовтні 2019 року їй стало відомо внаслідок відкриття спадкової справи та відповідного звернення до Дніпропетровського міського БТІ для виготовлення технічного паспорту на квартиру для отримання свідоцтва про право на спадщину, що згідно з розпорядженням відділу приватизації ВАТ «Дніпрошина» від 21 вересня 1998 року за № 4920 ОСОБА_4 та ОСОБА_2 безоплатно передано квартиру у власність та видано свідоцтво про право власності на житло, згідно з яким вони отримали право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 44,7 кв. м, у спільну сумісну власність в рівних частках кожному. Позивачка регулярно приїздила з Києва до своєї матері і тому вона достеменно знала, що матір до 1991 року проживала в квартирі разом з її братом ОСОБА_2 , а з 1997 року у квартирі проживали лише її матір ОСОБА_4 та паралізована після інсульту її 83-річна бабуся ОСОБА_5 , яка була зареєстрована за вказаною адресою з 22 липня 1997 року до 04 листопада 1997 року та з 04 грудня 1998 року до 28 серпня 2006 року. Позивачка вказувала на те, що у березні 2021 року вона з відповіді Центрального управління соціального захисту населення Дніпровської міської ради від 04 березня 2021 року № 8/4-289, наданої на адвокатський запит її представника від 25 лютого 2021 року № 49 дізналася про існування акта від 14 грудня 2018 року про непроживання ОСОБА_2 у квартирі ОСОБА_4 з 1991 року, на підставі якого було оформлено субсидію ОСОБА_4 у 2018 році. Цей акт був власноруч підписаний ОСОБА_2 та трьома сусідами по будинку ОСОБА_4 . З цього акта видно, що ОСОБА_2 підтверджує, що з 1991 року та до дня складання акту він фактично проживав у квартирі своєї дружини - ОСОБА_6 , яка розташована за адресою АДРЕСА_3 . Також до відповіді на адвокатський запит додано копію заяви ОСОБА_4 , у якій вона теж стверджує, що син ОСОБА_2 із нею не проживає. Позивачка зазначала, що на підставі акта про непроживання ОСОБА_2 з 1991 року у квартирі ОСОБА_4 можна дійти висновку, що ОСОБА_2 з 1991 року постійно там не проживав, утворив сімю зі ОСОБА_6 , до квартири якої переїхав на постійне проживання, та щонайменше з 1992 року втратив право користування цією квартирою у розумінні статті 71 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), а отже не мав законних підстав брати участь у приватизації квартири. Перед моментом приватизації квартири з ОСОБА_4 постійно проживала лише її матір ОСОБА_5 , але як стало відомо з документів, чомусь саме перед приватизацією вона з невідомих причин була знята з реєстрації у цій квартирі і зареєстрована знову у ній вже після її приватизації. Викладене свідчить, що ВАТ «Дніпрошина» неправомірно здійснило приватизацію квартири в частині належності на праві власності частки квартири ОСОБА_2 та неправомірно видало свідоцтво про право власності на житло від 21 вересня 1998 року в частині належності квартири на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_2 . Позивачка після смерті своєї матері прийняла спадщину шляхом подання відповідної заяви до нотаріуса і вважала, що квартира повинна була належати її матері у повному обсязі, а не у частці , що вплинуло на обсяг спадкового майна. За наведених обставин, вважала своє право порушеним та підлягає захисту судом. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська 11 серпня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог. Додатковим рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 вересня 2023 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 28 500,00 грн. Стягуючи з позивачки на користь відповідача 28 500,00 грн правничої допомоги, виходив зі співмірності заявлених вимог та виконаної адвокатом роботи. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення суду залишено без задоволення. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2023 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції, перевіривши доводи апеляційної скарги, дійшов висновку, що оскаржуване рішення суду від 11 серпня 2023 року ухвалено з дотримання всіх норм права, судом першої інстанції під час розгляду справи було досліджено всі надані докази у справі та надано належну правову оцінку даним правовідносинам. Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду щодо незалучення органу державної влади, оскільки позивачка ОСОБА_1 не згодна із діями останнього щодо надання згоди відповідачу на приватизацію квартири АДРЕСА_4 , під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідне клопотання про залучення відповідачем чи співвідповідачем заявлено не було. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення суду задоволено частково. Додаткове рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 вересня 2023 року змінено, стягнувши з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн. Змінюючи додаткове рішення, апеляційний суд вважав, що стягнута місцевим судом сума у розмірі 28 500,00 грн не відповідає критерію співмірності, а отже підлягає зменшенню до 10 000,00 грн, оскільки саме ця сума буде відповідати критеріям співірмності та реальності адвокатських витрат, а також критерію розумності їхнього розміру та фінансової можливості позивачки компенсувати вказану суму відповідачу за надану йому адвокатську допомогу. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У січні 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 , на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 11 серпня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 28 червня 2022 року у справі № 754/14628/17, від 19 квітня 2023 року у справі № 753/8506/19, від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц, від 27 лютого 2023 року у справі № 215/1765/21, та постановах Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12, від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також, вказує на порушення норм процесуального права, що виразилось у неналежній оцінці судами доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про відсутність порушеного права ОСОБА_1 , оскільки порушення її прав полягає у зменшенні обсягу спадкового майна та її частки у спадковому майні. Суди неповно з`ясували обставини щодо підстав участі ОСОБА_2 у приватизації спірної квартири, а також дійшли висновків, які не відповідають фактичним обставинам та наявним у справі доказам. У лютому 2026 року від ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник Сустав Н. В. , до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Крім того, у зазначеному відзиві просить стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу. У березні 2026 року від ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник Сустав Н. В. , до Верховного Суду надійшло клопотання про долучення доказів понесених витрат на правничу допомогу, а саме: договір про надання правничої допомоги, акт прийому-передачі послуг (правничої допомоги) від 09 лютого 2026 року та платіжну квитанцію про часткову сплату за актом у розмірі 4 000,00 грн. У квітні 2026 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, в якому висловлює позицію щодо заявленої суми судових витрат. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 08 січня 2026 року касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3., передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д. Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3., на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 11 серпня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано з суду першої інстанції матеріали справи № 932/2640/22 та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У лютому 2026 року матеріали справи № 932/2640/22 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до розпорядження органу приватизації ВАТ «Дніпрошина» від 21 вересня 1998 року за № 4920 ОСОБА_4 та ОСОБА_2 безоплатно передано квартиру у власність та видано свідоцтво про право власності на житло, згідно з яким вони отримали право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 44,7 кв. м, у спільну сумісну власність в рівних частках кожному. Відповідно до копії Технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 44,7 кв. м, житловою площею 26,9 кв. м, вона складається з наступного: 1 кімната - 14,1 кв. м, 2 кімната - 12,8 кв. м, кухні, площею 6,2 кв. м, вбиральні - 2,8 кв. м, коридору - 4,9 + 2,2 кв. м, вбудованої шафи - 0,9 кв. м, обладнана балконом - 0,8 кв. м. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати сторін - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим 05 серпня 2019 року Шевченківським районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 1351. За життя ОСОБА_4 проживала у квартирі АДРЕСА_4 . Цією квартирою ОСОБА_4 володіла разом зі ОСОБА_2 на праві спільної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 21 вересня 1998 року, виданого ВАТ «Дніпрошина» згідно з розпорядженням за № 4920, зареєстрованим в КП «ДМБТІ» ДОР та записаним в реєстрову книгу № 304п за реєстровим № 64-130. За життя ОСОБА_4 склала чотири заповіти, які були посвідчено нотаріально, а саме: 16 листопада 1995 року, 05 листопада 2008 року, 25 листопада 2009 року та 02 серпня 2019 року. Зокрема, у заповіті від 05 листопада 2008 року ОСОБА_4 на випадок своєї смерті все належне їй майно, де б воно не знаходилось, та з чого б воно не складалося, усі майнові права та обов`язки, які належать їй на час посвідчення заповіту, майнові права та обов`язки, які належатимуть їй на день смерті, заповіла ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у рівних частинах кожному. Заповітом від 25 листопада 2009 року ОСОБА_4 на випадок своєї смерті належну їй частину квартири АДРЕСА_5 заповіла ОСОБА_1 ; а належну їй земельну ділянку, що розташована на території Червоноволодимирівської сільської ради, заповіла ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частинах кожному. 02 серпня 2019 року ОСОБА_4 заповіла все належне їй майно з чого б воно не складалося, та де б воно не знаходилось і взагалі, все те, на що вона за законом матиме право і що буде належати їй на момент смерті, ОСОБА_1 . Заповіт посвідчений 02 серпня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Прийдаком Ю. М. та зареєстрований в реєстрі за № 1674. Після ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , в Сьомій Дніпровській державній нотаріальній конторі заведена спадкова справа № 449/2019. 10 вересня 2019 року до вказаної нотаріальної контори ОСОБА_1 звернулася з заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину після смерті матері ОСОБА_4 за заповітом, посвідченим 02 серпня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Прийдак Ю. М. Центральне управління соціального захисту населення Дніпровської міської ради листом від 04 березня 2021 року № 8/4-289, наданим на адвокатський запит від 25 лютого 2021 року № 49, повідомило представника позивача - адвоката Наумову О. О. про те, що ОСОБА_4 отримувала житлову субсидію з 01 травня 2015 року до 30 квітня 2019 року, нараховану управлінням соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Дніпрі ради. За заявою заявниці, надісланої листом 22 травня 2015 року, житлова субсидія призначалась та розраховувалась згідно з чинним законодавством в подальшому в автоматичному режимі на період з 01 травня 2015 року до 30 квітня 2018 року на 2 осіб, які були зареєстровані та проживали у домогосподарстві за адресою: АДРЕСА_1 , а саме на ОСОБА_4 та її сина ОСОБА_2 ; з 01 травня 2018 року до 31 жовтня 2018 року ОСОБА_4 субсидію не отримувала. За заявою заявниці, надісланою листом 15 грудня 2018 року, житлова субсидія призначалась за результатами розгляду на засіданні комісії з питань призначення субсидії та державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям Шевченківської районної у місті Дніпрі ради згідно з чинним законодавством, виходячи з кількості зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, що фактично в ньому проживають, на 1 особу, тобто на заявницю, на період з 01 листопада 2018 року до 30 квітня 2019 року; з 01 травня 2019 року за призначенням житлової субсидії ОСОБА_4 не зверталася і субсидія їй не призначалась. Відповідно до листа Відділу формування та ведення реєстру територіальної громади Управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур від 28 грудня 2021 року № 5/5-287 ОСОБА_4 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , з 22 липня 1997 року до 04 листопада 1997 року та з 04 грудня 1998 року до 28 серпня 2006 року. З листа Головного управління пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 29 вересня 2022 року № 0400-010506-7/99744, наданого на ухвалу суду, видно, що бабуся позивачки та відповідача - ОСОБА_5 перебувала на обліку як отримувач пенсії за віком. Пенсію за період з 01 січня 2002 рокудо 31 серпня 2006 року отримувала через АТ «Укрпошта» за адресою: АДРЕСА_6 . Відповідно до звітів АТ «Укрпошта» пенсійні виплати ОСОБА_5 за період з 01 січня 2001 року до 31 серпня 2006 року отримано. Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу статті 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог. Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Відповідно до положень статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України). Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (стаття 11 ЦК України). Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. У розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом. У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)). Звертаючись до суду із цим позовом, позивачка ОСОБА_1 посилалася на те, що ОСОБА_2 незаконно порушує її майнові права спадкоємця на спадкове майно після смерті її матері ОСОБА_4 за заповітом. До складу спадкового майна серед іншого входить двокімнатна квартира ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 . Позивачка вважала, що ОСОБА_2 незаконно приватизував частки цієї квартири у 1998 році, оскільки не проживав постійно у цій квартирі з 1991 року та не був членом родини ОСОБА_4 на момент подачі нею заяви на приватизацію квартири. У статті 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України). Згідно з статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). На підставі статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. У відповідності до статті 1236 ЦК України, заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Таким чином, за правилами ЦК України, спадкова маса не може включати в себе майно, яке до моменту відкриття спадщини або складання заповіту не належить спадкодавцю, що виключає порушення прав позивача у даній справі. Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Згідно зі статтею 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом. Частиною третьою статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин. Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 грудня 2021 року у справі № 347/1370/19. Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Особливості приватизації житлових приміщень у гуртожитках визначаються законом. Частинами першою, третьою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Передача житлових приміщень у гуртожитках у власність мешканців гуртожитків здійснюється відповідно до закону. Громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, а рішення про приватизацію приймається уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, а передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації. У постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 591/6623/16-ц зазначено, що «Згідно частини десятої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків) у приватизації займаного ними житла, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 2 цього Закону, а саме не підлягають приватизації: квартири - музеї; квартири (будинки), розташовані на території закритих військових поселень, підприємств, установ і організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`ятників садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв-заповідників; кімнати в гуртожитках; квартири (будинки), які перебувають у аварійному стані; квартири, віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири, розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на ЧАЕС. Даний перелік підстав для відмови в приватизації квартири є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає». Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» саме на органи приватизації покладено обов`язок дотримуватись виконання законодавства під час проведення приватизації громадянами житла. Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 201/6092/17. Згідно із частиною одинадцятою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках, вирішуються судом. Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначена відповідна процедура здійснення передачі квартир державного та комунального житлового фонду у власність громадян, яка здійснюється лише уповноваженими на те органами, до числа яких суд не належить. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до приписів статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист. Суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право (див. постанову Верховного Суду від 18 квітня 2019 року в справі № 676/5226/14-ц (провадження № 61-5101св18)). Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові та не потребує перевірки обраного позивачем способу захисту і правової оцінки по суті спору (близька за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19, від 29 серпня 2023 року у справі № 910/5958/20, від 18 червня 2004 року у справі № 758/113/23, від 09 липня 2024 року у справі № 953/18523/20). У постанові Верховного Суду від 14 червня 2019 року в справі 910/6642/18 викладено правові висновки, згідно яких, вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного. Матеріали справи свідчать про те, що відповідно до розпорядження органу приватизації ВАТ «Дніпрошина» від 21 вересня 1998 року за № 4920 ОСОБА_4 та ОСОБА_2 безоплатно передано квартиру у власність та видано свідоцтво про право власності н житло, згідно якого вони отримали право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 44,7 кв. м, у спільну сумісну власність в рівних частках кожному. Отже, ОСОБА_2 та його мати ОСОБА_4 разом скористалися своїм правом на приватизацію квартири в якій проживали та були зареєстровані. Приватизація відбулась у законний спосіб та без порушення будь-яких норм та прав інших осіб. Будь-яких доказів того, що волевиявлення ОСОБА_4 на приватизацію спірної квартири спільно зі ОСОБА_2 не було вільним і не відповідало її волі, позивачкою не надано, як і не надано доказів того, що ОСОБА_4 за життя у судовому порядку оспорювала законність набуття ОСОБА_2 права власності на частину вказаної квартири. З огляду на викладене, апеляційний суд обґрунтовано вважав правильними висновки суду першої інстанції про те, що оскільки позивачка не була учасником спірних правовідносин, не брала участь у приватизації квартири, а отже яким саме чином було порушено її спадкове право чи право на приватизацію спірної квартири останньої належними доказами не підтверджено, то позовні вимоги не підлягають задоволенню за відсутності порушення прав та законних інтересів позивача. Верховний Суд вважає висновки судів попередніх інстанцій щодо незалучення органу державної влади та відповідно неналежного складу сторін у справі недоречними, оскільки, як правильно встановлено у оскаржуваних судових рішеннях, позивачкою не доведено порушення її прав та законних інтересів, що є самостійною підставою для відмови у позові. Водночас, Верховний Суд зазначає, що у силі частини другої статті 410 ЦПК України, згідно з якою не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань, вказані висновки не вплинули на правильне вирішення судами спору. З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 28 червня 2022 року у справі № 754/14628/17, від 19 квітня 2023 року у справі № 753/8506/19, від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц, від 27 лютого 2023 року у справі № 215/1765/21, та постановах Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12, від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12 є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99). Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04). Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають та за своїм змістом переважно свідчать про незгоду із встановленими судами обставинами та спрямовані на необхідність переоцінки доказів Верховним Судом, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. У межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що суди ухвалили оскаржувані судові рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, судом касаційної інстанції не встановлено. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (частини перша, третя статті 133 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України). Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи, витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц). У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України). Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами. Професійну правничу допомогу на стадії касаційного розгляду справи № 932/2640/22 ОСОБА_2 надавала адвокат Сустав Н. В., яка діяла на підставі ордеру на надання правничої допомоги серії АЕ № 1472770, виданого 08 лютого 2026 року відповідно до договору про надання правової (правничої) допомоги від 05 липня 2022 року №

138. У поданому до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якого діяв адвокат Сустав Н. В., зазначав про те, що розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, які він поніс у суді касаційної інстанції, складає 10 000,00 грн. Посилався на те, що докази на підтвердження понесених витрат будуть долучені. 24 березня 2026 року ОСОБА_2 , від імені якого діяв адвокат Сустав Н. В., подав до Верховного Суду докази понесення ним судових витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції. У квітні 2026 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, в якому висловлює позицію щодо заявленої суми судових витрат. Оцінюючи обґрунтованість заявленого відповідачем розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу за результатами перегляду справи в суді касаційної інстанції, колегія суддів ураховує наступне. Згідно з пунктом 4.1 договору про надання правової правничої допомоги від 05 липня 2022 року № 138, сторони узгодили, що гонорар адвоката за цим договором складає 1 600,00 грн за одну годну роботи. У разі необхідності надання клієнту правничої допомоги у вихідні (святкові) дні гонорар адвоката складає 2 200, грн за одну годину роботи. Відповідно до акту виконаних робіт (наданих послуг) від 09 лютого 2026 року в період з 05 лютого 2026 року до 09 лютого 2026 року адвокат Сустав Н. В. надала клієнту наступні послуги по підготовці та супроводженню судової справи № 932/2640/22 у Верховному Суді: ознайомлення з касаційною скаргою та подання відзиву. Кількість витраченого часу 6,25 год. Вартість 10 000,00 грн (розрахована за ставкою 1 600,00 грн за годину). Відповідно до платіжної інструкції від 17 лютого 2026 року № КВА2KL75AJ ОСОБА_2 частково сплатив вартість наданих адвокатом послуг у розмірі 4 000,00 грн. Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18). ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)). Під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд: - має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21); - з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені у частинах третій-п`ятій, дев`ятій статті 141 ЦПК України (а саме: пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами тощо) (близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21). Подібні висновки викладено також у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2024 року у cправі № 910/615/14 (№ 910/5042/22), від 26 вересня 2024 року у cправі № 910/11903/23, від 25 січня 2025 року у справі № 369/849/18. Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені у частині третій статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23). При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц). Враховуючи складність справи, суть спору, результат розгляду справи, характер наданих послуг, участь адвоката відповідача під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, що свідчить про його обізнаність з правовою проблематикою у справі, розгляд справи на стадії касаційного перегляду без участі сторін, необхідний час для підготовки відзиву на касаційну скаргу, а також необхідність дотримання критеріїв розумності та справедливості, колегія суддів дійшла висновку, що розумним та необхідним у межах перегляду цієї справи в суді касаційної інстанції є розмір судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4 000,00 грн. В іншій частині заява є необґрунтованою. Керуючись статтями 141, 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3, залишити без задоволення. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року залишити без змін. Заяву ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Сустав Наталія Валеріївна про розподіл судових витрат задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) витрати на професійну правничу допомогу, надану у суді касаційної інстанції, у розмірі 4 000,00 (чотири тисячі) грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник