Постанова 4824 № 757/20907/18-ц

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 червня 2026 року м. Київ Справа № 757/20907/18 Провадження: № 22-ц/824/2327/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Верланова С. М., Нежури В. А., секретар Лаврук Ю. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 вересня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Литвинової І. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської прокуратури, Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, третя особа Кабінет Міністрів України, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконним рішенням органу державної влади, в с т а н о в и в: У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що внаслідок протиправної бездіяльності відповідача, Київської міської прокуратури, ОСОБА_2 уникнув відповідальності за порушення його трудових прав. Зазначав, що внаслідок свідомого та безпідставного затягування органом прокуратури досудового розслідування у кримінальному провадженні № 4201510000000, а також неодноразового прийняття слідчим рішень про його закриття, зокрема, постанови від 27 вересня 2017 року, яка 10 листопада 2017 року була скасована як незаконна, залишаються невиконаними два рішення Дарницького районного суду м. Києва у трудових спорах, а саме: рішення у справі № 2-30 від 26 серпня 2003 року та у справі № 2-557 від 22 травня 2014 року, що набрали законної сили відповідно 22 жовтня 2003 року та 14 серпня 2014 року. Вказаними судовими рішеннями ТОВ «Компанія «Інкомед» зобов`язано видати йому, ОСОБА_1 , належним чином оформлену трудову книжку та стягнуто на його користь грошові кошти на загальну суму 194 952 грн, однак, зазначені рішення не виконуються протягом тривалого часу, понад 14 років. На його думку, така ситуація фактично позбавляє його засобів до існування, права на працю та права на достатній життєвий рівень. Крім того, зазначав, що відповідач як орган досудового розслідування допускає протиправні зволікання у розслідуванні кримінальних проваджень за його заявами про вчинення кримінальних правопорушень, що підтверджується численними судовими рішеннями про скасування постанов про їх закриття. Вважаючи, що вказаними неправомірними діями та бездіяльністю органів прокуратури йому завдано матеріальної шкоди у розмірі 194 952,58 грн, просив стягнути її на свою користь на підставі частини першої статей 1173, 1174 ЦК України. Також, зазначав, що протягом тривалого часу змушений систематично звертатися до різних державних органів з метою захисту своїх прав, що призвело до втрати нормальних життєвих зв`язків, професійних навичок, ділової репутації та поваги з боку оточуючих, а також потребує від нього додаткових зусиль для організації свого життя. За його твердженням, упродовж цього періоду він перебуває у стані постійного морального пригнічення, емоційного дискомфорту, а стан його здоров`я істотно погіршився та потребує повторного оперативного втручання. З урахуванням наведеного, вважав, що зазначені обставини в їх сукупності завдали йому значних моральних, фізичних та душевних страждань, які він оцінив у 33 000 000 грн та просив стягнути з прокуратури на його користь. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 18 вересня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В апеляційній скарзі заявлено клопотання про долучення до матеріалів справи копії ухвали слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва Колдіної О. О. від 28 жовтня 2019 року у справі №752/15423/17, провадження №1-кс/752/8526/19, якою скасовано постанову слідчого прокуратури м. Києва від 29 березня 2018 року про закриття кримінального провадження №42015100000001105 від 29 вересня 2015 року та повернуто матеріали кримінального провадження до прокуратури м. Києва для продовження досудового розслідування. Просив суд витребувати з Голосіївського районного суду м. Києва матеріали справи №752/15423/17-к, у якій міститься оригінал зазначеної ухвали слідчого судді. Крім цього, заявив клопотання про витребування з прокуратури м. Києва матеріалів кримінального провадження №42015100000001105 від 29 вересня 2015 року, в яких, за його твердженням, міститься постанова прокуратури м. Києва від 28 жовтня 2018 року про закриття зазначеного кримінального провадження. На обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції неналежним чином дослідив подані у справі докази та дійшов помилкових висновків щодо відсутності підстав для задоволення позову про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями та бездіяльністю органів прокуратури. У скарзі зазначено, що підставою для звернення до суду з позовом стала постанова групи прокурорів прокуратури м. Києва від 10 листопада 2017 року, якою було скасовано постанову слідчого прокуратури м. Києва від 27 вересня 2017 року про закриття кримінального провадження, що, на його переконання, підтверджує факт незаконності відповідного процесуального рішення та є належним доказом протиправності дій органу державної влади. Також вказує, що внаслідок тривалого нерозслідування кримінального провадження та неодноразового прийняття незаконних рішень про його закриття органами прокуратури, а також невиконання рішень судів у трудових спорах, він протягом тривалого часу позбавлений можливості реалізувати свої права, зокрема, отримати належні йому грошові кошти та трудову книжку, що, на його думку, спричинило йому матеріальну та моральну шкоду. Крім того, зазначає про допущені, на його переконання, порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час розгляду справи, зокрема, щодо оцінки доказів, дослідження матеріалів справи та організації судового розгляду. Також в апеляційній скарзі порушує питання про постановлення судом апеляційної інстанції окремих ухвал щодо дій посадових осіб органів прокуратури у зв`язку з тривалим нерозслідуванням кримінального провадження, а також щодо дій судді суду першої інстанції під час розгляду цієї справи. Ухвалами Київського апеляційного суду від 02 лютого 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. У поясненнях на апеляційну скаргу представник Кабінету Міністрів України Кирило Міненко зазначив, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження тих обставин, що шкода позивачу була заподіяна саме незаконними діями чи бездіяльністю відповідачів. З урахуванням наявності чинної постанови про закриття кримінального провадження, вимоги позивача про відшкодування шкоди за рахунок бюджетних коштів є необґрунтованими, не підтверджені належними доказами та ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права. При цьому, представник зазначив, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що недоведеність факту заподіяння шкоди є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. У відзиві на апеляційну скаргу представник Київської міської прокуратури Котляр Т. М. заперечувала проти доводів апеляційної скарги та вважала їх необґрунтованими. Зазначала, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а під час розгляду справи судом було забезпечено повний та всебічний розгляд на підставі наданих сторонами доказів. Представник прокуратури вказувала, що позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували протиправність дій органів прокуратури, факт заподіяння йому матеріальної чи моральної шкоди, а також причинно-наслідковий зв`язок між такими діями та заявленою шкодою. Також зазначала, що доводи позивача фактично ґрунтуються на обставинах невиконання судових рішень у трудових спорах з ТОВ «Компанія «Інкомед», однак виконання судових рішень покладено на органи державної виконавчої служби, а не на органи прокуратури. Крім того, представник прокуратури звертала увагу, що раніше позивач уже звертався до суду з аналогічними вимогами про відшкодування шкоди, які були предметом розгляду у справі №757/3239/17-ц, за результатами чого судами було встановлено недоведеність заподіяння йому шкоди та відсутність причинного зв`язку між заявленими збитками і діями органів прокуратури. Також зазначалося, що сам факт скасування окремих постанов про закриття кримінального провадження або ухвал слідчого судді щодо внесення відомостей до ЄРДР не свідчить про протиправність дій органів прокуратури та не є безумовною підставою для відшкодування шкоди. Окрім цього, у відзиві зазначено, що постановою від 29 жовтня 2018 року кримінальне провадження №42015100000001105 було закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України у зв`язку з відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення, і ця постанова позивачем у встановленому законом порядку не оскаржувалася. В судовому засіданні прокурор Стертович М. О. та представник Кабінету Міністрів України Соловей О. В. заперечували проти доводів апеляційної скарги та вважали їх необґрунтованими. При цьому, в ході судового засідання прокурором Стертович М. О. також надано додаткові письмові пояснення та документи щодо обставин досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42015100000001105 від 29 вересня 2015 року, які долучено до матеріалів справи та яким колегія суддів надає оцінку під час перевірки доводів апеляційної скарги. Позивач в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог частини 2 статті 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за його відсутності. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ТОВ «Компанія «Інкомед», директором якого був ОСОБА_2 . Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 серпня 2003 року з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість із заробітної плати у розмірі 432,29 грн, середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 12 591,65 грн, а також моральну шкоду у розмірі 12 250,00 грн. Крім того, зазначеним рішенням відповідача зобов`язано видати ОСОБА_1 належним чином оформлену трудову книжку. В подальшому, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року, з урахуванням змін, внесених рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року, з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 стягнуто середній заробіток за весь час затримки розрахунку у розмірі 49 876 грн, три проценти річних 8315,47 грн, інфляційні втрати 41 487,17 грн, а також моральну шкоду у розмірі 70 000 грн. Зазначені судові рішення набрали законної сили, однак у добровільному порядку виконані не були, у зв`язку з чим за ними відкрито виконавче провадження, яке триває. Як убачається з матеріалів справи, 17 квітня 2003 року прокуратурою Дарницького району м. Києва порушено кримінальну справу відносно ОСОБА_2 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 175 КК України, у зв`язку з безпідставною невиплатою заробітної плати. Разом з тим, у період здійснення досудового розслідування ОСОБА_2 отримав дозвіл на виїзд за кордон та залишив територію України. У зв`язку із зазначеним ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 26 серпня 2003 року постановлено окрему ухвалу, якою звернуто увагу органів прокуратури на обставини, що призвели до утруднення розгляду справи, та необхідність надання їм правової оцінки. В подальшому, за заявами ОСОБА_1 органами прокуратури здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42015100000001105 від 29 вересня 2015 року за ознаками кримінальних правопорушень, пов`язаних із можливим неналежним виконанням службових обов`язків посадовими особами органів прокуратури. Під час досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні неодноразово приймалися постанови про його закриття, які в подальшому скасовувалися судами або прокурорами як передчасні чи необґрунтовані. Зокрема, постановою прокурора від 10 листопада 2017 року скасовано постанову слідчого від 27 вересня 2017 року про закриття кримінального провадження у зв`язку з її незаконністю. Як убачається з матеріалів справи, в межах зазначеного кримінального провадження уповноваженими особами неодноразово приймалися процесуальні рішення, зокрема, про його закриття, які в подальшому скасовувалися прокурорами або судами як передчасні чи необґрунтовані. При цьому, під час апеляційного перегляду справи прокурором надано додаткові письмові пояснення та документи щодо стану кримінального провадження № 42015100000001105 від 29 вересня 2015 року, які не досліджувалися судом першої інстанції, оскільки були отримані органами прокуратури на стадії апеляційного перегляду справи. Враховуючи наведене, колегія суддів визнала такі докази належними та допустимими, прийняла їх до розгляду та долучила до матеріалів справи. Із наданих документів убачається, що предметом досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні були можливі неправомірні дії окремих посадових осіб правоохоронних органів під час здійснення досудового розслідування у кримінальній справі № 52-371. Також встановлено, що постанови слідчого про закриття зазначеного кримінального провадження від 29 березня 2018 року та від 29 жовтня 2018 року були скасовані прокурорами, а досудове розслідування поновлювалося. Водночас, згідно з інформацією Київської міської прокуратури та Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, на теперішній час кримінальне провадження № 42015100000001105 закрито, що підтверджується копією постанови про закриття кримінального провадження від 10 травня 2020 року, долученою до матеріалів справи. Крім того, з наданих документів убачається, що під час досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні ОСОБА_1 процесуального статусу потерпілого не набував. Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що тривале невиконання судових рішень у трудових спорах, а також неналежне досудове розслідування кримінальних проваджень за його заявами є наслідком протиправної бездіяльності органів прокуратури, що спричинило йому матеріальну та моральну шкоду. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено наявності усіх необхідних елементів цивільно-правової відповідальності держави за шкоду, передбачених статтями 1173, 1174 ЦК України, а саме: протиправності дій чи бездіяльності відповідача, наявності шкоди та причинного зв`язку між такими діями і заявленою шкодою. Суд зазначив, що виконання судових рішень покладено на органи державної виконавчої служби у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а тому обставини тривалого невиконання судових рішень не можуть бути підставою для покладення відповідальності на органи прокуратури. Також суд звернув увагу, що саме по собі скасування постанови про закриття кримінального провадження не свідчить про незаконність діяльності органів прокуратури та не може бути належним доказом заподіяння позивачу матеріальної шкоди. Крім того, позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральної шкоди, її розмір, а також причинний зв`язок між заявленими стражданнями та діями відповідачів. Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Щодо приєднання та витребування нових доказів Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Із змісту апеляційної скарги вбачається, що ОСОБА_1 просив долучити до матеріалів справи нові докази, а також витребувати з Голосіївського районного суду міста Києва матеріали справи № 752/15423/17-к та з органів прокуратури матеріали кримінального провадження № 42015100000001105 від 29 вересня 2015 року. Разом із тим колегія суддів враховує, що позивач брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, був обізнаний про характер спірних правовідносин та обставини, на які посилався як на підставу своїх вимог, а тому не був позбавлений процесуальної можливості заявити відповідні клопотання під час розгляду справи судом першої інстанції. При цьому, у поданих клопотаннях не наведено переконливих доводів та не надано доказів існування об`єктивних обставин, які б унеможливлювали звернення з такими клопотаннями раніше або подання відповідних доказів до суду першої інстанції. Крім того, колегія суддів враховує, що під час апеляційного розгляду справи прокурором надано додаткові письмові пояснення, а також документи щодо стану кримінального провадження № 42015100000001105 від 29 вересня 2015 року, які були прийняті судом апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України та долучені до матеріалів справи. Надані документи містять відомості щодо предмета досудового розслідування, перебігу кримінального провадження, прийнятих у ньому процесуальних рішень, факту його закриття та процесуального статусу ОСОБА_1 , у зв`язку з чим колегія суддів вважає їх достатніми для повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин справи в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги. За таких обставин колегія суддів не вбачає передбачених статтею 367 ЦПК України виняткових підстав для витребування додаткових доказів та матеріалів інших проваджень на стадії апеляційного перегляду справи, у зв`язку з чим заявлені ОСОБА_1 клопотання підлягають залишенню без задоволення. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди завданої незаконним рішенням органу державної влади. Відповідно до положень статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини такого органу. Згідно ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначені ст. 1166 Цивільного кодексу України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала; особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини. Зазначена стаття регулює загальні підстави для відшкодування шкоди в межах позадоговірних (деліктних) зобов`язань. Статті 1173, 1174 Цивільного кодексу України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Ними передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є необхідною, однак не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які підлягають доведенню у відповідних спорах. Підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди. У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 197/1330/14-ц вказано, що причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову. Як правильно зазначено судом першої інстанції, застосування зазначених вище норм не звільняє позивача від обов`язку доведення наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправності поведінки відповідача, наявності шкоди та причинного зв`язку між такою поведінкою і завданою шкодою. Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України обов`язок доказування зазначених обставин покладається на позивача, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Як убачається з матеріалів справи, рішеннями Дарницького районного суду м. Києва від 26 серпня 2003 року та від 22 травня 2014 року (з урахуванням змін, внесених рішенням апеляційного суду) з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 стягнуто відповідні грошові суми та зобов`язано видати трудову книжку, однак, зазначені судові рішення тривалий час не виконуються, виконавче провадження за ними триває. Посилаючись на вказані обставини, позивач пов`язує завдання йому матеріальної шкоди із бездіяльністю органів прокуратури, яка, на його думку, сприяла уникненню відповідальності керівником підприємства-боржника та унеможливила виконання судових рішень. Однак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що такі доводи є необґрунтованими. Так, відповідно до вимог чинного законодавства, примусове виконання судових рішень покладається на органи державної виконавчої служби, а не на органи прокуратури. Отже, дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби, пов`язані з виконанням судових рішень, можуть бути предметом оскарження у встановленому законом порядку. Водночас, колегія суддів не може обмежитися лише формальним посиланням на розмежування повноважень між органами державної влади та вважає за необхідне зазначити таке. Сам по собі факт тривалого невиконання судових рішень у цивільних справах не є достатнім для висновку про наявність причинно-наслідкового зв`язку між такою обставиною та діями чи бездіяльністю органів прокуратури. Разом з тим, при вирішенні спорів цієї категорії підлягають з`ясуванню не лише питання розмежування повноважень між органами державної влади, а й наявність або відсутність протиправної поведінки відповідного органу, її характер та вплив на можливість реалізації особою своїх прав. Зокрема, підлягає оцінці, чи мала місце процесуальна бездіяльність органів досудового розслідування, чи була вона системною, а також чи могла така бездіяльність об`єктивно вплинути на ефективність захисту прав позивача, у тому числі шляхом унеможливлення притягнення винних осіб до відповідальності. Разом з тим, навіть за наявності окремих порушень у діяльності органів прокуратури, для покладення на державу обов`язку з відшкодування матеріальної шкоди необхідним є встановлення прямого та безпосереднього причинного зв`язку між такою поведінкою та конкретною шкодою. У цій справі позивачем не доведено, що саме дії чи бездіяльність органів прокуратури, без впливу інших обставин, стали безпосередньою причиною невиконання судових рішень та, відповідно, заподіяння йому матеріальної шкоди. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що заявлений позивачем розмір матеріальної шкоди у сумі 194 952,58 грн фактично відповідає сумі грошових коштів, стягнутих на його користь за рішеннями Дарницького районного суду м. Києва у трудових спорах з ТОВ «Компанія «Інкомед». Тобто, зазначена сума не є шкодою, завданою позивачу внаслідок протиправних дій чи бездіяльності органів прокуратури, а є грошовим зобов`язанням іншої особи, боржника у відповідних виконавчих провадженнях. Фактично, звертаючись із цим позовом, позивач ототожнює невиконане грошове зобов`язання боржника за судовими рішеннями із матеріальною шкодою, завданою державним органом, що є помилковим. Колегія суддів зауважує, що за своєю правовою природою така вимога зводиться до перекладення обов`язку виконання судових рішень з належного боржника, ТОВ «Компанія «Інкомед», на державу в особі органів прокуратури, що не відповідає засадам цивільно-правової відповідальності. При цьому, невиконання судового рішення саме по собі не трансформує присуджену суму у шкоду, яка підлягає відшкодуванню за правилами статей 1173, 1174 ЦК України, за відсутності доведеного причинного зв`язку між такою шкодою та протиправною поведінкою відповідача. За таких обставин, висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог у частині стягнення матеріальної шкоди є обґрунтованим та таким, що відповідає нормам матеріального і процесуального права. Отже, рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 вересня 2024 року в частині вирішення позовних вимог про відшкодування матеріальної шкоди, підлягає залишенню без змін. Щодо відшкодування моральної шкоди. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Така шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї. Загальні підстави відповідальності за завдану шкоду визначені статтями 1167, 1173, 1174 ЦК України, а спеціальні підстави відповідальності органів досудового розслідування та прокуратури - статтею 1176 ЦК України. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, шкода, завдана органами державної влади, відшкодовується на загальних підставах, що передбачає необхідність встановлення протиправної поведінки, шкоди та причинного зв`язку між ними. Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18 вересня 2024 року у справі № 757/63852/21 (провадження № 61-336св24) та від 23 вересня 2024 року у справі № 454/2287/23 (провадження № 61-8754св24), при вирішенні спорів про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади, визначальним є встановлення факту заподіяння особі моральної шкоди саме протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідного органу, а також наявності причинного зв`язку між такою поведінкою та негативними наслідками для позивача. При цьому у зазначених постановах Верховний Суд наголосив, що сам факт встановлення протиправності рішень чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною підставою для задоволення позову про відшкодування шкоди, оскільки суд має оцінити, чи призвела така поведінка до реальних моральних страждань особи, їх характер, тривалість та інтенсивність, а також співмірність заявленого розміру відшкодування. Крім того, у постановах Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 362/15/16 (провадження № 61-5805св20), від 21 липня 2021 року у справі № 646/7015/19 (провадження № 61-1452св21), від 01 грудня 2021 року у справі № 308/14232/18 (провадження № 61-10961св20), від 23 лютого 2022 року у справі № 646/5368/19 (провадження № 61-15330св21) та від 22 травня 2024 року у справі № 757/30529/22 (провадження № 61-14820св23) сформульовано правовий висновок, відповідно до якого надмірна тривалість досудового розслідування, неефективність процесуального керівництва та системне скасування процесуальних рішень органу досудового розслідування можуть свідчити про порушення прав особи та бути підставою для відшкодування моральної шкоди за умови доведення причинного зв`язку між такою поведінкою та заподіяними стражданнями. Отже, саме по собі посилання особи на тривале здійснення досудового розслідування, скасування окремих процесуальних рішень слідчого чи прокурора, а також незгоду з ефективністю розслідування не є безумовною та самостійною підставою для відшкодування моральної шкоди. Такі обставини можуть бути враховані судом лише у разі доведення того, що відповідна поведінка органу державної влади була протиправною, безпосередньо стосувалася прав позивача та спричинила йому конкретні немайнові втрати. ОСОБА_1 , обґрунтовуючи вимоги про відшкодування моральної шкоди, посилався на те, що тривале невиконання судових рішень у трудових спорах, необхідність неодноразового звернення до правоохоронних органів і суду, а також, на його думку, неналежне здійснення досудового розслідування спричинили йому душевні страждання, моральне пригнічення, втрату нормальних життєвих зв`язків та погіршення стану здоров`я. Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральної шкоди саме протиправними діями чи бездіяльністю органів прокуратури. З матеріалів справи убачається, що судові рішення, на невиконання яких посилається позивач, ухвалені у трудових спорах між ОСОБА_1 та ТОВ «Компанія «Інкомед». Боржником за цими рішеннями є саме товариство, а їх примусове виконання здійснюється у порядку, передбаченому законодавством про виконавче провадження. Тому, тривале невиконання зазначених судових рішень саме по собі не може свідчити про заподіяння моральної шкоди органами прокуратури. При цьому, колегія суддів враховує надані під час апеляційного розгляду письмові пояснення прокурора Стертович М. О. та документи, отримані від Київської міської прокуратури і Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, з яких убачається, що на теперішній час кримінальне провадження № 42015100000001105 закрито, а під час його досудового розслідування ОСОБА_1 процесуального статусу потерпілого не набував. Зазначена обставина має істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки свідчить про те, що у межах вказаного кримінального провадження позивач не був визнаний особою, якій кримінальним правопорушенням завдано шкоду, а відтак не набув комплексу процесуальних прав потерпілого, передбачених кримінальним процесуальним законодавством. Крім того, матеріали справи не містять відомостей про те, що будь-яким процесуальним рішенням органу досудового розслідування, прокурора чи суду було встановлено факт заподіяння ОСОБА_1 шкоди саме внаслідок дій чи бездіяльності посадових осіб органів прокуратури або правоохоронних органів під час здійснення досудового розслідування. Навпаки, як убачається з наданих під час апеляційного перегляду документів, кримінальне провадження, на неналежне розслідування якого посилається позивач, на даний час закрито, а будь-яких висновків про наявність у діях посадових осіб органів прокуратури складу правопорушення чи встановлення факту заподіяння позивачу шкоди зазначені матеріали не містять. За таких обставин, доводи апеляційної скарги про те, що сам факт здійснення тривалого досудового розслідування та скасування окремих процесуальних рішень свідчить про заподіяння йому моральної шкоди, є припущеннями та не підтверджені належними і допустимими доказами. Посилання ОСОБА_1 на неодноразове скасування постанов про закриття кримінального провадження також не спростовує правильності висновків суду першої інстанції, оскільки скасування процесуального рішення як передчасного чи необґрунтованого саме по собі не є доказом заподіяння особі моральної шкоди та не свідчить автоматично про наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення. Такі процесуальні рішення свідчать лише про необхідність подальшого здійснення досудового розслідування або усунення його недоліків у межах кримінального провадження, однак не встановлюють факту завдання позивачу моральної шкоди, її характеру, обсягу та розміру. Колегія суддів враховує, що заявлений ОСОБА_1 розмір моральної шкоди у сумі 33 000 000 грн є надзвичайно значним, однак позивачем не наведено переконливого та об`єктивного обґрунтування саме такого розміру відшкодування. Матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували глибину, тривалість та інтенсивність душевних страждань у заявленому обсязі, а також їх безпосередній зв`язок саме з поведінкою відповідача. Загальні посилання позивача на погіршення стану здоров`я, втрату нормальних життєвих зв`язків, моральне пригнічення та необхідність постійного звернення до державних органів самі по собі не можуть бути достатньою підставою для задоволення позову, оскільки такі твердження мають бути підтверджені належними доказами та пов`язані саме з неправомірною поведінкою відповідача. Відповідно до статей 12, 13, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач, звертаючись до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди, повинен був довести не лише сам факт переживань чи незгоди з діями органів державної влади, а й те, що такі страждання були спричинені саме протиправною поведінкою відповідача та перебувають із нею у прямому причинному зв`язку. Однак таких доказів позивачем суду не надано, а матеріали справи їх не містять. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди. При цьому колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що хоча вимога про відшкодування моральної шкоди має самостійний характер і не завжди є похідною від вимоги про відшкодування матеріальної шкоди, однак у даній справі її задоволення також потребувало доведення протиправності поведінки відповідача, факту заподіяння моральної шкоди та причинного зв`язку між ними. Оскільки такі обставини позивачем не доведені, висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні цієї частини позову є правильним по суті. Отже, доводи апеляційної скарги у цій частині зводяться до незгоди позивача з оцінкою доказів та до повторення обставин, яким суд першої інстанції надав належну правову оцінку, однак не спростовують висновку суду про недоведеність заявлених вимог. З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди підлягає залишенню без змін. Щодо доводів учасників справи стосовно належного відповідача колегія суддів зазначає таке. Відповідно до статей 1173, 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади або їх посадових осіб при здійсненні повноважень, відшкодовується державою Україна. Отже, у спорах цієї категорії суб`єктом відповідальності є держава, а не конкретний державний орган чи його посадова особа. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі № 607/11835/22. Разом із тим саме по собі пред`явлення позову до органу державної влади, дії чи бездіяльність якого, на думку позивача, призвели до порушення його прав, не є самостійною підставою для відмови у позові. Суд повинен виходити із змісту спірних правовідносин та характеру заявлених вимог, надаючи їм належну правову кваліфікацію. Однак, у даній справі відмова у задоволенні позову обумовлена не питанням належності відповідача, а недоведеністю позивачем передбачених законом підстав для покладення на державу цивільно-правової відповідальності та відшкодування заявленої матеріальної і моральної шкоди. Відтак, доводи учасників справи щодо належного відповідача не впливають на правильність висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Щодо вимог ОСОБА_1 про постановлення судом апеляційної інстанції окремих ухвал. Відповідно до положень статті 262 ЦПК України суд, виявивши під час розгляду справи порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичних осіб, державних чи інших органів, постановляє окрему ухвалу. Водночас зазначена норма процесуального права не встановлює обов`язку суду постановляти окрему ухвалу у кожному випадку, а надає суду право вирішувати це питання з урахуванням конкретних обставин справи. Як неодноразово зазначав Верховний Суд, зокрема у постанові від 12 квітня 2018 року у справі № 761/32388/13-ц, вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційним повноваженням суду, яке реалізується за наявності встановлених під час розгляду справи істотних порушень закону, а також причин та умов, що сприяли їх вчиненню. Разом з тим, заявляючи відповідні клопотання, ОСОБА_1 фактично пов`язує необхідність постановлення окремих ухвал із незгодою з процесуальною діяльністю органів досудового розслідування та оцінкою судом першої інстанції обставин справи. Колегія суддів враховує, що встановлені у справі обставини тривалості досудового розслідування та окремі процесуальні рішення органів прокуратури були предметом оцінки суду при вирішенні спору по суті, зокрема, в контексті наявності підстав для відшкодування моральної шкоди, однак, самі по собі не свідчать про наявність таких порушень законодавства, які б потребували реагування суду апеляційної інстанції у формі окремої ухвали. Крім того, зміна або інша оцінка мотивів рішення суду першої інстанції за результатами апеляційного перегляду не є самостійною підставою для постановлення окремої ухвали відносно судді, який ухвалив таке рішення. За таких обставин колегія суддів не вбачає правових підстав для постановлення окремих ухвал у порядку статті 262 ЦПК України. Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, зводяться до незгоди позивача з ухваленим рішенням, власного тлумачення встановлених обставин справи та переоцінки доказів, яким суд першої інстанції надав належну правову оцінку відповідно до вимог статті 89 ЦПК України. Колегія суддів також враховує, що наведені в апеляційній скарзі обставини переважно стосуються незгоди позивача із результатами досудового розслідування та невиконанням судових рішень у трудових спорах, однак самі по собі такі обставини не є достатніми для покладення на державу цивільно-правової відповідальності у порядку статей 1173, 1174 ЦК України за відсутності належних доказів усіх елементів складу цивільного правопорушення. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні у справі докази, правильно визначив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин. Наведені в апеляційній скарзі доводи не містять посилань на такі порушення норм матеріального чи процесуального права, які б призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а тому не дають підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення. Відповідно до частини першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а підстав для його скасування чи зміни за доводами апеляційної скарги не встановлено. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 вересня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 03 липня 2026 року Головуючий Т.О. Невідома Судді С. М. Верланов В. А. Нежура