Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 120/1061/26

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/1061/26 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Віятик Н.В. Суддя-доповідач - Полотнянко Ю.П. 08 липня 2026 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Полотнянка Ю.П. суддів: Драчук Т. О. Смілянця Е. С. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 20 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : в січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, в якій, з урахуванням уточненої позовної заяви, просив: - визнати протиправними дії відповідача, які полягають у висуненні до позивача вимоги надати "первинний паперовий листок непрацездатності, виданий за рішенням ЛКК" щодо періоду тимчасової непрацездатності за ЕЛН: № 18941034-2035082719-1 (03.10.2025-13.10.2025), № 18941034-2035330676-1 (14.10.2025-15.10.2025), викладеної у листі відповідача від 05.11.2025; - визнати протиправними дії відповідача щодо втручання в оцінку обґрунтованості/чинності тимчасової непрацездатності позивача шляхом направлення листів-повідомлень про "необґрунтованість" ЕЛН та пов`язаних із цим негативних наслідків, зокрема листа-повідомлення від 05.09.2025 № 19/102/3-21260-2025 та листа від 01.10.2025 № 19/102/3-23322-2025 (у частині формування для позивача обов`язків/обмежень без належної правової підстави); - зобов`язати відповідача утриматися від подальших дій щодо: вимоги від позивача паперових листків непрацездатності як обов`язкової умови прийняття рішень/вчинення дій у сфері соціального страхування, якщо підстави/порядок інші визначені законом; оцінки медичних висновків/тимчасової непрацездатності поза межами належних повноважень та у спосіб, не передбачений законом. Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 20 травня 2026 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України у зв`язку з тим, що спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Не погодившись із зазначеною ухвалою, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. На обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин та помилково дійшов висновку про трудовий характер спору. На думку апелянта, предметом спору є не трудові правовідносини, а правомірність дій державної установи щодо реалізації повноважень у сфері загальнообов`язкового державного соціального страхування. Вказує, що відповідач втручався в оцінку обґрунтованості електронних листків непрацездатності, вимагав документи, не передбачені законодавством, та формував для нього додаткові юридичні обов`язки. Також апелянт зазначає, що провадження у справі було відкрито та тривалий час здійснювався її розгляд, а питання юрисдикції було поставлено судом лише після зміни складу суду. У додаткових поясненнях апелянт повторно наголошує на тому, що спір не пов`язаний із питаннями звільнення, оплати праці, дисциплінарної відповідальності чи іншими класичними трудовими вимогами, а виник з приводу меж повноважень державної установи при здійсненні функцій страхувальника у сфері загальнообов`язкового державного соціального страхування. Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив. Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог ст. 311 КАС України. Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, суд першої інстанції виходив з того, що цей спір не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, а стосується трудових відносин і має вирішуватись в порядку цивільного судочинства. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для закриття провадження в адміністративній справі, з врахуванням наступного. Так, відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно з пунктами 1, 2, 3 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи; адміністративний суд - суд, до компетенції якого зазначеним Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. За пунктом 5 цієї частини статті під адміністративним судочинством розуміється діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України). Водночас, за змістом п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України, публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Згідно з пунктом 5 частини першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом. Суд зазначає, що наявність лише статусу суб`єкта владних повноважень в однієї зі сторін не є достатньою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Визначальною ознакою є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правові відносини можна визначити як врегульовані правом суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення державою, її органами та посадовими особами, іншими суб`єктами владних повноважень. Публічне право є певним чином функціонально-структурною підсистемою права, яка виражає державні, міждержавні і суспільні відносини. До предмета правового регулювання публічним правом належать такі об`єкти: побудова і функціонування держави та її інститутів; інститути громадянського суспільства; механізм і рівні самоврядування; засади правової системи, правотворчості і правозастосування; принципи, норми та інститути міждержавних відносин і міжнародних організацій. У пункті 3.2 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов`язаних із соціальними виплатами" від 9 вересня 2010 року N 19-рп/2010 475 зазначається, що головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Суд зазначає, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Публічно-правовий спір має свою особливість суб`єктного складу участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати із публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб`єкта владних повноважень. Загальними критеріями для того, щоб визначити за спірними правовідносинами адміністративну юрисдикцію, є суб`єктний склад сторін (однією із сторін повинен бути суб`єкт владних повноважень) та предмет спору відповідно до природи спірних правовідносин (наявність публічно-правових відносин між сторонами під час виконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій на основі законодавства, тобто при реалізації цим суб`єктом своїх владних функцій та повноважень, визначених законодавством). Спори з приводу владних управлінських рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені у межах приватних правовідносин до адміністративної юрисдикції не відносяться. Окрім того, вирішальну роль у віднесенні спору до однієї з правових юрисдикцій відіграє підстава його виникнення та те, за захистом яких саме прав особа звернулась до суду. Суд першої інстанції обгрунтовано здійснив посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі №815/6096/17 (К/9901/49528/18) від 27.02.2019 року, у якій зазначено, що при наданні спору статусу публічно-правового з приводу прийняття громадян на публічну службу, проходження, звільнення з публічної служби, необхідно встановити наявність таких підстав: 1) чи проходила особа конкурс на заняття вакантної посади; 2) чи складала така особа присягу посадової особи; 3) чи присвоювався їй ранг у межах відповідної категорії посад. Загальним законом, що регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, є Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII). Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону № 889-VIII державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби. Спори з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби охоплюють весь спектр спорів, що виникають у відносинах публічної служби. Разом з цим, до цієї категорії не належать трудові спори: а) керівників та інших працівників державних і комунальних підприємств, установ та організацій; б) працівників, які працюють за трудовим договором у державних органах і органах місцевого самоврядування; в) працівників бюджетних установ та інше. Як встановлено судом першої інстанції, позивач наказом Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 07.11.2015 №1 о/с призначений на посаду заступника завідувача відділу біологічних досліджень - завідувача сектору молекулярно-генетичних досліджень Вінницького НДЕКЦ МВС України з 07.11.2015. Відповідно до наказу експертної служби МВС України від 10.02.2017 №16-ЕС-о/с ОСОБА_1 переведено на посаду заступника директора Вінницького НДЕКЦ. В подальшому, наказом Вінницького НДЕКЦ МВС України від 28.01.2026 №33-о/с позивача з 28.01.2026 звільнено за пунктом 5 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, у зв`язку з нез`явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності. У період виникнення спірних правовідносин позивач перебував у трудових відносинах із відповідачем на посаді заступника директора Вінницького НДЕКЦ. З 11.07.2025 позивач перебував у тривалому періоді тимчасової непрацездатності. У свою чергу, посада заступника директора Вінницького НДЕКЦ МВС України не відноситься до посад публічної (державної) служби, а правовідносини сторін регулюються Кодексом законів про працю України та мають приватноправовий (трудовий) характер, що підтверджується також і поясненнями самого позивача. Предметом оскарження у цій справі є дії відповідача щодо витребування первинної медичної документації (листків непрацездатності) та оцінки обґрунтованості формування електронних листків непрацездатності. Натомість, відповідач у відносинах із позивачем діяв як роботодавець (страхувальник), а не як суб`єкт владних повноважень у розумінні КАС України. Як вірно зауважив суд першої інстанції, оскаржувані дії безпосередньо впливають на трудові та пов`язані з ними соціальні права позивача як працівника, що свідчить про наявність між сторонами трудового спору. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що визначальною ознакою для віднесення спору до адміністративної юрисдикції є не лише участь у ньому суб`єкта владних повноважень, а насамперед характер спірних правовідносин та зміст функцій, які відповідний суб`єкт здійснював у таких правовідносинах. Сам по собі факт, що відповідач є державною установою системи МВС України, не свідчить про публічно-правовий характер спору, оскільки у спірних правовідносинах відповідач виступав не як суб`єкт владних повноважень, який реалізує управлінські функції щодо позивача, а як роботодавець та страхувальник. Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, спори, пов`язані з порушенням трудових прав працівників, не належать до юрисдикції адміністративних судів, а підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно із частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За статтею 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. До способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України). Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень, дій чи бездіяльності є способом захисту саме цивільних прав та інтересів. З огляду на те, що спір у цій справі пов`язаний із реалізацією позивачем права на соціальний захист та оплату тимчасової непрацездатності, що регулюється нормами КЗпП України та Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» і випливає із трудових відносин, оскільки стосується соціальних гарантій працівника, а не безпосередньо виконання ним владних управлінських функцій чи процедурних питань проходження служби, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що такий спір є трудовим і підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства. Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що предметом спору не є питання звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати чи інший класичний трудовий спір. Для визначення предметної юрисдикції вирішальне значення має не формальне формулювання позовних вимог, а правова природа спірних правовідносин та підстави їх виникнення. Незалежно від обраного позивачем способу судового захисту, заявлені вимоги виникли саме у зв`язку з реалізацією прав та обов`язків сторін, обумовлених існуванням трудових відносин між працівником та роботодавцем. Не заслуговують на увагу й доводи апелянта про те, що відповідач втрутився у сферу загальнообов`язкового державного соціального страхування, здійснював оцінку обґрунтованості електронних листків непрацездатності та вимагав надання документів, не передбачених законом. Наведені обставини стосуються правомірності чи неправомірності поведінки відповідача по суті спору, тоді як предметом апеляційного перегляду є виключно питання належності спору до відповідного виду судочинства. Навіть у випадку, якщо позивач вважає, що відповідач діяв із перевищенням наданих йому повноважень, така обставина сама по собі не змінює природи спірних правовідносин та не свідчить про виникнення між сторонами публічно-правового спору. Колегія суддів також відхиляє посилання апелянта на те, що відповідач направляв листи щодо необґрунтованості електронних листків непрацездатності, звертався до Пенсійного фонду України та взаємодіяв із суб`єктами, які беруть участь у реалізації механізму загальнообов`язкового державного соціального страхування. Такі дії були пов`язані із перевіркою обставин, необхідних для вирішення питання щодо наявності підстав для здійснення страхових виплат конкретному працівнику, та здійснювалися відповідачем у межах правовідносин, що склалися між роботодавцем і працівником. Сам факт участі у правовідносинах, врегульованих законодавством про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, не є достатньою підставою для висновку про публічно-правовий характер спору. Безпідставними є також доводи апеляційної скарги та додаткових пояснень апелянта про те, що відповідач діяв не як роботодавець, а як державна установа, яка реалізовувала владні повноваження. Зміст спірних правовідносин свідчить про те, що відповідач не здійснював щодо позивача владних управлінських функцій у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, не приймав обов`язкових до виконання індивідуальних актів у сфері публічного управління та не перебував із позивачем у відносинах владного підпорядкування. Оспорювані дії були безпосередньо пов`язані із реалізацією прав та обов`язків сторін як учасників трудових правовідносин. Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що суд першої інстанції помилково застосував правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо спорів, пов`язаних із проходженням публічної служби. Як убачається зі змісту оскаржуваної ухвали, наведені судом першої інстанції правові висновки використовувалися для оцінки характеру правового статусу позивача та встановлення відсутності у спірних правовідносинах ознак публічної служби. Водночас суд першої інстанції не відносив даний спір до категорії спорів щодо проходження публічної служби та не будував свої висновки виключно на зазначених правових позиціях. Не приймаються колегією суддів і посилання апелянта на те, що провадження у справі було відкрито ухвалою від 09.02.2026, після чого справа тривалий час перебувала на розгляді суду, а питання юрисдикції було поставлено після зміни складу суду. Відповідно до вимог процесуального закону питання належності спору до адміністративної юрисдикції підлягає перевірці судом на будь-якій стадії розгляду справи. Помилкове відкриття провадження у справі або здійснення судом окремих процесуальних дій не створює для суду обов`язку продовжувати розгляд спору, який не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Зміна складу суду відбулася у порядку, передбаченому законом, та сама по собі не свідчить про незаконність ухваленого судового рішення. Також колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що суд першої інстанції нібито надав оцінку суті спору. Для вирішення питання про належність спору до певного виду судочинства суд був зобов`язаний встановити зміст спірних правовідносин, правовий статус сторін та характер оскаржуваних дій. Така оцінка є необхідною складовою вирішення питання юрисдикції та не свідчить про розгляд спору по суті заявлених позовних вимог. Оцінивши доводи апеляційної скарги та додаткових пояснень апелянта у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що вони фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду першої інстанції щодо характеру спірних правовідносин та спрямовані на доведення протиправності дій відповідача по суті спору, однак не спростовують встановленого судом факту виникнення спірних правовідносин із трудових відносин між працівником та роботодавцем. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спір у даній справі не є публічно-правовим, не пов`язаний із реалізацією відповідачем владних управлінських функцій щодо позивача та підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, а доводи апеляційної скарги та додаткових пояснень апелянта зазначених висновків не спростовують. Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 20 травня 2026 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Головуючий Полотнянко Ю.П. Судді Драчук Т. О. Смілянець Е. С.