Постанова 4818 № 953/6700/25

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 14 липня 2026 року м. Харків справа №953/6700/25 провадження № 22-ц/818/2424/26 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В., суддів: Мальованого Ю.М., Яцини В.Б.,, за участю секретаря Шнайдер Д.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення 3% річних та інфляційних витрат за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» на заочне рішення Новобаварського районного суду м. Харкова від 16 грудня 2025 року, постановлене під головуванням судді Рубіжного С.О., в с т а н о в и в: У червні 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення 3% річних та інфляційних витрат в загальному розмірі 231 695, 29 грн та судові витрати. Заочним рішенням Новобоварського районного суду м. Харкова від 16 грудня 2025 року в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» відмовлено. В апеляційній скарзі Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповноту з`ясування обставин, що мають значення для справи. Зазначає, що суд першої інстанції не встановив жодної норми закону, яка б пов`язувала можливість реалізації права вимоги до боржника із обов`язковим поданням доказів внутрішніх розрахунків між первісним та новим кредитором. Правова позиція Верховного Суду, на яку послався суд першої інстанції, стосується питань заміни сторони у виконавчому провадженні, а не розгляду позову про стягнення заборгованості у позовному провадженні, а тому не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Якщо кредитор вже скористався судовим захистом та рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов`язання вже не є натуральним, а кредитор має право на отримання сум передбачених ст. 625 ЦК України, у тому числі, за останні три роки до моменту пред`явлення позову». Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, фактично позбавив Позивача можливості реалізувати гарантоване законом право на компенсацію майнових втрат, спричинених тривалим невиконанням грошового зобов`язання, що суперечить принципу правової визначеності та ефективного судового захисту. Мотивуючи відмову, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що відсутність доказів дотримання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та сплив відповідного строку нібито унеможливлюють захист права кредитора шляхом стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України. Такий підхід є помилковим, оскільки ґрунтується на неправильному ототожненні основної вимоги зі спеціальною компенсаційною вимогою, передбаченою законом. Отже, суд першої інстанції, неправильно застосувавши норми матеріального права та не врахувавши правові висновки Верховного Суду, дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, що є самостійною підставою для скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ТОВ «ФК «Гефест», суд першої інстанції виходив з тих обставин, що враховуючи, що строк для пред`явлення до виконання виконавчого листа на виконання виконавчого документу рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 15 березня 2016 року у цивільній справі № 644/6718/13-ц сплив, не вбачається підстав для стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних витрат, оскільки основна вимога кредитора про стягнення заборгованості за кредитним договором у цьому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. За відсутністю доказів виконання умов договору відступлення права вимоги в частині здійснення сплати коштів банку новим кредитором, відсутність доказів існування виконавчого провадження або дотримання строку пред`явлення рішення суду до примусового виконання від якого залежить право на стягнення за ст. 625 ЦК України, судового рішення про заміну сторони виконавчого провадження (у виконавчому листі) суд вважав позов необґрунтованим та таким що не підлягає задоволенню. Такі висновки суду першої інстанції, відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судовим розглядом встановлено та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2008 року у справі №2-1248/2008 стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 на користь філії ВАТ КБ «Надра» заборгованості за договором в сумі 350 875,46 грн.(а.с.10) Відповідно до Договору №GL3N24068 про відступлення прав вимоги від 20.09.2019 року укладеного між ПАТ «КБ «Надра» та Товариством з обмеженою відповідальністю ФК Гефест», ПАТ «КБ «Надра» відступає Новому кредитору ТОВ «ФК «Гефест» належні Банку, а Новий кредитор набуває права вимоги до позичальників, заставодавців (іпотекодавців) та поручителів, зазначених у Додатку №1 до цього Договору. Відповідно до Додатку №1 до Договору №GL3N24068 про відступлення прав вимоги від 20.05.2019 року, містить інформацію про передачу прав вимоги до ОСОБА_1 , що виникли на підставі Кредитного договору №6/4/2007/840-К/278 від 17.04.2007 року, до ОСОБА_2 , що виникли на підстав Договору поруки №6/4/2007/840-П/280 від 17.04.2007 року, до ОСОБА_3 , що виникли на підстав Договору поруки №6/4/2007/840-П/279 від 17.04.2007 року. Станом на дату подачі позову, вищезазначене рішення не виконано (а.с. 11-16). Як на підставу позовних вимог ТОВ «ФК «Гефест» посилався на те, що 17.04.2007 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 (далі Відповідач 1) укладено Кредитний договір №6/4/2007/840-К/278 (далі Кредитний договір), відповідно до якого Банк надав кредит в сумі 60 000,00 дол. США, зі строком до 16.04.2027 року, та зі ставкою за користування кредитом в розмірі 12,49% річних. З метою забезпечення виконання зобов`язання за Кредитним договором, 17.04.2007 року між Банком та ОСОБА_2 (далі Відповідач 2), та ОСОБА_3 (далі - Відповідач 3) укладено Договори поруки №6/4/2007/840-П/280 та №6/4/2007/840-П/279 згідно якого Відповідач 2 та Відповідач 3 поручалися перед Банком за виконання Відповідачем 1 зобов`язання за Кредитним договором. 24.04.2008 року Московським районним судом м. Харкова ухвалено заочне рішення у справі №2-1248/2008 про стягнення солідарно з Відповідача 1, Відповідача 2 та Відповідача 3 на користь ВАТ КБ «Надра» заборгованості за Кредитним договором в сумі 350 875,46 грн. 20.09.2019 року між ПАТ «КБ «Надра» та Товариством з обмеженою відповідальністю ФК Гефест» (надалі Правонаступник Стягувача) укладено Договір №GL3N24068 про відступлення прав вимоги, відповідно до п.1 якого Банк - ПАТ «КБ «Надра» відступає Новому кредитору ТОВ «ФК «Гефест» належні Банку, а Новий кредитор набуває права вимоги до позичальників, заставодавців (іпотекодавців) та поручителів, зазначених у Додатку №1 до цього Договору. Новий кредитор в день укладення цього Договору, набуває усі права кредитора. Додаток №1 до Договору №GL3N24068 про відступлення прав вимоги від 20.05.2019 року, містить інформацію про передачу прав вимоги до ОСОБА_1 , що виникли на підставі Кредитного договору №6/4/2007/840-К/278 від 17.04.2007 року, до ОСОБА_2 , що виникли на підстав Договору поруки №6/4/2007/840-П/280 від 17.04.2007 року, до ОСОБА_3 , що виникли на підстав Договору поруки №6/4/2007/840-П/279 від 17.04.2007 року. Оскільки, на дату подачі позову, вищезазначене рішення не виконано, Товариство було вимушено звернутись з позовом для захисту своїх прав. Щодо набуття права вимоги новим кредитором, судова колегія зазначає наступне. Відповідно до ст.512, 514 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов`язку боржника третьою особою. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року у справі № 755/10072/19 (провадження № 61-4688св21), вказано, що «згідно з пунктом 2 договору про відступлення права вимоги від 26 березня 2019 року № 0002/19/5, укладеного між ПАТ «Банк Форум» і ТОВ «ФК «Веста», новий кредитор в день укладення цього договору, але в будь-якому разі не раніше моменту отримання банком у повному обсязі коштів відповідно до пункту 4 цього договору, набуває право вимагати належного виконання боржниками зобов`язань за основними договорами та інше. Разом із тим ні акта приймання-передачі документації, ні доказу сплати коштів, зазначених у пункті 4 договору від 26 березня 2019 року № 0002/19/5, заявник не надав. Суди не звернули уваги на те, що в матеріалах справи немає доказів на підтвердження обставин здійснення повної оплати за договором відступлення на час або після його укладення, тобто доказів, які підтверджували б належність виконання заявником своїх зобов`язань за договором від 26 березня 2019 року № 0002/19/5, та дійшли передчасного висновку про автоматичний перехід прав вимоги до нового кредитора. Наведені обставини є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні заяви про заміну сторони виконавчого провадження правонаступником у цій справі. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16 (пункти 10.19 - 10.22)». Пунктом 2 договору відступлення права вимоги передбачено, що за цим договором новий кредитор в день укладення цього договору, але в будь-якому випадку не раніше моменту отримання банком у повному обсязі коштів відповідно до пункту 4 цього договору набуває усі права кредитора за основними договорами, включаючи: право вимагати належного виконання боржниками зобов`язань за основними договорами, сплати боржниками грошових коштів, процентів, штрафних санкцій у розмірах, вказаних у додатку № 1 до цього договору, передачі предметів забезпечення в рахунок виконання зобов`язань тощо. Як вбачається з пункту 3 цього договору банк та новий кредитор зобов`язані повідомити боржників про відступлення права вимоги за основними договорами протягом 5 календарних днів з моменту набрання чинності цим договором у порядку, передбаченому чинним законодавством або відповідним основним договором. Пунктом 4 договору передбачено, що сторони домовились, що за відступлення права вимоги за основними договорами відповідно до цього договору новий кредитор сплачує банку грошові кошти у сумі 10 036 465,13 грн. Доказів на оплату новим кредитором банку грошових коштів у сумі 10 036 465,13 грн матеріали справи не містять. Тому висновок суду в цій частині відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. Щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат, судова колегія виходить з наступного. Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2008 року у справі №2-1248/2008 стягнуто ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 на користь філії ВАТ КБ «Надра» заборгованості за договором в сумі 350 875,46 грн Рішення суду до теперішнього часу не виконано. Представником позивача надано розрахунок 3% річних за порушення зобов`язання з повернення кредиту, що зафіксовано в рішенні суду, в розмірі 350 875,46 грн. розраховані за період: 30.03.2017р. 29.03.2018р.- 10 526,26 грн. (350 875,46 * 3% річних); 30.03.2018р. 29.03.2019р.- 10 526,26 грн. (350 875,46 * 3% річних); 30.03.2019р. 29.03.2020р.- 10 526,26 грн. (350 875,46 * 3% річних); 30.03.2020р. - 29.03.2021р. 10 526,26 грн. (350 875,46 * 3% річних); 30.03.2021р. - 23.02.2022р. (349 днів) 10 064,83 грн. (350 875,46 * 3% річних /365 *349), що разом складає 52 169,87 гривень. Індекс інфляції нараховано за весь період порушення грошового зобов`язання, але стягненню підлягають лише в межах строку позовної давності, який ст. 257 ЦК України встановлений тривалістю у три роки. Розрахунок індексу інфляції за порушення зобов`язання з повернення кредиту в сумі 350 875,46 грн. за період з 30.03.2017 23.02.2022. Розраховується за формулою: [Інфляційні нарахування] = [Сума боргу] х [Сукупний індекс інфляції] / 100% - [Сума боргу], де: [Сума боргу] сума простроченого боргу.; [Сукупний індекс інфляції] добуток щомісячних індексів за відповідний період. Сукупний індекс інфляції за період з 30.03.2017 23.02.2022 складає 151,165%. Інфляційне нарахування на заборгованість в сумі 350 875,46 грн. за період з 30.03.2017 23.02.2022, складає 179 525,42 гривень (350 875,46*151,165% /100% - 350 875,46 = 179 525,42) Таким чином 3% річних та інфляційні втрати за невиконання грошового зобов`язання, що підлягають стягненню, складають 231 695,29 Згідно положень ст. ст. 525, 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Період нарахування коштів відповідно до ст. 625 ЦК України, позивачем здійснено з урахуванням вимог: закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Вказаний Закон набрав законної сили з 02 квітня 2020 року. Пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання на підставі заочного рішення Московського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2008 року, сплив. Доказів, щодо наявності відкритого виконавчого провадження, або наявності процесуального рішення щодо поновлення строку на пред`явлення виконавчого листа до виконання матеріали справи не містять. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1). Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд. Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін. Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші]. Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»). Оскільки, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини). Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження. Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання. Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження». До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження». Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними. Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача. Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем. Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку. Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання. Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення. Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном. У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили. Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку. У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою. Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними. З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном. Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права. Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників. Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання. Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України. За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності. При цьому судова колегія враховує, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності. Разом з тим у спірній ситуації керується таким. Згідно із частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів. З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача). За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності. Даний висновок узгоджується із висновком викладеним у постанові ВП ВС від 11.02.2026 року справа № 754/511/23. Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції вірно вирішив справу на підставі досліджених в судовому засіданні доказів та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Доводи апеляційної скарги висновки суду не спростовують. Звертаючись до суду із даним позовом, Товариство наголошувало, що відповідно до Договору №GL3N24068 про відступлення прав вимоги від 20.09.2019 року укладеного між ПАТ «КБ «Надра» та Товариством з обмеженою відповідальністю ФК Гефест», ПАТ «КБ «Надра» відступає Новому кредитору ТОВ «ФК «Гефест» належні Банку, а Новий кредитор набуває права вимоги до позичальників, заставодавців (іпотекодавців) та поручителів, зазначених у Додатку №1 до цього Договору. Відповідно до Додатку №1 до Договору №GL3N24068 про відступлення прав вимоги від 20.05.2019 року, містить інформацію про передачу прав вимоги до ОСОБА_1 , що виникли на підставі Кредитного договору №6/4/2007/840-К/278 від 17.04.2007 року, до ОСОБА_2 , що виникли на підстав Договору поруки №6/4/2007/840-П/280 від 17.04.2007 року, до ОСОБА_3 , що виникли на підстав Договору поруки №6/4/2007/840-П/279 від 17.04.2007 року(а.с. 11-16). При цьому, позивачем не надано доказів на оплату новим кредитором банку грошові кошти у сумі 10 036 465,13 грн, суду не надано. Принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог (ст.ст.12, 81 ЦПК України). Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторін. Тобто, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги ТОВ «ФК Гефест» надано до суду апеляційної інстанції оригінал квитанції про оплату кредитором банку грошових коштів у сумі 10 036 465,13 грн за договором №GL3N24068 про відступлення прав вимоги від 20.09.2019 року. З матеріалів справи вбачається, що оригінал квитанції про оплату кредитором банку грошових коштів у сумі 10 036 465,13 грн за договором №GL3N24068 про відступлення прав вимоги від 20.09.2019 року подана лише до суду апеляційної інстанції. Колегія суддів не приймає зазначений доказ по справі з огляду на таке. Частинами другою, третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Апеляційний суд при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, так і за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції, крім випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті. За змістом пункту 6 частини другої статті 356, частини третьої статті 367 та пункту 1 частини першої статті 376 ЦПК апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувались із порушенням установленого порядку. Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з`явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень. При цьому колегія суддів виходить з того, що позивач у справі є юридичною особою, яка звертаючись до суду із вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором, має дані про обставини укладання кредитного договору. Довідка про рух коштів по картці знаходилась у позивача. При цьому зазначений доказ до суду першої інстанції не надавався. Про наявність будь-яких перешкод у наданні суду першої інстанції вказаного доказу, матеріали справи не містять. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно вирішив справу на підставі досліджених в судовому засіданні доказів та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в оскаржуваній частині. Висновок суду про недоведеність позовних вимог відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. Рішення суду ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Проаналізувавши встановлені обставини справи, та надавши їм правову оцінку, з урахуванням зазначених вище положень діючого законодавства, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування або зміни рішення суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» - залишити без задоволення. Рішення Новобоварського районного суду м. Харкова від 16 грудня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Ю.М. Мальований В.Б. Яцина