Постанова Чернівецький апеляційний суд № 727/2102/19

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 липня 2026 року м. Чернівці справа № 727/2102/19 провадження № 22-ц/822/904/26 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Одинака О. О. суддів: Височанської Н. К., Перепелюк І. Б. за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д. учасники справи: позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 апеляційна скарга ОСОБА_2 на заочне рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 30 травня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу головуючий в суді першої інстанції суддя Іщенко І. В. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 . Просила суд розірвати шлюб між нею та ОСОБА_2 , який зареєстрований 23 лютого 1985 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції. Позов мотивований тим, що з спільне життя з відповідачем не склалося через різні погляди на життя та постійних сварок. Вказувала, що шлюбні відносини між ними фактично припинені. Спільне господарство не ведеться. Подальше спільне проживання та збереження шлюбу неможливі. Короткий зміст судових рішень Заочним рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців (після перейменування Чернівецький районний суд міста Чернівців) від 30 травня 2019 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено. Розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 23 лютого 1985 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис №

307. Ухвалюючи заочне рішення у справі суд виходив із того, що відповідач в судове засідання не з`явився, хоча своєчасно та належним чином був повідомлений про час та місце слухання справи, суд про причини неявки не повідомив. Оскільки представник позивачки не заперечував проти заочного розгляду справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для ухвалення заочного рішення на підставі наявних у справі доказів. Вирішуючи спір по суті суд встановив, що сім`я сторін остаточно розпалась. За висновком суду вказана обставина підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, в зв`язку з чим подальше збереження сім`ї є недоцільним, а тому позов слід задовольнити. Ухвалою Чернівецького районного суд міста Чернівців від 17 березня 2026 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 30 травня 2019 року залишено без задоволення. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу ОСОБА_2 посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, не здійснив повного дослідження доказів та неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд здійснив розгляд справи без належного повідомлення відповідача, що відповідно до частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення. Також суд першої інстанції не надав сторонам строку для примирення. Окрім цього, апелянт звертає увагу на те, що суд формально підійшов до вирішення спору. Всупереч вимогам частини другої статті 112 СК України, не було встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам хоча б одного з них. Наголошує, що незважаючи на розірвання шлюбу у 2019 році, сторони з того часу і дотепер (до квітня 2026 року) продовжують жити разом, ведуть спільне господарство, мають спільний побут та здійснюють спільну підприємницьку діяльність. Вказує на те, що про наявність заочного рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 30 травня 2019 року йому стало відомо лише у січні 2026 року зі слів дружини.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 23 лютого 1985 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб, про що Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції 23 лютого 1985 року складено актовий запис № 307, що підтверджується наявним в матеріалах справи оригіналом повторно виданого свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 . Відповідно до довідки про склад сім`ї від 04 лютого 2019 року, виданої відділом ведення реєстру територіальної громади міста Чернівці Чернівецької міської ради за адресою: АДРЕСА_1 , постійно проживають та зареєстровані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови. Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам закону, виходячи з наступного. Щодо підстав для скасування заочного рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 30 травня 2019 року Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається Цивільним процесуальним кодексом України (далі ЦПК України) та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною п`ятою статті 4 ЦПК України жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку. Глава 11 «Заочний розгляд справи» Розділу ІІІ «Позовне провадження» ЦПК України встановлює особливі умови та порядок проведення заочного розгляду справи, ухвалення заочного рішення, подання і розгляду заяви про його перегляд, а також скасування й оскарження цього рішення. За правилом частини першої статті 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи. Згідно зі статтею 281 ЦПК України про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу. Розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за правилами загального чи спрощеного позовного провадження з особливостями, встановленими цією главою. Статтею 282 ЦПК України визначено, що за формою і змістом заочне рішення повинно відповідати вимогам, встановленим статтями 263 і 265 цього Кодексу, і, крім цього, у ньому має бути зазначено строк і порядок подання заяви про його перегляд. Отже, заочне рішення є особливим актом правосуддя, ухвалення якого можливе виключно за сукупності чітко визначених процесуальним законом умов, зокрема, належного повідомлення відповідача, неподання відзиву, згода позивача на проведення заочного розгляду та постановлення ухвали про проведення заочного розгляду справи. З матеріалів справи апеляційним судом встановлено, що ухвалою суду першої інстанції від 17 квітня 2019 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання на 14 травня 2019 року. У підготовче судове засідання, призначене на 14 травня 2019 року, сторони не з`явились. Цього ж дня, суд першої інстанції постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначив справу до розгляду по суті у судовому засіданні на 30 травня 2019 року. Як вбачається з мотивувальної частини оскаржуваного рішення вирішуючи питання про заочний розгляд справи суд вказав на те, що представник позивачки не заперечував проти заочного розгляду справи, в зв`язку з чим суд дійшов висновку про наявність підстав для ухвалення заочного рішення на підставі наявних у справі доказів. Разом з цим в матеріалах справи відсутні докази щодо уповноваження Якімчук Е. В. інших осіб на її представництво у цій справі, як і відсутні будь-які заяви зі сторони позивачки щодо можливості заочного розгляду справи. За таких обставин судом першої інстанції не дотримано вимоги процесуального закону щодо обов`язкового елементу, який надає суду право ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, а саме не заперечення позивача проти заочного розгляду справи (пункт четвертий частини першої статті 280 ЦПК України). Отже, судом першої інстанції у цій частині допущено порушення норм процесуального права, оскільки правових підстав (наявність усіх чотирьох елементів для заочного розгляду справи) не було. Близькі за змістом висновки викладено у постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 759/11218/18 (провадження № 61-3610св20). Також в порушення вимог частини першої статті 281 ЦПК України суд першої інстанції ухвалу про заочний розгляд справи не постановляв, докази протилежного в матеріалах справи відсутні, як і відсутні відомості про оприлюднення відповідної ухвали у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Верховний Суд у постанові від 10 січня 2019 року у справі № 128/2057/17 (провадження № 61-896св18) сформував наступну правову позицію: «місцевий суд ухвалив заочне рішення у справі, не вирішивши питання щодо постановлення ухвали про заочний розгляд справи. Таким чином, у цій справі суд першої інстанції не мав передбачених законом підстав для ухвалення заочного рішення». Також Верховний суд у постанові від 11 грудня 2024 року у справі № 759/8583/24 (провадження № 61-13271св24) на підставі системного аналізу частини першої статті 280 ЦПК України, частини четвертої статті 223 ЦПК України, частини першої статті 281 ЦПК України дійшов наступного висновку: «суд першої інстанції може постановити заочне рішення у разі розгляду справи з повідомлення (викликом) сторін, за умови повторної неявки належним чином повідомленого відповідача у справі, який не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин, та за наявності ухвали суду про заочний розгляд справи». Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28 травня 2025 року у справі № 336/7062/21 (провадження № 61-1839св25). Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 (провадження № 14-507цс18): «У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення) (частина четверта стаття 169 ЦПК України у вказаній редакції). Отже, на момент ухвалення судом першої інстанції заочного рішення процесуальний закон передбачав, що заочний розгляд справи може відбуватися у випадку повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином. У цій справі станом на момент ухвалення заочного рішення відбулося лише одне судове засідання (27 листопада 2017 року). А тому для проведення заочного розгляду справи суд першої інстанції критерій повторної неявки відповідача не дотримав» (пункти 41-43 постанови). Відповідно до вищевикладених правових позицій Верховного Суду обов`язковою умовою проведення судом заочного розгляду справи та ухвалення рішення у такому порядку є повторна неявка відповідача, повідомленого належним чином, у судове засідання. Колегія суддів надаючи оцінку доводам апеляційної скарги ОСОБА_2 про його неналежне повідомлення про розгляд справи виходить із наступного. Як вбачається з матеріалів справи відповідач був належним чином повідомленим про призначення справи до розгляду у підготовчому судовому засіданні, призначеному на 14 травня 2019 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», яке направлялося за зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_2 (а. с. 19). Також відповідач був належним чином повідомленим про призначення справи до розгляду по суті у судовому засіданні на 30 травня 2019 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» (а. с. 25). У цій часині колегія суддів звертає увагу на те, що у розумінні пункту 5 частини шостої статті 272 ЦПК України проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за зареєстрованим місцем проживання вважається доказом належного вручення судового рішення учаснику справи. Аналогічний підхід застосований законодавцем й щодо вручення судової повістки, якою суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою (пункт 4 частини восьмої статті 128 ЦПК України). Щодо повернення до суду адресованого відповідачу поштового відправлення з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» колегія суддів звертає увагу на те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду. Аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17, Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б, від 21 січня 2021 року у справі № 910/16249/19, від 19 травня 2021 року у справі № 910/16033/20, від 20 липня 2021 року у справі № 916/1178/20, від 22 жовтня 2024 року у справі № 910/18480/20. Отже, доводи апеляційної скарги в частині неналежного повідомлення відповідача про розгляд справи у судових засіданнях, призначених на 14 та 30 травня 2019 року не знайшли свого підтвердження. Разом з цим, колегія суддів частково враховуючи доводи апеляційної скарги та вищенаведені правові позиції Верховного Суду не може залишити поза увагою те, що ухвалення заочного рішення у справі відбулося у першому судовому засіданні з розгляду справи по суті. У цій частині положення ЦПК України чітко розмежовують підготовче провадження із проведенням підготовчого засідання, його особливості, строки проведення (Глава 3 Розділу III) та розгляд цивільної справи по суті із проведенням судового засідання (Глава 6 Розділу ІІІ). Частина четверта статті 223 ЦПК України, яка, зокрема, передбачає, що у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення), стосується розгляду справи по суті, у зв`язку з чим регулятивний вплив цієї статті не поширюється на випадок неявки відповідача у перше судове засідання з розгляду справи по суті після неявки такого учасника справи у підготовче засідання Отже, заочний розгляд може мати місце лише в тому випадку, якщо відповідач, який був належним чином повідомлений про дату час та місце розгляду справи, повторно не з`явився саме в судове засідання, а не в підготовче засідання. Близькі за змістом висновки викладено у постанові Верховного Суду від 01 листопада 2023 року у справі № 182/4364/19 (провадження № 61-8656св23). На користь такого підходу вказує й те, що ЦПК України не наділяє суд повноваженнями вирішувати питання про заочний розгляд справи за результатами підготовчого засідання. Так, відповідно до частини другої статті 200 ЦПК України за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про: 1) залишення позовної заяви без розгляду; 2) закриття провадження у справі; 3) закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті. У справі, що переглядається, суд першої інстанції призначив розгляд справи по суті на 30 травня 2019 року і в цьому ж першому судовому засіданні ухвалив заочне рішення. Отже, аналіз матеріалів справи свідчить про те, що неявка ОСОБА_2 у судове засідання, призначене на 30 травня 2019 року, не була повторною, в зв`язку з чим у суду першої інстанції не було передбачених законом підстав для ухвалення заочного рішення. Верховний суд у постанові від 06 лютого 2018 року у справі № 755/2720/16-ц (провадження № 61-1411св18) з урахуванням тієї обставини, що неявка відповідача в судове засідання не була повторною дійшов висновку, що у суду не було підстав розглядати цього дня указану справу за відсутності відповідача, якого взагалі не було повідомлено про розгляд справи, і постановляти заочне рішення. Розглянувши справу за відсутності відповідача, суд порушив його права на учать у судовому процесі. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 289/2207/127 (провадження № 14-506цс19) вказано, що якщо в матеріалах справи немає доказів інформування відповідача про час та місце розгляду справи, то він не може вважатися повідомленим належним чином. У цих випадках не буде підстав для заочного розгляду цивільної справи. Матеріали справи не містять відомостей про повідомлення відповідача у визначеному процесуальним законом порядку, відтак апеляційний суд зазначив про неналежне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання у суді першої інстанції як безумовну підставу для скасування заочного рішення суду першої інстанції. Розгляд справи за відсутності учасника, щодо якого немає відомостей про його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, є порушенням статті 6 Конвенції про права особи на справедливий судовий розгляд та статей 8, 128-130, 372 ЦПК України, які передбачають, що ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду справи, врегульовують порядок повідомлення учасників справи про дату судового засідання та наслідки неявки в судове засідання. За таких обставин відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2 був належним чином повідомлений про розгляд справи в суді першої інстанції, оскільки заочний розгляд справи відбувся без дотримання обов`язкового елементу, який надає суду право ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, а саме відповідач, який був належним чином повідомлений про дату час та місце розгляду справи, повторно не з`явився саме в судове засідання. Зважаючи на фактичні обставини цієї справи, колегія суддів акцентує увагу на тому, що розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція). Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які мають бути справедливими. Учасники справи мають право: подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб (пункти 2, 3 частини першої стаття 43 ЦПК України). Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. У пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява № 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Всупереч вищенаведеним нормам процесуального права, положенням Конвенції та практиці ЄСПЛ суд першої інстанції розглянув і вирішив справу за відсутності відповідача ОСОБА_2 , щодо якої немає відомостей про його належне повідомлення про час та місце розгляду справи, про що він зазначив у апеляційній скарзі, у зв`язку з чим порушено його право брати участь в судових засіданнях, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб. Отже, частково доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене заочне рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку про наявність обов`язкових підстав для скасування заочного рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. Щодо вирішення спору по суті Як вбачається зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 як на підставу позову посилалася на те, що шлюбні відносини між сторонами припинені, спільного господарства не ведуть, а подальше збереження шлюбу є неможливим в силу невідворотної втрати між ними почуттів любові та поваги. За таких обставин, вважала, що надання сторонам строку для примирення є недоцільним, а шлюб підлягає розірванню. В свою чергу ОСОБА_2 , як у заяві про перегляд заочного рішення, так і в апеляційній скарзі, посилався на те, що сторони не припинили фактичних шлюбних відносин і надалі продовжують проживати однією сім`єю, мають спільний побут та бюджет. Колегія суддів надаючи оцінку спірним правовідносинам з урахуванням позиції сторін та доказів, поданих на підтвердження обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, виходить із наступного. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Згідно з вимогами частини першої статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Аналогічні положення містяться в частині першій статті 24 СК України, згідно з якою шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом. Відповідно до частини третьої статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України. Згідно з частиною першою статті 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. За змістом статті 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Відповідно до статті 111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. Частиною сьомою статті 240 ЦПК України передбачено, що у справі про розірвання шлюбу суд може зупинити розгляд справи і призначити строк для примирення подружжя, який не може перевищувати шість місяців, крім випадків, передбачених частиною другою статті 111 Сімейного кодексу України. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що надання подружжю строку для примирення є правом, а не обов`язком суду. При цьому визначення тривалості такого строку здійснюється судом з урахуванням конкретних обставин справи, позиції сторін, реальної можливості примирення та необхідності дотримання розумних строків розгляду справи. При цьому колегія суддів враховує, що бажання одного з подружжя зберегти шлюб, за відсутності відповідної волі іншого з подружжя, не свідчить про існування реальної можливості примирення сторін і не може бути підставою для примушування особи до збереження шлюбних відносин. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року у справі № 761/33261/16-ц (провадження № 61-33349св18) зроблено висновок щодо застосування статті 111 СК України та вказано, що «примирення подружжя здійснюється судом лише за умови, що це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя. Надання додаткового строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов`язком». Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року по справі № 206/3459/16-ц (провадження № 61-21621св17). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Згідно із частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частина третя статті 89 ЦПК України). З огляду на наведене колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 на підтвердження обставини припинення фактичних шлюбних відносин та наявності підстав відповідно до частини другої статті 112 СК України, за наявності яких суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу, під час розгляду справи у суді першої інстанції будь-яких доказів не подавала. За приписами частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. В силу наведеного та реалізації ОСОБА_1 права на подачу доказів у справі на власний розсуд, апеляційний суд позбавлений можливості перевірити фактичні взаємини подружжя та дійсні причини позову про розірвання шлюбу, які існували на час пред`явлення позову у лютому 2019 року, особливо за відсутності в матеріалах справи належних та допустимих доказів на підтвердження обставин зазначених у позовній заяві. Разом з цим, колегія суддів з вищенаведених мотивів також не може вважати доведеними обставини щодо подальшого проживання сторін однією сім`єю та наявності фактичних шлюбних відносин, як на час звернення позивачки із цим позовом, так і після ухвалення рішення про розірвання шлюбу, на які посилався ОСОБА_1 . Вирішуючи спір по суті, колегія суддів враховує, що шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 11 листопада 2020 року у справі № 369/7035/18 (провадження № 61-1658св20). ОСОБА_1 у заявах по суті спору категорично заперечувала проти збереження шлюбу між сторонами. Така позиція позивачки є послідовною та категоричною. Верховний Суд у постанові від 25 березня 2026 року у справі № 444/4951/24 (провадження № 61-15767св25) вказав на те, що відмова у розірванні шлюбу всупереч чітко вираженій волі одного з подружжя є фактичним примушуванням до збереження шлюбу, що є недопустимим. З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 слід розірвати, оскільки протилежний підхід суперечитиме інтересам позивачки та основним принципам інституту шлюбу, який ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, та фактично зводитиметься до примушення дружини та чоловіка проживати разом. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Згідно з пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Враховуючи наведене вище, заочне рішення суду першої інстанції від 30 травня 2019 року ухвалено з порушенням норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З наявних в матеріалах справи доказів встановлено, що ОСОБА_1 у встановленому порядку та розмірі сплачено судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 768 гривень 40 копійок. Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено повністю. З урахуванням викладеного з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пропорційно до задоволених позовних вимог підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору у сумі 768 гривень 40 копійок. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Заочне рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 30 травня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задовольнити. Розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований 23 лютого 1985 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис №

307. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у сумі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 15 липня 2026 року. Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК Судді : Наталія ВИСОЧАНСЬКА Ірина ПЕРЕПЕЛЮК