Постанова КЦС ВС № 504/3955/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2026 року м. Київ справа № 504/3955/19 провадження № 61-7277св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Пророка В. В. суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 грудня 2023 року у складі судді Жовтан П. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 13 травня 2025 року у складі колегії суддів Комлевої О. С., Драгомерецького М. М., Сегеди С. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділ 1/2 частки із спільної власності, визнання права власності на 1/2 частку житлового приміщення та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому з урахуванням зміненого предмета позову остаточно просила: - виділити зі спільної сумісної власності сторін належну позивачу 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; - визнати за позивачем право власності на 1/2 частку зазначеної квартири; - припинити право спільної часткової власності позивача на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , розташованої за вказаною адресою; - визнати за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , у цілому з дня виплати позивачу грошової компенсації вартості її частки у праві власності на це майно; - стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача грошову компенсацію вартості її частки у праві власності на квартиру в розмірі 552 576,50 грн. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що 05 липня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено шлюб, під час якого подружжя набуло у власність квартиру АДРЕСА_1 . На зазначену квартиру виконавчий комітет Красносільської сільської ради Комінтернівського району Одеської області на підставі рішення від 16 березня 2006 року № 80 видав свідоцтво про право власності на нерухоме майно. 25 вересня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано. Після цього, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 помер. За життя, 10 травня 2012 року, він склав заповіт, відповідно до якого заповів належну йому 1/2 частку зазначеної квартири своїй тітці ОСОБА_1 Комінтернівський районний суд Одеської області рішенням від 20 лютого 2017 року у справі № 504/2755/13-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , Красносільської сільської ради Комінтернівського району Одеської області про визнання права власності, скасування незаконного рішення та усунення перешкод у користуванні житлом, а також за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання квартири особистою приватною власністю, визнав спірну квартиру об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Водночас суд не визначив часток співвласників у праві спільної сумісної власності на квартиру та не вирішив питання щодо спадкових прав позивача. Позивач зазначала, що спільне володіння та користування квартирою з відповідачем є фактично неможливим, оскільки сторони не перебувають у родинних відносинах, а між ними склалися неприязні стосунки. Крім того, відповідач одноосібно користується спірною квартирою та не виплачує позивачу будь-якої компенсації за користування належною їй часткою майна. З огляду на викладене ОСОБА_1 вважала, що належним та ефективним способом захисту її прав є припинення права спільної власності на спірну квартиру шляхом виплати їй грошової компенсації вартості належної частки. Посилаючись на висновок про вартість майна від 02 квітня 2020 року, позивач зазначала, що вартість 1/2 частки квартири становить 552 576,50 грн, які підлягають стягненню з відповідача як компенсація її частки у праві власності на спірне майно. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Комінтернівський районний суд Одеської області заочним рішенням від 06 грудня 2023 рокупозов задовольнив частково. Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, який застосовується у разі неможливості оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. Встановивши, що державний нотаріус постановою від 26 жовтня 2023 року відмовив ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину на 1/2 частку спірної квартири у зв`язку з відсутністю документів, які підтверджують право власності спадкодавця ОСОБА_3 на відповідне майно, суд дійшов висновку про наявність підстав для захисту спадкових прав позивача шляхом визнання за нею права власності на зазначену частку квартири. Суд зазначив, що така вимога відповідає передбаченим законом способам захисту цивільних прав та узгоджується з установленими у справі обставинами. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про припинення права спільної часткової власності сторін на спірну квартиру, визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру в цілому та стягнення на користь позивача грошової компенсації вартості її 1/2 частки у розмірі 552 576,50 грн, суд першої інстанції керувався тим, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження спроможності відповідача виплатити позивачу заявлену компенсацію. Крім того, позивач не довела, що припинення права власності відповідача на частку у спільному майні шляхом покладення на нього обов`язку зі сплати такої компенсації відповідатиме принципу справедливого балансу інтересів сторін та не становитиме для відповідача надмірного індивідуального тягаря. Одеський апеляційний суд постановою від 13 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а заочне рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 грудня 2023 року - без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував фактичні обставини справи, належним чином оцінив подані сторонами докази відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства та правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для захисту спадкових прав ОСОБА_1 шляхом визнання за нею права власності на 1/2 частку спірної квартири, оскільки оформлення права на спадщину в нотаріальному порядку виявилося неможливим через відсутність документів, які підтверджують право власності спадкодавця на відповідне майно. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У червні 2025 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати заочне рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 грудня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 травня 2025 року, а провадження у справі закрити. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 та у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 2-390/2006, від 18 вересня 2019 року у справі № 522/5479/17 та від 24 березня 2021 року у справі № 504/2755/13-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду (пункт 1 частини другої статті 389, пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України). Касаційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що позивач не довела наявності у складі спадщини після смерті ОСОБА_3 1/2 частки спірної квартири. На думку заявника, оскільки у справі № 504/2755/13-ц ОСОБА_3 було відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання за ним права власності на 1/2 частку квартири, то така частка не могла увійти до складу спадщини, а тому відсутні підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на неї в порядку спадкування. Також заявник зазначає, що позивач не надала належних доказів звернення до нотаріуса для оформлення спадкових прав та отримання відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину, що виключало підстави для судового захисту шляхом визнання права власності на спадкове майно. Крім того, позов у цій справі фактично дублює вимоги, які вже були предметом судового розгляду у справі № 504/2755/13-ц, у якій ОСОБА_1 брала участь як правонаступник ОСОБА_3 . Заявник також стверджує, що у справі № 504/2755/13-ц суди дійшли помилкових висновків про належність спірної квартири до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, оскільки керувалися недостовірними відомостями про реєстрацію шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у липні 2005 року. Натомість, за твердженням заявника, шлюб був зареєстрований лише у листопаді 2005 року, тобто після придбання квартири за особисті кошти ОСОБА_2 , що свідчить про належність спірного майна їй на праві особистої приватної власності. Також заявник посилається на порушення судом апеляційної інстанції правил щодо складу суду, зазначаючи, що до складу колегії суддів входив суддя Драгомерецький М. М., який раніше брав участь у розгляді справи № 504/2755/13-ц. На думку заявника, зазначена обставина виключала його участь у розгляді цієї справи та була підставою для відводу. Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 02 липня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Комінтернівського районного суду Одеської області. 05 серпня 2025 року матеріали справи № 504/3955/19 надійшли до Верховного Суду. Верховний Суд ухвалою від 16 червня 2026 року призначив справу до судового розгляду. Фактичні обставини, з`ясовані судами 05 липня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 зареєстровано шлюб, про що складено актовий запис № 1046. Виконавчий комітет Красносільської сільської ради Комінтернівського району Одеської області рішенням від 16 березня 2006 року № 80 оформив право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , та видав відповідне свідоцтво про право власності на нерухоме майно. 08 червня 2007 року Комунальне підприємство «Комінтернівське районне бюро технічної інвентаризації» зареєструвало право власності на зазначену квартиру за ОСОБА_2 . 10 травня 2012 року ОСОБА_3 склав та посвідчив у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Степаненко Д. В. заповіт, зареєстрований у реєстрі за № 301, відповідно до якого заповів ОСОБА_1 належну йому 1/2 частку зазначеної квартири. 25 вересня 2012 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було розірвано. Комінтернівський районний суд Одеської області рішенням від 20 лютого 2017 року у справі № 504/2755/13-ц, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року, встановив факт перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у шлюбі з 05 липня 2005 року. Визнав квартиру АДРЕСА_1 , об`єктом їхньої спільної сумісної власності. 26 жовтня 2023 року державний нотаріус Лиманської державної нотаріальної контори Одеської області Лисак А. В. постановою № 1663/02-31 відмовив ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 1/2 частку спірної квартири. Підставою для відмови стала відсутність документів, які посвідчують право власності спадкодавця ОСОБА_3 на зазначене майно, а також відсутність відомостей про результати розгляду цивільної справи № 504/3955/19.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Предметом цього спору є визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування. Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України). Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). У статті 1220 ЦК України передбачено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Згідно зі статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Тлумачення частин першої та другої статті 1223 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під правом на спадкування розуміється право на набуття спадщини. За загальним правилом, пріоритет надається спадкуванню за заповітом (якщо спадкодавець заповів всю спадщину, немає підстав для нікчемності заповіту чи рішення суду про визнання його недійсним, спадкоємці, визначені як такі в заповіті, прийняли спадщину, відсутня відмова від її прийняття спадкоємцями за заповітом), адже перевагу має остання воля спадкодавця, виражена ним у заповіті. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Суди встановили, що позивач у встановлений законом строк звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 . Також матеріали справи містять відмову нотаріуса щодо можливості отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв`язку з відсутністю документів, які підтверджують право власності спадкодавця ОСОБА_3 на спірну квартиру. У статті 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право власності набувається у порядку, визначеному законом. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності (частина перша статті 386 ЦК України). Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України). Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку. Ефективним способом захисту прав спадкоємця, що прийняв спадщину, є вимога про визнання права власності на спадкове майно за відсутності правовстановлюючих документів на нього. Такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 23 липня 2024 року у справі № 204/8935/22, від 25 вересня 2024 року у справі № 707/2877/22, від 03 січня 2025 року у справі № 754/7860/22 та інших. Задовольняючи позов у частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку спірної квартири, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано керувався тим, що позивач прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3 у встановленому законом порядку, однак не змогла оформити свої спадкові права нотаріально через відсутність документів, які підтверджують право власності спадкодавця на відповідне майно. За таких обставин визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку було належним способом захисту її порушеного права. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц та від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, а також у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 2-390/2006, від 18 вересня 2019 року у справі № 522/5479/17 та від 24 березня 2021 року у справі № 504/2755/13-ц. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 2-390/2006. У зазначеній справі Верховний Суд керувався тим, що позивачі не зверталися до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини та не вчиняли жодних дій щодо оформлення спадкових прав, а тому дійшов висновку про передчасність звернення до суду та відсутність спору про право. Натомість у справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 своєчасно звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, а спір про право виник саме у зв`язку з відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину. Безпідставними є і посилання заявника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20. Правові висновки, викладені у цій постанові, стосуються порядку поділу майна подружжя та способів вирішення спору між співвласниками неподільної речі. Натомість предметом спору у цій справі є визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за заповітом, а не поділ майна подружжя чи припинення права спільної сумісної власності. З тих самих підстав колегія суддів відхиляє посилання заявника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, у якій сформульовано висновки щодо застосування статті 62 Сімейного кодексу України та умов трансформації особистого майна одного з подружжя у спільне майно подружжя. Зазначені висновки не стосуються спірних правовідносин, які виникли у зв`язку з оформленням спадкових прав. У касаційній скарзі заявник також стверджує, що суди безпідставно керувалися тим, що квартира була придбана у період шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , оскільки у справі № 504/2755/13-ц нібито помилково встановлено дату реєстрації шлюбу та не враховано, що спірна квартира була придбана за особисті кошти ОСОБА_2 . Колегія суддів відхиляє зазначені доводи, оскільки рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 20 лютого 2017 року у справі № 504/2755/13-ц, яке набрало законної сили, встановлено, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Вказані обставини мають преюдиційне значення та не підлягають повторному доказуванню у цій справі. Крім того, питання правового режиму спірної квартири не є предметом розгляду у справі, що переглядається. Не заслуговують на увагу й посилання заявника на постанову Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 522/5479/17. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку про неможливість визнання права власності на неідентифіковане майно, яке перебувало у банківському сейфі, оскільки суди не встановили його склад та обсяг. Натомість у справі, що переглядається, об`єкт спадкування є індивідуально визначеним нерухомим майном, а його склад та характеристики не є спірними між сторонами. Колегія суддів також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не могла успадкувати 1/2 частку квартири, оскільки у справі № 504/2755/13-ц ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні права власності на відповідну частку. Як установили суди, у справі № 504/2755/13-ц квартиру визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частку квартири, суди керувалися не відсутністю у нього права на відповідну частку, а тим, що питання про виділ чи поділ спільного майна не було предметом належного судового розгляду. Отже, така відмова не свідчить про відсутність у спадкодавця майнового права, яке могло увійти до складу спадщини. Безпідставними є і доводи касаційної скарги про розгляд справи апеляційним судом неповноважним складом суду. Відповідно до частини першої статті 37 ЦПК України суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в судах апеляційної чи касаційної інстанцій, а також у її новому розгляді після скасування судового рішення. Зміст наведеної норми свідчить про те, що заборона стосується повторної участі судді у розгляді однієї й тієї самої справи. Сам собою факт участі судді у розгляді іншої справи між тими самими особами або щодо того самого майна не є підставою для його відводу та не свідчить про розгляд справи неповноважним складом суду. Тому участь судді Драгомерецького М. М. у розгляді цієї справи не суперечить вимогам статті 37 ЦПК України. Також заявник вважає, що провадження у справі підлягало закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки спір уже був вирішений у справі № 504/2755/13-ц. Колегія суддів не погоджується з такими доводами. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України провадження у справі підлягає закриттю, якщо існує таке, що набрало законної сили, судове рішення, ухвалене між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Для застосування зазначеної норми необхідною є одночасна наявність трьох ознак тотожності спору: тотожності сторін, предмета позову та підстав позову. У справі № 504/2755/13-ц ОСОБА_3 , правонаступником якого надалі стала ОСОБА_1 , звертався з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та Красносільської сільської ради Комінтернівського району Одеської області про визнання права власності, скасування незаконного рішення та усунення перешкод у користуванні житлом. Предметом спору у цій справі було визначення правового режиму квартири та визнання прав співвласника на неї. Натомість у справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду з вимогами, які виникли із спадкових правовідносин, та просила визнати за нею право власності на 1/2 частку квартири в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 . Отже, предмет і підстави позову у справі № 504/2755/13-ц не є тотожними предмету та підставам позову у цій справі, а тому підстави для закриття провадження у справі були відсутні. Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника з установленими судами обставинами справи, необхідності переоцінки доказів та іншого тлумачення фактичних даних, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України, і не спростовує правильності висновків судів попередніх інстанцій. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послалася заявник у касаційній скарзі. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Заочне рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 грудня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 травня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанова оформлена суддею Петровим Є. В. Суддя-доповідачВ. В. Пророк СуддіА. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров