Постанова 4807 № 331/3082/24

Дата документу 01.07.2026 Справа № 331/3082/24 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №331/3082/24 Головуючий у 1- інстанції Світлицька В.М. Провадження № 22-ц/807/792/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 липня 2026 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Гончар М.С., Трофимової Д.А. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, ВСТАНОВИЛА: У травні 2024 року позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 звернулася до Олександрівського районного суду м. Запоріжжя з позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя. В обґрунтування позову зазначила, що 19.12.1987 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено шлюб. Так, під час перебування у шлюбі подружжям набуто зокрема, квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .; транспортний засіб марки «Audi» модель «Q5», 2009 року випуску; два гаражі (137 «А», 138) в гаражному кооперативі «Дніпро-2». 15.07.1991 р. виконавчим комітетом Жовтневого районного союзу народних депутатів видано ордер № 604 на житлове приміщення в домі ЖСК члену ЖСК «Днепростроєвець» ОСОБА_3 з сім`єю у складі 3 осіб на право зайняття житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 на підставі рішення виконкому міського союзу народних депутатів від 24.12.1987 р. №

408. Внески у встановлених розмірах за вказану квартиру було сплачено подружжя у повному обсязі. Згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 04.07.2002 р. здійснено державну реєстрацію гаражного кооперативу «Дніпро-2», керівником якої зазначено ОСОБА_3 . Також, за час перебування у шлюбі подружжя набуто транспортний засіб марки «Audi» моделі «Q5», д.н.з. НОМЕР_1 , 2009 року випуску, що зареєстровано за ОСОБА_3 . Після переїзду позивача відносини між подружжям різко погіршилися, існує необхідність у поділі майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності. Просили суд визнати квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 51,28 кв.м.; транспортний засіб марки «Audi» модель «Q5» д.н.з. НОМЕР_1 , 2009 року випуску, об`єм двигуна 3197; два гаражі № НОМЕР_2 та № НОМЕР_3 в гаражному кооперативі «Дніпро-2», спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати за ОСОБА_1 у порядку поділу спільного майна подружжя право приватної власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 51,28 кв.м.; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 у порядку поділу спільного майна подружжя грошову компенсацію вартості 1/2 частки транспортного засобу марки «Audi» модель «Q5» д.н.з. НОМЕР_1 , 2009 року випуску, об`єм двигуна 3197, у розмірі 291 400,00 грн.; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 у порядку поділу спільного майна подружжя грошову компенсацію вартості 1/2 частки гаража № НОМЕР_2 та № НОМЕР_3 в гаражному кооперативі «Дніпро-2» за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 51 100,00 грн., а також судові витрати. Заочним рішенням Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2025 року позов задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 : квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 51,28 кв.м.; транспортний засіб марки «Audi» модель «Q5» д.н.з. НОМЕР_1 , чорного кольору, 2009 року випуску, об`єм двигуна 3197 см3. Визнано за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 51,28 кв.м. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 7570 гривень 00 копійок. В іншій частині позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, просив ухвалу суду скасувати в частині відмови в стягненні з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у порядку поділу спільного майна подружжя грошову компенсацію 1/2 частки вартості транспортного засобу марки «Audi» модель «Q5» д.н.з. НОМЕР_1 , 2009 року випуску, об`єм двигуна 3197, у розмірі 291 400,00 (двісті дев`яносто одна тисяча чотириста) гривень. У цій частині ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , задовольнити. Стягнути в порядку поділу спільної сумісної власності майна подружжя із ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у порядку поділу спільного майна подружжя грошову компенсацію 1/2 частки вартості транспортного засобу марки «Audi» модель «Q5» д.н.з. НОМЕР_1 , 2009 року випуску, об`єм двигуна 3197, у розмірі 291 400,00 (двісті дев`яносто одна тисяча чотириста) гривень. Стягнути судові витрати по справі. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу скаржник зазначає, щоу разі неможливості встановлення дійсної (ринкової) вартості майна (транспортного засобу) визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи, а на підтвердження такої вартості надано розрахунок середньої ринкової вартості подібних транспортних засобів відповідно до відкритих даних інформаційного порталу «auto.ria.com». Відзиву на апеляційну скаргу не надходило, що згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення в повній мірі відповідає. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано. Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Рішення оскаржується та переглядається колегією суддів в частині відмови в стягненні з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у порядку поділу спільного майна подружжя грошову компенсацію 1/2 частки вартості транспортного засобу марки «Audi» модель «Q5» д.н.з. НОМЕР_1 , 2009 року випуску, об`єм двигуна 3197, у розмірі 291 400,00 (двісті дев`яносто одна тисяча чотириста) гривень. Задовольняючи позовні вимоги, про визнання спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 : транспортний засіб марки «Audi» модель «Q5» д.н.з. НОМЕР_1 , чорного кольору, 2009 року випуску, об`єм двигуна 3197 см3, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спірний транспортний засіб був придбаний у шлюбі, відтак він є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними, разом з тим відмовляючи в частині стягненні з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у порядку поділу спільного майна подружжя грошову компенсацію 1/2 частки вартості транспортного засобу марки «Audi» модель «Q5» д.н.з. НОМЕР_1 , 2009 року випуску, об`єм двигуна 3197, у розмірі 291 400,00 (двісті дев`яносто одна тисяча чотириста) гривень суд першої інстанції виходив з того, що судом не здобуто (не надано позивачем) належних та допустимих доказів (в розумінні положень Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», Закону України «Про судову експертизу») щодо реальної вартості спірного автомобіля на час розгляду справи судом. Колегія суддів погоджується з таким рішенням суду першої інстанції, з огляду на наступне. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 19.12.1987 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_4 від 19.12.1987 року. 15.07.1991 року Виконавчим комітетом Жовтневої районої ради народних депутатів було видано члену ЖБК «Дніпробудівець» ОСОБА_3 ордер № 604 на сім`ю з 3 осіб на право зайняття житлового приміщення, площею 51,28 кв.м., що складається з 2 кімнат в ізольованій квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Склад сім`ї: дружина ОСОБА_1 , донька ОСОБА_4 . Згідно із Витягом з реєстру територіальної громади № 2023/009705945 від 27.11.2023 року, місце проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 з 29.08.1991 року. З копії паспорта серії НОМЕР_5 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вбачається, що на 11 сторінці міститься відмітка про реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 з 29.08.1991 року. Відповідно до довідки № 13 від 22.12.2023 р., виданої ОСББ «Дніпробудівець-338», що відповідно до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є правонаступником ЖБК № 338 «Дніпробудівець», вартість квартири АДРЕСА_2 , яка складається з двох жилих кімнат, загальною площею 51,28 кв.м. згідно ордера № 604 від 15.07.1991 року, виданого Виконавчим комітетом Жовтневої районної ради народних депутатів виплачена повністю в сумі 14085 руб. 53 коп. Згідно із інформацією Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Тернопільській області (філія ГСЦ МВС) від 06.12.2023 р. № 31/19-Н-203а.з., підтверджено, що автомобіль Audi Q5, 2009 року випуску, д.н.з. НОМЕР_6 зареєстрований в територіальному сервісному центрі № 2348 регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Запорізькій області (філія ГСЦ МВС) за ОСОБА_3 , дата реєстрації 24.08.2022 року. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються. З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року). У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії"). ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03). Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист. Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд. ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Суд першої інстанції вірно визначився з характером спірних правовідносин та нормами, що їх регулюють. Положеннями ч.1 ст. 60 CK України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України). За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 та постановах Верховного Суду від19 листопада 2020 року у справі №607/10913/17, від 31 січня 2019 року у справі №686/23104/17, від 29 липня 2019 року у справі №619/3728/16, від 17 грудня 2019 року у справі №761/11015/16-ц, від 17 грудня 2019 року у справі№753/9691/15-ц, від 21 січня 2020 року у справі №462/6409/18, від 30 червня 2020 року у справі №383/875/17. Згідно із ч. 1 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відповідно до положень ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст. 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Відповідно до ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина третя статті 370 ЦК України). Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абзаци перший і другий частини другої статті 364 ЦК України). Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України). Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта та п`ята статті 71 СК України). У постанові від 25.05.2020 у справі № 347/955/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про виплату позивачеві 1/2 вартості автомобіля як компенсації його частки у праві спільної сумісної власності подружжя. Вважав, що у ситуації, коли один із подружжя, який не користується спірним автомобілем, просить виплатити йому компенсацію вартості його частки у зазначеному праві, згідно з вимогами статей 60, 61, 70, 71 СК слід присудити відповідну компенсацію за рахунок іншого з подружжя, який цим автомобілем користується, незалежно від його згоди. У постанові Великої Палати ВС справі № 209/3085/20 (провадження № 14- 182цс2) від 08 лютого 2022 року остання висловилася щодо нюансів поділу автомобіля, який є спільною сумісною власністю подружжя. Велика Палата ВС вважала правильним висновок судів про те, що вимоги про визнання за відповідачем права власності на автомобіль і стягнення на користь позивачки відповідної грошової компенсації треба розглядати як вимогу про поділ цієї неподільної речі шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього компенсації замість частки позивачки у праві спільної сумісної власності на автомобіль. Крім того, ВП ВС констатувала, що внаслідок його виділення у власність відповідачеві і такого стягнення право спільної сумісної власності на автомобіль припиняється. Тому вимога про стягнення такої компенсації не породжує обов`язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду. Підтвердження платоспроможності такого відповідача законодавство України не вимагає. Факт відсутності у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам собою не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 лютого 2022 року по справі №209/3085/20 зауважила, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте в шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи в суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту. За обставинами справи іншого майна, яке підлягало б поділу, сторони не мали. У даній постанові Велика Палата ВС вважала правильним висновок судів про те, що вимоги про визнання за відповідачем права власності на автомобіль і стягнення на користь позивачки відповідної грошової компенсації треба розглядати як вимогу про поділ цієї неподільної речі шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього компенсації замість частки позивачки у праві спільної сумісної власності на автомобіль. Згідно з вимогами ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки. Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик наслідків, пов`язаних із ненаданням доказів. Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи. При цьому, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Як визначено у ст.ст. 77-80 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Положеннями ЦПК України передбачено обов`язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються, перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки, оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. У постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. У випадку невиконання учасником справи його обов`язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, в контексті цієї справи, задоволення вимог позову про стягненні у порядку поділу спільного майна подружжя грошову компенсацію 1/2 частки вартості транспортного засобу через недоведеність апелянтом вартості автомобіля. Колегія суддів критично оцінює доводи апеляційної скарги про надання скаржницею на підтвердження вартості транспортного засобу надано розрахунок середньої ринкової вартості подібних транспортних засобів відповідно до відкритих даних інформаційного порталу «auto.ria.com», оскільки зазначений розрахунок здійснено без врахування пробігу автомобілю, без зазначення типу КПП, типу кузова та типу привода, покоління автомобіля, що значно впливає на оціночну вартість автомобіля. Відтак, не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно. Безпідставними є посилання апеляційної скарги на судову практику Верховного Суду, оскільки висновки у зазначених справах, і у справі, яка переглядається, як і встановлені фактичні обставини, є різними, у кожній із цих справ суди виходили з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Таким чином, належних, достовірних та достатніх доказів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість рішення в оскаржуваній частині, апеляційна скарга не містить. Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Колегія суддів вважає, що рішення суду в оскаржуваній ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишенню без змін. Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду, УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 09 липня 2026 року. Головуючий Судді: