Постанова КЦС ВС № 757/53005/21-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 липня 2026 року м. Київ справа № 757/53005/21-ц провадження № 61-7468св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон», розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 травня 2022 року у складі судді Бусик О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2026 року у складі колегії суддів Голуб С. А., Борисової О. В., Таргоній Д. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон», про стягнення грошових коштів, ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (далі - ТОВ «ФК «Фінілон»), у якому просила стягнути з відповідача на її користь грошові кошти, розміщені на депозитних рахунках, нараховані проценти за договорами банківського вкладу, три проценти річних, інфляційні втрати та пеню, а всього 2 546 299,25 грн. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначала, що 09 листопада 2012 року уклала з Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило найменування на АТ КБ «ПриватБанк», договір банківського вкладу «Стандарт 12 місяців» на суму 25 000,00 дол. США зі сплатою 10 % річних строком на 12 місяців. Відповідно до банківської виписки від 25 липня 2015 року № 27036438 останнє нарахування та виплата процентів за цим вкладом були здійснені 22 березня 2014 року, після чого, починаючи з 23 березня 2014 року, проценти не нараховувалися. Згідно із зазначеною випискою та довідкою банку від 15 червня 2014 року залишок коштів на депозитному рахунку становив 25 172,60 дол. США. Крім того, 13 січня 2014 року між сторонами було укладено договір банківського вкладу «Стандарт» на суму 65 000,00 грн зі сплатою 19 % річних строком на 12 місяців. Останнє нарахування процентів за цим вкладом відбулося 14 березня 2014 року, а згідно з довідкою банку від 15 червня 2014 року на рахунку обліковувалося 65 000,00 грн. Також 15 жовтня 2013 року сторони уклали договір банківського вкладу «Стандарт» на суму 110 000,00 грн зі сплатою 18 % річних строком на 12 місяців, за яким станом на 15 березня 2014 року на рахунку знаходилося 111 518,91 грн. 25 жовтня 2013 року між сторонами було укладено ще один договір банківського вкладу «Стандарт» на суму 70 000,00 грн зі сплатою 18 % річних строком на 12 місяців. Станом на 15 червня 2014 року залишок коштів на відповідному рахунку становив 70 966,58 грн. Позивач зазначала, що 15 травня 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» прийняло рішення про припинення діяльності відокремлених підрозділів філії «Кримське регіональне управління ПАТ КБ «ПриватБанк», однак належні їй кошти за депозитними договорами виплачені не були. 21 липня 2015 року вона звернулася до банку із заявою про розірвання договорів банківського вкладу та повернення депозитних коштів, однак відповідач свої зобов`язання не виконав. Надалі, 03 вересня 2021 року, позивач повторно звернулася до АТ КБ «ПриватБанк» із заявою про розірвання депозитних договорів та надання інформації щодо можливого переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон», проте відповіді на звернення не отримала. Посилаючись на те, що банк не повернув кошти та нараховані проценти на її першу вимогу, позивач вважала, що відповідач прострочив виконання грошового зобов`язання, у зв`язку з чим на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) з нього підлягають стягненню три проценти річних та інфляційні втрати за вкладами, розміщеними у національній валюті, за період із 21 липня 2015 року до 27 вересня 2021 року. Крім того, позивач зазначала про наявність підстав для стягнення з відповідача пені у розмірі 42 % за період із 27 вересня 2020 року до 27 вересня 2021 року, посилаючись на незаконне списання банком коштів із її рахунків. Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Суди розглядали справу неодноразово. Печерський районний суд міста Києва рішенням від 25 травня 2022 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 : - за договором банківського вкладу від 09 листопада 2012 року «Стандарт, 12 місяців» № SAMDN25000730687983 вклад у розмірі 25 172,09 дол. США та проценти у розмірі 18 931,17 дол. США; - за договором банківського вкладу від 15 жовтня 2013 року «Стандарт, 12 місяців» № SAMDN25000738621530 вклад у розмірі 111 518,91 грн, проценти у розмірі 151 347,97 грн, три проценти річних у розмірі 164,98 грн та інфляційні втрати у розмірі 1 338,22 грн; - за договором банківського вкладу від 25 жовтня 2013 року «Стандарт, 12 місяців» № SAMDN25000738806596 вклад у розмірі 70 000,00 грн, проценти у розмірі 95 587,40 грн, три проценти річних у розмірі 103,56 грн та інфляційні втрати у розмірі 840,00 грн; - за договором банківського вкладу від 13 січня 2014 року «Стандарт» № SAMDNWFD0070056989500 вклад у розмірі 65 000,00 грн, проценти у розмірі 93 149,45 грн, три проценти річних у розмірі 96,16 грн та інфляційні втрати у розмірі 780,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» у дохід держави судовий збір у розмірі 11 350,00 грн. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що між сторонами були укладені договори банківського вкладу, за якими позивач внесла на депозитні рахунки грошові кошти, а АТ КБ «ПриватБанк» прийняло на себе зобов`язання щодо їх повернення та виплати процентів у порядку й на умовах, визначених договорами. Установивши, що 31 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до банку із заявою про розірвання договорів банківського вкладу та повернення коштів, яку відповідач отримав 07 вересня 2021 року, однак належні позивачу кошти не повернув, суд дійшов висновку про порушення банком своїх договірних зобов`язань та наявність підстав для стягнення суми вкладів і нарахованих процентів. Відхиляючи доводи відповідача про те, що належним боржником у спірних правовідносинах є ТОВ «ФК «Фінілон», суд керувався тим, що матеріали справи не містять доказів надання позивачем згоди на заміну боржника у зобов`язанні, як цього вимагає стаття 520 ЦК України. За відсутності такої згоди укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Фінілон» договір про переведення боргу не створює для позивача правових наслідків, а тому саме АТ КБ «ПриватБанк» залишається належним відповідачем у справі. Разом із тим суд визнав недоведеними доводи позивача про звернення до банку із заявою про розірвання договорів банківського вкладу 21 липня 2015 року, оскільки належних та допустимих доказів направлення і отримання такої заяви відповідачем матеріали справи не містять. Врахувавши умови депозитних договорів, які передбачали необхідність повідомлення банку про дострокове розірвання договору за два банківські дні, суд дійшов висновку, що строк виконання відповідачем обов`язку щодо повернення вкладів настав 10 вересня 2021 року, тобто після отримання банком заяви позивача від 31 серпня 2021 року та спливу двох банківських днів. З огляду на це суд вважав обґрунтованими вимоги про стягнення процентів за договорами банківського вкладу до моменту припинення відповідних договірних правовідносин. Щодо вимог про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат суд зазначив, що передбачена частиною другою статті 625 ЦК України відповідальність настає лише після прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. Оскільки прострочення у відповідача виникло лише з 10 вересня 2021 року, підстав для нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат за період, заявлений позивачем з 21 липня 2015 року, немає. Ураховуючи наведене, суд здійснив нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат лише за період із 10 вересня 2021 року до 27 вересня 2021 року. При цьому суд керувався тим, що інфляційні втрати можуть бути стягнуті виключно щодо грошових зобов`язань, визначених у національній валюті України, тому в частині валютного вкладу підстав для їх стягнення немає. Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення пені, суд зазначив, що спірні правовідносини виникли з договорів банківського вкладу, а не з правовідносин щодо здійснення переказу коштів або обслуговування поточного рахунку, тому положення Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», на які посилалася позивач, до спірних правовідносин не застосовуються. Київський апеляційний суд постановою від 18 січня 2023 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задовольнив частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 травня 2022 року в частині задоволених позовних вимог та вирішення питання про розподіл судових витрат скасував і ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк», третя особа - ТОВ «ФК «Фінілон», про стягнення грошових коштів за договорами банківського вкладу, трьох процентів річних та інфляційних втрат відмовив. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що позивач не надала належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження факту укладення спірних договорів банківського вкладу, внесення грошових коштів на депозитні рахунки та наявності залишків коштів на цих рахунках станом на час звернення до суду. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідно до статей 1058, 1059 ЦК України, нормативно-правових актів Національного банку України та усталеної практики Верховного Суду факт укладення договору банківського вкладу і внесення коштів на депозитний рахунок має підтверджуватися належними письмовими доказами, зокрема оригіналами договорів та документів, що посвідчують внесення вкладником грошових коштів до банку. На підтвердження позовних вимог позивач надала лише копії заяв на оформлення вкладів, копії квитанцій та копії банківських документів, тоді як оригінали зазначених документів для огляду суду не подавалися. При цьому представник відповідача заперечував проти використання копій документів як доказів та просив витребувати їх оригінали. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не вирішив клопотання відповідача про витребування оригіналів документів і не навів у рішенні належного обґрунтування того, якими саме доказами підтверджуються укладення депозитних договорів, внесення грошових коштів та наявність коштів на рахунках позивача. Крім того, апеляційний суд звернув увагу на те, що надана позивачем копія квитанції щодо внесення 25 000,00 дол. США за договором від 19 листопада 2012 року є нечіткою та нечитабельною, а надані копії довідок і виписок не містять оригіналів підписів уповноважених осіб банку та відбитків печатки, що не дає можливості визнати їх належними доказами у розумінні процесуального закону. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не виконала покладений на неї процесуальний обов`язок щодо доведення обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а тому відсутні належні та допустимі докази відкриття депозитних рахунків, внесення на них коштів та наявності відповідних залишків грошових коштів на момент звернення до суду. З огляду на недоведеність основних обставин, якими обґрунтовувався позов, колегія суддів визнала безпідставними вимоги про стягнення сум вкладів, процентів, трьох процентів річних та інфляційних втрат. Верховний Суд постановою від 10 грудня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Тарасовою-Патрай К. А., задовольнив частково. Постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2023 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що висновки апеляційного суду про недоведеність факту укладення між сторонами договорів банківського вкладу та внесення позивачем грошових коштів на депозитні рахунки є передчасними. Апеляційний суд, дійшовши висновку про відсутність належних та допустимих доказів відкриття депозитних рахунків і знаходження на них коштів, не надав належної оцінки запереченням самого АТ КБ «ПриватБанк» щодо переведення боргу за спірними депозитними договорами на ТОВ «ФК «Фінілон» на підставі договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року. Суд касаційної інстанції звернув увагу, що посилання банку на факт переведення боргу за конкретними депозитними договорами може свідчити про визнання ним існування відповідних договірних правовідносин та самих зобов`язань за договорами банківського вкладу. Водночас апеляційний суд не перевірив, чи підтверджують зазначені обставини факт виникнення між сторонами правовідносин банківського вкладу та чи впливають вони на оцінку наданих позивачем доказів. При цьому апеляційний суд фактично обмежився лише оцінкою доказів щодо укладення договорів та внесення коштів, не дослідивши в повному обсязі доводи сторін і не надавши оцінки всім доказам у їх сукупності. За таких обставин апеляційний суд не встановив усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, не перевірив доводи банку щодо переведення боргу та не з`ясував, чи не підтверджують вони існування між сторонами договірних правовідносин за спірними договорами банківського вкладу, у зв`язку з чим висновки апеляційного суду не можна вважати законними та обґрунтованими. Київський апеляційний суд постановою від 13 травня 2026 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задовольнив частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 травня 2022 року змінив у частині розміру процентів, що підлягають стягненню за договорами банківського вкладу. Зменшив розмір процентів, визначених до стягнення за договором банківського вкладу № SAMDN25000730687983, з 18 931,17 дол. США до 17 299,30 дол. США; за договором банківського вкладу № SAMDNWFD0070056989500 - з 93 149,45 грн до 84 961,22 грн; за договором банківського вкладу № SAMDN25000738621530 - з 151 347,97 грн до 137 623,56 грн; за договором банківського вкладу № SAMDN25000738806596 - з 95 587,40 грн до 87 233,42 грн. В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 травня 2022 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції правильно встановив факт укладення між сторонами договорів банківського вкладу, внесення позивачем грошових коштів на депозитні рахунки та невиконання АТ КБ «ПриватБанк» обов`язку щодо їх повернення на вимогу вкладника. Апеляційний суд погодився з тим, що саме АТ КБ «ПриватБанк» є належним відповідачем у справі, оскільки відповідач не довів наявності згоди позивача на переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон», а тому укладений між банком і зазначеним товариством договір про переведення боргу не породжує для позивача правових наслідків. Відхиляючи доводи апеляційної скарги про відсутність належних доказів укладення депозитних договорів та внесення коштів, апеляційний суд керувався тим, що сам банк посилався на факт переведення боргу за конкретними договорами банківського вкладу на ТОВ «ФК «Фінілон», чим фактично підтвердив існування відповідних договірних правовідносин. Крім того, суд врахував правові висновки Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду щодо недопустимості покладення на вкладника негативних наслідків неналежного оформлення банком внутрішньої документації або обліку депозитних операцій. Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача трьох процентів річних та інфляційних втрат відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки після отримання вимоги позивача про повернення вкладів банк не виконав свого грошового зобов`язання у встановлений строк. При цьому суд зазначив, що після розірвання договорів банківського вкладу договірні правовідносини сторін трансформувалися в охоронні, а права позивача підлягають захисту шляхом застосування наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання. Разом із тим апеляційний суд визнав обґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо неправильного визначення судом першої інстанції розміру процентів за договорами банківського вкладу, зазначивши, що 31 серпня 2021 року позивач звернулася до банку із заявою про розірвання депозитних договорів та повернення коштів, яку відповідач отримав 07 вересня 2021 року. З урахуванням умов договорів та положень цивільного законодавства договори вважаються розірваними через два банківські дні після отримання банком відповідної заяви, тобто з 10 вересня 2021 року. Оскільки після припинення договорів нарахування передбачених ними процентів не допускається, проценти підлягали стягненню лише до 10 вересня 2021 року, а не до 27 вересня 2021 року, як помилково визначив суд першої інстанції. З огляду на наведене апеляційний суд дійшов висновку про необхідність зміни рішення суду першої інстанції в частині розміру процентів за договорами банківського вкладу шляхом їх зменшення відповідно до здійсненого судом розрахунку, а в іншій частині залишив рішення без змін. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У червні 2026 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 травня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2026 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 та у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 757/1536/15, від 18 травня 2018 року у справі № 761/18883/15, від 31 липня 2019 року у справі № 201/13687/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 201/15704/15, від 02 вересня 2020 року у справі № 757/32332/18, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставин на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційну скаргу заявник обґрунтовує тим, що суди безпідставно визнали доведеними факт укладення спірних договорів банківського вкладу та внесення позивачем грошових коштів на депозитні рахунки, хоча оригінали договорів, квитанцій чи інших первинних документів, які б підтверджували внесення коштів, до матеріалів справи не подано. На думку банку, витяг про переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон» не є належним доказом укладення депозитних договорів та внесення коштів, а підтверджує лише існування правовідносин між банком і новим боржником. Також заявник стверджує, що суди не надали належної оцінки доказам, які, на його переконання, підтверджують надання позивачем згоди на переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон», зокрема шляхом мовчазної згоди, а тому помилково визнали АТ КБ «ПриватБанк» належним відповідачем у справі. Крім того, суди неправильно визначили розмір окремих депозитних вкладів, унаслідок чого безпідставно стягнули з нього завищені суми основного боргу, трьох процентів річних та інфляційних втрат. Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 04 червня 2026 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва. 17 червня2026 року матеріали справи № 757/53005/21 надійшли до Верховного Суду. Фактичні обставини, з`ясовані судами 09 листопада 2012 року ОСОБА_1 подала до ПАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило найменування на АТ КБ «ПриватБанк», заяву № SAMDN25000730687983 на оформлення вкладу «Стандарт 12 місяців» зі сплатою 10 % річних на суму 25 000,00 дол. США. Відповідно до банківської виписки від 25 липня 2015 року № 27036438 останнє нарахування та виплата процентів за цим вкладом були здійснені 22 березня 2014 року, після чого, починаючи з 23 березня 2014 року, проценти не нараховувалися. Згідно із зазначеною випискою та довідкою банку від 15 червня 2014 року залишок коштів на депозитному рахунку становив 25 172,60 дол. США. 13 січня 2014 року ОСОБА_1 подала до ПАТ КБ «ПриватБанк» заяву № SAMDNWFD0070056989500 на оформлення банківського вкладу «Стандарт» на суму 65 000,00 грн зі сплатою 19 % річних строком на 12 місяців. Останнє нарахування процентів за цим вкладом було здійснено 14 березня 2014 року, а згідно з довідкою банку від 15 червня 2014 року залишок коштів на рахунку становив 65 000,00 грн. Крім того, 15 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738621530 «Стандарт» на суму 110 000,00 грн зі сплатою 18 % річних строком на 12 місяців. Станом на 15 березня 2014 року на рахунку обліковувалося 111 518,91 грн. 25 жовтня 2013 року сторони уклали договір банківського вкладу № SAMDN25000738806596 «Стандарт» на суму 70 000,00 грн зі сплатою 18 % річних строком на 12 місяців. Станом на 15 червня 2014 року залишок коштів на відповідному рахунку становив 70 966,58 грн. 17 листопада 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Фінілон» укладено договір про переведення боргу, відповідно до умов якого ПАТ КБ «ПриватБанк» перевело на ТОВ «ФК «Фінілон» борг в обсязі та на умовах, що існували на момент укладення договору. У договорі зазначено, що згода кредиторів на переведення боргу отримана ПАТ КБ «ПриватБанк» шляхом приєднання клієнтів до Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на офіційному вебсайті банку. 31 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до АТ КБ «ПриватБанк» із заявою про розірвання всіх укладених на її ім`я депозитних договорів та повернення коштів, розміщених на поточних і депозитних рахунках. Зазначену заяву АТ КБ «ПриватБанк» отримало 07 вересня 2021 року, проте кошти за договорами банківського вкладу позивачу не повернуло. У відзиві на позовну заяву АТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що зобов`язання за депозитними договорами від 09 листопада 2012 року № SAMDN25000730687983, від 15 жовтня 2013 року № SAMDN25000738621530, від 25 жовтня 2013 року № SAMDN25000738806596 та від 13 січня 2014 року № SAMDNWFD0070056989500 були переведені на ТОВ «ФК «Фінілон» на підставі договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року. При цьому банк зазначав, що згода вкладника на заміну боржника була отримана шляхом застосування принципу мовчазної згоди.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). За змістом касаційної скарги рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються тільки в частині задоволення позовних вимог про стягнення сум вкладу, нарахованих процентів за вкладами, а також трьох процентів річних та інфляційних втрат, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає ці рішення лише в зазначеній частині. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У частині першій статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини. Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Згідно з частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України). Відповідно до статті 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Таким чином, строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України). Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом. Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін у разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). За змістом статей 524, 533-535 та 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов`язань. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зробила висновок, що після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Під час вирішення цього спору суди не врахували, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дії договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються. Верховний Суд у постанові від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22) зазначив, що з моменту розірвання договору вкладу нарахування передбачених договором процентів припиняється, а права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Отже, виплата передбачених договорами та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дії договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються. У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. У справі, яка переглядається, суди встановили, що між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило найменування на АТ КБ «ПриватБанк», були укладені договори банківського вкладу, на виконання яких позивач розмістила на депозитних рахунках грошові кошти. 31 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою про розірвання договорів банківського вкладу та повернення суми вкладів і нарахованих процентів. Зазначену заяву банк отримав 07 вересня 2021 року. Отже, позивач реалізувала передбачене законом право на повернення вкладів та виявила волю на припинення договірних правовідносин. Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів того, що АТ КБ «ПриватБанк» виконало зобов`язання щодо повернення депозитних коштів та сплати нарахованих процентів. Водночас припинення договірних правовідносин не звільняє боржника від відповідальності за порушення грошового зобов`язання. У разі прострочення його виконання застосуванню підлягають наслідки, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України. За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача сум банківських вкладів, нарахованих процентів за період до припинення договірних правовідносин, а також трьох процентів річних та інфляційних втрат за період прострочення виконання грошового зобов`язання. Доводи касаційної скарги про те, що з 17 листопада 2014 року АТ КБ «ПриватБанк» не є боржником за спірними зобов`язаннями у зв`язку з укладенням договору про переведення боргу з ТОВ «ФК «Фінілон», не заслуговують на увагу з огляду на таке. За змістом статті 520 ЦК України переведення боргу допускається лише за згодою кредитора. Така згода повинна бути чіткою, однозначною та стосуватися конкретного зобов`язання і конкретного нового боржника. Суди попередніх інстанцій установили, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів надання ОСОБА_1 згоди на заміну боржника за спірними договорами банківського вкладу. Саме лише посилання відповідача на приєднання позивача до Умов та правил надання банківських послуг і застосування принципу так званої «мовчазної згоди» не підтверджує надання нею згоди на переведення боргу за конкретними депозитними договорами. Посилання заявника на положення статті 205 ЦК України також є безпідставними. Стаття 205 ЦК України визначає загальні способи волевиявлення учасників правочину, однак не встановлює презумпції згоди кредитора на заміну боржника у зобов`язанні. Мовчання може визнаватися волевиявленням лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Водночас положення договору приєднання не можуть підміняти імперативну вимогу статті 520 ЦК України щодо необхідності отримання згоди кредитора на переведення боргу. Такий правовий підхід щодо кваліфікації спірних правовідносин є усталеним у практиці Верховного Суду. Так, у постановах від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19 та від 14 квітня 2021 року у справі № 757/61159/19 Верховний Суд зазначив, що укладення АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Фінілон» договору про переведення боргу саме собою не свідчить про належну заміну боржника, якщо банк не довів отримання згоди вкладника відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України. Крім того, у постановах від 22 вересня 2021 року у справі № 757/64382/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 757/45304/19, від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50904/17 та від 11 листопада 2021 року у справі № 183/3248/16 Верховний Суд звернув увагу на те, що у правовідносинах щодо заміни боржника беруть участь первісний боржник, новий боржник та кредитор, а тому відсутність згоди кредитора унеможливлює настання правових наслідків переведення боргу. Оскільки договір банківського вкладу між сторонами укладено у письмовій формі та він містить умови щодо двостороннього волевиявлення сторін, положення про «мовчазну згоду» не можуть застосовуватися до спірних правовідносин. Отже, за відсутності належних доказів згоди позивача на заміну боржника АТ КБ «ПриватБанк» залишається боржником за спірними договорами банківського вкладу та є належним відповідачем у справі. Також безпідставними є доводи касаційної скарги про недоведеність факту укладення договорів банківського вкладу та внесення коштів на депозитні рахунки. На підтвердження існування спірних правовідносин у матеріалах справи містяться заяви на оформлення вкладів, довідки банку щодо залишків коштів на рахунках, банківські виписки про рух коштів і нарахування процентів, а також відомості самого банку про переведення боргу за конкретними депозитними договорами на ТОВ «ФК «Фінілон». Під час нового апеляційного розгляду суд апеляційної інстанції виконав вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 10 грудня 2025 року, та надав оцінку всім доводам відповідача щодо переведення боргу за спірними договорами. Посилаючись на відсутність оригіналів окремих документів, заявник фактично просить суд касаційної інстанції здійснити переоцінку доказів та встановити інші фактичні обставини справи, ніж ті, що встановили суди попередніх інстанцій. Водночас відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями повторно досліджувати докази та встановлювати фактичні обставини справи. До того ж сам банк у відзиві на позовну заяву посилався на переведення боргу за конкретними депозитними договорами позивача на ТОВ «ФК «Фінілон», чим фактично підтвердив існування відповідних зобов`язань та їх облік у власній системі. За таких обставин доводи про недоведеність самого факту виникнення депозитних правовідносин суперечать позиції відповідача щодо переведення боргу за цими ж договорами. Не можуть бути підставою для скасування судових рішень і доводи касаційної скарги про неправильне визначення судами розміру депозитних вкладів. Суди встановили розмір коштів, що підлягають поверненню, з урахуванням не лише первісних сум вкладів, а й фактичних залишків коштів на рахунках, підтверджених банківськими документами. Така оцінка доказів відповідає вимогам статей 76-89 ЦПК України, а наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з установленими судами обставинами справи. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлених судами обставин справи та правильності висновків щодо застосування норм матеріального права, а зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з наданою судами оцінкою фактичних обставин справи. Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційний суд ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які посилався заявник у касаційній скарзі. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення сум вкладів, нарахованих процентів за вкладами, а також трьох процентів річних та інфляційних втрат - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 травня 2022 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон», про стягнення сум банківських вкладів, нарахованих процентів за вкладами, трьох процентів річних та інфляційних втрат залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко