Постанова КЦС ВС № 699/1569/25

Постанова Іменем України 30 червня 2026 року м. Київ справа № 699/1569/25 провадження № 61-6808св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач), судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Черкаського апеляційного суду від 16 квітня 2026 року у складі колегії суддів Василенко Л. І., Карпенко О. В., Новікова О. М., Історія справи Короткий зміст позову У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 07 листопада 2025 року: у задоволенні клопотання представника відповідача адвоката Перебийніс С. В. про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що: 06 листопада 2025 року до суду разом з відзивом відповідача у строк для подання відзиву надійшло клопотання представника відповідача адвоката Перебийніс С. В. про розгляд справи з викликом сторін, оскільки відповідач вважає необхідним визнати явку позивачки ОСОБА_1 обов`язковою для дачі особистих пояснень, сумніваючись, що цей позов до суду подала саме ОСОБА_1 ; суд виснував, що згідно з наявними у справі матеріалами, предметом позову є стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи. У свою чергу, не підтверджені належними доказами сумніві відповідача у тому, що саме позивачка підписала позов, не є підставою для зміни порядку розгляду справи. Тому суд відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Рішенням Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 09 грудня 2025 року: позов ОСОБА_1 задоволено частково; змінено спосіб стягнення аліментів, що стягуються згідно з рішенням Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 18 липня 2022 року у справі № 699/447/22 із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі в розмірі 2 000,00 грн щомісячно до досягнення повноліття дитиною, які підлягають індексації відповідно до закону, та стягнуто аліменти в розмірі 1/4 (однієї чверті) частини з усіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня набрання цим рішенням законної сили і до досягнення дитиною повноліття; стягнуто із ОСОБА_2 на користь державного бюджету судовий збір у розмірі 1 211,20 грн; стягнення аліментів за рішенням Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 18 липня 2022 року у справі №699/447/22 в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в твердій грошовій сумі в розмірі 2 000 грн щомісячно до досягнення дитиною повноліття, які підлягають індексації відповідно до закону припинено з дня набрання цим рішенням законної сили. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що: відповідач подав відзив на позовну заяву. Відповідач вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню в частині зміни способу стягнення з нього аліментів на утримання доньки ОСОБА_3 з твердої грошової суми на стягнення у частці від його заробітку (доходу) у розмірі 1/5 частки. Посилається на те, що позивач не обґрунтувала, з яких підстав вона вважає, що необхідно визначити розмір частки стягуваних з нього аліментів саме у розмірі 1/3 частини його заробітку (доходів). Також відповідач зазначає, що він постійно тримав зв`язок з донькою, був обізнаний з її потребами та ніколи не обмежувався сплатою лише аліментів. Він купував доньці необхідні речі, поповнював її картковий рахунок, поповнював рахунок на мобільний зв`язок, організовував подорожі для доньки за власний рахунок, про що надав суду платіжні інструкції. суд уважав, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Особа, яка отримує аліменти та з якою проживає дитина, має право звернутися до суду з позовом про зміну способу стягнення аліментів незалежно від будь-яких обставин. З огляду на це суд констатував, що позивач має право на зміну способу стягнення аліментів та така вимога підлягає задоволенню. При цьому належному обґрунтуванню підлягає необхідність стягнення аліментів у певному розмірі. Позивач просить змінити спосіб стягнення аліментів та стягнути на утримання доньки сторін аліменти у розмірі 1/3 частини всіх видів заробітку відповідача щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до досягнення повноліття дитиною. Відповідач не заперечує щодо зміни способу стягнення аліментів, однак вважає, що достатніми будуть аліменти на утримання доньки у розмірі 1/5 частини всіх видів його заробітку. урахувавши позиції сторін, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог, а саме в частині зміни способу стягнення аліментів, що стягуються з відповідача на користь позивачки на стягнення у частці від заробітку (доходу) відповідача у розмірі 1/4 (однієї чверті) частки, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи стягнення з дня набрання рішенням законної сили і до повноліття дитини. При цьому суд врахував, що позивачка не обґрунтувала причину, чому вважає необхідним стягнення аліментів на одну дитину саме у розмірі 1/3 частки від доходу відповідача. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Оскарженою ухвалою Черкаського апеляційного суду від 16 квітня 2026 року: зупинено апеляційне провадження у справі № 699/1569/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів до припинення перебування ОСОБА_2 у складі Збройних Сил України. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що: не погоджуючись із рішенням Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 09 грудня 2025 ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку; в подальшому ОСОБА_2 до Черкаського апеляційного суду подано заяву про зупинення провадження у справі до припинення перебування ОСОБА_2 у складі ЗСУ. Зазначає що він, ОСОБА_2 , перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 ; за положеннями пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 253 ЦПК України провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених пунктом 2 частини першої статті 251 цього Кодексу, - до припинення перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції. Положення статті 251 ЦПК України встановлюють обов`язок суду зупинити провадження у справі в тому випадку, якщо сторона перебуває у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції. При цьому вказані обставини мають бути підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами, тобто дійсно свідчити про виконання особою функції захисту та забезпечення національної безпеки. Зазначені норми права забезпечують дотримання фундаментальних засад правосуддя, гарантованих як Конституцією України, так і статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а саме: права на доступ до суду та права на справедливий розгляд справи. У цьому випадку це стосується реалізації процесуальних прав військовослужбовців у судочинстві. Особи, які мобілізовані на військову службу в період воєнного стану, виконують конституційний обов`язок із захисту України від збройної агресії. Військові формування в період воєнного стану діють у єдиній організаційній структурі з метою виконання завдань, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави. Отже, правила, визначені пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України, мають для суду визначальний характер. Формулювання «суд зобов`язаний» не дозволяє суду діяти на власний розсуд; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 513/475/24 (провадження № 14-74цс25) зазначено: «1) з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан»; упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації належними для застосування судом згаданих вище норм процесуального права є докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про те, що військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) перебуває на військовій службі; якщо військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), права якого захищають положення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжити здійснювати судочинство у відповідному провадженні…»; з вказаної постанови Верховного Суду вбачається, що ключовим під час вирішення питання про зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України є саме воля військовослужбовця як сторони чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. Суд зобов`язаний за заявою військовослужбовця зупинити провадження у справі незалежно від категорії спору; відповідно до довідки Військової частини НОМЕР_1 від 08 квітня 2026 року про те, що старший сержант ОСОБА_2 перебуває на військовій службі за мобілізацією у військовій частині НОМЕР_1 та з 10 березня 2026 року по теперішній час перебуває у службовому відрядженні з метою участі у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Таким чином, враховуючи наведене, оскільки ОСОБА_2 , котрий є скаржником (відповідачем) по справі, перебуває на військовій службі, що підтверджується відповідними доказами, долученими скаржником до матеріалів справи, зважаючи на вищезазначені положення ЦПК України, апеляційний суд задовольнив клопотання про зупинення провадження в справі. Аргументи учасників справи 16 травня 2026 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на ухвалу Черкаського апеляційного суду від 16 квітня 2026 року, в якій просила: оскаржену ухвалу апеляційного суду скасувати; направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що: з довідки Військової частини НОМЕР_1 від 08 квітня 2026 року не відомо, чи відповідач залучений до безпосередньої участі у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України у складі військових угруповань Сил оборони, а також чи виконує відповідач бойові завдання, перебуваючи безпосередньо на лінії бойового зіткнення з противником. При цьому відповідач не додав доказів переведення військової частини на воєнний стан, участі у виконанні бойових завдань та тривалості перебування у місці виконання цих завдань. згідно з пунктом 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Тому суд апеляційної інстанції, не врахувавши найкращих інтересів дитини, безпідставно зупинив провадження у справі; доказів того, що відповідач не може брати участь у судових засіданнях ні особисто, ні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, матеріали справи також не містять; суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що подане відповідачем клопотання про зупинення провадження у справі, як і інші документи у цій справі та апеляційна скарга, підписані ним особисто. під час розгляду справи у суді першої інстанції він не перебував у районі виконання бойових завдань. розглядаючи питання щодо зупинення провадження у справах про стягнення аліментів, суди мають застосовувати міжнародно-правові акти, які мають вищу юридичну силу, ніж закон. Адже на даний час існує прямо протилежна судова практика щодо застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України про зупинення провадження у справі; відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування приписів цього пункту у контексті дотримання права особи на розгляд справи упродовж розумного строку з метою забезпечення найкращих інтересів дитини; позивачці достеменно відомо, що відповідач проходить службу неподалік місця проживання, часто буває вдома, відвідує ресторани тощо. Доказом цього є додані ним самим до суду першої інстанції копії квитанцій АТ КБ «ПриватБанк» про оплату послуг готелів, закладів розваг, ресторанів та барів як доказ того, що відповідач витрачав значні кошти, відвідуючи ці заклади нібито разом із донькою; на військовослужбовців під час воєнного стану, як і раніше, покладається обов`язок сплачувати аліменти. Просить врахувати, що спільна дитина потребує особливої, додаткової уваги з боку держави та її батьків, а стягнення аліментів на її утримання є одним із способів захисту інтересів дитини; при розгляді цієї чутливої категорії спорів першочергова увага повинна приділятися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, водночас суд має забезпечити розгляд справи упродовж розумного строку. У таких справах необхідно досить прискіпливо вивчати всі обставини, які можуть бути підставою для зупинення провадження або відмови у цьому, щоб урахувати інтереси дитини та оцінити добросовісність учасників процесу. Крім цього, згідно зі статтею 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечуються такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом; кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Європейський суд з прав людини зауважив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися з урахуванням обставин справи та таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість спору для заявника; матеріали справи не містять достовірних доказів на підтвердження того, що відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, оскільки він не надав наказу по особовому складу. За таких обставин вважаю, що апеляційний суд зробив передчасний висновок про зупинення провадження у справі. 04 червня 2026 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив: у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовити; ухвалу Черкаського апеляційного суду від 16 квітня 2026 року залишити без змін. Відзив мотивований тим, що: відповідач уважає ухвалу апеляційного суду від 16 квітня 2026 року законною та обґрунтованою, а також такою, що ухвалена на основі повно і всебічно з`ясованих обставин справи. Тому за необхідне залишити ухвалу Черкаського апеляційного суду від 16 квітня 2026 року без змін, а касаційну скаргу - без задоволення з таких підстав. Оскаржувана ухвала стосувалася суто процесуального питання: чи зобов`язаний суд зупинити провадження у справі, якщо відповідач перебуває на військовій службі в лавах Збройних Сил України; у касаційній скарзі позивачка зазначає, що довідка Військової частини НОМЕР_1 від 08 квітня 2026 року не містить відомостей про те, чи залучений я до безпосередньої участі у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України у складі військових угруповань Сил оборони та чи виконує відповідач бойові завдання, перебуваючи безпосередньо на лінії бойового зіткнення з противником. також скаржниця вказує, що відповідач «не додав доказів переведення військової частини на воєнний стан, участі у виконанні бойових завдань і тривалості перебування в місці виконання цих завдань». Звертає увагу суду, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12 листопада 2025 року (справа № 754/947/22) відступила від висновків Верховного Суду та дійшла таких висновків: «117. Отже, під час застосування правил пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України та аналогічних процесуальних норм права, визначених у пункті 3 частини першої статті 227 ГПК України та пункті 5 частини першої статті 236 КАС України, судам потрібно виходити з такого: з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан»; упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації належними для застосування судом згаданих вище норм процесуального права є докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про те, що військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) перебуває на військовій службі; якщо військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), права якого захищають положення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжити здійснювати судочинство у відповідному провадженні». Тобто відповідачем були надані суду належні докази перебування на військовій службі, а суд апеляційної інстанції повно й об`єктивно їх оцінив; у касаційній скарзі скаржниця також зазначає: «на даний час існує прямо протилежна судова практика щодо застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України про зупинення провадження у справі». Ще раз наголошує, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12 листопада 2025 року визначила, як саме судам необхідно застосовувати пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України. щодо дотримання прав та забезпечення інтересів доньки зазначає, що по-перше, на утримання доньки з відповідача за рішенням суду стягується 2 000 грн щомісячно, а не 200,00 грн, як зазначила скаржниця у своїй касаційній скарзі. По-друге, позивачка ОСОБА_1 подала позовну заяву до суду про зміну способу стягнення аліментів лише після того, як дізналася, що відповідач мобілізований на військову службу. По-третє, відповідач ніколи не обмежувався сумою у 2 000 грн на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 . Відповідач постійно купував їй одяг та необхідні речі, організовував і оплачував відпочинок та поїздки на море й в інші місця, давав кошти на дрібні витрати. Донька періодично приїжджала до відповідача, де була забезпечена всім необхідним: одягом, продуктами харчування, цікавим дозвіллям та іншим; зупинення апеляційного провадження у справі про перегляд рішення Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 09 грудня 2025 року за позовом ОСОБА_1 до відповідача про зміну способу стягнення аліментів на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до припинення відповідача перебування у складі Збройних Сил України жодним чином не порушує прав чи законних інтересів неповнолітньої доньки. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі. 09 червня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І. Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2026 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 22 травня 2026 року вказано, що: наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: порушення норм процесуального права. Позиція Верховного Суду Питання, яке постало перед касаційним судом Суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі: перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції (пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України). Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України частина шоста статті 10 ЦПК України). Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї. Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України). Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина перша та друга статті 55 Конституції України). Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (статті 64 Конституції України). Очевидно, що ця справа стосується насамперед питання дотримання тих конституційних цінностей (статті 51, 55 Конституції України), які не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану і складають фундамент сучасного конституційного ладу. Перед касаційним судом постало питання, про те, чи суперечить пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України статтям 8, 51, 55 Конституції України в справах про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення. Конституційна практика щодо статей 8, 51, 55 Конституції України В аспекті статті 51 Конституції України Конституційний Суд України зазначав, що: (1) в Україні дитинство охороняється державою (частина третя статті 51 Конституції України) Держава має забезпечувати належні умови для виховання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності, зростання в сімейному оточенні в атмосфері миру, гідності, взаємоповаги, свободи та рівності (стаття 4 Закону України «Про охорону дитинства») Пріоритетом у правовому регулюванні сімейних відносин є забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (частина друга статті 1 Кодексу) (пункт 3.1. рішення Конституційного Суду України від 03 лютого 2009 року № 3-рп/2009 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення частини другої статті 211 СК України (справа про різницю у віці між усиновлювачем та дитиною); (2) Конституція України містить систему гарантій, що утворюють фундаментальну основу захисту права на шлюб і створення сім`ї, зокрема визначає гідність людини основою для здійснення нею всіх основних прав, серед інших права на шлюб; зобов`язує державу створювати умови для реалізації права на шлюб, які мають бути визначені законом та не повинні містити необґрунтованих перепон; встановлює фундаментальний принцип рівності, визначає, що права людини є невідчужуваними та непорушними; передбачає заборону скасування конституційних прав, звуження їх змісту та обсягу, а також заборону дискримінації за різними ознаками, зокрема при укладенні шлюбу (статті 3, 21, 24). Конституція України також установлює основні засади регулювання шлюбних і сімейних відносин: шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка; кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї; батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття; повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків; сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51) (пункт 2 рішення Великої Палати Конституційного Суду України від 29 жовтня 2024 року № 1-р/2024 у справі за конституційним поданням Верховного Суду про відповідність Конституції України (конституційність) частини четвертої статті 75 СК України). Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо тих чи інших аспектів розуміння статті 55 Конституції України. Конституційний Суд України вказував, що: (1) «частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене. Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина. Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов`язанням України, які виникли, зокрема, у зв`язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів місті Жовті Води) від 25 грудня 1997 року № 9-зп); (2) «судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану» (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002); (3) «згідно з Конституцією України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, головним обов`язком якої є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3); органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8). Основним Законом України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55). Відмова суду в прийнятті позовних заяв, скарг, оформлених відповідно до процесуального закону, є порушенням права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 3.1. мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду) від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010); (4) «ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права (пункт 2.2. мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_8 щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012); (5) «за юридичною позицією Конституційного Суду України право на судовий захист як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя; відсутність такої можливості обмежує це право, яке за змістом частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002); правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003). Отже, право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя» (пункт 2.5. мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 294, статті 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Чи суперечить пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України статтям 8, 51, 55 Конституції України в справах про стягнення аліментів на дитину, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення? Як свідчить тлумачення норм Конституції України, в ній відображені конституційні цінності (зокрема, конституційні права та свободи, що передбачені в розділі 2 Конституції України), які складають зміст конституційного ладу. У чому ж особливість обмеження таких конституційних цінностей (конституційних прав та свобод), що складають зміст конституційного ладу?! Аналіз норм Конституції України дозволяє стверджувати, що: (1) обмеження конституційних прав і свобод, що передбачені в розділі 2 Конституції України, допускається тільки у разі, якщо це передбачено Конституцією України (частина перша статті 64 Конституції України); (2) обмеження конституційних прав і свобод, що закріплені в розділі 2 Конституції України, не допускається за жодних умов щодо прав і свобод, передбачених статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Тобто, обмеження конституційних прав і свобод можуть мати місце тільки стосовно прав і свобод, що не охоплюються переліком, що закріплений у частині другій статті 64 Конституції України; (3) обмеження окремих конституційних прав і свобод, що передбачені в розділі 2 Конституції України та відсутні в переліку у частині другій статті 64 Конституції України, може відбуватися: а) в умовах воєнного або надзвичайного стану (частина друга статті 64 Конституції України); б) на підставі закону (наприклад, частина третя статті 30 Конституції України); в) на підставі рішення суду (зокрема, частина друга статті 39 Конституції України); (4) обмеження окремих конституційних прав і свобод, що передбачені в розділі 2 Конституції України та відсутні в переліку у частині другій статті 64 Конституції України мають бути тимчасовими, із зазначенням строку дії. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. (частини перша - третя статті 8 Конституції України). Конституційний Суд України вже вказував, що: верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004); пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (див. абзац другий пункту 2.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08 вересня 2016 року № 6-рп/2016). Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (частина перша статті 9 Конституції України). В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (пункт 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини). Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (частина перша статті 18 Конвенції ООН про права дитини). Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (частина друга статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України»). Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини (частина перша статті 27 Конвенції ООН про права дитини). Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року). Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 цієї статті). Відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права практика тлумачення та застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року Європейським судом з прав людини має враховуватися при розгляді цієї справи (див. рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року 2-рп/2016). Між інтересами дитини й інтересами батьків має існувати справедлива рівновага, і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Стаття 8 Конвенції 1950 року не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хант проти України» (Hunt v. Ukraine) від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04 (пункт 54)). Реалізація принципу якнайкращих інтересів дитини пов`язана із рядом обов`язків держави. Серед яких створення процесуальних гарантій для дітей, заснування механізмів і процедур подання та розгляду скарг, відновлення справедливості або витребування відшкодування з метою повної реалізації права дитини на належний облік та послідовне забезпечення своїх найкращих інтересів у контексті будь-яких заходів щодо здійснення, адміністративного та судового провадження, які мають до неї відношення або зачіпають її, на що детально звернув увагу Комітет з прав дитини (далі - КзПД) у своїх Зауваженнях загального порядку № 14 (2013) щодо права дитини на приділення першочергової уваги найкращому забезпеченню її інтересів (пункт 1 статті 3). Аналізуючи окремі положення даного документу можна прослідкувати рекомендації КзПД, які демонструють потребу закріплення державою пріоритетності вирішення питань, пов`язаних із забезпеченням принципу якнайкращих інтересів дитини, що не оминає і сферу судового розгляду. Принцип пріоритетності чітко проявляється у контексті усиновлення, оскільки КзПД звернув увагу, що право на врахування найкращих інтересів прописане ще твердіше: йдеться не просто про «приділення першочергової уваги», а про врахування «у першорядному порядку». Більш того, найкращі інтереси дитини повинні бути визначальним фактором при прийнятті рішення не тільки про усиновленні, а й з інших питань (пункт 38). КзПД наголосив, що держави повинні розробити формалізовані підкріплені строгими процесуальними гарантіями процедури, покликані забезпечити оцінку та визначення найкращих інтересів дитини у зв`язку з прийняттям рішень, які стосуються дитини, включаючи механізми оцінки досягнутих результатів. Держави повинні розробити транспарентні об`єктивні процедури, що регулюють прийняття законодавцями, суддями або адміністративними органами будь-яких рішень, особливо з питань, які безпосередньо зачіпають дитину або дітей (пункт 87). Діти та дорослі сприймають плин часу по-різному. Затягування або відстрочення ухвалення рішення особливо негативно впливає на дітей у процесі їх розвитку. Тому бажано приділяти пріоритетну увагу та завершувати у можливо найкоротші терміни процедури або процеси, що стосуються дітей або позначаються на них. Терміни прийняття рішення повинні, по можливості, відповідати сприйняттю дитиною того, яку користь воно може їй принести, причому слід з розумною періодичністю проводити аналіз прийнятих рішень у міру розвитку дитини та її здатності висловлювати свої погляди. Слід періодично розглядати всі рішення про піклування, лікування, поміщення до дитячого закладу та інші заходи щодо дитини через призму її сприйняття часу та з урахуванням її розвитку здібностей та зростання (пункт 93). Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження (частина перша статті 371 ЦПК України). Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 ). Європейський суд з прав людини зауважив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись з урахуванням обставин справи та таких критеріїв як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливості спору для заявника (FRYDLENDER v. FRANCE, № 30979/96, § 43, ЄСПЛ, від 20 червня 2000 року). Приписи статей 8, 51, 55, 64 Конституції України дозволяють зробити висновок, що: дитина до досягнення нею повноліття має право на утримання з боку своїх батьків. Конституційне право дитини на утримання охоплює собою як стягнення аліментів, так і збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення. Це право дитини не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Таке тлумачення повністю відповідає правилу тлумачення favor minoris (на користь неповнолітнього), здоровому глузду та здійснюється з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; якщо законодавець захищає права дитини у мирну годину, то тим більше він має на меті захистити їх під час війни, коли вразливість дитини зростає. Конституційне право дитини на утримання має триваючий і невідкладний характер, його здійснення не може бути ефективно відновлене ex post. По своїй суті конституційне право дитини на утримання належить до тих прав, для яких затримка в їхньому судовому захисті дорівнює «втраті» права. Тому право на утримання потребує негайного судового захисту. Превалювання процесуальної форми над матеріальним правом призводить до ілюзорності правового захисту; право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод. Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; обов`язкове зупинення провадження в справі, яка стосується конституційного права дитини на утримання, на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України характеризується такими рисами: імперативністю (по суті суд позбавлений розсуду); невизначеністю тривалості; відсутністю тесту необхідності та пропорційності. Як наслідок це дозволяє кваліфікувати його як форму надмірного обмеження права на доступ до правосуддя та конституційного права дитини на утримання; ніхто не може бути протиправно обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та отримати остаточне вирішення спору. Зупинення провадження у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України по суті має невизначені часові рамки. Таке зупинення має наслідком непропорційне меті обмеження доступу до правосуддя дитини, яка не може як отримати остаточне судове рішення у спорі, так і захистити право на належне утримання; зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, суперечить задекларованій державою засаді охорони дитинства та є порушенням права на судовий захист, яке згідно частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану; потреба в констатації неконституційності пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України в частині, яка стосується права дитини на утримання, зумовлена тим, що парламент має запровадити на рівні процесуального закону «гнучкий» механізм, який враховує права та інтереси дитини. Наприклад, суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі: перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, якщо це не суперечить найкращим інтересам дитини. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначала, що під час вирішення цивільного спору на виконання імперативних приписів, зокрема статті 8 Конституції України, частини шостої статті 10 ЦПК України, цивільний суд, за наявності висновку, що відповідний правовий акт суперечить Конституції України, не застосовує такий правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії (постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)). Тому касаційний суд: вважає, що пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України в справах про стягнення аліментів на дитину, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення суперечить статтям 8, 51, 55 Конституції України; не застосовує пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України, оскільки апеляційний суд зупинив провадження в справі про зміну способу стягнення аліментів на дитину; застосовує статті 8, 51, 55 Конституції України як норми прямої дії; вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити, оскаржену ухвалу скасувати, а справу передати для продовження розгляду до апеляційного суду; після ухвалення постанови у справі звернутися до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК Українив справах простягнення аліментів на дитину, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена ухвала апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права. У зв`язку із наведеним, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити, оскаржену ухвалу апеляційного суду скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Після ухвалення постанови у справі звернутися до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України в справах про стягнення аліментів на дитину, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Черкаського апеляційного суду від 16 квітня 2026 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції ухвала Черкаського апеляційного суду від 16 квітня 2026 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Д. А. Гудима І. О. Дундар Є. В. Краснощоков П. І. Пархоменко