Постанова 4854 № 400/2671/26

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 03 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/2671/26 Перша інстанція: суддя Ярощук В.Г., повний текст судового рішення складено 26.03.2026, м. Миколаїв П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Федусика А.Г., суддів: Семенюка Г.В. та Шляхтицького О.І., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну ОСОБА_1 на ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 березня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вознесенської міської ради про визнання протиправними рішень та скасування записів, - В С Т А Н О В И В: У березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Вознесенської міської ради та просив: - визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 17.12.2021 №29 Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання в постійне користування земельної ділянки Управлінню житлово-комунального господарства та капітального будівництва Вознесенської міської ради; - визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 08.09.2023 №72 Про припинення права постійного користування земельною ділянкою, затвердження технічної документації щодо поділу земельної ділянки та надання земельної ділянки в постійне користування Управлінню житлово-комунального капітального будівництва Вознесенської міської ради; - визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 08.09.2023 №80 Про надання земельної ділянки у постійне користування Комунальному закладу Міський будинок культури ; - визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 03.10.2023 №2 Про внесення змін до рішення Вознесенської міської ради від 08.09.2023 №72 Про припинення права постійного користування земельною ділянкою, затвердження технічної документації щодо поділу земельної ділянки та надання земельної ділянки в постійне користування Управлінню житлово-комунального господарства та капітального будівництва Вознесенської міської ради; - визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 11.04.2025 №36 Про затвердження Комунальному закладу Міський будинок культури проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення; - визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 22.08.2025 №25 Про надання в строкове користування земельної ділянки Управлінню житлово-комунального господарства та капітального будівництва Вознесенської міської ради; - визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 22.08.2025 №11 Про визнання замовника будівництва по об`єкту: Нове будівництво Центру ментального здоров`я та розвитку за адресою: пл.Центральна, 3 м.Вознесенськ Миколаївська обл., яким визнано замовником будівництва по об`єкту: Нове будівництво Центру ментального здоров`я та розвитку за адресою: пл.Центральна, 3 м.Вознесенськ Миколаївська обл. Управління житлово-комунального господарства та капітального будівництва Вознесенської міської ради (код ЄДРПОУ 20908003); - скасувати запис №52017183 від 04.10.2023 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень про державну реєстрацію про право власності Територіальної громади міста Вознесенська на земельну ділянку площею 1.849 га, з кадастровим номером 4810200000:11:030:0025 за адресою: Миколаївська область, м.Вознесенськ, площа Центральна, 3; - скасувати запис №52017328 від 21.12.2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень про державну реєстрацію про право постійного користування земельною ділянкою за Управлінням житлово-комунального площею господарства та капітального господарства Вознесенської міської ради (код ЄДРПОУ 20908003) на земельну ділянку 1.849 га, з кадастровим номером 4810200000:11:030:0025 за адресою: Миколаївська область, м.Вознесенськ, площа Центральна, 3; - скасувати запис №52018045 від 04.10.2023 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень про державну реєстрацію про право власності Територіальної громади міста Вознесенська на земельну ділянку площею 0.9 га, з кадастровим номером 4810200000:11:030:0024 за адресою: Миколаївська область, м.Вознесенськ, площа Центральна, 3; - скасувати запис №52036629 від 05.10.2023 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень про державну реєстрацію про право постійного користування земельною ділянкою за Комунальним закладом Міський будинок культури (код ЄДРПОУ 03041376) на земельну ділянку площею 0.9 га, з кадастровим номером 4810200000:11:030:0024 за адресою: Миколаївська область, м.Вознесенськ, площа Центральна, 3; - скасувати запис №61319982 від 27.08.2025 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень про державну реєстрацію про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) за Управлінням житлово-комунального господарства та капітального господарства Вознесенської міської ради (код ЄДРПОУ 20908003) на земельну ділянку площею 0.9 га, з кадастровим номером 4810200000:11:030:0024 за адресою: Миколаївська область, м.Вознесенськ, площа Центральна, 3; - скасувати у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки площею 1.849 га (кадастровий номер 4810200000:11:030:0025) та земельної ділянки площею 0.9 га (кадастровий номер 4810200000:11:030:0024) Поземельних книг на вказані земельні ділянки. Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 березня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 повернуто позивачу на підставі п.1 ч.4 ст.169 КАС України. Не погодившись з вказаною ухвалою, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке. Згідно матеріалами справи, ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 16.03.2026 року позов ОСОБА_1 був залишений без руху через невідповідність вимогам ст.ст.160, 161 КАС України та надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом десяти днів з моменту отримання копії даної ухвали. Зі змісту названої ухвали вбачається, що у позовній заяві не зазначено, які безпосередньо права, свободи та інтереси позивача порушив відповідач. 20.03.2026 позивачем подано до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви, до якої додано уточнену позовну заяву. Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції вказав на те, що позивачем не виконані вимоги ухвали суду про залишення поданої позовної заяви без руху, а саме: уточнена позовна заява не відповідає вимогам пункту 9 частини п`ятої статті 160 КАС України, оскільки у позовній заяві не зазначено, які безпосередньо права, свободи та інтереси позивача порушив відповідач. Колегія суддів визнає зазначений висновок обґрунтованим, з огляду на наступне. Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Статтею 5 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту . Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України. У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст. Таким чином, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретної особи (або осіб) щодо неї. Моментом порушення є момент прийняття рішення, вчинення дій чи бездіяльності, які породжують негативні правові наслідки для особи у вигляді виникнення, зміни чи припинення певних правовідносин за її участю. Згідно з абзацом десятим пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Пунктом 9 частини п`ятої статті 160 КАС України встановлено, що у позовній заяві у справах щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень зазначається обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача. Отже, адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав/законних інтересів осіб у сфері публічно-правових відносин. Саме по собі порушення вимог закону дією/рішенням суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними/скасування судом, оскільки обов`язковою умовою для цього є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів цим рішенням чи дією з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов. Відсутність у позивача прав чи обов`язків у зв`язку із вчиненням оскаржуваних дій не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення з адміністративним позовом. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2023 року у справі №260/3380/21. У відповідності до пунктів 1 та 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України). Нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування (пункт 18 частини першої статті 4 КАС України). Індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС України). Таким чином, обов`язковою ознакою нормативно-правового акта чи правового акта індивідуальної дії, а також відповідних дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень є створення ними юридичних наслідків у формі прав, обов`язків, їх зміни чи припинення. Наведені положення КАС України не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні дії (рішення) суб`єкта владних повноважень такими, які впливають на їх правове становище. З матеріалів справи вбачається, що спір у цій справі стосується користування та розпорядження відповідачем земельною ділянкою з кадастровим номером 4810200000:11:030:0024, яка відноситься до земель рекреаційного призначення, і яка перебуває в комунальній власності Вознесенської міської територіальної громади. При цьому, відповідно до статті 50 Земельного кодексу України до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. На таких землях (крім земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельних ділянок, зайнятих об`єктами фізичної культури і спорту, інших аналогічних об`єктів) допускається будівництво відповідно до чинної містобудівної документації об`єктів житлового та громадського призначення, що не порушують режим використання земель рекреаційного призначення (частина третя статті 52 Земельного кодексу України). Відтак, як вірно встановлено судом першої інстанції, використання земельних ділянок рекреаційного призначення спрямоване насамперед на забезпечення права громадян на відпочинок. Знаходження таких земельних ділянок у населених пунктах, які віднесенні до історичних населених пунктів, не має своїм правовим наслідком поширення на всі земельні ділянки такого населеного пункту правового режиму земель історико-культурного призначення. Отже, посилання позивача на те, що оскаржуваними рішеннями відповідача порушено його право на захист культурної спадщини, є безпідставними. Як обгрунтовано зауважено судом першої інстанції, предмет цього позову не стосується правовідносин з охорони навколишнього природного середовища (охорони довкілля), а стосується правовідносин з користування природними ресурсами, а саме: землекористування. В контексті наведеного варто зауважити, що законний (охоронюваний законом) інтерес виражається у можливостях суб`єкта права користуватися певним соціальним благом, не вимагаючи певних дій від інших осіб і лише за певних умов маючи можливість звертатися за захистом цього інтересу до суду з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним. Для звернення до суду за захистом охоронюваного законом інтересу особа повинна мати легітимні очікування вчинення стосовно неї певних дій з боку іншого суб`єкта відповідно до заснованого на законі дозволу. У даному випадку позивач в позовній заяві не ідентифікував жодне соціальне чи інше благо, користуватися яким оскаржувані рішеннями чи діями Вознесенська міська рада перешкоджає позивачеві. Крім того, позивач не посилається й на наявність легітимних очікувань певних дій щодо нього з боку відповідача - органу місцевого самоврядування. З огляду на це відсутні підстави стверджувати, що у позивача є охоронюваний законом інтерес при зверненні із цим позовом до суду. Фактично доводи позовної заяви не обґрунтовують порушення оскаржуваними рішеннями та діями, у вигляді скасування записів, Вознесенської міської ради реальних прав позивача як таких, а свідчать про його прагнення захистити свої певні інтереси на майбутнє від можливого (гіпотетичного) порушення, зокрема позовні вимоги ОСОБА_1 спрямовані на унеможливлення забудови земельної ділянки з кадастровим номером 4810200000:11:030:0024, внаслідок чого, на думку остатнього, буде знищено ОСОБА_2 . За наведеного слід констатувати, що оскаржувані рішення відповідача не містять положень, обов`язкових для виконання позивачем, тому не створюють для останнього самостійного юридичного наслідку у вигляді виникнення, зміни або припинення прав та не породжує для нього будь-яких обов`язків. В обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що заявлені позовні вимоги не впливають на конкретні права позивача, адже не стосується його безпосередньо. Припущення ж позивача щодо можливого майбутнього порушення його прав у зв`язку із скасуванням оскаржуваних рішення та дій або бездіяльності міськради, не свідчить про настання таких обставин та наявність права, яке підлягає судовому захисту у межах спірних правовідносин. Крім того, апеляційний суд вважає за необхідним наголосити, що посилання апелянта на окремі положення Конституції України не є також безумовною підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Так, як вже було зазначено вище, з тлумачення Конституційним Судом України приписів частини другої статті 55 Конституції України вбачається, що право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб не є абсолютним. Людина має таке право за умови, що якщо вважає, що рішення, дія чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб порушують або ущемляють її права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Водночас, закріплені в Конституції України гарантії звернення до суду за захистом прав не гарантують автоматичний судовий розгляд кожної справи, оскільки для звернення до суду особа повинна мати матеріально-правову заінтересованість у вирішенні спору, а юридична зацікавленість повинна мати об`єктивну основу. Це означає, що особа повинна мати реальний інтерес у вирішенні справи, а не просто бажання звернутися до суду. У розумінні КАС України, захист прав, свобод та інтересів осіб завжди передбачає наявність встановленого судом факту їхнього порушення. Таким чином, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд установлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем у публічно-владних правовідносинах, що виникли між ним і позивачем. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. За таких обставин, колегія суддів вважає, що повернення судом першої інстанції позивачу його позовної заяви в цій справі у зв`язку з невиконанням ухвали вказаного суду про усунення недоліків позовної заяви переслідує легітимну мету та має розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Слід зазначити, що суд першої інстанції роз`яснив позивачу положення частини восьмої статті 169 КАС України, яка визначає, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом. Відтак, ОСОБА_1 не позбавлений права повторно звернутися до суду із позовом, врахувавши усі наведені судом зауваження. Отже, оскаржуване судове рішення не перешкоджає доступу позивача до суду за умови дотримання ним вимог процесуального закону. Інші доводи та міркування, викладені в апеляційній скарзі, також не впливають на правильність висновків суду першої інстанції про повернення позову, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм процесуального права, відповідно до ст.316 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду - без змін. Керуючись ст.308, 311, 312, 316, 321, 325, 327, 329 КАС України, суд - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення а ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 березня 2026 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення. Суддя-доповідач А.Г. Федусик Судді Г.В. Семенюк О.І. Шляхтицький