Ухвала КЦС ВС № 462/5208/23

УХВАЛА Іменем України 29 червня 2026 року м. Київ справа№ 462/5208/23 провадження № 61-8212ск26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. вирішуючи питання про відкриття провадження за касаційною скаргою адвоката Добушовського Ореста Васильовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 12 грудня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИВ: У липні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом та просить стягнути з ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 250 000,00 євро, що еквівалентно 9 955 000,00 грн за курсом Національного банку України на дату подачі позову, вирішити питання розподілу судових витрат. Позов мотивував тим, що 18 квітня 2022 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір позики та акт передачі грошових коштів за договором позики у сумі 250 000,00 євро. За умовами цього договору відповідач зобов`язався повернути грошові кошти позивачу до 31 грудня 2022 року. До моменту пред`явлення позову ОСОБА_1 не приступив до виконання зобов`язань щодо повернення суми позики. Просив стягнути суму боргу, що виникла. Ухвалою від 02 грудня 2025 року Залізничний районний суд м. Львова у задоволенні заяви адвоката Добушовського О. В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , про поновлення процесуального строку для подання клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи відмовив. Клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи залишив без розгляду. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням від 12 грудня 2025 року Залізничний районний суд м. Львова позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задовольнив. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 250 000,00 євро. Стягнув з ОСОБА_1 13 956,80 грн у відшкодування витрат зі сплати судового збору. Ухвалив, що заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 07 серпня 2023 року щодо накладення арешту із врахуванням ухвали Залізничного районного суду м. Львова від 30 жовтня 2023 року, якою в частині скасовані заходи забезпечення позову, продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання цим рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. Якщо протягом цього строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрите виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення. Рішення мотивував тим, що відповідач ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_2 грошові кошти та не повернув їх, про що свідчить наявність у позивача оригіналу боргового документа відповідача, який оглянутий судом, а також відсутність акта повернення грошових коштів за договором позики, а тому відповідач ОСОБА_1 не виконав своїх зобов`язань перед позивачем. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою від 22 травня 2026 року Львівський апеляційний суд скарги адвоката Добушовського О. В. в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Залізничного районного суду м. Львова від 02 грудня 2025 року та рішення Залізничного районного суду м. Львова від 12 грудня 2025 року залишив без задоволення, ухвалу Залізничного районного суду м. Львова від 02 грудня 2025 року - без змін, рішення Залізничного районного суду м. Львова від 12 грудня 2025 року - без змін. Постанову мотивував тим, що на цей час відповідач не виконав своїх зобов`язань перед ним, а відповідач це не спростував. Вважав, що суд першої інстанції дійшов до правильного переконання, що позов підлягає задоволенню. Узагальнені доводи касаційної скарги 18 червня 2026 року адвокат Добушовський О. В. в інтересах ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» звернувся з касаційною скаргою та просив скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 12 грудня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 квітня 2026 року, справу направити до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження зазначив пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17, та у постановах Верховного Суду: від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21, від 14 травня 2025 року у справі № 334/7307/20, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13, від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15. Процесуальні передумови вирішення судом питання про відмову у відкритті касаційного провадження Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій (частина третя статті 3 ЦПК України). Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). За приписами частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Дослідивши матеріали касаційної скарги та зміст оскаржених судових рішень Верховний Суд дійшов висновку, що скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм права, на що послався заявник. Встановлені судами обставини Суди встановили, що 18 квітня 2022 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав у власність позичальникові кошти у сумі 250 000,00 євро. Відповідно до пункту 2 договору на момент укладення цього договору грошові кошти в сумі 250 000,00 євро позикодавець передав позичальнику в повному обсязі, що підтверджується актом передачі грошових коштів за договором позики від 18 квітня 2022 року. Згідно із пунктом 5 договору позики за домовленістю сторін сплата позики повинна підтверджуватися актом повернення грошових коштів за договором позики.

Позиція Верховного Суду Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 12 ЦПК України). Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частина друга статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає, що підставами виникнення цивільних прав і обов`язків є у тому числі договори та інші правочини. Стаття 202 ЦК України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Стаття 1046 ЦК України передбачає, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частини перша та друга статті 1047 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були переданої йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). «За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка чи інший документ позичальника, які є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки». Такого висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). «Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу/групи доказів» (постанова Верховного Суду від 20 березня 2020 року у справі №362/1597/17). Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Згідно з абзацом другим частини першої статті 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Суд апеляційної інстанції вважав, що місцевий суд правильно зазначив, що рішення суду не може ґрунтуватися на показах свідків, зокрема відповідача ОСОБА_1 допитаного як свідка у судовому засіданні 02 грудня 2025 року, в яких він пояснив, що «позивача ОСОБА_2 не знав і не мав з ним ніяких відносин, а лише його побачив у серпні 2022 році в офісі колишнього бізнес-партнера. Договір позики він заповнював в приміщенні готелю «Дністер» на вимогу свого бізнес-партнера, оскільки розпочалася війна і він хотів мати певні гарантії, можливо це було 18 квітня 2022 року. У договорі позики було узгоджено суму договору позики у розмірі 250 000,00 євро, але свідомо вказав неіснуючу дату повернення боргу, щоб ніхто не міг використати це проти нього. У графі договору позики не було зазначено позикодавця і підпису його, проте передав частково заповнений ним особисто договір позики своєму бізнес-партнеру, якому довіряв». Щодо акта передачі грошових коштів за договором позики від 18 квітня 2022 року категорично заперечив щодо його заповнення та підписання. Стаття 1051 ЦК України передбачає, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, встановив, що відповідач не надав суду доказів того, що він не підписував договір позики та акт передачі грошових коштів за договором позики, а також те, що договір позики укладений під впливом обману, насильства або під впливом тяжкої обставини. У постанові від 27 березня 2024 року у справі № 596/1123/219 Верховний Суд зазначив, що стаття 545 ЦК України передбачає презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку. Відповідно до постанови Верховного Суду від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18 стаття 545 ЦК України визначає, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Отже, наявність оригіналу боргового документа у позивача свідчить про невиконання боргового зобов`язання. Крім того, суди встановили, що відповідач не надав доказів про виконання пункту 5 договору позики від 18 квітня 2022 року. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що відповідач ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_2 грошові кошти та не повернув, про що свідчить наявність у позивача оригіналу боргового документа відповідача, а також відсутність акта повернення грошових коштів за договором позики, а тому відповідач ОСОБА_1 не виконав своїх зобов`язань перед позивачем. Доводи відповідача про те, що з позивачем до відкриття провадження у справі він ніколи не зустрічався, у договорі вказано неіснуючу дату повернення позики - 31 лютого 2022 року, а також те, що позивач не надав суду підтвердження можливості надання у позику грошових коштів у розмірі 250 000,00 євро, суди попередніх інстанцій вважали не узгодженими із наявними доказами та спрямованими на уникнення виконання умов укладеного між сторонам договору позики. Апеляційний суд вважав правильними висновки суду першої інстанції, що відповідач не оспорює написання ним всього тексту договору позики від 18 квітня 2022 року, а лише написи « ОСОБА_3 » на договорі позики, підписи позивача та акт передачі грошових коштів за договором позики від 18 квітня 2022 року. Суди попередніх інстанцій взяли до уваги доводи позивача, що при укладенні договору позики від 18 квітня 2022 року у даті строку виконання договору допущено описку та правильною датою строку повернення грошових коштів є 31.12.2022 року, що є очевидним, оскільки дата повернення позики - 31 лютого 2022 не існує і не може передувати даті укладення договору позики від 18 квітня 2022 року. Таким чином, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду, що досліджені судом докази є логічними та послідовними, належними, допустимими, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності не викликає сумнівів. Відповідно до частини першої статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Стаття 192 ЦК передбачає, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті (стаття 524 ЦК України). Так, чинне законодавство не містить заборони на виконання зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка зазначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). Встановивши, що відповідач не виконав вимог договору позики, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню. Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2- 3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19). Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16). Посилання адвоката Добушовського О. В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17, та у постановах Верховного Суду: від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21, від 14 травня 2025 року у справі № 334/7307/20, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13, від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15, є безпідставними, оскільки вони або висловлені у справах з неподібними правовідносинами, або хоча і стосуються подібних правовідносин, проте зроблені за інших фактичних обставин. У справах, на правові висновки у яких посилається особа, яка подала касаційну скаргу, суди встановили факт непідписання спірних договорів, однак у цій справі суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність доказів непідписання договору позики та акту передачі грошових коштів, а також, що договір укладений під впливом обману, насильства або під впливом тяжкої обставини. Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суди розглянули справу відповідно до такого висновку. З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не підтвердилася. Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильних висновків місцевого суду та суду апеляційної інстанції, а зводяться до незгоди заявника з наданою судами оцінкою доказам на підтвердження факту укладення договору позики та його підписання, проте, на підставі вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та здійснювати переоцінку доказів. У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті провадження за касаційною скаргою адвоката Добушовського Ореста Васильовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 12 грудня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді:С. Ю. Мартєв С. О. Карпенко І. М. Фаловська