Постанова КЦС ВС № 757/36687/21-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2026 року м. Київ справа № 757/36687/21 провадження № 61-13639св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Сердюка В. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Кабінет Міністрів України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», в інтересах якого діє Залізняк Іван Іванович, на постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року у складі колегії суддів ОСОБА_4, Голуб С. А., Таргоній Д. О., та касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 25 грудня 2025 року Кафідової О. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А., ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Державний ощадний банк України», банк) про стягнення заробітної плати. Позов мотивовано тим, що 04 грудня 2014 року між ПАТ «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є АТ «Державний ощадний банк України», та ОСОБА_1 укладено контракт, яким врегульовано трудові відносини між сторонами щодо виконання позивачем роботи на посаді заступника голови Правління АТ «Державний ощадний банк України». До цього контракту в подальшому укладено додаткові угоди від 03 серпня 2017 року, від 03 грудня 2019 року та від 29 липня 2020 року. Згідно з пунктом 3.1 вказаного контракту (у редакції від 03 серпня 2017 року) посадовий оклад позивача становив 256 000,00 грн. При зміні розміру мінімальної заробітної плати, встановленої чинним законодавством України, розмір посадового окладу позивача мав перераховуватися та встановлюватися у сумі, кратній вісімдесяти розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої чинним законодавством України. Контракт було припинено 05 квітня 2021 року. Позивача звільнено з АТ «Державний ощадний банк України». У період з квітня 2020 року до вересня 2020 року відповідач виплатив позивачу посадовий оклад у розмірі 47 230,00 грн за кожний місяць роботи, що за вказаний період часу є меншим, ніж сума посадового окладу, яка підлягала сплаті позивачу відповідно до умов контракту. Позивач вважав, що відповідач не мав права самостійно зменшувати посадовий оклад позивача без внесення відповідних змін до контракту, укладеного між сторонами, в якому визначено цей посадовий оклад. Таким чином, відповідач не доплатив позивачу 2 005 820,00 грн заробітної плати. Виходячи з наведеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути з АТ «Державний ощадний банк України» на свою користь 2 005 820,00 грн заборгованості із заробітної плати. Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Печерський районний суд міста Києва рішенням від 27 березня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що АТ «Державний ощадний банк України», маючи статус державного банку, є суб`єктом, на якого поширюються як пункт 10 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», так і розпорядження Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2020 року № 479-р. Вказаними нормами імперативно визначено розмір, до якого зменшується заробітна плата членів правління державних банків, а також встановлено, що таке зменшення відбувається одразу, оскільки безпосередньо дано вказівку застосовувати норму Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» вже у квітні 2020 року. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» запровадив щодо відповідача спеціальне регулювання процедури зміни умов оплати праці, оскільки його механізми не допускають та не передбачають додаткових можливостей та гарантій, що встановлені загальними нормами (зокрема, попереднє повідомлення про зміну умов оплати праці чи внесення відповідних змін до трудових контрактів). Відповідно до пункту 8 роз`яснення Мінекономрозвитку України (відповідального за сферу трудових відносин) щодо виплати заробітних плат відповідно до Закону № 5532, яке було поширене листом від 23 квітня 2020 року № 3502-06/26135-01 та оприлюднене на офіційній веб-сторінці Мінекономрозвитку України, визначено, що положеннями статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та пункту 10 прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не вносяться зміни до умов оплати праці, тому попередження працівників про запровадження нових або про зміну діючих умов оплати праці у бік погіршення не застосовується (стаття 103 КЗпП України і стаття 29 Закону України «Про оплату праці»). Таким чином, норми Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та підзаконних актів, виданих на його виконання щодо членів правління, розпочинають свою дію відразу з часу прийняття та не передбачають процедури внесення змін до контрактів членів правління банку. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» передбачає спеціальну, обов`язкову для окремих суб`єктів, до яких відноситься і АТ «Державний ощадний банк України», процедуру зміни винагороди (зміни розміру заробітної плати), що стосується позивача, та яка в імперативному порядку вимагає зменшення розміру винагороди, передбаченої загальними нормами, на які посилається позивач. Норми Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», прийняті як тимчасовий захід на період до завершення карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, повинні застосовуватись як спеціальні по відношенню до загальних норм, що регулюють загальну процедуру зміни розміру оплати праці. Наглядовою радою АТ «Державний ощадний банк України» приймалося рішення про виплату винагороди членам Правління у зменшеному розмірі на виконання пункту 10 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Отже, в цьому випадку зміна оплати праці відбулась не у зв`язку з рішенням органу правління банку істотно зменшити розмір заробітної плати членам правління банку, а у зв`язку з виконанням імперативної вимоги Закону щодо зменшення заробітної плати членів правління державних банків, оскільки таке зменшення відбулося одразу, у зв`язку із застосуванням Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» вже у квітні 2020 року. Доводи позивача про те, що банк при зміні розміру оплати праці позивача повинен керуватися нормами КЗпП України щодо порядку зміни істотних умов трудового договору суд оцінив критично, оскільки на час впровадження розміру заробітної плати членам Правління банку Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» був чинний, не скасований, не змінений та не визнаний неконституційним, тому у Наглядової ради банку не було обов`язку повідомляти працівників про істотні зміни умов оплати праці, крім того, така інформація була загально відома. Оскільки норми Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» про обмеження винагороди імперативно визначають розмір, до якого зменшується заробітна плата усіх без винятку членів правління державних банків, а також встановлюють, що таке зменшення відбувається одразу, так як безпосередньо дано вказівку застосовувати норму зазначеного Закону вже у квітні 2020 року, то банк обґрунтовано вважав, що внаслідок прийняття Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», який набрав чинності з 18 квітня 2020 року, він не мав правових підстав для нарахування та виплати винагороди без застосування обмежень, встановлених даним Законом, при цьому у нього були відсутні можливість і повноваження обирати, який саме нормативно-правовий акт застосовувати, натомість наявний обов`язок виконувати приписи та вимоги чинного законодавства. Печерський районний суд міста Києва додатковим рішенням від 27 липня 2023 року заяву представника відповідача АТ «Державний ощадний банк України» адвоката Дядюка Є. М. про ухвалення додаткового рішення та про приєднання доказів фактично понесених судових витрат, пов`язаних із розглядом справи, задовольнив. Стягнув із ОСОБА_1 на користь АТ «Державний ощадний банк України» 307 200,00 грн витрат на правову допомогу. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що під час ухвалення рішення судом не вирішено питання про стягнення з позивача понесених відповідачем судових витрат на правничу допомогу, оскільки на час ухвалення судового рішення відповідач не надав суду документального підтвердження розміру здійснених ним витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, оформлених у встановленому законом порядку, детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом. У відзиві на позовну заяву представник відповідача зазначав, що остаточний розмір судових витрат на правничу допомогу буде встановлений пізніше у повному обсязі. Відповідачем надано документально підтверджені докази щодо обсягу наданих адвокатами послуг і виконаних робіт та їх вартості, що підлягає сплаті позивачем, у розмірі 307 200,00 грн (307 912,62 грн - 712,62 грн додаткових витрат). Із встановлених судом обставин справи вбачається, що витрати на професійну правничу допомогу, заявлені до стягнення представником відповідача, є обґрунтованими, тобто підтвердженими належними доказами. Оскільки суд відмовив у задоволенні позову в повному обсязі, з позивача на користь відповідача підлягає стягненню 307 200,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Суд вважав, що представником позивача не подано належних та допустимих доказів на спростування витрат відповідача на правничу допомогу та не доведено неспівмірності розміру цих витрат із складністю справи та ціною позову. Київський апеляційний суд постановою від 23 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2023 року залишив без задоволення, рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2023 року залишив без змін. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 липня 2023 року задовольнив частково, додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 липня 2023 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким заяву відповідача АТ «Державний ощадний банк України» про стягнення витрат на правову допомогу залишив без розгляду. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», який набрав чинності 18 квітня 2020 року, запроваджені обмеження щодо розміру винагороди за працю за деякими категоріями посад. Зокрема, пунктом 10 розділу II «Прикінцеві положення» цього Закону встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, місячна винагорода і заробітна плата керівникам, членам виконавчих органів та наглядових рад суб`єктів господарювання державного сектору економіки (включаючи державні банки), управління якими здійснюється відповідно до законодавства про управління об`єктами державної власності (включаючи Закон України «Про банки і банківську діяльність»), визначається у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності та оплата щорічної відпустки. Відповідно до положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» Кабінет Міністрів України зобов`язаний вжити заходів щодо виконання вказаного пункту Закону. Згідно із статтею 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» державний банк - це банк, 100 відсотків статутного капіталу якого належить державі. Єдиним акціонером державного банку є держава. Функції з управління корпоративними правами держави у державному банку здійснює Кабінет Міністрів України. Орган, що здійснює управління корпоративними правами держави у державному банку, також виконує функції вищого органу управління державного банку. Іншими органами управління державного банку є наглядова рада державного банку та правління державного банку. Виконавчим органом державного банку, що здійснює поточне управління діяльністю державного банку, є правління державного банку. Згідно з пунктами 1, 8 статуту АТ «Державний ощадний банк України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 лютого 2003 року № 261 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2022 року № 958), АТ «Державний ощадний банк України» є державним банком. Єдиним акціонером банку, якому належить 100 відсотків акцій у статутному капіталі банку, є держава. Функції з управління корпоративними правами держави у банку здійснює Кабінет Міністрів України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2020 року № 479-р «Деякі питання виплати заробітної плати та винагороди керівникам акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», на виконання норм Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», рекомендовано Наглядовій раді АТ «Державний ощадний банк України» у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, забезпечити в межах власних повноважень виплату голові та членам Правління АТ «Державний ощадний банк України» заробітної плати у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. При цьому, в зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності та оплата щорічної відпустки; членам Наглядової ради АТ «Державний ощадний банк України» забезпечити вжиття заходів, спрямованих на отримання сум винагороди у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. АТ Державний ощадний банк України», маючи статус державного банку, є суб`єктом, на якого поширюються як пункт 10 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», так і розпорядження Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2020 року № 479-р. Вказаною нормою Закону імперативно визначено розмір, до якого зменшується заробітна плата членів правління державних банків, а також встановлено, що таке зменшення відбувається одразу, оскільки безпосередньо дано вказівку застосовувати норму Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» вже у квітні 2020 року. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» запровадив щодо відповідача спеціальне регулювання процедури зміни умов оплати праці, оскільки його механізми не допускають та не передбачають додаткових можливостей та гарантій, що встановлені загальними нормами (зокрема, попереднє повідомлення про зміну умов оплати праці чи внесення відповідних змін до трудових контрактів). Відповідно до статті 94 КЗпП України, питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про оплату праці», держава здійснює регулювання умов праці найманих працівником шляхом, в тому числі, встановлення розміру та умов оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній власності. При цьому законодавство не встановлює, що таке своє право держава повинна реалізовувати в якому-небудь спеціальному порядку (наприклад, згода співробітника або попереднє повідомлення). Отже, ухвалення Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» є прикладом реалізації такого права на встановлення розміру оплати праці. Відповідно до пункту 8 роз`яснення Мінекономрозвитку України (відповідального за сферу трудових відносин) щодо виплати заробітних плат відповідно до Закону № 5532, яке було поширене листом від 23 квітня 2020 року № 3502-06/26135-01 та оприлюднене на офіційній веб-сторінці Мінекономрозвитку України, визначено, що положеннями статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та пунктом 10 прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не вносяться зміни до умов оплати праці, тому попередження працівників про запровадження нових або про зміну діючих умов оплати праці у бік погіршення не застосовується (стаття 103 КЗпП України і стаття 29 Закону України «Про оплату праці»). Таким чином, норми Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та підзаконних актів, виданих на його виконання щодо членів правління, розпочинають свою дію відразу з часу прийняття та не передбачають процедури внесення змін до контрактів членів правління банку. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» передбачає спеціальну, обов`язкову для окремих суб`єктів, до яких відноситься і АТ «Державний ощадний банк України», процедуру зміни винагороди (зміни розміру заробітної плати), що стосується позивача, та яка в імперативному порядку вимагає зменшення розміру винагороди, передбаченої загальними нормами, на які посилається позивач. Таким чином, норми Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», прийняті як тимчасовий захід на період до завершення карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, повинні застосовуватись як спеціальні по відношенню до загальних норм, що регулюють загальну процедуру зміни розміру оплати праці. Наглядовою радою АТ «Державний ощадний банк України» приймалось рішення про виплату винагороди членам Правління у зменшеному розмірі на виконання пункту 10 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». У даному випадку зміна оплати праці відбулась не у зв`язку з рішенням органу правління банку істотно зменшити розмір заробітної плати членам правління банку, а у зв`язку з виконанням імперативної вимоги Закону щодо зменшення заробітної плати членів правління державних банків, оскільки таке зменшення відбулося одразу, у зв`язку із застосуванням Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» вже у квітні 2020 року. Доводи позивача про те, що банк при зміні розміру оплати праці позивача повинен керуватися нормами КЗпП України щодо порядку зміни істотних умов трудового договору суд правильно не взяв до уваги, оскільки на час впровадження розміру заробітної плати членам Правління банку Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» був чинний, не скасований, не змінений та не визнаний неконституційним, тому у Наглядової ради банку не було обов`язку повідомляти працівників про істотні зміни умов оплати праці, крім того, така інформація була загально відома. Оскільки норми Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» про обмеження винагороди імперативно визначають розмір, до якого зменшується заробітна плата усіх без винятку членів правління державних банків, а також встановлюють, що таке зменшення відбувається одразу, оскільки безпосередньо дано вказівку застосовувати норму зазначеного Закону вже у квітні 2020 року, то банк обґрунтовано вважав, що внаслідок прийняття Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», який набрав чинності з 18 квітня 2020 року, банк не мав правових підстав для нарахування та виплати винагороди без застосування обмежень, встановлених даним Законом, при цьому, у нього були відсутні можливість і повноваження обирати, який саме нормативно-правовий акт застосовувати, натомість наявний обов`язок виконувати приписи та вимоги чинного законодавства. До відзиву на позовну заяву представник відповідача долучив копію договору про надання правової допомоги № 2785 від 28 вересня 2021 року, згідно з пунктом 4.1 якого розмір винагороди об`єднання за надання клієнту правової допомоги та порядок її сплати визначається додатковою угодою, що підписується сторонами, і є його невід`ємною частиною. Враховуючи, що на час ухвалення рішення відповідач не надав суду документального підтвердження розміру здійснених ним витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, оформлених у встановленому законом порядку, детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, тому суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що відсутні підстави для стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу. Відповідач 13 червня 2023 року в порядку частини восьмої статті 141 ЦПК України звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення та про приєднання доказів фактично понесених судових витрат, пов`язаних із розглядом справи, посилаючись на те, що відповідач поніс витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 307 200,00 грн, сплативши вказану суму АО об`єднанню «Арцінгер». У заяві просить визнати причину пропуску строку на подання доказів фактичного понесення витрат на професійну правничу (правову) допомогу поважними та поновити відповідачу строк на подання доказів фактичного понесення витрат на професійну (правничу) допомогу, посилаючись на те, що станом на дату подання цієї заяви відповідач не отримав судового рішення та про факт його ухвалення дізнався лише 29 травня 2023 року з Єдиного державного реєстру судових рішень. Просив приєднати до матеріалів даної справи докази фактичного понесення відповідачем судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 307 200,00 грн, ухвалити додаткове рішення у даній справі про стягнення з позивача на користь відповідача понесені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 307 200,00 грн. Суд першої інстанції, задовольняючи заяву про стягнення витрат на правову допомогу, виходив із того, що строк пропущений з поважних причин і заява є обґрунтованою. Апеляційний суд не погодився з такими висновками суду та вказав, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Посилання суду першої інстанції про те, що рішенням суду від 27 березня 2023 року не вирішувалося питання про стягнення з позивача понесених відповідачем судових витрат на правничу допомогу суперечить тексту рішення. Так, у тексті рішення зазначено, що оскільки на час ухвалення судового рішення відповідач не надав суду документального підтвердження розміру здійснених ним витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, оформлених у встановленому законом порядку, детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, відсутні підстави для стягнення витрат на правову допомогу. Тобто суд першої інстанції фактично вирішив питання щодо стягнення судових витрат, зокрема витрат на правову допомогу. Крім того, як видно з відзиву на позовну заяву представник відповідача зазначав, що остаточний розмір судових витрат на правничу допомогу буде встановлений пізніше у повному обсязі. Як видно з відбитку поштового штемпелю на описі до цінного паперу, заява про ухвалення додаткового рішення направлена відповідачем 12 червня 2023 року (т. 2, а. с. 108). У заяві зазначено, що з повним текстом рішення у реєстрі відповідач ознайомився 29 травня 2023 року. З огляду на вказане строк подання заяви спливав 05 червня 2023 року (з урахуванням вихідних днів). Відповідач у заяві не заперечував, що пропустив строк подання заяви, разом з тим поважних причин пропуску не зазначив, за таких обставин постановлення судом першої інстанції додаткового рішення про стягнення витрат на правову допомогу є помилковим, а тому апеляційний суд рішення скасував, а заяву про стягнення з позивача понесених відповідачем судових витрат на правничу допомогу залишив без розгляду. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду постановою від 05 травня 2025 року (провадження № 61-18461сво23) касаційні скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2., та АТ «Державний ощадний банк України», в інтересах якого діє Залізняк І. І., задовольнив частково. Постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року скасував, передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Суд касаційної інстанції постанову мотивував тим, що: в апеляційній скарзі позивач акцентував увагу на тому, що застосуванню до відносин між сторонами підлягали умови контракту від 04 грудня 2014 року і відповідач в односторонньому порядку ухилився від виконання контракту (т. 2, а. с. 138-155); апеляційний суд не врахував, що для врегулювання трудових відносин які виникають на підставі трудового договору (контракту) застосовується механізм централізованого державного регулювання трудових відносин, який у поєднанні із індивідуально-договірним регулюванням праці дозволяє сторонам трудового договору (контракту) визначити його умови, що при досягненні згоди щодо їхнього змісту включаються до умов трудового договору (контракту) та є обов`язковими до виконання сторонами; поза увагою апеляційного суду залишилось те, що власник або уповноважений ним орган не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені трудовим контрактом; апеляційний суд не звернув уваги на те, що між сторонами був укладений контракт, тому прийняття закону, який погіршує умови оплати праці, встановлені трудовим контрактом, може бути підставою для внесення змін до такого контракту. Сам по собі факт прийняття закону, який погіршує умови оплати праці, встановлені трудовим контрактом, не може бути підставою для невиплати заробітної плати у розмірах, встановлених трудовим контрактом (якщо відповідні зміни у контракт не були внесені). Положення пункту 10 Прикінцевих положень Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не надавали право роботодавцю зменшувати заробітну плату до моменту внесення відповідних змін до трудового контракту; поза увагою апеляційного суду залишилося те, що зменшення розміру заробітної плати в імперативному порядку без урахування регулювання трудових відносин на підставі контракту, є таким, що суперечить правовій природі контракту та порушує принцип обов`язковості умов укладеного договору для його сторін; апеляційний суд не встановив, що сторони внесли зміни у контракт від 04 грудня 2014 року у зв`язку із прийняттям Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»; апеляційний суд не з`ясував, за який період позивач розрахував недоотриману заробітну плату за період з квітня до вересня (включно) 2020 року, не перевірив правильність такого нарахування. За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про відсутність підстав для стягнення заборгованості із заробітної плати. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції Київський апеляційний суд постановою від 29 жовтня 2025 року апеляційну скаргу адвоката Маслової В. С. в інтересах ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2023 року задовольнив, рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2023 року скасував та ухвалив у справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Стягнув з АТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 заробітну плату в розмірі 1 505 554,93 грн. У задоволенні позову в іншій частині відмовив. Апеляційну скаргу адвоката Маслової В. С. в інтересах ОСОБА_1 на додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 липня 2023 року задовольнив частково, додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 липня 2023 року скасував, ухвалив нове судове рішення, яким заяву АТ «Державний ощадний банк України» про стягнення витрат на правову допомогу залишив без розгляду. Постанову апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про стягнення заробітної плати мотивовано тим, що заявляючи таку вимогу, позивач посилався на те, що у період з квітня 2020 року до вересня 2020 року відповідач виплатив йому посадовий оклад у розмірі 47 230,00 грн за кожний місяць роботи, що за вказаний період часу є меншим ніж сума посадового окладу, яка підлягала сплаті позивачу відповідно до умов контракту, у зв`язку з чим просив стягнути недоплачену суму заробітної плати за період з квітня 2020 року до вересня 2020 року у розмірі 2 005 820,00 грн. Водночас відповідно до змісту долучених під час апеляційного провадження справи представником відповідача доказів, які неспростовані ОСОБА_1 , у період з квітня до вересня 2020 року недоплата заробітної плати позивачу становить загальну суму 1 505 554,93 грн. Отже, позов підлягає частковому задоволенню та з відповідача на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню заборгованість із заробітної плати в сумі 1 505 554,93 грн. Щодо оскарження додаткового рішення суду першої інстанції апеляційний суд вказав, що відповідач у заяві не заперечував, що пропустив строк подання заяви та поважних причин пропуску не зазначав. За таких обставин постановлення судом першої інстанції додаткового рішення про стягнення витрат на правову допомогу є помилковим, а тому його слід скасувати, а заяву АТ «Державний ощадний банк України» про стягнення витрат на правову допомогу залишити без розгляду. Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг 1. 31 жовтня 2025 року АТ «Державний ощадний банк України», в інтересах якого діє Залізняк І. І., через підсистему «Електронний суд», звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року у цій справі, уточнивши вимоги якої та посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2023 року і додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 липня 2023 року. У касаційній скарзі АТ «Державний ощадний банк України» на постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року посилається на: - пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статтю 205 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 222/438/17, від 20 червня 2019 року у справі № 264/2678/17, від 20 січня 2021 року у справі № 501/1695/18, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; - пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 травня 2025 року у справі № 757/36687/21-ц (провадження № 61-19461сво23) та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; - пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Заявник зазначає, що апеляційний суд не врахував, що фактичне впровадження нових умов праці (тарифів, ставок тощо) без формального оформлення таких змін додатковою угодою Верховний Суд кваліфікує як конклюдентні дії, якщо одна сторона (працівник) продовжує працювати за новими умовами і приймає оплату праці з повною обізнаністю щодо зміни умов праці. Обставини справи свідчать про наявність мовчазної згоди позивача на зміну розміру заробітної плати, оскільки позивач продовжував працювати та виконував покладені на нього обов`язки і отримувати заробітну плату. При цьому позивач не висловлював заперечень щодо обмеження розміру заробітної плати протягом періоду з квітня до вересня 2020 року. Необхідність відступлення від висновку Верховного Суду у цій справі заявник обґрунтовує тим, що, по-перше, зі зміною раніше сформованої та сталої практики судів у подібних спорах фактично змінився підхід до застосування пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 553-ІХ, в результаті чого вказана норма наразі не застосовується, а мета прийняття Закону № 553-ІХ нівельована. По-друге, положення пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 553-ІХ не було визнано неконституційним Конституційним Судом України, а тому підлягає обов`язковому застосуванню в силу вимог статті 68 Конституції України, навіть якщо зміни до контракту не були/будуть внесені, оскільки контракт не може мати вищу юридичну силу, ніж закон. По-третє, вільне тлумачення Верховним Судом чітких та однозначних положень пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 553-ІХ свідчить про те, що Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду фактично перебрав на себе функції законодавчого органу, що є неприпустимим у контексті рішення Європейського суду з прав людини у справі «Укркава проти України» від 06 лютого 2025 року. Щодо відсутності висновку Верховного Суду вказує на необхідність формування висновку суду касаційної інстанції з таких питань:

1. Якщо після укладення (у письмовій формі) трудового контракту, виникли суперечності між положеннями трудового контракту та законом (який набув чинності після укладення контракту), то якою є правова природа та юридична сила спірних положень контракту і як вони співвідносяться з новими нормами закону?

2. Чи є спірні положення трудового контракту нікчемними, чи можуть бути визнані недійсними?

3. З яких правових підстав роботодавець може/повинен не виконувати імперативні положення закону, які суперечать положенням трудового контракту. Висновки пропонує сформувати у контексті справи, яка переглядається, враховуючи, що суперечності між нормами трудового контракту та положеннями закону, є тимчасовими (але можуть бути постійними) в силу положень самого закону. 2. 23 січня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , засобами поштового зв`язку, подав до Верховного Суду касаційну скаргу на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 25 грудня 2025 року у цій справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати додаткову постанову Київського апеляційного суду від 25 грудня 2025 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви про стягнення витрат на правничу допомогу в повному обсязі. Заявник зазначає, що апеляційний суд під час ухвалення додаткової постанови не врахував висновки, викладені у додатковій постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, дійшовши помилкового висновку про часткове задоволення заяви про відшкодування судових витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги. Крім того, додаткова постанова суду апеляційної інстанції у порушення вимог статті 270 ЦПК України ухвалена в іншому складі, ніж той, що ухвалив рішення по суті спору, тобто неповноважним складом суду. Доводи відзивів на касаційні скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , у відзиві на касаційну скаргу АТ «Державний ощадний банк України» вказує на обґрунтованість висновку суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову без змін. АТ «Державний ощадний банк України», в інтересах якого діє Залізняк І. І., у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , вказує на обґрунтованість висновку суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану додаткову постанову без змін. Провадження у суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 11 лютого 2026 року у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами, витребував справу із суду першої інстанції. У березні 2026 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08 травня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Осіян О. М., Сакара Н. Ю. Верховний Суд ухвалою від 25 травня 2026 року призначив справу до судового розгляду у складі п`яти суддів. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 червня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у складі: Синельников Є. В. (головуючий), Осіян О. М., Сакара Н. Ю., Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Шипович В. В. 15 червня 2026 року суддя Синельников Є. В. заявив самовідвід від розгляду справи, який мотивовано тим, що Верховний Суд у складі колегії Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), судді: Грушицький А. І., Гулько Б. І., Луспеник Д. Д., Синельников Є. В., Фаловська І. М., Червинська М. Є., постановою від 05 травня 2025 року, ухваленій у цій справі, за результатами касаційного розгляду скасував постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Верховний Суд ухвалою від 17 червня 2026 року заяву судді Верховного Суду Синельникова Є. В. про самовідвід задовольнив, відвів суддю Верховного Суду Синельникова Є. В. від участі в розгляді справи № 757/36687/21, справу №757/36687/21 передав на автоматизований розподіл. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 червня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Гулейков І. Ю., Осіян О. М., Сакара Н. Ю., Шипович В. В. Фактичні обставини справи, встановлені судами 04 грудня 2014 року між Наглядовою радою ПАТ «Державний ощадний банк України» та заступником голови Правління ПАТ «Державний ощадний банк України» ОСОБА_1 (керівник) укладено контракт, який згідно з пунктом 1.2 є трудовим договором, на підставі якого виникли трудові відносини між сторонами. У контракті 04 грудня 2014 року передбачено, що за контрактом керівник зобов`язується забезпечувати виконання покладених на Правління ПАТ «Державний ощадний банк України» завдань та функцій, передбачених статутом банку та положенням про правління банку (пункт 1.1.); керівнику встановлюється посадовий оклад у сумі 79 170,00 грн. У подальшому при зміні розміру мінімальної заробітної плати, встановленої чинним законодавством України, розмір посадового окладу керівника перераховується та встановлюється у сумі, кратній 65 розмірам мінімальних заробітних плат, встановлених чинним законодавством України (пункт 3.1.). До цього контракту укладено додаткову угоду № 1 від 03 серпня 2017 року, якою, зокрема, внесено зміни до пункту 3.1 контракту та встановлено посадовий оклад керівнику в сумі 256 000,00 грн; додаткову угоду № 2 від 03 грудня 2019 року; додаткову угоду № 3 від 29 липня 2020 року. Наказом АТ «Державний ощадний банк України» від 05 квітня 2021 року № 579-к звільнено ОСОБА_1 з посади заступника голови Правління АТ «Державний ощадний банк України» на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП та останнього абзацу а) підпункту 5) пункту 5.2 трудового контракту. Згідно з копією довідки АТ «Державний ощадний банк України» від 04 листопада 2021 року № 13/5-25/1758 заробітна плата ОСОБА_1 з січня 2020 року до квітня 2021 року нарахована у розмірі 6 965 149,92 грн. Виплачено заробітну плату: у січні 2020 року - 242 194,26 грн, у лютому 2020 року - 263 297,21 грн, у березні 2020 року - 267 793,65 грн, у квітні 2020 року - 139 769,20 грн, у травні 2020 року - 70 148,13 грн, у червні 2020 року - 37 547,85 грн, у липні 2020 року - 37 547,85 грн, у серпні 2020 року - 61 484,35 грн, у вересні 2020 року - 37 469,84 грн, у жовтні 2020 року - 320 789,34 грн, у листопаді 2020 року - 301 796,17 грн, у грудні 2020 року - 338 992,06 грн, у січні 2021 року - 324 389,47 грн, у лютому 2021 року - 372 309,26 грн, у березні 2021 року - 244 890,91 грн, у квітні 2021 року - 2 532 164,80 грн, а всього за цей період виплачено 5 592 584,35 грн (з урахуванням утриманих податків та інших платежів) (т. 1, а. с. 97). Відповідно до протоколу засідання Наглядової ради АТ «Державний ощадний банк України» від 29 квітня 2020 року № 10 прийнято рішення на виконання Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», що з 17 квітня 2020 року на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211, заробітна плата голові Правління АТ «Державний ощадний банк України» та всім заступникам голови Правління АТ «Державний ощадний банк України» (включаючи всі надбавки та додаткове матеріальне стимулювання в розмірі та на умовах, визначених локальним(и) нормативним(и) актом(ами) щодо умов оплати праці та матеріального стимулювання голови Правління, заступників голови та членів Правління, який(і) затверджено Наглядовою радою) визначається у розмірі 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року, та становить 47 230,00 грн в місяць. При цьому в розмірі заробітної плати голові Правління АТ «Державний ощадний банк України» та всім заступникам голови Правління АТ «Державний ощадний банк України» не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності та оплата щорічної відпустки. З метою виконання вказаного пункту рішення затверджено додаткову угоду № 2 до контракту від 04 грудня 2014 року зі ОСОБА_1 . Затверджено текст повідомлення про наступну зміну діючих умов оплати праці голови Правління та заступників голови Правління в редакції, що додається. Постановою Правління АТ «Державний ощадний банк України» від 08 травня 2020 року № 272 у зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» ухвалено департаменту бухгалтерського обліку на період з 01 травня 2020 року до завершення місяця, в якому скасовується установлений згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 карантин, здійснювати виплату голові та заступникам голови Правління банку місячної заробітної плати у розмірі 47 230,00 грн, з урахуванням податків та зборів. Зазначену постанову підписано головою Правління та членами Правління, у тому числі ОСОБА_1.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Частина перша статті 400 ЦПК України визначає, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги задоволенню не підлягають. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (стаття 43 Конституції України). Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами. Згідно з частинами першою-четвертою статті 97 КЗпП України оплата праці працівників здійснюється за погодинною, відрядною або іншими системами оплати праці. Оплата може провадитися за результатами індивідуальних і колективних робіт. Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Якщо колективний договір на підприємстві, в установі, організації не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом. Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються власником або уповноваженим ним органом з урахуванням вимог, передбачених частиною другою цієї статті. Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами. Оплата праці за контрактом визначається за угодою сторін на підставі чинного законодавства, умов колективного договору і пов`язана з виконанням умов контракту (стаття 20 Закону України «Про оплату праці»). Суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами (стаття 22 Закону України «Про оплату праці»). Трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ними органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (частина перша статті 21 КЗпП України). Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (частина третя статті 21 КЗпП України). Оплата праці за контрактом визначається за угодою сторін на підставі чинного законодавства, умов колективного договору і пов`язана з виконанням умов контракту (стаття 20 Закону України «Про оплату праці»). Згідно з частиною четвертою статті 62 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) посадовим особам органів акціонерного товариства виплачується винагорода лише на умовах, передбачених цивільно-правовими або трудовими договорами (контрактами), укладеними з ними. У рішенні Конституційного Суду України від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пунктів 2, 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури» від 28 січня 2016 року № 955-VIII зі змінами вказано, що: «контракт як особлива форма трудового договору є джерелом суб`єктивних прав та обов`язків найманого працівника і роботодавця, він укладається для виконання за винагороду роботи, яка має, як правило, постійний або досить тривалий характер. У контракті можуть визначатися, зокрема, строк його дії; режим праці та відпочинку; взаємні права, обов`язки й відповідальність сторін; умови організації та оплати праці, матеріального і соціально-побутового забезпечення працівника, надання йому компенсаційних виплат та відшкодування шкоди, завданої здоров`ю; підстави припинення трудових правовідносин тощо. Сторони контракту мають право виходити за межі сфери нормативного регулювання трудових правовідносин, передбачених законодавством України про працю, за умови відсутності погіршення юридичного становища працівника» (абзац восьмий пункту 2 мотивувальної частини); контракт як особлива форма трудового договору повинен спрямовуватися на створення умов для виявлення ініціативності та ефективності працівника при виконанні покладених на нього трудових функцій з урахуванням його індивідуальних здібностей і професійних навичок та передбачати його юридичний та соціальний захист. Водночас контракт може встановлювати низку умов, які одночасно обмежують певні трудові права працівника та надають йому певні привілеї, не передбачені законодавством (абзац 5 пункту 3 мотивувальної частини). У постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 757/42262/15-ц зазначено, що виходячи з особливостей зазначеної форми трудового договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам при укладенні контракту самим установлювати їхні права, обов`язки та відповідальність, зокрема як передбачену нормами КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника та додаткові підстави розірвання трудового договору. Під час вибору і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Велика Палата Верховного Суду вказувала, що трудове право по своїй суті є невід`ємною частиною приватного права. Саме в межах приватного права воно виникло, розвивалось, а згодом і відокремилось в окрему галузь. У трудовому праві домінує диспозитивний метод правового регулювання, а імперативні норми виконують радше функцію гарантій соціально-трудових прав та компенсацій за їх порушення. З цих підстав правовому регулюванню у сфері праці не притаманна надмірна врегульованість відносин, на відміну від публічно-правових відносин, де кожен крок їх суб`єктів визначається імперативними нормами (пункти 89-92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року в справі № 487/8206/18, провадження № 14-164цс20). Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 грудня 2020 року у справі № 569/11722/16-ц (провадження № 61-31573сво18) вказав на те, що у трудовому законодавстві не міститься правил, які мають застосовуватися при тлумаченні того чи іншого договору, а тому з урахуванням принципів, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо його дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності, за умови, що положення договору не погіршують, порівняно з чинним законодавством, становище працівників. Верховний Суд у постанові у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 760/1125/20-ц (провадження № 61-12476сво21) зазначив, що для врегулювання трудових відносин які виникають на підставі трудового договору (контракту) застосовується механізм централізованого державного регулювання трудових відносин, який у поєднанні із індивідуально-договірним регулюванням праці дозволяє сторонам трудового договору (контракту) визначити його умови, що при досягненні згоди щодо їхнього змісту включаються до умов трудового договору (контракту) та є обов`язковими до виконання сторонами. Верховний Суд у постанові у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 травня 2025 року у цій справі (провадження № 61-18461сво23) дійшов висновку, що «трудовий контракт є приватноправовим договором, тому на нього поширюються правила статті 629 ЦК України, що договір є обов`язковим для виконання сторонами; в трудовому законодавстві не міститься правил, які мають засовуватися при тлумаченні трудового контракту, а тому з врахуванням принципів, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо його дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності, за умови, що положення контракту не погіршують, порівняно з чинним законодавством, становище працівників; власник або уповноважений ним орган не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені трудовим контрактом; прийняття закону, який погіршує умови оплати праці, встановлені трудовим контрактом, може бути підставою для внесення змін до такого контракту; сам по собі факт прийняття закону, який погіршує умови оплати праці, встановлені трудовим контрактом, не може бути підставою для невиплати заробітної плати у розмірах, встановлених трудовим контрактом (якщо відповідні зміни у контракт не були внесені); положення пункту 10 Прикінцевих положень Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не надавали право роботодавцю зменшувати заробітну плату до моменту внесення відповідних змін до трудового контракту». Суд апеляційної інстанції встановив, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження внесення сторонами змін до контракту від 04 грудня 2014 року у зв`язку із прийняттям Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Наведене, на переконання апеляційного суду, свідчить про необґрунтованість висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення на користь позивача заборгованості із заробітної плати. Так, звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що у період з квітня 2020 року до вересня 2020 року відповідач виплатив йому посадовий оклад у розмірі 47 230,00 грн за кожний місяць роботи, що за вказаний період часу є меншим, ніж сума посадового окладу, яка підлягала сплаті позивачу відповідно до умов контракту, у зв`язку з чим просив стягнути недоплачену суму заробітної плати за період з квітня 2020 року до вересня 2020 року у розмірі 2 005 820,00 грн. Апеляційний суд встановив і це не спростовано ОСОБА_1 , що позивач за квітень 2020 року отримав заробітну плату у повному обсязі, виходячи із попереднього розміру окладу та з урахуванням відпрацьованих 8 робочих днів. У травні 2020 року ОСОБА_1 мав 14 робочих днів, у зв`язку з чим недоплата становить 243 607,43 грн (377 840/19=19 886,32 *14 = 278 408,48 - 34 801,05 (фактично нарахованої і виплаченої заробітної плати з урахуванням податків і зборів) = 243 607,43). У серпні 2020 року позивач відпрацював 15 робочих днів, а тому підлягає до виплати 247 957,50 грн (377 840/20 = 18 892 *15 = 283 380 - 35 422,5 (фактично нарахованої і виплаченої заробітної плати з урахуванням податків та зборів) = 247 957,5). У червні, липні та вересні 2020 року позивач працював повний місяць. Отже, недоплата заробітної плати позивачу за червень 2020 року становить 330 610, 00 грн (377 840 (4723*80) - 47 230,00 фактично нарахованої і виплаченої заробітної плати з урахуванням податків та зборів) = 330 610); за липень 2020 року - 330 610 ,00 грн (37 7840 (4723*80) - 47 230,00 фактично нарахованої і виплаченої заробітної плати з урахуванням податків та зборів) = 330 610); за вересень 2020 року - 352 770 грн (400 000 (5 000*80) - 47 230 фактично нарахованої і виплаченої з/пл з урахуванням податків та зборів) = 352 770). Виходячи з таких розрахунків, які не спростовані сторонами, з урахуванням умов трудового контракту, укладеного між позивачем та відповідачем, фактично відпрацьованих днів, а також виплаченої заробітної плати, апеляційний суд дійшов висновку, що у період з квітня до вересня 2020 року недоплата заробітної плати ОСОБА_1 становить загальну суму 1 505 554, 93 грн. За таких обставин суд апеляційної інстанції, враховуючи вимоги статті 417 ЦПК України, виснував про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення у справі нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості із заробітної плати у розмірі 1 505 554,93 грн. З таким висновком апеляційного суду колегія суддів погоджується. Щодо доводів касаційної скарги АТ «Державний ощадний банк України» Заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статтю 205 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 222/438/17, від 20 червня 2019 року у справі № 264/2678/17, від 20 січня 2021 року у справі № 501/1695/18, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Зазначає, що обставини справи, яка переглядається, свідчать про наявність мовчазної згоди позивача на зміну розміру заробітної плати, оскільки позивач продовжував працювати та виконував покладені на нього обов`язки і отримувати заробітну плату. При цьому позивач не висловлював заперечень щодо обмеження розміру заробітної плати протягом періоду з квітня до вересня 2020 року. Колегія суддів не бере до уваги вказані доводи, оскільки посилання на постанови Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 222/438/17 (провадження № 61-14665св18), від 20 червня 2019 року у справі № 264/2678/17 (провадження № 61-29363св18), від 20 січня 2021 року у справі № 501/1695/18 (провадження № 61-8791св19) є нерелевантним, так як у наведених для порівняння постановах фактичні обставини є відмінними від фактичних обставин у справі, яка переглядається, та в них Верховним Судом не вирішувалося питання застосування пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 553-ІХ. Доводи касаційної скарги про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України), викладеного у постанові Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 травня 2025 року, ухваленій у цій справі (провадження № 61-19461сво23) та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, є безпідставними. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2022 року в справі № 920/577/20 суд касаційної інстанції виснував, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (процесуальні положення пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України є уніфікованими), окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення. Заявник вказує, що положення пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 553-ІХ не було визнано неконституційним Конституційним Судом України, а тому підлягає обов`язковому застосуванню в силу вимог статті 68 Конституції України навіть, якщо зміни до контракту не були/будуть внесені, оскільки контракт не може мати вищу юридичну силу, ніж закон. Крім того, вільне тлумачення Верховним Судом чітких та однозначних положень пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 553-ІХ свідчить про те, що Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду фактично перебрав на себе функції законодавчого органу, що є неприпустимим у контексті рішення Європейського суду з прав людини у справі «Укркава проти України» від 06 лютого 2025 року. Колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 травня 2025 року (провадження № 61-19461сво23), ухваленій у цій справі, дійшов таких висновків: - для врегулювання трудових відносин які виникають на підставі трудового договору (контракту) застосовується механізм централізованого державного регулювання трудових відносин, який у поєднанні із індивідуально-договірним регулюванням праці дозволяє сторонам трудового договору (контракту) визначити його умови, що при досягненні згоди щодо їхнього змісту включаються до умов трудового договору (контракту) та є обов`язковими до виконання сторонами (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 760/1125/20-ц, провадження № 61-12476сво21); - трудовий контракт є приватноправовим договором, тому на нього поширюються правила статті 629 ЦК України, що договір є обов`язковим для виконання сторонами; - в трудовому законодавстві не міститься правил, які мають засовуватися при тлумаченні трудового контракту, а тому з врахуванням принципів, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо його дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності, за умови, що положення контракту не погіршують, порівняно з чинним законодавством, становище працівників; - власник або уповноважений ним орган не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені трудовим контрактом; - прийняття закону, який погіршує умови оплати праці, встановлені трудовим контрактом, може бути підставою для внесення змін до такого контракту; - сам по собі факт прийняття закону, який погіршує умови оплати праці, встановлені трудовим контрактом, не може бути підставою для невиплати заробітної плати у розмірах, встановлених трудовим контрактом (якщо відповідні зміни у контракт не були внесені); - положення пункту 10 Прикінцевих положень Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не надавали право роботодавцю зменшувати заробітну плату до моменту внесення відповідних змін до трудового контракту. Посилання у касаційній скарзі на те, що положення пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 553-ІХ не було визнано неконституційним Конституційним Судом України, а тому підлягає обов`язковому застосуванню в силу вимог статті 68 Конституції України навіть, якщо зміни до контракту не були/будуть внесені, оскільки контракт не може мати вищу юридичну силу, ніж закон, спростовуються наведеним вище, та не дають підстав стверджувати, що зазначена норма надавала право роботодавцю зменшувати заробітну плату позивачу до моменту внесення відповідних змін до трудового контракту. Крім того, відповідно до частини п`ятої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Згідно із частиною четвертою статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, шляхом досягнення єдності судової практики. Існування суперечливих судових рішень є несумісним із принципом правової визначеності. Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою, який забезпечує єдність судової практики шляхом тлумачення норм права. Правові позиції Верховного Суду, викладені у його рішеннях, визначають насамперед як саме слід застосовувати норми права. Щодо посилання у касаційній скарзі на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, колегія суддів зазначає таке. У випадку визначення підставою касаційного оскарження судового рішення пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України касаційна скарга має містити вказівку на норму права, щодо якої відсутній висновок, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. Водночас посилання у касаційній скарзі на відсутність висновку Верховного Суду заявником належно не обґрунтовано, оскільки не зазначено щодо якої саме норми права відсутній висновок Верховного Суду та в чому полягає необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо відповідної конкретної норми права. За таких обставин суд апеляційної інстанції з урахуванням вимог статті 417 ЦПК України дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову. Постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, тому касаційна скарга АТ «Державний ощадний банк України» не підлягає задоволенню. Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2. При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, на яку міститься посилання у касаційній скарзі). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)). Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України) (постанова Верховного Суду від 29 квітня 2026 року у справі № 761/9935/21, провадження № 61-4479св25). Крім того, у рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Подібні висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних із оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) та у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22). За частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У цій справі на підтвердження понесених судових витрат представник позивача до заяви про розподіл судових витрат надав: копію договору про надання правової допомоги № 1/05-2021 від 11 травня 2021 року; копію додаткової угоди від 25 грудня 2023 року до договору про надання правової допомоги № 1/05-2021 від 11 травня 2021 року (копія); довідку АТ «Укрсиббанк» від 07 липня 2025 року вих. № 62-3-12/32/222; додаток до рахунку-фактури № 1/05-2021/2 від 30 листопада 2021 року; акт приймання-передавання послуг № 1/05-2021/2 від 30 листопада 2021 року (копія); рахунок-фактуру № 1/05-2021/1 від 18 травня 2021 року; рахунок-фактура № 1/05-2021/2 від 30 листопада 2021 року; додаток до рахунку-фактури № 1/05-2021/5 від 05 грудня 2023 року; акт приймання-передавання послуг № 1/05-2021/5 від 05 грудня 2023 року (копія); рахунок-фактура № 1/05-2021/4 від 22 травня 2023 року; рахунок-фактура № 1/05-2021/5 від 05 грудня 2023 року; додаток до рахунку-фактури № 1/05-2021/7 від 01 липня 2025 року; акт приймання-передавання послуг № 1/05-2021/7 від 01 липня 2025 року; рахунок-фактура № 1/05-2021/6 від 05 грудня 2023 року; платіжна інструкція АТ «Укрсиббанк» № @2PL787185 від 11 липня 2025; рахунок-фактура № 1/05-2021/7 від 01 липня 2025 року. На підтвердження понесених судових витрат представник відповідача до заяви про ухвалення додаткового рішення надав: рахунок-фактуру № 2785/07-01 від 12 червня 2025 року; рахунок- фактуру № 2785/07-02 від 29 жовтня 2025 року; деталізацію суми за рахунком; платіжну інструкцію від 20 червня 2025 року. Апеляційний суд, надаючи оцінку наведеним доказам у їх сукупності, враховуючи принципи пропорційності, співмірності та розумності судових витрат, з урахуванням доводів представників позивача та заперечень відповідача, викладених у клопотаннях про зменшення витрат на правничу допомогу, виснував про часткове задоволення заяви представника позивача про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування судових витрат, понесених позивачем, у розмірі 30 000,00 грн та про часткове задоволення заяви представника відповідача про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування судових витрат, понесених відповідачем, у розмірі 10 000,00 грн. Таким чином, висновки, викладені у додатковій постанові апеляційного суду, не суперечать висновкам, викладеним у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19). Щодо вирішення питання про стягнення витрат на правничу допомогу неповноважним складом суду колегія суддів звертає увагу на таке. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 травня 2025 року справу призначено судді-доповідачеві ОСОБА_4, судді, які входять до складу, Таргоній Д. О., Голуб С. А. (т. 4, а. с. 59). Постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року ухвалено колегією суддів у складі ОСОБА_4, Голуб С. А., Таргоній Д. О. (т. 4, а. с. 174-180). 03 листопада 2025 року АТ «Державний ощадний банк України», в інтересах якого діє Залізняк І. І. , звернулося до Київського апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового рішення (т. 4, а. с. 181-183). Також 03 листопада 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 ,звернувся до Київського апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового рішення. Протоколами передачі справи раніше визначеному складу суду від 04 листопада 2025 року та від 06 листопада 2025 року справу призначено судді-доповідачеві ОСОБА_4 , судді, які входять до складу колегії, Таргоній Д. О. , Голуб С. А. (т. 4, а. с. 194). У матеріалах справи міститься розпорядження керівника апарату Київського апеляційного суд від 02 грудня 2025 року про призначення повторного автоматизованого розподілу у зв`язку із звільненням у відставку судді ОСОБА_4 рішенням Вищої ради правосуддя від 25 листопада 2025 року (т. 5, а. с. 1). Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 грудня 2025 року справу призначено судді-доповідачеві Кафідовій О. В., судді, які входять до складу колегії, Оніщук М. І., Шебуєва В. А. Підставою проведення автоматизованого розподілу вказано припинення повноважень, інформацію внесено до системи автоматизованого розподілу (т. 5, а. с. 2). Отже, доводи касаційної скарги про те, що додаткова постанова Київського апеляційного суду від 25 грудня 2025 року ухвалена неповноважним складом суду у цій справі є безпідставними. Загалом доводи касаційних скарг не свідчать про наявність підстав для скасування правильних по суті судових рішень, оскільки ґрунтуються на необхідності переоцінки доказів і обставин, яким суд апеляційної інстанції надав належу оцінку. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та з урахуванням положень статті 417 ЦПК України ухвалив законні та обґрунтовані судові рішення відповідно про часткове задоволення позову по суті спору та про часткове задоволення заяв позивача і відповідача про стягнення витрат на правничу допомогу, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судом апеляційної інстанції судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявників. За таких обставин касаційні скарги задоволенню не підлягають, а постанова та додаткова постанова апеляційного суду підлягають залишенню без змін. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Доводи касаційних скарг про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування постанови та додаткової постанови апеляційного суду, колегія суддів залишає касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Щодо судових витрат Оскільки у задоволенні касаційних скарг відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», в інтересах якого діє Залізняк Іван Іванович, на постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року залишити без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 25 грудня 2025 року залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 25 грудня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. В. Сердюк Судді І. Ю. Гулейков О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович