Постанова Північно-західний апеляційний господарський суд № 906/141/26

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 липня 2026 року Справа № 906/141/26 Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуюча суддя Коломис В.В., суддя Саврій В.А. , суддя Миханюк М.В. секретар судового засідання Політуча В.В. за участю представників сторін: органу прокуратури - не з`явився; позивача - не з`явився; відповідача - не з`явився; розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Керівника Донецької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону на рішення Господарського суду Житомирської області від 07 квітня 2026 року у справі № 906/141/26 (суддя Тимошенко О.М.) за позовом Першого заступника керівника Донецької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" про стягнення 1 222 368 грн ВСТАНОВИВ: Рішенням Господарського суду Житомирської області від 07 квітня 2026 року у справі №906/141/26 відмовлено в задоволенні позову Першого заступника керівника Донецької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону в особі Міністерства оборони України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" про стягнення 1 222 368 грн. Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Виконувач обов`язків керівника Донецької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове судове рішення, яким позов задоволити повністю. Обгрунтовуючи свої вимоги апелянт посилається на порушення Господарським судом Житомирської області норм матеріального та процесуального права, а також на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи. Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 18 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Виконувача обов`язків керівника Донецької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону на рішення Господарського суду Житомирської області від 07 квітня 2026 року у справі № 906/141/26. Призначено справу № 906/141/26 до розгляду на 13 липня 2026 року об 11:30 год. В судове засідання представники органу прокуратури, позивача та відповідача не з`явилися; про причини неявки суд не повідомили. Частинами 11, 12 статті 270 ГПК України, яка визначає порядок розгляду апеляційної скарги, встановлено, що суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Оскільки всі учасники провадження у справі були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, при цьому явка учасників судового процесу обов`язковою не визнавалась, а матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні за відсутності представників органу прокуратури, позивача та відповідача. Колегія суддів, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу слід задоволити, рішення місцевого господарського суду - скасувати. При цьому колегія суддів виходила з наступного. Як встановлено судом першої інстанції, 13 березня 2025 року між Військовою частиною НОМЕР_1 (Покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" (Постачальник) укладено Договір про закупівлю товару № 28 (далі - Договір). Відповідно до п.1.1 Договору, Постачальник зобов`язався у 2025 році поставити та передати у власність Покупця квадрокоптер DJI Mavic 3T Enterprise (Thermal) (СР.EN.00000415.01) а Покупець - прийняти товар та оплатити його на умовах цього Договору. Згідно з пунктом 1.3 Договору, сторони погодили Специфікацію, відповідно до якої Постачальник зобов`язався поставити квадрокоптери DJI Mavic 3T Enterprise (Thermal) (CP.EN.00000415.01) у кількості 60 штук за ціною 190 400,00 грн за одиницю, що становить загальну вартість товару 11 424 000,00 грн без ПДВ. Також пунктом 1.4 Договору визначено, що закупівля здійснюється відповідно до пункту 8 Особливостей здійснення оборонних закупівель на період дії правового режиму воєнного стану, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2022 року № 1275 "Деякі питання здійснення оборонних закупівель на період дії правового режиму воєнного стану", відповідно до якої в умовах воєнного стану оборонні та публічні закупівлі товарів, робіт та послуг здійснюються без застосування процедур закупівель та спрощених закупівель, визначених Законом та Законом України "Про оборонні закупівлі". Пунктом 3.1 Договору сторони погодили строк поставки товару - до 31 березня 2025 року. При цьому пунктом 3.2 Договору визначено, що товар постачається на умовах DDP - склад Покупця відповідно до Міжнародних правил по тлумаченню термінів "Інкотермс" у редакції 2010 року згідно з положеннями Договору, встановленими нормами відвантаження у тарі та упаковці, яка забезпечує її збереження під час транспортування, вантажно-розвантажувальних робіт і зберігання в межах термінів, установлених діючими стандартами, тощо. Товар постачається силами, транспортом та за рахунок Постачальника. Відповідно до пункту 4.1 Договору, загальна його вартість становить 11 424 000,00 грн без ПДВ. Пунктами 4.2, 4.3 Договору передбачено, що оплата поставленого товару здійснюється за цінами, зазначеними у накладних, шляхом безготівкового перерахування коштів на рахунок Постачальника протягом десяти календарних днів з моменту одержання товару на підставі накладної. Розділом 6 Договору визначено права та обов`язки Постачальника, а пунктом 6.1 покладено на останнього обов`язок своєчасно поставити товар Покупцю у строки, встановлені Договором та забезпечити його відповідність погодженим сторонами вимогам щодо якості. У разі невиконання або неналежного виконання договірних зобов`язань сторони несуть відповідальність, встановлену чинним законодавством України та умовами Договору (пункт 7.1. Договору). Згідно з пунктом 7.2.1 Договору, за порушення строків поставки товару, визначених пунктом 6.1 Договору з Постачальника стягується пеня у розмірі 0,1 % вартості товару, щодо якого допущено прострочення виконання, за кожний день такого прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7 % вартості такого товару, саме цю умову прокурор поклав в основу позовних вимог. Пунктом 9.1 Договору визначено, що він набирає чинності з дня підписання та діє до 09 травня 2025 року, а в частині проведення розрахунків - до повного виконання сторонами своїх фінансових зобов`язань, при цьому закінчення строку його дії не звільняє сторони від виконання зобов`язань за Договором. Як вбачається з матеріалів справи, 28 березня 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" звернулося до Військової частини НОМЕР_1 з листом №28/03-1, у якому повідомило про неможливість поставки товару у строк, визначений Договором, посилаючись на отриману від виробника квадрокоптерів DJI інформацію щодо обмеження постачання продукції DJI Mavic, а також на повідомлення корпоративного партнера про затримку відвантаження відповідного товару виробником, у зв`язку із чим просило продовжити строк поставки товару до 15 квітня 2025 року, зазначивши при цьому, що інші умови Договору залишаються без змін. У подальшому, 08 травня 2025 року між Військовою частиною НОМЕР_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" укладено Додаткову угоду №1 до Договору про закупівлю товару №28 від 13 березня 2025 року, відповідно до якої сторони, керуючись розділом 11 Договору, за взаємною згодою дійшли згоди про його дострокове розірвання. Пунктами 2, 3 Додаткової угоди №1 сторони погодили, що вона набирає чинності з моменту її підписання, а з цієї дати Договір вважається достроково розірваним і зобов`язання сторін за ним припиненими. Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що сторони погодили всі істотні умови Договору, у тому числі предмет, строк поставки товару та відповідальність за його порушення, а тому зазначені умови є обов`язковими для сторін відповідно до статті 629 ЦК України. Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, прокурор зазначав, що відповідач, порушивши взяті на себе договірні зобов`язання, не здійснив поставку товару у строк, визначений Договором про закупівлю товару №28 від 13 березня 2025 року, у зв`язку із чим допустив прострочення виконання зобов`язання за період з 01 квітня 2025 року по 07 травня 2025 року, а відтак, з огляду на умови пункту 7.2.1 Договору та положення законодавства, просив стягнути з відповідача 422 688,00 грн пені, 799 680,00 грн штрафу, що загалом становить 1 222 368,00 грн. Місцевий господарський суд, дослідивши матеріали справи та надавши оцінку поданим доказам, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Першого заступника керівника Донецької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону. При цьому суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновку, що після залишення без розгляду позову прокурора в інтересах держави в особі Військової частини НОМЕР_1 , Міністерство оборони України не набуло права вимагати стягнення передбачених Договором штрафних санкцій, оскільки не є стороною Договору про закупівлю товару, тоді як право вимоги щодо застосування відповідальності за його порушення належить виключно військовій частині як стороні договірного зобов`язання, а тому відмовив у задоволенні позову як заявленого неналежним позивачем. Натомість, з такими доводами та власне висновками місцевого господарського суду колегія суддів погодитись не може з огляду на таке. Насамперед, вирішуючи питання щодо наявності передбачених законом підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави в особі Міністерства оборони України, колегія суддів вважає за необхідне надати правову оцінку дотриманню прокурором порядку звернення до суду, встановленого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру". Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді лише у виключних випадках та в порядку, визначених законом. Правові засади реалізації прокурором представницької функції визначені, зокрема, статтею 53 ГПК України, згідно з якою у встановлених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також, звертаючись до суду в інтересах держави, зобов`язаний обґрунтувати, у чому полягає порушення або загроза порушення інтересів держави, необхідність їх судового захисту, визначені законом підстави для здійснення представництва та зазначити орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Питання представництва інтересів держави прокурором також урегульоване статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", якою визначено підстави, межі та порядок здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що, вступаючи у цивільні чи господарські правовідносини, держава є самостійним учасником таких правовідносин та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах наданої їм компетенції. При цьому такі органи не є носіями власних матеріальних прав чи обов`язків у спірних правовідносинах, а реалізують повноваження держави як її представники. Отже, їхня поведінка у відповідних правовідносинах розглядається як поведінка самої держави (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26 лютого 2019 року у справі №915/478/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц). Крім того, Велика Палата Верховного Суду послідовно виходить із того, що під час судового розгляду фактичною стороною у спорі є саме держава, навіть якщо позов подано в інтересах держави в особі конкретного органу державної влади чи іншого суб`єкта владних повноважень. Такий орган виступає лише як суб`єкт, через який держава реалізує свої права та виконує обов`язки у спірних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц, від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19). Отже, звернення прокурора до суду в інтересах держави є винятковою формою представництва, яка допускається лише за наявності передбачених законом підстав, а належним позивачем у таких справах є держава, права та інтереси якої реалізуються через відповідний уповноважений орган. За змістом абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози їх порушення, якщо захист таких інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом наявності підстав для такого представництва. Аналіз наведених положень свідчить про те, що прокурор не є альтернативним суб`єктом звернення до суду та не може підміняти компетентний орган, який має повноваження і можливість самостійно здійснювати захист інтересів держави. Представництво прокурором інтересів держави має субсидіарний характер і здійснюється лише з метою недопущення залишення таких інтересів без належного судового захисту у випадках, коли компетентний орган всупереч вимогам закону не здійснює їх захисту або здійснює його неналежним чином. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 та від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21. У пункті 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 зазначено, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, а також у разі відсутності такого органу. При цьому поняття "компетентний орган" вживається у значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. Крім того, у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", підлягає застосуванню з урахуванням положень абзацу першого цієї ж частини, відповідно до яких суб`єкт, в особі якого прокурор вправі звернутися до суду в інтересах держави, повинен бути суб`єктом владних повноважень незалежно від наявності чи відсутності у нього статусу юридичної особи. Визначення поняття "суб`єкт владних повноважень" наведене у пункті 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якого, таким суб`єктом є орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, а також інший суб`єкт при здійсненні ним публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень або при наданні адміністративних послуг. У даній справі прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Військової частини НОМЕР_1 про стягнення з відповідача штрафних санкцій в розмірі 1 222 368 грн за порушення умов Договору про закупівлю товару № 28 від 13 березня 2025 року, укладеного для забезпечення потреб військової частини. Як зазначено у позовній заяві, звернення прокурора обумовлене неналежним виконанням відповідачем договірних зобов`язань, що, на думку прокурора, призвело до порушення інтересів держави у сфері забезпечення обороноздатності, ефективного використання бюджетних коштів та належного виконання державного оборонного замовлення. Насамперед колегія суддів перевіряє, чи є Міністерство оборони України органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а відтак чи може прокурор звертатися до суду в його інтересах відповідно до статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 ГПК України. Відповідно до статті 1 Закону України "Про оборону України", до органів військового управління належить, зокрема, Міністерство оборони України. Згідно з пунктом 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 671, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади та органом військового управління, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міністерство є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва, а також здійснює керівництво Збройними Силами України. Частиною першою статті 10 Закону України "Про оборону України" передбачено, що Міністерство оборони України забезпечує проведення державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до виконання покладених на них завдань. Частиною другою статті 10 Закону України "Про оборону України" визначено основні повноваження Міністерства оборони України, до яких, зокрема, належать участь у формуванні та реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, формуванні оборонного бюджету, здійснення функцій державного замовника у сфері оборонних закупівель, а також управління військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління. Відповідно до підпунктів 9, 9-1, 20, 26-1, 105 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, Міністерство, відповідно до покладених на нього завдань, бере участь у формуванні оборонного бюджету, виконує функції головного розпорядника бюджетних коштів, укладає договори (контракти) на виконання мобілізаційних завдань (замовлень), забезпечує виконання функцій головного органу у сфері здійснення оборонних закупівель та державного замовника у сфері оборони, а також здійснює управління об`єктами державної власності, які належать до сфери його управління. Крім того, відповідно до підпунктів 3, 4, 9 пункту 5 зазначеного Положення, Міністерство оборони України організовує планово-фінансову роботу в апараті Міністерства, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує ефективне та цільове використання бюджетних коштів, а також забезпечує самопредставництво та представництво своїх інтересів у судах. Аналіз наведених положень законодавства свідчить, що Міністерство оборони України не лише формує та реалізує державну політику у сфері оборони, а й є головним розпорядником бюджетних коштів, державним замовником у сфері оборонних закупівель, здійснює управління військовим майном та контроль за ефективним використанням бюджетних коштів і матеріальних ресурсів, а відтак саме Міністерство оборони України є органом, до компетенції якого віднесено здійснення функцій держави у спірних правовідносинах. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 лютого 2025 року у справі № 914/2243/24, у якій зазначено, що Міністерство оборони України, як головний орган у системі центральних органів виконавчої влади у сфері оборони, є суб`єктом управління об`єктами державної власності, забезпечує виконання функцій державного замовника у сфері оборони, здійснює контроль за виконанням державних контрактів, а також забезпечує ефективне та цільове використання бюджетних коштів, у зв`язку з чим є уповноваженим суб`єктом у розумінні статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 ГПК України, в інтересах якого прокурор вправі звернутися до суду. Застосовуючи наведений правовий висновок до спірних правовідносин, колегія суддів зазначає, що саме Міністерство оборони України є тим компетентним органом, через який держава реалізує свої права та законні інтереси у спірних правовідносинах, пов`язаних із виконанням договору про закупівлю товару для забезпечення потреб оборони, а відтак саме в інтересах цього органу прокурор за наявності передбачених законом підстав вправі звернутися до суду з відповідним позовом. Разом з тим визначення Міністерства оборони України компетентним органом у спірних правовідносинах є лише однією з необхідних передумов для здійснення прокурором представництва інтересів держави, а тому колегія суддів переходить до перевірки наявності інших передбачених статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" умов такого представництва. Так, 27 листопада 2025 року Донецька спеціалізована прокуратура у сфері оборони Східного регіону направила до Міністерства оборони України лист № 50-23159ВИХ-25, у якому повідомила про встановлені порушення під час виконання договору № 28 від 13 березня 2025 року щодо поставки квадрокоптерів для потреб Військової частини НОМЕР_1 , навела розрахунок штрафних санкцій у сумі 1 222 368,00 грн, звернула увагу на порушення інтересів держави у сфері оборони та запропонувала Міністерству повідомити, чи вживалися або будуть вживатися заходи представницького характеру щодо стягнення зазначених штрафних санкцій. Одночасно прокурор повідомив, що у разі невжиття компетентним органом відповідних заходів до суду буде подано позов в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Військової частини НОМЕР_1 . З матеріалів справи також вбачається, що зазначений лист був направлений Міністерству оборони України засобами поштового зв`язку, що підтверджується описом вкладення, поштовою накладною та фіскальним чеком Акціонерного товариства "Укрпошта". Оскільки Міністерством оборони України заходів щодо судового захисту інтересів держави вжито не було, 05 січня 2026 року прокурор повторно звернувся до Міністерства оборони України листом № 50-19ВИХ-26, яким знову повідомив про виявлені порушення, наявність підстав для стягнення штрафних санкцій та запропонував повідомити про вжиття заходів представницького характеру, повторно зазначивши, що у разі їх невжиття прокурором буде реалізовано повноваження щодо звернення до суду в інтересах держави. У подальшому, 27 січня 2026 року Донецькою спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Східного регіону на адресу Міністерства оборони України направлено повідомлення № 50-1085ВИХ-26 про прийняття рішення щодо звернення до Господарського суду Житомирської області з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Військової частини НОМЕР_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" про стягнення штрафних санкцій у сумі 1 222 368,00 грн. Відтак матеріалами справи підтверджується, що прокурор до звернення до суду неодноразово повідомляв Міністерство оборони України про виявлені порушення, надав компетентному органу достатній строк для самостійного здійснення захисту інтересів держави, а після невжиття ним відповідних заходів повідомив про прийняте рішення щодо реалізації представницьких повноважень та лише після цього звернувся до суду. З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що прокурором дотримано передбачений статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" порядок звернення до суду в інтересах держави, а бездіяльність компетентного органу щодо самостійного захисту порушених інтересів держави підтверджує наявність визначених законом підстав для здійснення прокурором представництва у даній справі. Разом з тим, оскільки ухвалу Господарського суду Житомирської області про залишення без розгляду позову прокурора в інтересах держави в особі Військової частини НОМЕР_1 постановою суду апеляційної інстанції залишено без змін, колегія суддів не надає оцінки підставам здійснення прокурором представництва інтересів держави в особі зазначеної військової частини. Встановивши наявність передбачених законом підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави у даній справі, колегія суддів переходить до перевірки обґрунтованості заявлених позовних вимог по суті. Надаючи правову оцінку обставинам у справі, суд зазначає, що за загальними положеннями цивільного законодавства цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 ЦК України) Приписами статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно частини першої статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Пунктом 1 статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Суд звертає увагу, що свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами (пункт 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Судом встановлено, що укладений 13 березня 2025 року між Військовою частиною НОМЕР_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" Договір про закупівлю товару № 28 за своєю правовою природою є договором поставки. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суд виходив із того, що відповідно до статті 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Згідно зі статтею 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до статті 662 ЦК України, продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. За змістом частини першої статті 663 ЦК України, продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу. Згідно зі статтею 664 ЦК України, обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар або надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за його місцезнаходженням. Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов`язок продавця доставити товар або передати його за місцезнаходженням покупця, обов`язок продавця передати товар вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв`язку для доставки покупцеві. Таким чином, належним виконанням договору поставки є передача постачальником покупцеві товару, визначеного договором, у погодженому сторонами місці та у встановлений договором строк. Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, воно підлягає виконанню саме у цей строк (термін). Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України). Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно зі статтею 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Відповідно до частини першої статті 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов`язання, якщо він не приступив до його виконання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Частиною першою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки. Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України, виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою. За змістом статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання, а пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожний день прострочення виконання. Застосовуючи наведені норми матеріального права до спірних правовідносин, колегія суддів виходить із того, що укладення 13 березня 2025 року між Військовою частиною НОМЕР_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" Договору про закупівлю товару № 28 стало належною правовою підставою виникнення між його сторонами взаємних цивільних прав та обов`язків, які відповідно до статті 629 ЦК України є обов`язковими для виконання та не можуть бути довільно змінені чи проігноровані однією зі сторін. Зі змісту укладеного Договору вбачається, що сторони досягли згоди щодо всіх його істотних умов, зокрема, предмета закупівлі, кількості та вартості товару, місця і строку його поставки, а також погодили відповідальність за порушення прийнятих на себе договірних зобов`язань, чим реалізували передбачений статтею 627 ЦК України принцип свободи договору. Оскільки пунктами 3.1 та 3.2 Договору сторони визначили, що поставка товару має бути здійснена до 31 березня 2025 року включно на умовах DDP - склад Покупця відповідно до правил Інкотермс 2010, належним виконанням відповідачем свого договірного обов`язку могла вважатися виключно фактична передача погодженого сторонами товару покупцю у визначеному місці та у встановлений Договором строк. Матеріали справи не містять жодного належного та допустимого доказу, який би підтверджував виконання відповідачем обов`язку щодо поставки товару у погоджений сторонами строк, що свідчить про порушення ним прийнятого на себе договірного зобов`язання та настання передбачених договором і законом правових наслідків. Водночас із листа Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" №28/03-1 від 28 березня 2025 року вбачається, що ще до спливу встановленого Договором строку поставки відповідач сам визнав неможливість своєчасного виконання зобов`язання та звернувся до покупця із проханням продовжити строк поставки товару до 15 квітня 2025 року. Сам по собі факт звернення відповідача з проханням про продовження строку поставки не змінює погоджених сторонами умов Договору, оскільки відповідні зміни у встановленому законом порядку сторонами внесені не були, а тому визначений Договором строк виконання зобов`язання залишався обов`язковим для відповідача. Відсутність укладеної сторонами додаткової угоди про зміну строку поставки товару свідчить, що наведений лист відповідача не породив жодних правових наслідків щодо зміни строку виконання договірного зобов`язання, а тому визначений Договором строк поставки залишався обов`язковим для сторін. Укладаючи Договір, відповідач як суб`єкт господарювання самостійно оцінив можливість належного виконання прийнятого на себе зобов`язання, добровільно погодився із визначеним сторонами строком поставки товару та, реалізуючи принцип свободи договору, прийняв на себе ризик настання несприятливих наслідків у разі його невиконання чи неналежного виконання. За таких обставин наведені відповідачем причини несвоєчасного виконання договірного зобов`язання самі по собі не можуть бути підставою для звільнення його від передбаченої Договором відповідальності, оскільки не спростовують факту порушення погодженого сторонами строку поставки товару та не свідчать про припинення чи зміну відповідного зобов`язання. Колегія суддів враховує, що 08 травня 2025 року між Військовою частиною НОМЕР_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" укладено Додаткову угоду №1, відповідно до якої сторони, керуючись розділом 11 Договору, за взаємною згодою достроково розірвали Договір про закупівлю товару №28 від 13 березня 2025 року та погодили припинення зобов`язань, що виникли на його підставі, з моменту набрання зазначеною угодою чинності. Разом із тим укладення сторонами Додаткової угоди №1 саме по собі не спростовує факту порушення відповідачем договірного зобов`язання, оскільки прострочення поставки товару настало ще 01 квітня 2025 року, тобто задовго до припинення дії Договору, а відтак правові наслідки такого порушення виникли ще під час існування договірних правовідносин. Зі змісту Додаткової угоди №1 не вбачається, що сторони досягли домовленості про звільнення відповідача від відповідальності за вже допущене порушення строку поставки товару, відмову покупця від права на застосування штрафних санкцій чи припинення майнових вимог, які виникли внаслідок неналежного виконання Договору, а тому її положення не можуть тлумачитися як підстава для звільнення відповідача від цивільно-правової відповідальності. Навпаки, погодивши дострокове розірвання Договору без врегулювання питання відповідальності за вже допущене порушення, сторони припинили лише подальше існування договірних правовідносин, однак не усунули правових наслідків невиконання відповідачем свого основного обов`язку щодо поставки товару у визначений Договором строк. Інше тлумачення умов Додаткової угоди №1 фактично означало б, що саме по собі розірвання договору автоматично нівелює правові наслідки вже допущеного його порушення та звільняє боржника від відповідальності за неналежне виконання зобов`язання, що суперечило б принципу обов`язковості договору, правовій природі цивільно-правової відповідальності та призводило б до безпідставного покладення негативних наслідків порушення зобов`язання на кредитора, а не на особу, яка таке порушення допустила. З урахуванням наведеного, колегія суддів доходить висновку, що укладення сторонами Додаткової угоди №1 не припинило права держави на судовий захист порушеного майнового інтересу та не усунуло виниклого до моменту розірвання Договору права вимоги щодо застосування до відповідача передбачених Договором штрафних санкцій за порушення строків виконання договірного зобов`язання. Аналогічний висновок узгоджується із положеннями статті 653 ЦК України, відповідно до якої, розірвання договору не звільняє сторони від відповідальності за порушення, які мали місце під час його дії, якщо інше прямо не встановлено договором або законом. Оскільки Додаткова угода №1 не містить умов про звільнення відповідача від відповідальності за вже допущене порушення строку поставки товару, підстави для звільнення його від сплати передбачених Договором штрафних санкцій відсутні. Саме тому припинення договірного зобов`язання не припинило вже виниклого охоронного правовідношення щодо застосування відповідальності за його порушення. Разом із тим наведені вище висновки спростовують покладений в основу оскаржуваного рішення висновок місцевого господарського суду про те, що право вимоги щодо стягнення передбачених Договором штрафних санкцій належить виключно Військовій частині НОМЕР_1 як стороні Договору, тоді як Міністерство оборони України не є належним позивачем у даному спорі лише з підстав того, що не брало участі у його укладенні. Колегія суддів не погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, оскільки він ґрунтується на неправильному розумінні правової природи представництва прокурором інтересів держави та фактично ототожнює цивільно-правовий статус сторони договору із процесуальним статусом належного позивача, що не відповідає положенням статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 53 ГПК України та наведеним вище висновкам Великої Палати Верховного Суду. Помилково виходячи з того, що право вимоги про стягнення штрафних санкцій виникло виключно у Військової частини НОМЕР_1 як сторони Договору, місцевий господарський суд залишив поза увагою, що у даній справі прокурор звернувся до суду не на захист приватного майнового інтересу військової частини, а в інтересах держави, носієм яких у спірних правовідносинах є Міністерство оборони України як уповноважений орган державної влади. При цьому право вимоги про застосування штрафних санкцій у даному випадку виникло у зв`язку з порушенням договору, укладеного для забезпечення потреб оборони держави, а тому його реалізація здійснюється державою через уповноважений орган - Міністерство оборони України, тоді як предметом судового захисту у даній справі є не приватний майновий інтерес військової частини, а державний інтерес щодо належного виконання оборонного замовлення та ефективного використання бюджетних коштів. Як уже зазначалося колегією суддів, саме Міністерство оборони України відповідно до Закону України "Про оборону України" та Положення про Міністерство оборони України забезпечує реалізацію державної політики у сфері оборони, є головним розпорядником бюджетних коштів, здійснює управління військовим майном, забезпечує контроль за використанням бюджетних коштів та виконанням державних контрактів, а відтак є тим суб`єктом владних повноважень, через який держава реалізує свої права та законні інтереси у спірних правовідносинах. Сам по собі факт того, що Міністерство оборони України не є стороною Договору, не виключає можливості звернення прокурора до суду в його інтересах, оскільки у спорах, пов`язаних із представництвом інтересів держави, вирішальне значення має не формальна участь відповідного органу у цивільному чи господарському правочині, а наявність у нього визначених законом владних повноважень щодо реалізації та захисту відповідного державного інтересу, який зазнав порушення. Отже, висновок місцевого господарського суду про те, що право вимоги щодо стягнення штрафних санкцій належить виключно Військовій частині НОМЕР_1 , зроблений без урахування правової природи спірних правовідносин, характеру представництва прокурором інтересів держави та правового статусу Міністерства оборони України, у зв`язку з чим не може бути покладений в основу судового рішення. Колегія суддів також не погоджується із висновком місцевого господарського суду про те, що задоволення позову прокурора унеможливить виконання судового рішення з огляду на те, що Військова частина НОМЕР_1 не є учасником справи та не зможе набути статусу стягувача у виконавчому провадженні. Такий висновок ґрунтується на неправильному розумінні процесуального статусу позивача у справах, порушених прокурором в інтересах держави, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 53 ГПК України, саме орган, в інтересах якого прокурор звернувся до суду, набуває статусу позивача у справі та реалізує належні йому процесуальні права. Оскільки у даній справі прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, саме Міністерство оборони України є позивачем у справі та, у разі задоволення позову, набуває передбачених процесуальним законом прав стягувача щодо виконання судового рішення. При цьому сама по собі обставина, що виконання Договору здійснювалося на користь Військової частини НОМЕР_1 не змінює належності захищуваного інтересу державі та не впливає на процесуальний статус Міністерства оборони України як позивача у даній справі. Визначення у резолютивній частині судового рішення військової частини як особи, на користь якої підлягають стягненню штрафні санкції, не змінює процесуального статусу Міністерства оборони України як позивача у справі та не свідчить про вирішення спору на користь особи, яка не бере участі у справі, позаяк військова частина є безпосереднім отримувачем товару за Договором та розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, тоді як Міністерство оборони України є головним розпорядником бюджетних коштів та органом, через який держава реалізує свої права у спірних правовідносинах, а тому визначення військової частини як особи, на користь якої підлягає виконанню рішення суду, відповідає характеру спірного матеріального правовідношення та не свідчить про відсутність у Міністерства оборони України статусу належного позивача. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що спосіб виконання судового рішення не може нівелювати право держави на судовий захист та бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, а визначення особи, на користь якої підлягає виконанню рішення, має здійснюватися з урахуванням характеру спірного матеріального правовідношення та не впливає на процесуальний статус позивача, який визначений законом. Колегія суддів також не погоджується з висновком місцевого господарського суду про неможливість застосування до спірних правовідносин правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 09 липня 2025 року у справі №910/4017/24, з мотивів відмінності предмета позову. Такий висновок суду першої інстанції є помилковим, оскільки у зазначеній постанові Верховний Суд вирішував не лише питання щодо визнання недійсним договору, а насамперед надав правову оцінку наявності підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави в особі Міністерства оборони України, правомірності залишення без розгляду позову прокурора в інтересах військової частини та правовим наслідкам звернення прокурора з вимогою про стягнення коштів на користь військової частини за умови, що позов у її інтересах залишено без розгляду. Верховний Суд дійшов висновку, що залишення без розгляду позову прокурора в інтересах військової частини саме по собі не виключає можливості розгляду позову прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та прямо визнав помилковим висновок судів попередніх інстанцій про неможливість задоволення такого позову лише з тієї підстави, що прокурор просив стягнути кошти на користь військової частини, наголосивши, що подібний підхід є проявом зайвого формалізму. Отже, саме наведені правові висновки Верховного Суду є релевантними для вирішення даного спору, оскільки стосуються тотожного правового питання щодо меж представництва прокурором інтересів держави в особі Міністерства оборони України та процесуальних наслідків залишення без розгляду позову прокурора в інтересах військової частини, а тому висновок місцевого господарського суду про неможливість їх застосування є безпідставним. Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що місцевий господарський суд передчасно відмовив у задоволенні позову, обмежившись помилковим висновком про відсутність у Міністерства оборони України права на звернення до суду з даним позовом, у зв`язку з чим не надав належної правової оцінки фактичним обставинам виконання сторонами Договору про закупівлю товару №28 від 13 березня 2025 року, наявності порушення відповідачем прийнятих на себе договірних зобов`язань та обґрунтованості заявленого прокурором розміру штрафних санкцій. Оскільки колегія суддів дійшла висновку про помилковість висновків місцевого господарського суду щодо відсутності підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та наявність правових підстав для задоволення позову по суті, предметом подальшої перевірки є правильність визначення прокурором розміру заявлених до стягнення штрафних санкцій. Відповідно до пункту 7.2.1 Договору, у разі порушення постачальником строку поставки товару останній сплачує покупцю пеню у розмірі 0,1 відсотка вартості товару, щодо якого допущено прострочення виконання, за кожний день такого прострочення, а за прострочення понад тридцять календарних днів додатково сплачує штраф у розмірі 7 відсотків вартості такого товару. Перевіривши поданий прокурором розрахунок, колегія суддів встановила, що пеня у сумі 422 688,00 грн нарахована за період прострочення з 01 квітня 2025 року по 07 травня 2025 року включно, тобто за 37 календарних днів, виходячи із вартості непоставленого товару у розмірі 11 424 000,00 грн та погодженого сторонами розміру відповідальності 0,1 відсотка за кожний день прострочення, у зв`язку з чим зазначений розрахунок є арифметично правильним, відповідає умовам Договору та не суперечить вимогам чинного законодавства. Період прострочення визначений прокурором правильно, оскільки обов`язок поставити товар мав бути виконаний до 31 березня 2025 року включно, тоді як Договір був достроково розірваний лише 08 травня 2025 року, а відтак нарахування пені за період з 01 квітня по 07 травня 2025 року включно відповідає умовам Договору та фактичним обставинам справи. Оскільки прострочення виконання відповідачем договірного зобов`язання перевищило тридцять календарних днів, прокурором також правомірно заявлено до стягнення штраф у сумі 799 680,00 грн, що становить 7 відсотків вартості непоставленого товару, а тому підстав для відмови у стягненні зазначеної суми або коригування здійсненого прокурором розрахунку колегією суддів не встановлено. Будь-яких належних та допустимих доказів, які б спростовували правильність здійсненого прокурором розрахунку, свідчили про інший період прострочення, інший розмір вартості товару, що підлягав поставці або містили контррозрахунок заявлених до стягнення штрафних санкцій, відповідачем до матеріалів справи не подано, у зв`язку з чим колегія суддів дійшла висновку, що заявлена до стягнення сума пені та штрафу в загальному розмірі 1 222 368,00 грн є документально підтвердженою, арифметично правильною, відповідає умовам Договору та підлягає стягненню з відповідача. Отже, встановлені у справі обставини свідчать про те, що відповідач допустив порушення взятого на себе договірного зобов`язання щодо поставки товару у погоджений сторонами строк, у зв`язку з чим у нього виник обов`язок сплатити передбачені Договором штрафні санкції, тоді як прокурором доведено наявність визначених законом підстав для здійснення представництва інтересів держави в особі Міністерства оборони України, а заявлений до стягнення розмір пені та штрафу є обґрунтованим, документально підтвердженим та відповідає умовам Договору. Таким чином, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду справи, тоді як висновки місцевого господарського суду не відповідають встановленим обставинам справи та зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права. Згідно з частинами 1, 3 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Відповідно до статті 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Апеляційний господарський суд зазначає, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертається загалом до категорії стандарту доказування та відзначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Відповідно до статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Колегія суддів звертає увагу, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів, що запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 275 ГПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення. Згідно з пунктами 1, 3-4 частини першої статті 277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду першої інстанції встановленим обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи все вищевикладене в сукупності, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення Господарського суду Житомирської області від 07 квітня 2026 року у справі № 906/141/26 прийняте з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду першої інстанції встановленим обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права, з огляду на що апеляційну скаргу Керівника Донецької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону слід задоволити, а рішення місцевого господарського суду скасувати, прийнявши нове рішення, яким позов задоволити. При цьому судові витрати, передбачені статтею 123 ГПК України, у відповідності до вимог статті 129 ГПК України покладаються на відповідача. Керуючись ст. ст. 129, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Керівника Донецької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону задоволити.

2. Рішення Господарського суду Житомирської області від 07 квітня 2026 року у справі №906/141/26 скасувати. Прийняти нове рішення. "Позов задоволити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" (10001, Житомирська обл., м. Житомир, вул. Київська, буд. 77, код ЄДРПОУ 45203623) на користь Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) 422 688,00 грн (чотириста двадцять дві тисячі шістсот вісімдесят вісім гривень 00 копійок) пені, 799 680,00 грн (сімсот дев`яносто дев`ять тисяч шістсот вісімдесят гривень 00 копійок) штрафу. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" (10001, Житомирська обл., м. Житомир, вул. Київська, буд. 77, код ЄДРПОУ 45203623) на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону (84333, Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Маяковського, буд. 21, код ЄДРПОУ 39969443) 14 669,00 грн (чотирнадцять тисяч шістсот шістдесят дев`ять гривень 00 копійок) судового збору. Видати наказ."

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" (10001, Житомирська обл., м. Житомир, вул. Київська, буд. 77, код ЄДРПОУ 45203623) на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону (84333, Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Маяковського, буд. 21, код ЄДРПОУ 39969443) 22 003,20 грн (двадцять дві тисячі три гривні 20 копійок) судового збору за розгляд апеляційної скарги.

4. Місцевому господарському суду видати відповідні накази.

5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню. Повний текст постанови складений "15" липня 2026 р. Головуюча суддя Коломис В.В. Суддя Саврій В.А. Суддя Миханюк М.В.