Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 400/5469/26

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/5469/26 Перша інстанція: суддя Мороз А. О., повний текст судового рішення складено 15.06.2026, м. Миколаїв П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Голуб В.А., суддів Осіпова Ю.В., Скрипченка В.О., розглянувши матеріали справи за апеляційною скаргою Інгульського відділу Державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року у справі № 400/5469/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулась до суду з позовом до Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - відповідач), в якому просить суд зобов`язати відповідача закінчити виконавче провадження № 80391177 зі стягнення виконавчого збору з позивача. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року суд задовольнив позов ОСОБА_1 . Зобов`язав Інгульський відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України закінчити виконавче провадження № 80391177 з виконання постанови № 77082417 від 02.03.2026 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 34 974, 69 грн. Стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 064, 96 грн. Не погоджуючись із рішенням суду, представник Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України подав апеляційну скаргу. Так, апелянт вказав, що основна винагорода приватного виконавця і виконавчий збір у виконавчому провадженні, яке здійснює державний виконавець, хоча й виступають формами винагороди виконавців, проте не є тотожними поняттями. Згідно з приписами статті 45 Закону України «Про виконавче провадження», спільним для цих форм винагороди є лише порядок їх стягнення. Що стосується підстав виникнення у приватного виконавця права на отримання основної винагороди та її розміру, то такі питання регулюються окремими правовими нормами. У цьому випадку жодних стягнень з боржника ОСОБА_1 як приватним виконавцем у межах виконавчого провадження № 80906023, так і державним виконавцем у межах виконавчого провадження № 80391177, не відбувалося, а також боржником не вчинялося жодних дій, спрямованих на самостійне виконання судового рішення, протягом майже 14 років. Таким чином, твердження суду першої інстанції про подвійне стягнення з боржника виконавчого збору водночас із винагородою приватного виконавця є передчасними та спростовуються матеріалами справи. При цьому, на переконання апелянта, суд не звернув уваги на те, що у разі, якщо виконавче провадження закінчено і винесена в ньому постанова про стягнення з боржника виконавчого збору є чинною, у виконавця відсутня інша альтернатива поведінки, окрім як відкриття нового виконавчого провадження з виконання такої постанови. Поряд із цим апелянт наголошує, що приватний виконавець постанову про стягнення виконавчого збору в межах виконавчого провадження № 80906023 не виносив і, відповідно, виконавчий збір не стягував. На сьогоднішній день відсутні будь-які докази виконання боржником виконавчого документа чи надмірного стягнення з нього грошових сум. Натомість висновки суду першої інстанції ґрунтуються виключно на припущеннях про можливість подвійного стягнення в майбутньому. Крім того, у державного виконавця була відсутня законодавчо визначена підстава для закінчення виконавчого провадження. Враховуючи вищевикладене, апелянт просив скасувати судове рішення та ухвалити нове, яким позов залишити без задоволення. Позивачка не скористалась своїм правом надати відзив на апеляційну скаргу. Відповідно до вимог статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС України) справа розглянута в порядку письмового провадження. Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків. Так, судом першої інстанції встановлено, що на виконанні у відповідача перебувало виконавче провадження № 77082417 з примусового виконання виконавчого листа по справі № 2/1416/1424, виданого 27.08.2012 Ленінським районним судом міста Миколаєва про солідарне стягнення з ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «МетаБанк» заборгованості за кредитним договором № 32-53-08/0020-К від 10.07.2008 у загальному розмірі 350 089 грн 18 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 167 038, 48 грн., за відсотками - 99 413, 46 грн., комісія - 118, 00 грн., пеня - 83 519, 24 грн. 02.03.2026 відповідно до п.1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу. 02.03.2026 державним виконавцем винесено постанову про стягнення виконавчого збору в розмірі 34 974,69 грн. 04.03.2026 державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 80391177 з примусового виконання постанови № 77082417, виданої 02.03.2026 року Інгульським відділом державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 34 974,69 грн. При цьому, позивачка, через свого представника, отримала від приватного виконавця копію постанови від 04.05.2026 про відкриття виконавчого провадження № 80906023 та про стягнення з неї основної винагороди приватного виконавця у розмірі 34 974,69 грн. 06.05.2026 через свого представника позивачка звернулася із заявою до відповідача про закінчення виконавчого провадження, яку відповідач отримав того ж дня та долучив до матеріалів виконавчого провадження № 80391177 в Автоматизованій системі виконавчого провадження. Однак відповідач не виніс постанову про закінчення виконавчого провадження № 80391177, що і зумовило звернення позивачки до суду з цим позовом. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вказав, що у разі, коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред`явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який, у свою чергу, відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 % від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір державним виконавцем не стягується, оскільки одночасне стягнення виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця за виконання одного й того самого судового рішення покладає на боржника подвійний фінансовий тягар та суперечить принципам справедливості й пропорційності виконавчого провадження. Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ "Про виконавче провадження" (набув чинності 05 жовтня 2016 року, далі - Закон № 1404-VІІІ). У відповідності до ст. 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Нормами статті 2 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням засад, зокрема забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. За приписами п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 1404-VІІІ, відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; В силу вимог ч.1 ст. 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Положеннями ч. 5 ст. 26 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону № 1404-VIII, виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Згідно з ч. 2 ст. 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Частиною 8 статті 27 Закону № 1404-VIII визначено, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає. Відповідно до частин 1, 4 статті 42 Закону № 1404-VIII кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення. Статтею 45 Закону № 1404-VIII визначено, що розподіл стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) здійснюється у такій черговості: 1) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій; 2) у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача; 3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми або основна винагорода приватного виконавця пропорційно до фактично стягнутої з боржника суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів); 4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені виконавцем відповідно до вимог цього Закону, та виконавчий збір або основна винагорода за виконавчими документами про стягнення аліментів. Розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється в міру їх стягнення. Основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору. За приписами частин 1-5 статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 2 червня 2016 року №1403-VIII за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України. Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). У відповідності до ч. 7 ст. 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). На виконання приписів статті 31 цього Закону постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2016 року № 643 затверджено Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця. Пунктом 19 цього Порядку визначено, що приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Отже, основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом. З матеріалів справи вбачається, що у виконавчому провадженні № 77082417 державним виконавцем фактичного виконання судового рішення досягнуто не було, а виконавчий документ - повернутий стягувачу. Згодом, виконавчий лист № 2/1416/1424 був пред`явлений до виконання приватному виконавцю, який наразі фактично здійснює його виконання та, відповідно, стягнув основну винагороду. Верховний Суд у постанові від 13.04.2023 у справі № 160/695/22 висловив правову позицію стосовно розв`язання питання подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа та зазначив наступне. Так, Закон № 1404-VIII містить прогалину у правовому регулюванні процедури стягнення із боржників виконавчого збору та основної винагороди за виконання одного й того ж виконавчого документа. З одного боку, Закон № 1404-VIII не визначає порядку, умов чи підстав для припинення стягнення виконавчого збору з боржників у випадку подальшого пред`явлення стягувачами виконавчого документа до виконання приватним виконавцям. З іншого боку, норми законодавства, що стосуються умов і підстав стягнення винагороди приватними виконавцями, не містять приписів, які б обмежували їхні права на отримання винагороди за вчинення виконавчих дій у разі, коли виконавчий лист попередньо перебував на виконанні у державного виконавця. Вирішення цієї проблеми зачіпає конвенційні та конституційні права особи, її інтереси, а також стосується забезпечення верховенства права під час здійснення виконавчого провадження. Стягнення з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного судового рішення беззаперечно тягне за собою додаткові витрати. Вказана обставина може розглядатися як накладання непропорційного та надмірного тягара на боржника, що зачіпає його право власності, гарантоване ст. 41 Конституції України і ст.1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод. Верховний Суд у вищевказаній постанові від 13.04.2023 у справі № 160/695/22 зазначив, що з-поміж учасників виконавчого провадження в рамках спірних правовідносин у зв`язку з неповнотою законодавчого регулювання саме боржник перебуває у найбільш уразливому становищі, якого зобов`язано сплатити двічі за виконання одного й того ж виконавчого документа. При цьому, Верховний Суд наголосив, що питання подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа є несправедливим з огляду на те, що стягнення виконавчого збору чи основної винагороди одночасно як таких, є неприпустимим. Тобто у контексті вирішення адміністративного спору Верховний Суд дійшов висновку, що з точки зору дотримання засад виконавчого провадження, передбачених зокрема пунктом 5 частини першої статті 2 Закону № 1404-VIII, справедливим може бути лише стягнення однієї з указаних сум. Розв`язуючи це питання, Верховний Суд повторно зазначив, що законодавство про виконавче провадження не ставить право приватного виконавця на отримання основної винагороди у залежність від тієї обставини, що на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби перебуває постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Зрештою, як уже зазначалося, це право залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця. Водночас, виконавче законодавство містить норму, у якій обумовлений випадок, коли виконавчий збір не стягується або припиняється стягуватися у зв`язку із участю приватного виконавця у процедурі виконання того ж самого виконавчого документа. Отже, Верховний Суд у постанові від 13 квітня 2023 року у справі № 160/695/22 дійшов висновку, що для розв`язання означеної проблеми та з метою ефективного захисту прав й інтересів осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України), до подібних правовідносин слід застосувати за аналогією закону частину восьму статті 27 Закону № 1404-VIII. Застосування частини восьмої статті 27 Закону № 1404-VIII до спірних правовідносин дає підстави зробити такий висновок: у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред`явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент відкриття приватним виконавцем провадження з виконання того ж самого виконавчого документа стягнута частина виконавчого збору не повертається. Застосування аналогії закону дозволяє також зробити висновок, що у такому випадку належний та ефективний спосіб захисту, здатний відновити й захистити права боржника, полягає у закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 21 липня 2022 у справі № 320/6215/19. Таким чином, з урахуванням правових висновків Верховного Суду, суд першої інстанції вірно зазначив, що оскільки приватним виконавцем відкрито виконавче провадження за виконавчим листом № 2/1416/1424, та стягнуто з позивача основну винагороду у визначеному законом розмірі, тому підстави для подальшого стягнення з позивача суми виконавчого збору, який стягнутий в межах виконання цього ж виконавчого документа, відсутні. Колегія суддів вважає помилковими твердження апелянта про передчасність позовних вимог, адже наразі одночасно існують постанова приватного виконавця про стягнення основної винагороди та постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Оскільки наявність чинної постанови державного виконавця створює реальну загрозу безпідставного подвійного стягнення коштів з боржника, право позивачки є порушеним і підлягає судовому захисту. Отже, відповідач повинен був закінчити виконавче провадження № 80391177 на підставі частини восьмої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», проте безпідставно цього не зробив, з огляду на що з метою належного та ефективного захисту прав позивачки суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позов у цій справі підлягає задоволенню шляхом зобов`язання Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України закінчити виконавче провадження № 80391177 з виконання постанови № 77082417 від 02.03.2026 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 34 974, 69 грн. Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається. Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргою Інгульського відділу Державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року у справі № 400/5469/26 - залишити без задоволення. Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року у справі № 400/5469/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про зобов`язання вчинити певні дії - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку виключно у випадках, передбачених ч. 4 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Суддя-доповідач В.А. Голуб Судді Ю.В. Осіпов В.О. Скрипченко