Постанова КГС ВС № 914/253/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 червня 2026 року м. Київ cправа № 914/253/25 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В., секретар судового засідання - Мельникова Л. В., розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури та Львівської обласної ради на рішення Господарського суду Львівської області від 25.06.2025, додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 10.07.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.02.2025 у справі за позовом керівника Галицької окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі Львівської обласної ради до: 1) Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України, 2) Львівського будинку вчених, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1) Офіс охорони культурної спадщини Львівської міської ради, 2) Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: 3) Профспілка працівників освіти і науки України, 4) Галицька районна адміністрація Львівської міської ради, 5) Львівський національний університет імені Івана Франка, про усунення перешкод територіальній громаді у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном. У судовому засіданні взяли участь: прокурор - Пальона О. О., представник Львівської обласної ради - Юрчук О. В., представники Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України - Качмар І. О., Калин М. М., представник Профспілка працівників освіти і науки України - Васильченко Л. І., представник Львівського національного університету імені Івана Франка - Цікало В. І. та Медвідь В. О.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень 1.1. Керівник Галицької окружної прокуратури міста Львова (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Львівської обласної ради (далі - позивач та/або Облрада) звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до відповідачів: Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України (далі - відповідач-1 та/або ЛООППОІНУ), Львівського будинку вчених (далі - відповідач-2) про усунення перешкод територіальній громаді Львівської області в особі Облради (код ЄДРПОУ 22340506) у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном шляхом: - скасування державної реєстрації права власності ЛООППОІНУ на об`єкт нерухомого майна - нежитловий будинок на вул. Листопадового Чину, 6 у місті Львові загальною площею 3216,5 кв. м, в якому розміщений Будинок вчених; - скасування розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 19.04.2005 № 433 «Про оформлення Львівській обласній організації профспілки працівників освіти і науки права приватної власності на нежитловий будинок на вул. Листопадового Чину, 6» (далі - розпорядження від 19.04.2005 № 433); - звільнення приміщення нерухомого майна нежитлового будинку на вул. Листопадового Чину, 6 у місті Львові загальною площею 3216,5 кв. м Львівським будинком вчених (код ЄДРПОУ 02597396) та повернення територіальній громаді Львівської області в особі Облради об`єкта нерухомого майна - нежитлового будинку на вул. Листопадового Чину, 6 у місті Львові загальною площею 3216,5 кв. м, в якому розміщений Будинок вчених. 1.2. У позовній заяві Прокурор просив суд залучити до участі у справі третіх осіб на стороні позивача: Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради; Міністерство культури та стратегічних комунікацій України; третіх осіб на стороні відповідача: Профспілку працівників освіти і науки України; Галицьку районну адміністрацію Львівської міської ради, Львівський національний університет імені Івана Франка. Господарський суд Львівської області ухвалою від 05.02.2025 прийняв цю позовну заяву до розгляду та залучив до участі у справі всіх зазначених третіх осіб. 1.3. Позов обґрунтовано тим, що нежитловий будинок, розташований за адресою: вул. Листопадового Чину, 6, м. Львів, загальною площею 3216,5 кв. м, в якому розміщений Львівський будинок вчених, належить до комунальної власності територіальної громади в особі Облради, ніколи і нікому не відчужувався, відповідно, право обласної комунальної власності щодо цього об`єкта нерухомого майна не припинялося. Реєстрація права власності за ЛООППОІНУ на підставі свідоцтва про право власності від 19.04.2005 № Г-01337, виданого Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради згідно з розпорядженням від 19.04.2005 № 433, носить незаконний характер, оскільки відбулася без належних на те правових підстав.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, Рада Міністрів УРСР і Центральний комітет КП/б/У ухвалою від 22.04.1948 № 641 «Про організацію в м. Львові Будинку вчених» утворили Будинок вчених на базі Львівського будинку культури працівників культури та мистецтва. Постановили передати Республіканському комітету профспілки працівників вищої школи та наукових установ Львівський будинок культури зі всім обладнанням і наявним штатом працівників для організації Будинку вчених. Виконавчий комітет Львівської обласної ради депутатів трудящих постановою від 03.05.1948 № 473 «Про передачу обласного будинку селянина відділу комунального господарства та будинку культури робітників науки і мистецтва обкомові спілки робітників вищих шкіл» зобов`язав обласний відділ культосвітніх установ передати з усім устаткуванням та наявним штатом обкомові спілки робітників вищих шкіл - будинок культури робітників науки та мистецтва, оформивши передачу актами. Виконавчий комітет Львівської обласної ради народних депутатів рішенням від 26.02.1980 № 130 «Про взяття під охорону держави споруд Львівської області, що мають визначну наукову, історичну, містобудівельну і художню цінність» погодив включити казино, що розташоване за адресою: вул. Міцкевича, 6, м. Львів, у списки пам`яток архітектури УРСР, що охороняються державою, і вирішив просити Раду Міністрів УРСР затвердити ці списки згідно з додатком. Львівська обласна рада народних депутатів прийняла ухвалу від 04.06.1992 № 236 «Про обласну комунальну власність», пунктом 1 якої передбачено віднести до обласної комунальної власності будинки і споруди, в яких розміщені і функціонують обласна Рада народних депутатів та обласна державна адміністрація і їх підрозділи, обласні та регіональні організації, згідно з додатком. Як убачається з додатку «Перелік будинків і споруд, віднесених до обласної комунальної власності», до переліку внесено Будинок вчених на вул. Міцкевича (Листопадового Чину), 6, в обґрунтуванні власності якого зазначено - розміщення обласних структур. 29.12.2000 Федерація професійних спілок України видала свідоцтво про власність № 000018, яким підтвердила, що відповідно до положень статей 20, 28 Закону України «Про власність», статті 34 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» Будинок вчених у місті Львові на вул. Листопадового Чину, 6 є власністю Профспілки працівників освіти і науки України і перебуває в оперативному управлінні Львівської обласної профспілки, що входить як організаційна ланка до складу Центрального комітету профспілки працівників освіти і науки України. Підставою вказано постанову Конгресу Федерації професійних спілок України від 29.01.1993 № К-1-11. Президія Центрального комітету профспілки працівників освіти і науки України постановою від 17.10.2002 № П-17 «Про передачу права власності на Львівський будинок вчених Львівській обласній організації Профспілки працівників освіти та науки» передала право власності на будинковолодіння і майно Будинку вчених ЛООППОІНУ, як організаційній ланці Профспілки працівників освіти і науки України. На підставі розпорядження Галицької районної державної адміністрації міста Львова від 19.04.2005 № 433 «Про оформлення Львівській обласній організації профспілки працівників освіти і науки права приватної власності на нежитловий будинок на вул. Листопадового Чину, 6» видано свідоцтво про право власності від 19.04.2005 № Г-01337 на нежитловий будинок, розташований у м. Львові на вул. Листопадового Чину, 6, загальною площею 3216,5 кв. м. Надалі, відповідно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 (чинне на той час) та на підставі свідоцтва про право власності Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки проведено державну реєстрацію права власності на нежитловий будинок, який розташований у м. Львові на вул. Листопадового Чину, 6, загальною площею 3216,5 кв. м. Характеристика будинку та його обладнання наведені в технічному паспорті, який є складовою частиною свідоцтва. Свідоцтво видане згідно з розпорядженням Галицької районної адміністрації від 19.04.2005 №

433. Підставою для прийняття цього розпорядження стала заява ЛООППОІНУ від 06.11.2002 № 145 та подані до неї документи. Міністерство культури та інформаційної політики України наказам від 18.01.2021 № 14 «Про занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» № 868 Шляхетське казино на підставі рішення про взяття під охорону (рішення виконавчого комітету Львівської обласної ради від 26.02.1980 № 130) занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за категорією місцевого значення об`єкти культурної спадщини, які взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності Закону України «Про охорону культурної спадщини» у Львівській області, охоронний номер - 4859-Лв, вид пам`ятки - пам`ятка архітектури. Прокурор зазначає, що нежитловий будинок, розташований за адресою: вул. Листопадового Чину, 6, м. Львів, загальною площею 3216,5 кв. м, в якому розміщений Львівський будинок вчених, належить до комунальної власності територіальної громади в особі Облради, ніколи і нікому не відчужувався, відповідно, право обласної комунальної власності щодо цього об`єкта нерухомого майна не припинялося. Реєстрація права власності за ЛООППОІНУ на підставі свідоцтва про право власності від 19.04.2005 № Г-01337, виданого Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради згідно з розпорядженням № 433, носить незаконний характер, оскільки відбулася без належних на те правових підстав.

3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3.1. Господарський суд Львівської області рішенням від 25.06.2025 у справі № 914/253/25 (суддя Сухович Ю. О.) у задоволенні позовних вимог відмовив. 3.2. Так, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод територіальній громаді Львівської області в особі Облради у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном шляхом скасування розпорядження від 19.04.2005 № 433, місцевий господарський суд виснував, що на підставі цього розпорядження було видано свідоцтво про право власності та зареєстровано право власності за ЛООППОІНУ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, отже, зазначене розпорядження вичерпало свою дію шляхом його виконання, а тому така вимога задоволенню не підлягає, оскільки не є належним способом захисту відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20. Крім цього, суд зауважив, що позовна вимога про скасування розпорядження від 19.04.2005 № 433 заявлена до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, яка залучена до участі у справі як третя особа на стороні відповідача, а не відповідачем у справі, що є порушенням норм процесуального права, а пред`явлення позову до неналежного відповідача є окремою підставою для відмови у позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17, від 18.12.2024 у справі № 907/825/22). Щодо позовних вимог про усунення перешкод територіальній громаді Львівської області в особі Облради у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном шляхом скасування державної реєстрації права власності ЛООППОІНУ на об`єкт нерухомого майна, звільнення приміщення нерухомого майна нежитлового будинку на вул. Листопадового Чину, 6 у місті Львові загальною площею 3216,5 кв. м Львівським будинком вчених (код ЄДРПОУ 02597396) та його повернення територіальній громаді Львівської області в особі Облради суд виснував, що належним способом захисту права позивача є вимога про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), а не усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторний позов). При цьому суд зазначив, що Прокурор та позивач вже використали належний спосіб захисту у спірних правовідносинах у справі № 914/1816/22, у задоволенні якого було відмовлено. За таких підстав місцевий господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в цій частині як у зв`язку з неналежним способом захисту, так і з підстав пропуску позовної давності. 3.3. Господарський суд Львівської області додатковим рішенням від 10.07.2025 у справі № 914/253/25 (суддя Сухович Ю. О.) заяву ЛООППОІНУ про стягнення витрат на професійну правничу допомогу задовольнив частково. Стягнув з Облради 35 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. В задоволенні решти заяви - відмовив. 3.4. Так, ураховуючи під час вирішення питання про розподіл судових витрат в сукупності критерії, визначені частиною п`ятою 129 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), характер виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерії реальності та розумності адвокатських витрат, керуючись обставинами цієї справи, її складністю та складністю виконаної адвокатом роботи, беручи до уваги ринкову вартість таких послуг, суд дійшов висновку стягнути з позивача на користь відповідача-1 35 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. 3.5. Західний апеляційний господарський суд постановою від 17.02.2025 у справі № 914/253/25 (Кравчук Н. М. - головуючий, судді: Зварич О. В., Матущак О. І.) рішення Господарського суду Львівської області від 25.06.2025 змінив, виклав мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 10.07.2025 у справі №914/253/25 залишив без змін. 3.6. Змінюючи рішення місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого господарського суду про відмову у задоволенні позовних вимог з огляду на те, що обраний спосіб захисту є неналежним та неефективним. При цьому суд апеляційної інстанції виснував, що відмова у задоволенні позову одночасно з підстав неналежного та неефективного способу захисту порушеного права та у зв`язку зі спливом позовної давності є суперечливою і помилковою, адже суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Враховуючи те, що суд першої інстанції в цій справі дійшов правомірного висновку про неналежність та неефективність обраного позивачем способу захисту, позовна давність застосуванню не підлягає. При цьому суд апеляційної інстанції акцентував увагу на тому, що питання власності на спірне майно, розташоване на вул. Листопадового Чину, буд. 6 у місті Львові загальною площею 3216,5 кв. м., в якому розміщений Будинок вчених, вже вирішено судовим рішенням у справі № 914/1816/22 у спосіб, який відповідає характеру спірних правовідносин. Апеляційний господарський суд також виснував, що суд першої інстанції правомірно не взяв до уваги висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 (справа про повернення громаді м. Києва садиби родини Терещенків), оскільки судом встановлено, що спірний об`єкт не вибував із власності позивача в порядку приватизації. У цій справі № 914/253/25 правові підстави для прийняття рішення про передачу будинковолодіння та майна Будинку вчених у власність ЛООППОІНУ визначалися з урахуванням вимог статті 128 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 30 Закону України «Про власність» та статті 34 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Натомість правовідносини справі № 910/8413/21 виникли на підставі незаконного відчуження пам`ятки культурної спадщини всупереч положенням Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини». Щодо апеляційних скарг Прокурора та позивача на додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 10.07.2025 у цій справі суд апеляційної інстанції вказав, що, зменшуючи судові витрати до 35 000,00 грн, місцевий господарський суд правомірно виходив із критерію реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, враховуючи те, що позивач є органом місцевого самоврядування, також фінансового стану обох сторін, взявши до уваги акти виконаних робіт лише в частині надання послуг у цій справі.

4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї 4.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Львівської області від 25.06.2025, додатковим рішенням Господарського суду Львівської області від 10.07.2025 та постановою Західного апеляційного господарського суду від 17.02.2025 у справі № 914/253/25, Прокурор звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить ці рішення, додаткове рішення та постанову скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. У разі задоволення касаційної скарги судові витрати покласти на відповідача. 4.2. Прокурор наголошує, що наявні підстави касаційного оскарження рішення та постанови, визначені пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України. 4.3. Так, на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, Прокурор наголошує на неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме положення статті 387 ЦК України щодо належного способу захисту без урахування висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 15.10.2025 у справі № 903/1302/23. 4.4. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, Прокурор вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування: положень статті 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» та статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» саме у подібних правовідносинах; положень статті 391 ЦК України у правовідносинах, в яких суб`єкт господарювання здійснив державну реєстрацію права власності на пам`ятку архітектури місцевого значення всупереч встановленій законодавством тимчасовій забороні на відчуження (приватизацію) таких об`єктів згідно зі статтею 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», тоді як орган місцевого самоврядування є власником цього майна на підставі відповідного рішення та в силу закону, однак не здійснив державної реєстрації права власності на нього. 4.5. Не погоджуючись із додатковим рішенням, Прокурор зазначає, що стягнення з Обларади на користь відповідача-1 35 000 грн витрат на правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції, є необґрунтованим, а додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 10.07.2025 у справі № 914/253/25 ухвалене з невідповідністю викладених у ньому висновків обставинам справи, порушенням норм процесуального права (статей 2, 86, 126, 129, 236 ГПК України) та без врахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах в частині стягнення витрат на правничу допомогу, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 та постановах Верховного Суду від 25.05.2023 у справі № 906/959/21, від 17.05.2023 у справі № 903/127/22, від 20.07.2021 у справі № 922/2604/20, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19. 4.6. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Львівської області від 25.06.2025, додатковим рішенням Господарського суду Львівської області від 10.07.2025 та постановою Західного апеляційного господарського суду від 17.02.2025 у справі № 914/253/25, Облрада також звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить ці рішення, додаткове рішення та постанову скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. У разі задоволення касаційної скарги судові витрати покласти на відповідача. 4.7. Облрада наголошує на наявності підстав касаційного оскарження рішення та постанови, визначених пунктами 1 частини другої статті 287 ГПК України. 4.8. Так, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, Облрада наголошує на неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме положення статті 387 ЦК України щодо належного способу захисту без урахування висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 15.10.2025 у справі № 903/1302/23 та постанові Верховного Суду від 29.08.2023 у справі №914/1353/16. 4.9. Крім цього, посилаючись на положення частини третьої статті 310 ГПК України, Облрада зауважує, що суд апеляційної інстанції, обмежившись зміною мотивувальної частини оскаржуваного рішення, не вирішив питання про «скасування» чи про «залишення без змін» рішення Господарського суду Львівської області від 25.06.2025 у справі № 914/253/25. 4.10. На адресу Верховного Суду надійшло клопотання ЛООППОІНУ про закриття касаційного провадження. 4.11. У відзиві ЛООППОІНУ просить касаційні скарги залишити без задоволення, а рішення, додаткове рішення та постанову - без змін. 4.12. Профспілка працівників освіти і науки України у поясненнях вказує, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а законні рішення - без змін. 4.13. Прокурор надав на адресу Суду заяву, в якій просить у задоволенні клопотання ЛООППОІНУ про закриття касаційного провадження у справі № 914/253/25 відмовити, касаційну скаргу задовольнити, скасувати рішення, додаткове рішення та постанову, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю. 4.14. Прокурор також надав додаткові пояснення. 4.15. Львівський національний університет імені Івана Франка у поясненнях просить касаційні скарги залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. 4.16. Також на адресу Суду надійшло звернення делегатів ІХ З`їзду Федерації профспілок України щодо прийняття законного й обґрунтованого рішення. 4.17. На адресу Верховного Суду надійшли додаткові пояснення ЛООППОІНУ, в заявлено клопотання про залишення касаційних скарг без задоволення, а рішення та постанови - без змін. 4.18. Також 25.05.2026 на адресу Суду надійшло клопотання ЛООППОІНУ щодо долучення до матеріалів справи № 914/253/25 звернення первинних профспілкових організацій закладів освіти ЛООППОІНУ, засвідченого підписами членів профспілки, з проханням прийняти законне і обґрунтоване рішення у цій справі, у задоволенні якого протокольною ухвалою від 26.05.2026 було відмовлено, а докази, подані як додатки до листа 22.05.2026 № 108, повернути заявнику під розписку. 4.19. 26.06.2026 на адресу Суду надійшли додаткові пояснення Прокурора і Львівської міської ради.

5. Позиція Верховного Суду 5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційних скаргах та запереченнях на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав. 5.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані рішення та постанову в межах доводів та вимог касаційних скарг. 5.3. Як убачається зі змісту касаційних скарг в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, їх доводи зводяться до незгоди зі способом захисту порушеного права позивача, застосованим судами попередніх інстанцій. Щодо позовної вимоги Прокурора про скасування розпорядження Галицької районної адміністрації від 19.04.2005 № 433 суд касаційної інстанції зазначає таке. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідним майном (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21). Із таких міркувань та з огляду на те, що на час звернення Прокурора з позовом до суду оспорюване розпорядження від 19.04.2005 № 433 вичерпало свою дію через його виконання шляхом видачі свідоцтва про право власності від 19.04.2005 № Г-01337 та подальшої реєстрації права власності за ЛООППОІНУ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на спірне майно на підставі такого свідоцтва, суди попередніх інстанцій слушно виснували, що вимога Прокурора в цій частині задоволенню не підлягає через неефективність обраного позивачем способу захисту прав. Крім того, суд апеляційної інстанції доцільно звернув увагу на те, що вказана позовна вимога про скасування розпорядження від 19.04.2005 № 433 заявлена до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, яка залучена до участі у справі як третя особа на стороні відповідача, а не відповідачем у справі, що є порушенням норм процесуального права. При цьому пред`явлення позову до неналежного відповідача є окремою підставою для відмови у позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17 та від 18.12.2024 у справі № 907/825/22). Отже, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що вимога про скасування розпорядження від 19.04.2005 № 433 не є ефективним способом захисту права позивача, у зв`язку з чим відмовили у її задоволенні. Одночасно колегія суддів зауважує, що касаційна скарга Прокурора взагалі не містить будь-яких доводів на спростування таких висновків судів попередніх інстанцій, а тому Верховний Суд не вбачає підстав для скасування судових рішень у цій частині, адже останній не наділений повноваженнями доповнювати за скаржника касаційну скаргу відповідним обґрунтуванням (посиланням на норми права та підставу касаційного оскарження). У цьому контексті колегія суддів насамперед звертає увагу на те, що згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. У статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. У пункті 5.6 постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 Велика Палата Верховного Суду вказала не те, що особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Під способом захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на порушника. Цивільні права або інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, та характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 06.04.2021 у справі № 925/642/19). Велика Палата Верховного Суду також акцентувала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої статті 16 ЦК України). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. При цьому обрання позивачем неналежного чи неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19). Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Аналогічні правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц. Також варто звернути увагу на те, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. За змістом статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Аналіз статті 387 ЦК України свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, а саме тоді, коли майно вибуло з володіння власника: по-перше, фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; по-друге, юридично - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього переоформлено на іншого суб`єкта. Тобто віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (аналогічний висновок викладено у пункті 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19). У свою чергу у статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних із порушенням володіння. Отже, негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/15-п. Наявність у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц. Колегія суддів зауважує, що негаторний позов може вчинятися лише тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед таких правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Для розмежування віндикаційного і негаторного позовів в сучасній цивілістичній доктрині та практиці варто зауважити, що безумовно таким є наявність/відсутність володіння у власника, який, відповідно, пред`являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо у власника є володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість власник, який позбавлений володіння («фізичного» чи/та «юридичного») і пред`являє вимогу про відновлення володіння, то така вимога має кваліфікуватися як віндикаційний позов. Отже, за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 146)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387, 388 ЦК України), чи в порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212 - 1215 ЦК України), чи в порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини 2 статті 16 ЦК України) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 38), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.38)). Із висновків Великої Палати Верховного Суду вбачається, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає характеру спірних правовідносин і призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога про скасування державної реєстрації, скасування свідоцтва про право власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 125), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 146), від 02.07.2019 у справі № 48/340 (пункт 6.43), від 28.01.2020 у справі № 50/311-б (пункт 92), від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц (пункт 44), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.37)). При цьому варто підкреслити, що спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)). Отже, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. У постанові від 23.09.2025 у справі № 914/1889/24 Верховний Суд чітко вказав, що особа, за якою зареєстроване право власності на об`єкт нерухомості, який при цьому є захисною спорудою, за принципом реєстраційного підтвердження володіння є володільцем такого об`єкта; натомість держава або територіальна громада, за якими не зареєстроване право власності на такий об`єкт, не є його володільцем. Тому в цьому разі права держави або територіальної громади, які вважають себе власниками такого об`єкта, не можуть захищатися негаторним позовом, оскільки це є позов володіючого власника до неволодіючого невласника. Таким чином, належному способу захисту у таких випадках відповідає позовна вимога про витребування об`єкта нерухомого майна з чужого володіння в порядку віндикації. Отже, Верховний Суд неодноразово зазначав, що у разі, коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне (інша особа зареєструвала на своє ім`я право власності в державному реєстрі прав на нерухомість) володіння, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, на який поширюється позовна давність. Разом з цим, слід зауважити, що Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц , від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц). Із матеріалів цієї справа вбачається, що спірний об`єкт нерухомості - Будинок вчених із 1948 року перебуває у володінні та користуванні ЛООППОІНУ, переданий в управління профспілкам власником - державою - на виконання постанови від 22.04.1948 № 641, а право власності на нього за ЛООППОІНУ зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.04.2005. Суд апеляційної інстанції встановив, що і Прокурору, і Облраді було достеменно відомо протягом багатьох десятків років про те, що спірне майно належить відповідачу-1, а також ними визнавалося право власності за відповідачем-1, про що свідчать докази, наявні в матеріалах справи, а саме: - протокол № 51 засідання постійної комісії з питань бюджету, соціально-економічного розвитку Облради від 16.04.2018. Так, на цьому засіданні комісії під номером 3 розглядалося питання щодо виділення коштів для проведення капітального ремонту репетиційної зали та перекриття шиферного даху Будинку вчених, а також було зазначено, що Будинок вчених належить на праві приватної власності ЛООППОІНУ; - листи від 11.07.2016 № К05-365, від 15.10.2007 № 4-41-2467, від 05.08.1999 № 2-02/8-11070 (лист Міністерства фінансів України), від 12.03.2007 № 60-60-2-703, в яких Облрада та орган місцевого самоврядування не заперечували, що власником спірного приміщення є саме ЛООППОІНУ; - листи Облради від 09.03.2017 № 02-вих-254, від 31.01.2017 № 02-вих-75 та Львівської обласної державної адміністрації від 11.04.2016 № 5/23-2670/0/2-16-23, від 22.02.2017 № 5/15-1155/0/2-17/4-23, в яких висловлювалося прохання ЛООППОІНУ щодо надання банкетної зали Львівського будинку вчених під різні «вишукані торжества» на безоплатній основі; - листи Львівської обласної державної адміністрації від 15.10.2007 № 4-41-2487, Міністерства фінансів України від 05.08.1999 № 2-02/8-11070, Львівської обласної державної адміністрації та Головного управління економіки від 12.03.2007 № 60-60-2-703, зі змісту яких, зокрема, вбачається, що Львівський будинок вчених належить до власності Обласної організації профспілки працівників освіти і науки України і виділення коштів за рахунок державного та обласного бюджетів на реконструкцію котельні/ремонтно-реставраційних робіт будинку/придбання меблів Будинку вченого буде суперечити положенням статті 85 Бюджетного кодексу України. Проаналізувавши докази, наявні в матеріалах справи документи та пояснення сторін, апеляційний господарський суд зазначив, що: оскільки позивач вважає своє право порушеним фактом реєстрації за відповідачем-1 права власності на спірний Будинок вчених, належним способом захисту є звернення з віндикаційним позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, адже саме задоволення такого позову буде підставою для внесення відповідного запису до державного реєстру прав (див. постанову Великої Палати Верховного Суду ід 13.07.2022 у справі № 199/8324/19). Водночас суд апеляційної інстанції встановив, що Прокурор в інтересах Облради вже звертався до суду з позовом до ЛООППОІНУ про витребування у ЛООППОІНУ на користь територіальної громади Львівської області в особі Облради приміщення нерухомого майна нежитлового будинку на вул. Листопадового Чину, 6 у м. Львові загальною площею 3216,5 кв. м, у якому розміщений Будинок вчених. Західний апеляційний господарський суд постановою від 16.10.2024 скасував рішення Господарського суду Львівської області від 18.04.2024 у справі № 914/1816/22 про задоволення позову та прийняв нове рішення, яким відмовив у позові. Суд апеляційної інстанції встановив обставини наявності порушеного права позивача, однак зробив висновок про відмову у позові у зв`язку зі спливом позовної давності про застосування якої заявив відповідач у цій справі. Верховний Суд ухвалами від 27.11.2024 та від 20.12.2024 у справі № 914/1816/22 відмовив у відкритті касаційного провадження на постанову Західного апеляційного господарського суду від 16.10.2024. Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що питання про захист права власності на спірне майно на вул. Листопадового Чину, 6 у місті Львові загальною площею 3216,5 кв. м, у якому розміщений Будинок вчених, вже вирішено судовим рішенням у справі № 914/1816/22, про що також зазначено судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові. У зв`язку з цим Верховний Суд зазначає, що рішення суду, яке набрало законної сили, як конституційна гарантія (стаття 124 Конституції України), є обов`язковим до виконання та відповідає принципу правової визначеності (res judicata), який, у свою чергу, визнано міжнародним правом і задекларовано у пункті 1 статті 44 Конвенції. Принцип остаточності рішення у справі є складовою частиною фундаментальних елементів верховенства права. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що рішення суду як акт правосуддя не може ухвалюватися з порушенням принципу «res judicata», що вимагає поваги до остаточності судового рішення та недопущення повторного розгляду вже вирішених спорів. Аналогічні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 19.08.2025 у справі № 910/22855/17. У пункті 61 рішення «Брумареску проти Румунії» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) також акцентував на тому, що право на справедливий розгляд в суді, ґарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), має тлумачитися у світлі преамбули до Конвенції, яка проголошує, між іншим, верховенство права як частину спільної спадщини Договірних Сторін. Одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової певності, який вимагає, крім іншого, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву. Практика ЄСПЛ містить глибокі та концептуальні правові позиції щодо інституту позовної давності. Зокрема ЄСПЛ вказує, що відповідно до усталеної практики ЄСПЛ позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"). Беручи до уваги наведене, факт того, що спір про захист права на спірне майно вирішений судом, що підтверджується остаточним рішенням у справі № 914/1816/22, яке набрало законної сили та є обов`язковим до виконання та не підлягає сумніву. Доводи скаржників, викладені у касаційних скаргах стосовно того, що належним способом захисту позивача є звернення з негаторним позовом ставлять під сумнів судове рішення, яке набрало законної сили (постанова Західного апеляційного господарського суду від 16.10.2024 у справі № 914/1816/22) та наразі не є предметом касаційного оскарження, а тому суперечать принципу юридичної визначеності який гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»). Крім того, варто звернути увагу на те, що скаржники не навели жодних підстав, які б свідчили про наявність істотних та переконливих обставин, що виправдали б перегляд питання, яке було вирішено остаточним судовим рішенням. При цьому колегія суддів вважає, що, переглядаючи справу, яка вже вирішена рішенням у справі № 914/1816/22, суди порушили б принцип правової визначеності, закріплений у статті 6 Конвенції. Звідси аргументи скаржників про необґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій є абсолютно безпідставними. Такими аргументами скаржники повністю ігнорують судові рішення у справі № 914/1816/22 та намагаються ще раз вирішити вже вирішений спір про захист права на спірне майно, що з огляду на обов`язковість судових рішень, а також практику Верховного Суду і ЄСПЛ є неприпустимим. Верховний Суд наголошує, спір про захист права на зазначене майно вже був предметом судового розгляду та остаточно вирішений судом, що підтверджується відповідним судовим рішенням, яке набрало законної сили. За таких обставин, навіть за умови помилкового визначення судом способу захисту прав у цій справі, вказана обставина не впливає на загальний результат розгляду, оскільки суди попередніх інстанцій обґрунтовано керувалися принципом «res judicata», згідно з яким повторне вирішення вже врегульованого спору є неможливим. При цьому, відповідно до процесуального законодавства, правильне по суті і законне рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань. За таких підстав касаційний господарський суд вважає хибними доводи касаційних скарг щодо неврахування судами правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 15.10.2025 у справі № 903/1302/23, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 29.08.2023 у справі № 914/1353/16, оскільки правові висновки у постановах, на які посилається скаржник, сформульовані у справах із суттєво відмінними фактичними обставинами. З огляду на відсутність ознак подібності правовідносин, вказані судові рішення не можуть бути застосовані під час розгляду цієї справи. Заважаючи на неприпустимість повторного розгляду вже вирішених спорів, а також на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, Верховний Суд не формує висновку щодо застосування вказаних Прокурором норм права у цьому випадку. 5.4. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги Прокурора щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не містить відповідних доводів стосовно необхідності формування висновку щодо застосування наведених ним норм права у подібних правовідносинах (пункт 4.4 цієї постанови), а лише зводиться до викладення такого висновку у тому формулюванні, як це необхідно Прокурору в межах конкретної справи, та надання іншої оцінки доказам, на підставі яких суди першої й апеляційної інстанцій установили фактичні обставини справи, що стали підставою для відмови у задоволенні позову, переоцінка яких виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК України. Разом із цим, стосовно доводів Прокурора щодо недопустимості порушення статті 1 Протоколу до Конвенції, колегія суддів зазначає таке. Згідно з частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 09.01.2025 ЄСПЛ було ухвалено остаточне рішення у справі «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України» (заява № 40633/15). У цьому рішенні ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з тим, що організація-заявниця після визнання її права власності на будівлю недійсним у судовому провадженні, ініційованому проти неї прокурором, більше не могла користуватися тим самим набором прав, які вона мала раніше як зареєстрований власник будівлі, і що таке втручання у право власності організації-заявниці було незаконним, не пропорційним та не відповідало вимозі щодо суспільного інтересу. Розглядаючи справу «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України», ЄСПЛ розглянув загальні принципи щодо втручання у мирне володіння майном організації-заявниці, а саме: чи було таке втручання законним, пропорційним та чи відповідало суспільним інтересам. Щодо законності ЄСПЛ зазначив, що ця справа фактично та юридично схожа на справу «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine). Тому він вважає, що його висновки стосовно законності втручання, наведені в пунктах 57 і 58 вказаного рішення, так само стосуються і цієї справи (пункт 28 рішення ЄСПЛ). У справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» ЄСПЛ зазначив, що із рішень судів не вбачається існування на національному рівні єдиного підходу щодо статусу майна колишніх профспілок, що контролювалися державою та розташовувалися на території Української РСР. Вбачається, що така ситуація виникла внаслідок відсутності в Україні закону, який би регулював правовий статус майна всесоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу, розташованого на території України, та передбачав інвентаризацію майна таких організацій. Відсутність відповідного законодавства, у свою чергу, призвела до різного розуміння національними судами того, яке майно належало таким організаціям та чи входила до цього майна також власність профспілкових організацій. Як результат, ЄСПЛ дійшов висновку, що втручання у майнові права заявника не відповідало вимогам законності згідно з Конвенцією. Щодо суспільного інтересу у пункті 29 рішення у справі «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України» ЄСПЛ зазначив, «...що Уряд навів досить загальне твердження про необхідність відновлення прав держави щодо майна колишніх радянських організацій (див. пункт 22). Хоча Суд розуміє, що таке майно могло бути важливим для соціального та економічного життя суспільства, він зауважує, що у цій справі заявниця, профспілкова організація, використовувала спірну будівлю для своєї з безпосередньої статутної діяльності, яка, безсумнівно, також служить інтересам суспільства. Уряд не продемонстрував, як держава після відновлення права користування будівлею мала намір використовувати її. У цьому контексті Суд зазначає, що постановою ВГСУ від 2015 року спірна будівля була залишена у власності організації-заявниці саме у зв`язку з її діяльністю, яка служила інтересам суспільства. До того ж припускаючи, що відповідне майно справді було державною власністю, і держава намагалася повернути своє право власності на нього, держава знала або повинна була знати про реєстрацію права власності організацією-заявницею не пізніше 2002 року; однак вона не реагувала протягом дев`яти років з того часу. Суд не розуміє, чому, якщо існувала нагальна потреба, держава чекала протягом такого значного періоду. У сукупності ці міркування викликають серйозні сумніви щодо існування суспільного інтересу у позбавленні організації-заявниці її майна у цій справі...». Крім того, організація-заявниця десятиліттями використовувала будівлю для здійснення своєї статутної діяльності. У 2002 році вона отримала документи на право власності на будівлю. Як вбачається, жодного разу за період з 1990 до 2002 року або під час процедури реєстрації органи державної влади не виявляли жодних можливих проблем щодо статусу будівлі. З огляду на наведене ЄСПЛ вказав, що Суду слід вважати організацію-заявницю добросовісним власником. У зв`язку з цим ЄСПЛ повторив, що допущені органами державної влади неточності або помилки повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо якщо не йдеться про інші конфліктуючі індивідуальні інтереси. Іншими словами, ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи...» (див. пункти 30 - 31 рішення ЄСПЛ справу «Фонд «Батьківська турбота» проти України»). За результатами аналізу вказаних принципів ЄСПЛ виснував, що втручання у право власності організації-заявниці було незаконним, не пропорційним та не відповідало вимозі щодо суспільного інтересу. Суд зауважив, що подібна ситуація склалася в згаданому рішенні у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine, пункт 34), у якій фонд-заявник міг продовжувати використовувати майно навіть після визнання недійсним договору купівлі-продажу та права власності на нього. Проте Суд встановив порушення у зазначеній справі, оскільки він не був переконаний, що визнання недійсним права власності фонду-заявника було єдиним можливим варіантом для держави відновити свої права на спірне майно (там само, пункт 62). Суд не вбачає підстав відходити від зазначеного висновку у цій справі. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання. Враховуючи вказані висновки рішення ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції, розглядаючи доводи Прокурора про те, що спірне майно є пам`яткою культурної спадщини та не може перебувати у приватній власності відповідача, цілком доцільно звернув увагу, що Виконавчий комітет Львівської обласної ради народних депутатів рішенням від 26.02.1980 № 130 «Про взяття під охорону держави споруд Львівської області, що мають визначну наукову, історичну, містобудівельну і художню цінність» затвердив перелік пам`яток архітектури Української PCP Львівської області, яким погоджено включити казино, що розташоване за адресою: вул. Міцкевича, 6, м. Львів, у список пам`яток архітектури УРСР, що охороняються державою, а також відніс цю будівлю до переліку споруд Львівської області, що мають визначну наукову, історичну, містобудівельну і художню цінність (пам`ятка архітектури місцевого значення). При цьому, не врахувавши приписи розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини», відповідно до яких об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону, суд апеляційної інстанції дійшов хибного висновку про те, що ні станом на 1992 рік, ні станом на 2005 рік (рік реєстрації за відповідачем-1) спірний будинок, розташований на вул. Листопадового Чину, 6 у м. Львові, до списку (переліку) пам`яток історії та культури не включено. Проте такий помилковий висновок не впливає на правильність прийнятої судом постанови та результат вирішення спірного у цій справі питання, оскільки суди попередніх інстанцій установили, що наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 18.01.2021 № 14 «Про занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» під номером 868 Шляхетське казино на підставі рішення про взяття під охорону занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за категорією місцевого значення - об`єкти культурної спадщини. Крім цього, суд апеляційної інстанції встановив, що 10.06.2022 Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради (орган охорони) та власник приміщень - ЛООППОІНУ (власник) уклали охоронний договір № 66/22 на пам`ятку культурної спадщини, згідно з пунктом 1 якого власник бере на себе зобов`язання щодо охорони пам`ятки культурної спадщини ХІХ ст. (1898) - будівлі Шляхетського казино під літ. «А-4» загальною площею 3216,5 кв. м (відповідно до технічного паспорта від 28.11.2001, свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19.04.2005 № Г-01337, витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 10.05.2005 № 7198738), розташованої на вул. Листопадового Чину, 6 у м. Львові, пам`ятки архітектури, місцевого значення, занесеної до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (охоронний № 4859-Лв), відповідно до наказу Міністерства культури та інформаційної політики України від 18.01.2021 № 14 «Про занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток культури». Таким чином, апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що Прокурор навів загальне твердження про необхідність відновлення прав держави щодо спірного майна, а саме не продемонстрував, як Облрада у разі відновлення права користування спірною будівлею має намір використовувати її. При цьому варто звернути уваги на те, що за змістом другого речення частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції держава може втручатися в права суб`єктів власності і позбавити їх майна, але таке втручання не може суперечити інтересам суспільства і здійснюється лише на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Будь-яке втручання держави у власність має відповідати вимозі про наявність законної мети - інтересів суспільства. ЄСПЛ у рішенні від 02.11.2004 у справі «Трегубенко проти України» (заява № 61333/00) вказав, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, зокрема «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинне відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав Суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар». 5.5. Щодо касаційної скарги Прокурора на додаткове рішення у цій справі колегія суддів зазначає таке. Згідно зі статтею 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень із правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 цього Закону). Статтею 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено види адвокатської діяльності, зокрема: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України). Практична реалізація цього принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): (1) подання заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом із (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України). Відповідно до частин першої, другої статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Водночас розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 129 ГПК України). Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи (аналогічний висновок міститься у пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц). Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК України). Водночас за змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ (зокрема, рішення від 28.11.2002 «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат) за статтею 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (рішення ЄСПЛ у справах «Ніколова проти Болгарії» та «Єчюс проти Литви», пункти. 79 і 112). При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) ЄСПЛ вказав, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Тобто нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін (див. пункти 33 - 34, 37 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19). Не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом на підставі укладеного ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і їх необхідність (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, у постанові Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 912/1025/20). Отже, під час вирішення питання про розподіл витрати на професійну правничу допомогу суд має право: 1) зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, визначеними у частині четвертій статті 126 ГПК України (а саме: співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони; 2) з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України (а саме: пов`язаність витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення чи заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами). Тобто критерії, визначені частиною четвертою статті 126 ГПК України, враховуються за клопотанням заінтересованої сторони для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою наступного розподілу між сторонами за правилами частини четвертої статті 129 цього Кодексу. Водночас критерії, визначені частиною п`ятою статті 129 ГПК України, враховуються для здійснення безпосередньо розподілу всіх судових витрат, пов`язаних з розглядом справи. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, у відзиві на позовну заяву від 20.02.2025 ЛООППОІНУ на виконання пункту 8 частини третьої статті 165 ГПК України вказала, що попередній (орієнтовний) розмір сум судових витрат, пов`язаних із розглядом справи, складає 400 000,00 грн. Після ухвалення рішення ЛООППОІНУ в порядку, встановленому ГПК України, 27.06.2025 подала заяву про ухвалення додаткового рішення, у якій просила стягнути з Облради на її користь витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 291 500,00 грн. До цієї заяви на обґрунтування цмх витрат долучено: копію договору про надання правової допомоги від 03.08.2022 б/н укладеного між ЛООППОІНУ та Адвокатським об`єднанням «Шпунт та партнери»; копії актів виконаних робіт (надання послуг) від 12.02.2025 № 15; від 09.04.2025 № 16; від 16.06.2025 № 17; від 26.06.2025 № 18 та копії платіжних інструкції № 55, № 165, №

238. Представником відповідача-1 у суді першої інстанції згідно з ордером на надання правничої допомоги від 10.02.2025серія ВС № 1345650, який укладено на підставі договору про надання правничої допомоги від 03.08.2022 б/н, був адвокат Качмар І. О. Судами установлено, що Качмар І. О. є адвокатом, що підтверджується свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю від 14.06.2012 № 900. 03.08.2022 Адвокатське об`єднання «Шпунт і партнери» та ЛООППОІНУ уклали договір про надання правової допомоги, згідно з пунктом 1.1 якого виконавець зобов`язується надати замовнику за його дорученням визначені цим договором правові (юридичні) послуги, а саме: надання консультацій із правових питань: розробка правовий аналіз, договорів та документів; підготовка, підпис, подання позовних заяв, апеляційних, касаційних скарг та інших процесуальних документів, будь яких інших заяв, запитів, повідомлень, скарг, звернень, представництво інтересів замовника у судах усіх інстанцій; представництво інтересів замовника в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях незалежно від форми власності та підпорядкування, у тому числі, але не виключно в судах усіх інстанцій, органах прокуратури, органах досудового розслідування, органах Державної виконавчої служби, відділах державної виконавчої служби, приватних виконавців, органах державної реєстрації, органах статистики, будь яких інших органах та установах, з метою виконання цього договору; надання інших послуг у разі письмового погодження сторонами їх надання. Згідно з пунктом 2.1.3 договору сторони погодили, що відповідно до предмета цього договору виконавець приймає на себе наступні зобов`язання, зокрема, надавати замовнику на його вимогу звіт про виконану роботу. Відповідно до пункту 3.1 договору сторони погодили, що розмір оплати послуг виконавця згідно з пунктами 1.1.1 - 1.1.3 цього договору здійснюється на підставі виставлених виконавцем актів виконаних робіт із розрахунку 1500 (одна тисяча п`ятсот) гривень за кожну затрачену виконавцем годину роботи за цим договором. На обґрунтування витрат на правову допомогу відповідач-1 долучив: - акт виконаних робіт (надання послуг) від 12.02.2025 № 15, який складено між Адвокатським об`єднанням «Шпунт і партнери» та ЛООППОІНУ, де вказано, що виконавець згідно з договором про надання правової допомоги від 03.02.2022 б/н надав, а замовник прийняв такі послуги з надання правової (адвокатської) допомоги у справах № 914/1816/22 та № 914/253/25. У частині цього акта взято до уваги лише послуги щодо правової допомоги, а саме: ознайомлення, вивчення матеріалів позовної заяви у справі № 914/253/25 - 4 год; вивчення матеріалів судової практики у справах, аналогічних до справи № 914/253/25, - 4 год; підготовка звернення про вжиття заходів, спрямованих на припинення неправомірних дій посадових осіб Галицької окружної прокуратури міста Львова 3 год; підготовка клопотання про визнання дій зловживанням процесуальними правами та закриття провадження у справі № 914/253/25. Вартість послуг за цим актом склала 21 000,00 грн; - акт виконаних робіт (надання послуг) від 09.04.2025 № 16, згідно з яким виконавець на виконання договору про надання правової допомоги від 03.08.2022 б/н надав, а замовник прийняв такі послуги з надання правової (адвокатської) допомоги: підготовка та скерування до Господарського суду Львівської області відзиву на позовну заяву у справі № 914/253/25, його скасування і надіслання всім учасникам справи - 6 год; підготовка та скерування до Господарського суду Львівської області заяви про застосування строків позовної давності у справі № 914/253/25, її сканування і надіслання всім учасникам справи - 4 год; участь у судовому засіданні 26.02.2025 у справі № 914/253/25 - 2 год; підготовка та скерування до Господарського суду Львівської області клопотання про долучення доказів у справі № 914/253/25, його скасування і надіслання усім учасникам справи - 2 год; підготовка та скерування до Господарського суду Львівської області клопотання про відкладення судового засідання у справі № 914/253/25, призначеного на 16.03.2025, - 1 год. Вартість послуг за цим актом склала 22 500,00 грн; - акт виконаних робіт (надання послуг) від 16.06.2025 № 17, згідно з яким виконавець на виконання договору про надання правової допомоги від 03.08.2022 б/н надав, а замовник прийняв наступні послуги по наданні правової (адвокатської) допомоги: підготовка та скерування до Господарського суду Львівської області клопотання про долучення фотоматеріалів у справі № 914/253/25, його скасування та надіслання всім учасникам у справі - 2 год; підготовка та скерування до Господарського суду Львівської області клопотання про зустрічне забезпечення у справі № 914/253/25, його скасування та надіслання всім учасникам у справі; підготовка та скерування до Господарського суду Львівської області додаткових пояснень у справі № 914/253/25 - 3 год; участь в судовому засіданні 09.04.2025 у справі № 914/253/25; підготовка та скерування до Господарського суду Львівської області клопотання про залишення позовної заяви у справі № 914/253/25 без руху; участь в судовому засіданні 28.04.2025 у справі № 914/253/25 - 2 год. Вартість послуг за цим актом склала 21 000,00 грн; - акт виконаних робіт (надання послуг) від 26.06.2025 № 18, відповідно до якого виконавець на виконання договору про надання правової допомоги від 03.08.2022 б/н надав, а замовник прийняв наступні послуги по наданні правової (адвокатської) допомоги: участь в судовому засіданні 13.05.2025 у справі № 914/253/25 - 2 год; участь в судовому засіданні 05.06.2025 у справі № 914/253/25 - 2 год; підготовка та скерування до Господарського суду Львівської області клопотання про закриття провадження у справі № 914/253/25 - 3 год; підготовка пояснення в судових дебатах у справі № 914/253/25 - 4 год; участь у судовому засіданні 25.06.2025 у справі № 914/253/24 - 3 год. Вартість послуг за цим актом склала 21 000,00 грн; -акт виконаних робіт (надання послуг) від 26.06.2025 № 19, відповідно до якого виконавець на виконання договору про надання правової допомоги від 03.08.2022 б/н надав, а замовник прийняв наступні послуги по наданні правової (адвокатської) допомоги: досягнення позитивного для замовника результату розгляду справи № 914/253/25 (вступ у законну силу судового рішення, ухваленого на користь замовника; повного чи часткового погашення боржниками заборгованості перед замовником, тощо) у розмірі та на умовах визначених додатковими угодами до даного договору (пункт 3.2 договору про надання правової допомоги від 03.08.2023). Вартість адвокатської допомоги наданої замовнику згідно цього акту становить 200 000,00 грн. Вказана сума згідно з пунктом 3.2 договору про надання правової допомоги від 03.08.2023 підлягає оплаті після закінчення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Львівської області від 25.06.2025 у справі № 914/253/25. Вказані акти виконаних робіт (наданих послуг) підписані представниками сторін без зауважень та скріплені печатками. Також заявник долучив платіжну інструкцію від 30.04.2025 № 165 на суму 22 500,00 грн і платіжну інструкцію від 25.06.2025 № 238 на суму 21 000,00 грн. 01.07.2025 через підсистему «Електронний суд» надійшли заперечення Облради про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу від 01.07.2025, в яких надано аналіз всіх актів виконаних робіт (наданих) послуг та акцентовано увагу на тому, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу. Також звертає увагу на те, що у відповідача-1 була відсутня об`єктивна потреба залучення сторонньої особи (виконавця за договором про надання правової допомоги) для надання професійної правничої допомоги, оскільки у виконавчому апараті ЛООППОІНУ працює два юрисконсульти: Щедрик М. І. та Корчинський В. Б., які представляли інтереси відповідача-1 в цій справі, брали участь в судових засіданнях та подавали письмові пояснення і клопотання. Щедрик М. І. та Корчинський В. Б. - 17.03.2023 отримали адвокатські свідоцтва. 04.07.2025 через підсистему «Електронний суд» від Львівської обласної прокуратури надійшли заперечення на заяву про ухвалення додаткового рішення від 04.07.2025, в яких серед іншого вказано про те, що ЛООППОІНУ надала договір про надання правничої допомоги від 03.08.2022 б/н, укладений з Адвокатським об`єднанням «Шпунт і партнери», в якому не зазначено, що саме у справі № 914/253/25 надається правова допомога. Крім того, Прокурор зазначає, що провадження у справі № 914/253/25 Господарський суд Львівської області відкрив 05.02.2025, а наданий договір укладений 03.08.2022, що спростовує доводи відповідача про наявність договору про надання правничої допомоги саме у справі № 914/253/25. Таким чином, суди попередніх інстанцій правомірно вказали, що зазначені послуги в акті від 12.02.2025 № 15, які стосуються справи № 914/1816/22, не можуть бути включені у витрати на правову допомогу в справі № 914/253/25, оскільки ці витрати стосуються справи № 914/1816/22 і можуть бути розглянуті та стягнуті лише в межах справи № 914/1816/22. Щодо заперечень Прокурора про те, що провадження у справі № 914/253/25 Господарський суд Львівської області відкрив 05.02.2025, а наданий представником відповідача-1 договір укладений 03.08.2022, що спростовує доводи відповідача-1 про наявність договору про надання правничої допомоги саме у справі № 914/253/25, суди попередніх інстанцій цілком доцільно виснували, що зі змісту вказаного договору вбачається, він укладений на надання юридичних (правничих) послуг загалом, а не у конкретній справі. Тому, твердження Прокурора про ненадання відповідачем-1 договору про надання правничої допомоги у цій справі судами попередніх інстанцій визнано безпідставним. Отже, аналіз поданих актів виконаних робіт свідчить, що їхня вартість у цій справі становила 85 000,00 грн. Цю суму зменшено до 35 000,00 грн. Адже суди виходили з критерію реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, враховуючи те, що позивач є органом місцевого самоврядування, також фінансового стану обох сторін, взявши до уваги акти виконаних робіт лише в частині надання послуг у цій справі. При цьому, суди попередніх інстанцій доцільно не взяли до уваги суму, вказану в акті від 26.06.2025 № 19, адже вона по суті є «гонораром успіху», не відповідає критерію розумності, а також такі витрати не мають характеру необхідних в цій справі, є неспіврозміріними із виконаною роботою, а відшкодування таких витрат за відсутності достатнього обґрунтування з огляду на обставини цієї справи матиме надмірний характер. Згаданим спростовуються наведені у касаційній скарзі доводи Прокурора про те, що суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу не врахував критерію їх розумності та необхідності, а також висновку Верховного Суду про відповідність витрат цьому критерію, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 та постановах Верховного Суду від 25.05.2023 у справі № 906/959/21, від 17.05.2023 у справі № 903/127/22, від 20.07.2021 у справі № 922/2604/20, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19. Касаційний господарський суд зазначає, що критерій розумної необхідності витрат на професійну правничу допомогу є оціночною категорією, яка у кожному конкретному випадку (у кожній конкретній справі) оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні доказів, зокрема наданих у підтвердження обставин понесення таких витрат, надання послуг із професійної правничої допомоги, їх обсягу, вартості з урахуванням складності справи та витраченого адвокатом часу тощо. Матеріали справи свідчать, що місцевий господарський суд при ухваленні додаткового рішення, переглянутого та залишеного без змін постановою апеляційного господарського суду, дотримався норм процесуального права, зокрема статей 126, 129 ГПК України, висновки судів не суперечать висновкам Верховного Суду щодо застосування цих норм, викладеним у наведених Прокурором в касаційній скарзі постановах Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи Прокурора про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при ухваленні додаткового рішення не знайшли свого підтвердження, у зв`язку з чим Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду не вбачає підстав для зміни чи скасування законного й обґрунтованого додатково рішення та постанови в частині його перегляду. Доводи Облради стосовно того, що суд апеляційної інстанції, обмежившись зміною мотивувальної частини оскаржуваного рішення, не вирішив питання про «скасування» чи про «залишення без змін» рішення Господарського суду Львівської області від 25.06.2025 у справі № 914/253/25, є формальними, оскільки суд апеляційної інстанції, фактично здійснивши зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог у звязку зі спливом позовної давності, погодився з рішенням місцевого господарського суду про відмову у задоволенні позовних вимог. Таким чином, на переконання колегії суддів, постанова є зрозумілою, а її резолютивна частина містить чіткі формулювання й не містить положень, які допускають неоднозначне трактування. При цьому, не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 309 ГПК України).

6. Висновки Верховного Суду 6.1. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 6.2. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 6.3. Враховуючи викладене, касаційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

7. Розподіл судових витрат 7.1. З огляду на висновок Верховного Суду про залишення касаційних скарг без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржників. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури та Львівської обласної ради залишити без задоволення. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.02.2025, додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 10.07.2025 та рішення Господарського суду Львівської області від 25.06.2025, змінене постановою Західного апеляційного господарського суду від 17.02.2025 у справі № 914/253/25, залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий Н. О. Волковицька Судді С. К. Могил О. В. Случ (з окремою думкою)