Постанова КЦС ВС № 753/22315/18

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2026 року м. Київ справа № 753/22315/18 провадження № 61-6323св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які є правонаступниками ОСОБА_3 , відповідачі: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , який є правонаступником ОСОБА_7 , Київська міська державна адміністрація, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кондрат Наталія Леонідівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бочарова Світлана Володимирівна, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у місті Києві, Обслуговуючий кооператив «Озерний-1», розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_5 , поданою адвокатом Гарницьким Павлом Петровичем, та ОСОБА_4 , поданою адвокатом Кононенком Олегом Івановичем, на постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Слюсар Т. А., Таргоній Д. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , Київської міської державної адміністрації (далі ? КМДА), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кондрат Н. Л. про визнання незаконним та скасування рішення, визнання державного акта на право власності на земельну ділянку та договору дарування земельної ділянки недійсними, скасування державної реєстрації речових прав на земельну ділянку та запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позов мотивований тим, що на підставі договорів купівлі-продажу від 13 червня 2002 року нею було придбано земельну ділянку АДРЕСА_1 (СТ «Озерний-1») площею 0,0692 га для ведення садівництва, а також садовий будинок розташований на цій земельній ділянці. 03 вересня 2002 року вона отримала державний акт на право приватної власності на землю серії І-КВ № 153592, відповідно до якого від точки «Д» до «Е» до її земельної ділянки прилягає земельна ділянка СТ «Озерний-1», що не надана у власність чи у користування, через яку здійснювався доступ до земельної ділянки та садового будинку з АДРЕСА_2 . Однак, починаючи з літа 2017 року доступ до земельної ділянки та садового будинку заблоковано за допомогою облаштованих воріт із запираючим пристроєм та огорожі, що перешкоджає їй у повній мірі здійснювати право власності на її майно, оскільки унеможливлює доступ до земельної ділянки та садового будинку. Актом обстеження території біля ділянки АДРЕСА_1 від 15 квітня 2018 року підтверджено встановлення огорожі та воріт, однак зазначено, що на воротах відсутній замок, що надає можливий прохід та проїзд з АДРЕСА_2 до земельної ділянки позивача. З витягу бази даних міського земельного кадастру від 18 квітня 2018 року їй стало відомо, що земельна ділянка, яка належала СТ «Озерний-1», через яку здійснювався доступ до її земельної ділянки, була виокремлена в окрему земельну ділянку кадастровий номер 8000000000:90:847:0021 площею 102,25 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 (далі - спірна земельна ділянка, ділянка НОМЕР_2), яка належить на праві приватної власності ОСОБА_7 . Підставами для приватизації вказаної земельної ділянки відповідачем стало рішення Київської міської ради від 15 липня 2010 року № 1307/4745, при цьому підписи в акті про погодження меж у власників сусідніх земельних ділянок не отримувалися, а приватизація відбулась без їх повідомлення. Київська міська рада, приймаючи рішення щодо затвердження технічної документації із землеустрою ОСОБА_7 та передачу земельної ділянки у його власність, не звернула увагу, що така технічна документація складена з порушеннями, в тому числі в частині розміру виділеної земельної ділянки, який мав становити 100,00 кв. м, однак аж ніяк не площею 102,25 кв. м. Збільшення площі земельної ділянки відповідача фактично відбулось за рахунок включення до її складу частини земельної ділянки, якою вона користується як проходом та проїздом для користування своїм майном, відтак відповідачем було безпідставно оформлено право власності на земельну ділянку НОМЕР_2 площею 102,25 кв. м. На підставі договору дарування від 31 травня 2018 року ОСОБА_7 відчужив земельну ділянку № НОМЕР_2 ОСОБА_5 , яка в подальшому продала її ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 06 листопада 2020 року. Таким чином, безпідставне заволодіння земельною ділянкою та її подальше дарування і продаж призвели до унеможливлення у повній мірі їй здійснювати право власності на її майно, оскільки відсутня можливість проходу та проїзду до земельної ділянки та садового будинку зі сторони вулиці, на якій земельна ділянка розташована. При цьому, договори дарування та купівлі-продажу мають на меті не здійснення реального відчуження майна, а вчиненні з метою приховати допущені порушення під час приватизації землі, здійснення забудови земельної ділянки, яка є проїздом, з метою її подальшого фактичного утримання незалежно від рішення суду. З урахуванням поданої заяви про зміну предмету позову, ОСОБА_3 просила суд: визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 15 липня 2010 року № 1307/4745 «Про приватизацію земельних ділянок у Дарницькому районі м. Києва для ведення колективного садівництва» в частині передачі ОСОБА_7 як члену ОК «Озерний-1» у приватну власність земельної ділянки для ведення колективного садівництва, земельна ділянка НОМЕР_2, код НОМЕР_1 , площею 0,01 га, відповідно до списку за додатком до рішення Київської міської ради від 15 липня 2010 року № 1307/4745; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку № НОМЕР_2 площею 0,0102 га з цільовим призначенням для садівництва, серії ЯЖ № 018626, виданий Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської ради згідно з рішенням від 15 липня 2010 року № 1307/4745 на ім`я ОСОБА_7 ; скасувати державну реєстрацію речових прав на земельну ділянку № НОМЕР_2, проведену на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 018626, виданого Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської ради згідно з рішенням від 15 липня 2010 року № 1307/4745 на ім`я ОСОБА_7 ; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:847:0021, ділянка НОМЕР_2, укладений 31 травня 2018 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондрат Н. Л. за реєстровим № 384; визнати незаконним та скасувати запис про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:847:0021, ділянка НОМЕР_2, проведений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 41371739 від 31 травня 2018 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кондрат Н.Л.; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:847:0021, ділянка НОМЕР_2, укладений 06 листопада 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального кругу Бочаровою С. В. за реєстровим № 1564; визнати незаконним та скасувати запис № 39053960 від 06 листопада 2020 року про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:847:0021, ділянка НОМЕР_2, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального кругу Бочаровою С.В. на підставі договору купівлі-продажу від 06 листопада 2020 року зареєстрованого в реєстрі за № 1564; усунути перешкоди з метою надання їй вільного проходу та проїзду зі сторони АДРЕСА_2 до земельної ділянки НОМЕР_4 шляхом зобов`язання ОСОБА_5 та ОСОБА_4 за їх рахунок та їхніми силами здійснити демонтаж воріт та частини огорожі між земельними ділянками за адресою: АДРЕСА_3 (кадастровий номер 8000000000:90:847:0015) та за адресою: АДРЕСА_5 (кадастровий номер 8000000000:90:847:0014), утворивши проїзд шириною не менше 3 метра 40 сантиметрів від меж земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 (кадастровий номер 8000000000:90:847:0015) та не перешкоджати проходу й проїзду транспортним засобам через вказаний проїзд шляхом паркування транспортних засобів чи у будь-який інший спосіб; стягнути з ОСОБА_5 та ОСОБА_4 солідарно на її користь суму судового збору та інші судові витрати, які виникнуть під час розгляду справи. Короткий зміст рішення та додаткового рішення суду першої інстанції Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 30 червня 2021 року залучено до участі у справі ОСОБА_6 як правонаступника відповідача ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 01 лютого 2022 року залучено до участі у справ ОСОБА_4 та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бочарову С. В. як співвідповідачів. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 11 липня 2023 року залучено до участі у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як правонаступників позивача ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27 жовтня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою судді Дарницького районного суду м. Києва від 30 листопада 2021 року, про накладення арешту на земельну ділянку площею 0,0102 га, кадастровий номер 8000000000:90:847:0021, земельна ділянка НОМЕР_2, та заборону ОСОБА_4 та будь-яким іншим особам вчиняти на вказаній земельній ділянці будь-які дії з забудови земельної ділянки, в тому числі виконання підготовчих чи будівельних робіт для будівництва будь-яких об`єктів нерухомого майна тощо. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що твердження позивачів про те, що спірна земельна ділянка передана у приватну власність ОСОБА_7 незаконно, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а також не узгоджуються з приписами статей 119, 121 ЗК України. ОСОБА_5 правомірно набула права власності на спірну земельну ділянку, уклавши нотаріально посвідчений договір дарування земельної ділянки № НОМЕР_3 від 31 травня 2018 року. Після чого на підставі договору купівлі-продажу від 06 листопада 2020 року правомірно здійснила продаж земельної ділянки ОСОБА_4 , який зареєстрував за собою право власності. Приватним нотаріусом перед посвідченням договору купівлі-продажу між сторонами було перевірено заборони відчуження, арешту майна за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та встановлено їх відсутність. Суд не бере до уваги посилання позивачів на вчинення зазначеного правочину в період перебування цієї справи у суді та наявність спору щодо спірного майна, оскільки арешт на земельну ділянку № НОМЕР_2 накладено ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 30 листопада 2021 року, а відтак станом на 06 листопада 2020 року в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відомості щодо арешту на спірну земельну ділянку були відсутні, а арешт земельної ділянки на підставі зазначеної ухвали здійснено тільки 03 листопада 2022 року. ОСОБА_4 є добросовісним набувачем нерухомого майна, доказів що їй було відомо про існування будь-яких перешкод для укладання правочину позивачами не надано. Не заслуговують на увагу посилання позивачів про унеможливлення у повній мірі здійснювати право власності на земельну ділянку № НОМЕР_4 , оскільки позивачами не надано доказів, що саме з ділянки № НОМЕР_2 єдиний проїзд до їх земельної ділянки. Позивачі відповідно до витягів з реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 15 липня 2019 року мають у власності земельні ділянки № НОМЕР_5 , НОМЕР_6 , НОМЕР_7 на АДРЕСА_2 , які розташовані поруч з ділянкою НОМЕР_4 . Суд погоджується з твердженням представників відповідачів, що позивачами пропущено позовну давність, оскільки звернулись до суду лише 14 листопада 2018 року, та не бере до уваги наведені позивачем обставини про те, що ОСОБА_3 стало відомо про порушення її прав влітку 2017 року, оскільки доказів неможливості проходу та проїзду до належної їм земельної та садового будинку зі сторони АДРЕСА_2 саме літом 2017 року позивачами не додано. Крім того, саме позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги заявлені з пропуском позовної давності, є безпідставними, необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають. Додатковим рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 грудня 2023 року заяву представника відповідачів Гарницького П. П. задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 5 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу в рівних частках з кожного, в задоволенні стягнення решти суми відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6 2 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу в рівних частках з кожного, в задоволенні стягнення решти суми відмовлено. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що в обґрунтування фактично понесених судових витрат на отримання правової допомоги до суду подані належним чином посвідчені документи. Представник відповідачів зазначив, що сума фактично понесених та сплачених судових витрат по договорам про надання правової допомоги ОСОБА_5 становить 75 000,00 грн та ОСОБА_6 - 50 000,00 грн. Зважаючи на викладене, врахувавши складність справи, час, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; суд дійшов висновку, що судові витрати підлягають відшкодуванню позивачами на користь ОСОБА_5 у розмірі 5 000,00 грн та на користь ОСОБА_6 у розмірі 2 000,00 грн. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 жовтня 2023 року та додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову. Визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради від 15 липня 2010 року № 1307/4745 «Про приватизацію земельних ділянок у Дарницькому районі м. Києва для ведення колективного садівництва» в частині передачі ОСОБА_7 як члену обслуговуючого кооперативу «Озерний-1» у приватну власність земельної ділянки для ведення колективного садівництва, земельна ділянка НОМЕР_2, код НОМЕР_1 , площею 0,01 га, відповідно до списку за додатком до рішення Київської міської ради від 15 липня 2010 року № 1307/4745. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку № НОМЕР_2 , серії ЯЖ № 018626, виданий Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської ради згідно з рішенням від 15 липня 2010 року № 1307/4745 на ім`я ОСОБА_7 . Скасовано державну реєстрацію речових прав на земельну ділянку № НОМЕР_2, проведену на підставі вказаного державного акта. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:847:0021, ділянка НОМЕР_2, укладений 31 травня 2018 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондрат Н. Л. за реєстровим №

384. Скасовано запис про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:847:0021, ділянка НОМЕР_2, проведений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 41371739 від 31 травня 2018 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кондрат Н. Л. Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:847:0021, ділянка НОМЕР_2, укладений 06 листопада 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального кругу Бочаровою С. В. за реєстровим № 1564. Скасовано запис № 39053960 від 06 листопада 2020 року про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:847:0021, ділянка НОМЕР_2, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального кругу Бочаровою С. В. на підставі договору купівлі-продажу від 06 листопада 2020 року зареєстрованого в реєстрі за № 1564. Усунено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 перешкоди з метою надання їм вільного проходу та проїзду зі сторони АДРЕСА_2 до земельної ділянки НОМЕР_4 шляхом зобов`язання ОСОБА_5 та ОСОБА_4 за їх рахунок та їхніми силами здійснити демонтаж воріт та частини огорожі між земельними ділянками за адресою: АДРЕСА_3 (кадастровий номер 8000000000:90:847:0015) та за адресою: АДРЕСА_5 (кадастровий номер 8000000000:90:847:0014), утворивши проїзд шириною не менше 3 метра 40 сантиметрів від меж земельної ділянки 11-А та не перешкоджати проходу й проїзду транспортним засобам через вказаний проїзд шляхом паркування транспортних засобів чи у будь-який інший спосіб. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кондрат Н. Л., приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бочарової С. В. відмовлено. Стягнено з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , КМДА в рівних частинах на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 6 213,60 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви з урахуванням поданої заяви про зміну предмету позову. Стягнуто з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , КМДА в рівних частинах на користь ОСОБА_2 9 320,40 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що земельна ділянка позивачів № НОМЕР_4 (СТ «Озерний-1») межувала від точки «Д» до точки «Е» відповідно до плану зовнішніх меж земельної ділянки, наведеному в державному акті на право приватної власності на землю серії І-КВ № 153592, із землями СТ «Озерний-1» (вул. Садова 136). З інших сторін земельна ділянка позивачів межує із землями приватних осіб. Тобто вихід із земельної ділянки позивачів можливий лише на АДРЕСА_2 . Відповідно до копії зведеного плану ділянок СТ «Озерний-1», складеного в 1998 році, до земельної ділянки № НОМЕР_4 прилягає земельна ділянка СТ «Озерний-1», яка є проїздом та через яку здійснюється доступ до земельної ділянки АДРЕСА_1 . Згідно з актом обстеження території біля ділянки № НОМЕР_4 на АДРЕСА_2 від 15 квітня 2018 року членами правління ОК «Озерний-1» виявлено встановлення огорожі та воріт, однак зазначено, що на воротах відсутній замок, що надає можливий прохід та проїзд до ділянки позивачів. На час ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення на спірній земельній ділянці під час дії ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 30 листопада 2021 року про забезпечення позову відповідачем ОСОБА_4 збудований об`єкт нерухомості. Отже, внаслідок виділення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_7 з подальшим її відчуженням ОСОБА_5 та ОСОБА_4 позивачам створюються перешкоди у користуванні належною їм земельною ділянкою, оскільки у них відсутній вихід на землі загального користування садівницького товариства. Колегія суддів не може погодитися із підставами для відмови у задоволенні позову, зазначеними судом першої інстанції, які зводились до того, що ОСОБА_3 належали інші земельні ділянки, які розташовані поряд із земельною ділянкою НОМЕР_4 , отже вона має можливість користуватись виходом із цієї земельної ділянки через інші ділянки. Земельна ділянка НОМЕР_4 площею 0,0692 га з цільовим призначенням для ведення садівництва є окремо сформованим об`єктом нерухомості, не об`єднана з іншими земельними ділянками, отже для належного користування нею власник повинен мати можливість доступу до неї із земель загального користування. Суд першої інстанції не врахував, що внаслідок передачі у приватну власність ОСОБА_7 земельної ділянки НОМЕР_2 було спричинено порушення права власності позивачів, що пов`язано з позбавленням права вільного користування їх земельною ділянкою, що є недопустимо. За наведених обставин суд першої інстанції безпідставно виходив з того, що оспорюване рішення Київської міської ради від 15 липня 2010 року № 1307/4745, а також виданий на його підставі державний акт від 19 травня 2011 року на право власності на земельну ділянку № НОМЕР_2 є законними та не підлягають скасуванню з огляду на недоведеність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 порушення їх права на користування суміжною земельною ділянкою № НОМЕР_4 . Зважаючи на вимоги законодавства, судову практику та обставини справи, колегія суддів, врахувавши, що ОСОБА_7 набула право власності на спірну земельну ділянку з порушенням вимог чинного законодавства та прав ОСОБА_3 як суміжного землевласника, дійшла висновку про те, що укладений 31 травня 2018 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 договір дарування земельної ділянки та укладений 06 листопада 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу земельної ділянки є недійсними відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України. Також підлягають задоволенню як похідні і позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації права власності відповідачів на земельну ділянку, проведеної на підставі недійсних правочинів. Вирішуючи спір в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, суд безпідставно визнав, що відповідач ОСОБА_4 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки добросовісність набуття як один із доводів заперечень щодо предмету позову є однією із обставин, що підлягає доказуванню, зокрема, під час розгляду справи про витребування майна, тобто добросовісним набувачем особа може бути визнана відповідно до вимог статті 388 ЦК України. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі №755/15989/15-ц, від 19 вересня 2018 року у справі № 755/15989/15-ц, від 11 грудня 2019 року у справі №523/11051/17. З огляду на викладене, оскільки позивачі не мають вільного доступу до своєї власності через неправомірні дії відповідачів, колегія суддів дійшла висновку про наявність всіх правових підстав для усунення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перешкод з метою надання їм вільного проходу та проїзду зі сторони АДРЕСА_2 до їх земельної ділянки. Колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності, про що представники відповідачів заявляли відповідні клопотання. По-перше, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності, тоді як суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову у зв`язку з його недоведеністю. По-друге, на негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, допоки існують правовідносини та правопорушення. Щодо позовних вимог до приватних нотаріусів, то вони не є належними відповідачами у справі і в цій частині вимог слід відмовити саме з наведеної підстави. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між сторонами, встановлені судом першої інстанції обставини справи підтверджують, що спір виник між позивачами та ОСОБА_4 , ОСОБА_10 як особами, за якими було зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку на підставі укладених правочинів. Належними відповідачами також є особа, прав чи інтересів якої щодо відповідної земельної ділянки стосується оскаржене рішення органу місцевого самоврядування ( ОСОБА_7 , правонаступником якого є ОСОБА_6 ), а також цей орган (Київська міська рада (КМДА)). Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27 жовтня 2023 року по суті спору, то додаткове рішення цього ж суду від 13 грудня 2023 року, яке є невід`ємною частиною основного рішення у справі, також слід скасувати. Аргументи учасників справи 27 травня 2024 року через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила оскаржену постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, а також всі витрати, пов`язані з розглядом справи, покласти на позивачів. Касаційну скаргу мотивовано тим, що обраний позивачем матеріально правовий спосіб захисту своїх прав не є належним та співмірним до визначених цілей, які вона має намір досягнути (забезпечення безперешкодного доступу до майна, яке їй належить). Чинним законодавством визначено механізм застосування права користування чужим майном, який регламентований статтями 401-406 ЦК України. Таким чином, питання щодо доступу позивача до належної їй земельної ділянки (у випадку необхідності) може бути вирішено шляхом укладення земельного сервітуту. Отже, позивачем обрано неналежний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у позові. Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Основною позовною вимогою є визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 15 липня 2010 року N 1307/4745 «Про приватизацію земельних ділянок у Дарницькому районі м. Києва для ведення колективного садівництва» в частині передачі ОСОБА_7 , як члену ОК «Озерний-1», у приватну власність земельної ділянки НОМЕР_2, та визнання недійсним державного акта на право власності на вказану земельну ділянку. Позивач мотивував ці вимоги тим, що з літа 2017 року доступ до земельної ділянки та садового будинку було заблоковано за допомогою облаштованих воріт із запираючим пристроєм та огорожі, що перешкоджає позивачу у повній мірі здійснювати право власності на її майно. З наведеного слідує, що імовірне порушення права (інтересу) позивача у 2017 році (неможливості вільного проїзду через чужу земельну ділянку) не є підставою для визнання незаконним та скасувати рішення Київської міської ради, прийнятого у 2010 році. В матеріалах справи відсутні докази того, що на час прийняття (у 2010 році) оскаржуваного рішення Київської міської ради таке рішення порушувало (невизнання або оспорювання) права позивача на земельну ділянку. Суди правомірно не взяли до уваги посилання позивача на те, що нібито з позивачем як власником суміжної ділянки не було погодженні межі спірної земельної ділянки. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може бути підставою для відмови уповноваженим органом у затвердженні технічної документації, за умови правомірності дій кожного із землекористувачів. Не відповідає фактичним обставинам справи висновок суду апеляційної інстанції про те, що спірна земельна ділянка до її приватизації «є проїздом» та через яку здійснювався доступ до земельної ділянки позивача. В матеріали справи немає доказів того, що спірна земельна ділянка має статус земель загального користування, а відтак апеляційний суд задовольняючи позовні вимоги своїм рішенням встановив юридичний факт, що призводить до зміни цільового призначення землі, що не відноситься до компетенції суду. Спірна земельна ділянка мала і має статус землі для садівництва. Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки заяви відповідача про сплив позовної давності, оскільки вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради, визнання недійсним державного акта про право власності на землю не може бути кваліфікована як негаторний позов. 02 липня 2024 року засобами поштового зв`язку приватний нотаріус Бочарова С. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відзив мотивовано тим, що посвідчуючи 06 листопада 2020 року договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , нею встановлено особу продавця і покупця, з`ясовано дієздатність; встановлено волевиявлення осіб, які звернулись за вчиненням нотаріальної дії, та їх дійсні наміри до вчинення правочину; перевірено всі документи, надані продавцем та покупцем; перевірено належність продавцю земельної ділянки, про що записано в договорі; здійснено всі перевірки щодо об`єкту та суб`єкту правочину у всіх реєстрах і витяги находяться в матеріалах нотаріальній справі, перевірено відсутність заборони відчуження, арешту майна за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та встановлено, що на час прийняття рішень, якими зареєстровано перехід права власності на земельну ділянку в Державному реєстр речових прав на нерухоме майно були відсутні зареєстровані заборони щодо відчуження земельної ділянки площею 0,102 га, кадастровий номер 8000000000:90:847:0021, земельна ділянка НОМЕР_2, та роздруковано відповідні інформаційні довідки з державних реєстрів. Таким чином, приватний нотаріус Бочарова С.В. вчинила нотаріальну дію з нерухомим майном відповідно до вимог закону, а так як перехід права власності на вказане нерухоме майно підлягає державній реєстрації, здійснила реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. ОСОБА_4 є добросовісним набувачем нерухомого майна, придбала його за оплатним правочином, тоді як позивач не є стороною оскаржуваного договору купівлі- продажу та такий не порушує його права та законні інтереси. При цьому, позивач залучила співвідповідачем приватного нотаріуса, тоді як належним відповідачем є особа, право чи обтяження якої зареєстровано. ОСОБА_11 та її родині в кооперативі «Озерний-1» належить земельні ділянки № НОМЕР_5 , НОМЕР_6 , НОМЕР_4 , НОМЕР_7 і земельні ділянки № НОМЕР_5 , НОМЕР_6 , НОМЕР_4 зареєстровані на позивача, що підтверджує, що позивач має доступ до своєї земельної ділянки. Законом не передбачено, що позивач має право здійснювати заїзд на свої земельні ділянки через земельну ділянку належну відповідача. Відповідачі стверджують, що спірна земельна ділянка була огороджена ще у 2010 році і позивач не здійснювала проїзд через спірну земельну ділянку, а здійснювала заїзд на свою ділянку з ділянок НОМЕР_6, НОМЕР_7 , які належать їй та її родичам. Зазначене позивач не спростував. ОСОБА_7 отримав у власність земельну ділянку площею 102, 25 кв.м на підставі рішення Київської міської ради від 15 липня 2010 року відповідно до вимог та у порядку, встановленому законодавством. При цьому, користувався цієї земельною ділянкою ще з 1980 року. Підставою недійсності договорів дарування земельної ділянки від 31 травня 2018 року та купівлі-продажу від 06 листопада 2020 року слугувало те, що апеляційним судом скасовано правовстановлюючий документ, на підставі якого ОСОБА_7 приватизував спірну земельну ділянку. Проте визнання відповідних державних актів недійсними є неефективним способом судового захисту порушених прав, оскільки вказане не призведе до відновлення порушеного права й для цього не потрібно визнавати недійсним державні акти, оспорювати рішенні органів місцевого самоврядування, правочини щодо спірного майна. Позивач звернулася до суду після спливу позовної давності ? через 8 років (позов подано 14 листопада 2018 року, а рішення Київської міської ради про приватизацію земельної ділянки у приватну власність на ім`я ОСОБА_7 прийнято 15 липня 2010 року) і не довела, що існували обставини, які б об`єктивно були непереборними і пов`язані з дійсними труднощами для вчинення процесуальних дій у встановлений строк. У матеріалах справи відсутня технічна документація із землеустрою, яка б засвідчувала факт того, що на час прийняття рішення Київської міської ради про приватизацію земельної ділянки ОСОБА_7 спірна земельна ділянка належала до земель загального користування садівницького товариства, була зайнята захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами загального користування. 02 жовтня 2024 року засобами поштового електронного зв`язку ОСОБА_5 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення і додаткове рішення суду першої інстанції, а також стягнути з позивачів на її користь судові витрати на правничу допомогу в апеляційній та касаційній інстанціях у розмірі 15 000,00 грн і 25 000,00 грн відповідно. Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_7 був членом CТ «Озерний-1» (нині - ОК «Озерний-1») з 1980 року. У 1994 році він побудував на АДРЕСА_3 на земельній ділянці, яка була відведена для цього ОСОБА_7 рішенням виконкому Київської міської ради народних депутатів від 19 травня 1989 року № 449, що підтверджується довідкою СТ «Озерне-1» від 12 червня 1995 року за вих. № 18, яка знаходиться в матеріалах справи. У 1997 році згідно з постановою Верховної Ради від 16 грудня 1990 року № 563-ХІІ «Про земельну реформу» та рішення Київської міської ради народних депутатів від 16 лютого 1992 року № 163 підрядна організація СП «ТОПОС» виконала топографо-геодезичні роботи з встановлення зовнішніх мереж та інвентаризації землекористування ОСОБА_7 для ведення державного земельного кадастру. Під час цих робіт встановлено та обстежено зовнішні межі землекористування в кварталі та оформлено відповідний акт, в якому були відображені власники суміжних земельних ділянок, з якими узгоджено межі земельних ділянок, які підписали даний акт, та виконано ряд інших робіт. 15 липня 2010 року рішенням Київської міської ради №1307/4745 зазначену земельну ділянку передано у приватну власність ОСОБА_7 . Жодним документом чи доказом, які знаходяться в матеріалах судової справи, не встановлено те, що відповідачі якимось чином порушували права позивачів, користуючись своєю земельною ділянкою, яку набули на законних підставах. Апеляційний суд взагалі не вказав в чому саме полягала незаконність приватизації спірної земельної ділянки ОСОБА_7 . Оскільки ОСОБА_7 набув право власності на спірну земельну ділянку на законних підставах, то він за договором дарування земельної ділянки від 31 травня 2018 року подарував її ОСОБА_5 . Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або якщо незаконність набуття права власності встановлена рішенням суду, а також встановлено відкритість переліку підстав набуття права власності з обмеженням їх виключно тими, що прямо передбачені в законодавстві. Під час укладення 06 листопада 2020 року договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_5 здійснила продаж земельної ділянки ОСОБА_4 , приватним нотаріусом перевірено відсутність заборони відчуження, арешту майна та встановлено, що на час прийняття рішень, якими зареєстровано перехід права власності на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні зареєстровані заборони щодо відчуження земельної ділянки НОМЕР_2 . Враховуючи наведене, суд першої інстанції правильно не взяв до уваги посилання позивачів на вчинення даного правочину в період перебування справи у суді та наявність спору щодо спірного майна, оскільки арешт на вказану земельну ділянку було накладено ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 30 листопада 2021 року. При цьому відомості про арешт земельної ділянки здійснено на підставі вказаної ухвали внесено до державного реєстру тільки 03 листопада 2022 року. ОСОБА_4 є добросовісним набувачем нерухомого майна, доказів що їй було відомо про існування будь-яких перешкод для укладання правочину, позивачами не надано. За цивільним законодавством тягар доказування порушених прав позивача лягає виключно на позивачів, які і повинні довести, що діями відповідачів були порушені їх права, а не відповідач буде доводити те, що отримавши право власності на земельну ділянку у законний спосіб не порушувала права позивачів. На даний час вона не має жодного відношення до спірної земельної ділянки, тому зовсім не зрозуміло яким чином має усувати позивачу перешкоди у користуванні земельною ділянкою, хоча це прописано в оскарженій постанові апеляційного суду. ОСОБА_4 стала власником земельної ділянки площею 0,0102 га, якою володіє, користується та розпоряджається, тому вимоги позивача порушують саме права ОСОБА_4 , яка набула право власності на земельну ділянку в 2020 році. Позивач повинен був звернутися до суду з новим позовом, якщо він вважає, що ОСОБА_4 порушує його права та перешкоджає позивачу в користуванні земельною ділянкою. Після смерті ОСОБА_7 (перший власник земельної ділянки) відкрилася спадщина, однак спірна земельна ділянка не ввійшла в спадкове майно, оскільки була відчужена за його життя ОСОБА_5 . Проте позивач вважав залучити як відповідача ОСОБА_6 , однак вказана особа не отримувала жодної спадщини. Посилання позивача на те, що йому не було відомо, що земельна ділянка № НОМЕР_2 з 2010 року належала на праві приватної власності ОСОБА_7 є недостовірною, оскільки позивачу було відомо, що ОСОБА_7 користувався спірною земельною ділянкою приблизно з 1980 року. При купівлі позивачем своєї земельної ділянки в 2002 році ОСОБА_7 неодноразово спілкувався з позивачем. Крім того, позивач бачила, що на спірній земельній ділянці розташований садовий будинок, на який було оформлено технічний паспорт від 25 вересня 1995 року. Ще у 2010 році спірну земельну ділянку ОСОБА_7 огородив парканом. Позивач проїзд через спірну земельну ділянку позивач не здійснювала, а використовувала для заїзду ділянки № НОМЕР_6 та № НОМЕР_7 . Крім того, вже років п`ять попередній позивач намагався узаконити всі земельні ділянки, які прилягають до її приватних земельних ділянок в ОК «Озерний-1», неодноразово пропонувала ОСОБА_7 та ОСОБА_5 , а також іншим сусідам продати їй земельні ділянки, проте вони не погоджувались. Позивач погрозами намагалася змусити їх до продажу земельної ділянки. В матеріалах справи відсутні докази, що саме з ділянки № НОМЕР_2 є єдиний проїзд до земельної ділянки позивачів. Відповідно до витягів з реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 15 липня 2019 року позивачі мають у власності земельні ділянки №№ НОМЕР_5 , НОМЕР_6 та НОМЕР_7 на АДРЕСА_2 , які розташовані поруч з ділянкою № НОМЕР_4 , тобто заїздів до земельної ділянки позивачів є декілька. За нормами земельного законодавства передбачений лише один спосіб користування чужою земельною ділянкою, тобто земельний сервітут, а не скасування всіх правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку для того, щоб позивачі могли вільно користуватись чужою земельною ділянкою. 08 листопада 2024 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_5 , у якому просили відмовити у задоволенні касаційної скарги. Відзив мотивовано тим, що в касаційній скарзі описуються ряд обставин, які не мають відношення до справи, зокрема те, коли та як став ОСОБА_7 членом кооперативу, як будував будинок, оскільки мова йде про сусідню земельну ділянку до тієї, що є предметом спору. В той же час ОСОБА_7 бачив, що проїзд до земельної ділянки позивача вже існував та ворота на земельній ділянці вже були збудовані. Ніхто не може позбавити позивача права на те, щоб до його земельної ділянки не було проїзду. Той проїзд був в тому місці ще за часів попередніх власників ділянки та задовго до того, як ОСОБА_7 побудував по сусідству будинок. Доказами протиправної приватизації та захоплення проїзду до земельної ділянки позивача є: кадастровий план земельної ділянки № НОМЕР_8 , з якого вбачається, що ОСОБА_3 не погоджувала межі спірної земельної ділянки; рішення Київської міської ради від 15 липня 2010 року за №1307/4745, де в додатку зазначено, що ОСОБА_7 надано дозвіл на приватизацію земельної ділянки площею 0,01 га; земельно-кадастрова інформація щодо земельної ділянки НОМЕР_8, де зазначено її площу вже 102 кв.м, тобто більше, ніж дозволено рішенням та законом; фото місця розташування спірної земельної ділянки - проїзду, де видно, що земельна ділянка позивачів не має іншого проїзду та проходу, так як оточена іншими земельними ділянками; супутникові знімки; список на приватизацію; схема, з якої видно, що інших проїздів немає; абрис земельної ділянки (для приватизації), план встановлення меж, ситуаційна схема (для приватизації), де ламаною лінією з крапками позначено паркан, і видно, що він раніше не перекривав проїзд та прохід тощо. Вказаними доказами підтверджується, що земельна ділянка знаходиться в місці проїзду, під час приватизації мають місце порушення, оскільки замість дозволених 0,10 га площу набуто 0,1025 га, а також ОСОБА_12 не погоджувала межі, а також порушено цільове призначення земельної ділянки, оскільки це не територія під забудову. ОСОБА_7 таємно приватизував саме проїзд, а паркан та ворота встановив лише через 8 років після прийняття рішення про приватизацію. Окремим доказом того, що ОСОБА_7 намагався приховати свої протиправні дії є те, що 31 травня 2018 року переоформив земельну ділянку на свою дочку, яка у подальшому продала земельну ділянку. Зазначені договори є наступними після протиправної приватизації і ніяким чином їх існування не легітимізує протиправність приватизації, протиправність захоплення в такий спосіб проїзду до земельної ділянки позивачів. Те, що позивачам в кооперативі належать інші земельні ділянки, ніяким чином не спростовує те, що земельна ділянка № НОМЕР_4 є самостійною земельною ділянкою, яка за законом має мати право на самостійний проїзд. З усіх сторін земельної ділянки позивача є інші земельні ділянки, які забудовані були ще до того, як позивач придбала собі землю. Це був єдиний можливий проїзд до ділянки позивача. Щодо сервітуту, то така позиція відповідача є цікавою, оскільки виходить, що відповідач сам же порушив закон, забрав проїзд, а тепер позивач має платити гроші за користування проїздом. 29 жовтня 2024 року приватний нотаріус КМНО Бочарова С. В. подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_5 , у якому просила оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Вказаний відзив містить аналогічні доводи, що містяться у відзиві, поданому 02 липня 2024 року на касаційну скаргу ОСОБА_4 . Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2024 року поновлено ОСОБА_4 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року. Відкрито касаційне провадження у справі. В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 15 лютого 2024 року у справі № 175/2573/22, від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 05 грудня 2019 року у справі № 914/73/18, від 14 січня 2020 року у справі № 910/21404/17, від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17, від 20 липня 2022 року у справі № 683/2422/19, від 02 лютого 2023 року у справі № 175/4508/17, від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17,та суд не дослідив зібрані у справі докази - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_5 повернуто особі, яка її подала. Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2024 року у задоволенні заяви ОСОБА_5 про виправлення описки відмовлено. Відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5 на постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року. В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підставу, передбачену пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах). Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2026 року відмовлено у задоволенні клопотань ОСОБА_5 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року, про проведення судового засідання у режимі відеоконференції. Справу призначено до судового розгляду. Аналіз змісту касаційних скарг ОСОБА_4 та ОСОБА_5 свідчить, що постанова суду апеляційної інстанцій оскаржується в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , КМДА про визнання незаконним та скасування рішення, визнання державного акта на право власності на земельну ділянку, договорів дарування та купівлі-продажу недійсними, скасування державної реєстрації речових прав на земельну ділянку та записів про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються. Фактичні обставини справи Суди встановили, ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13 червня 2002 року було придбано земельну ділянку АДРЕСА_1 площею 0,0692 га для ведення садівництва, а також на підставі договору купівлі-продажу садового будинку від 13 червня 2002 року - садовий будинок, розташований на вказаній земельній ділянці, яка отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії І-КВ № 153592 від 03 вересня 2002 року. Відповідно до плану зовнішніх меж земельної ділянки, наведеному в державному акті, вказана земельна ділянка межувала від точки «Д» до точки «Е» із землями СТ «Озерний-1» (вул. Садова 136). З інших сторін земельна ділянка позивачів межує із землями приватних осіб. Відповідно до копії зведеного плану ділянок СТ «Озерний-1», складеного в 1998 році, до земельної ділянки АДРЕСА_1 прилягає земельна ділянка СТ «Озерний-1», яка є проїздом та через яку здійснюється доступ до земельної ділянки АДРЕСА_1 . ОСОБА_7 був членом СТ «Озерний-1» з 1980 року. 15 липня 2010 року рішенням Київської міської ради №1307/4745 «Про приватизацію земельних ділянок у Дарницькому районі міста Києва для введення колективного садівництва» було передано громадянам - членам садівничих товариств, зокрема, ОК «Озерний-1» у приватну власність земельні ділянки в Дарницькому районі для ведення колективного садівництва, зокрема ОСОБА_7 ? земельну ділянку № НОМЕР_2 площею 0,01 га. На підставі цього рішення 19 травня 2011 року ОСОБА_7 видано державний акт серії ЯЖ № 018626 на право власності на земельну ділянку № НОМЕР_2 площею 0,0102 га (СТ «Озерний-1») з цільовим призначенням для ведення колективного садівництва та зареєстровано в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 10-7-10503. Позивачі вказували, що починаючи з літа 2017 року доступ до земельної ділянки та садового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , діл. НОМЕР_4 було заблоковано за допомогою облаштованих воріт з запираючим пристроєм та огорожі з АДРЕСА_2 , що перешкоджає в повній мірі здійснювати право власності на майно, оскільки унеможливлює доступ до їх земельної ділянки та садового будинку. Вихід із земельної ділянки позивачів можливий лише на АДРЕСА_2 . Відповідно до витягу бази даних міського земельного кадастру від 18 квітня 2018 року земельна ділянка, яка належала СТ «Озерний-1» і через яку здійснювався доступ до земельної ділянки позивачів, виокремлена в окрему земельну ділянку № НОМЕР_2 , яка належала на праві приватної власності ОСОБА_7 згідно з рішенням Київської міської ради від 15 липня 2010 року № 1307/4745. Актом обстеження території біля ділянки №11 від 15 квітня 2018 року підтверджено встановлення огорожі та воріт, зазначено, що на воротах відсутній замок, що надає можливий прохід та проїзд до ділянки позивачів. Відповідно до договору дарування земельної ділянки № 384 від 31 травня 2018 року та договору дарування садового будинку № 383 від 31 травня 2018 року ОСОБА_7 подарував ОСОБА_5 земельну ділянку № НОМЕР_2 та садовий будинок, що розташований на цій земельній ділянці. 06 листопада 2020 року ОСОБА_5 продала земельну ділянку НОМЕР_2 ОСОБА_4 на підставі договору купівлі- продажу за реєстровим №1564. Цього ж дня ОСОБА_4 зареєструвала право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. На час прийняття рішень, якими зареєстровано перехід права власності на земельну ділянку, в Державному реєстр речових прав на нерухоме майно були відсутні зареєстровані заборони щодо відчуження вказаної земельної ділянки.

Позиція Верховного Суду Щодо оскарження постанови суду апеляційної інстанцій в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_6 та КМДА про визнання незаконним і скасування рішення Київської міської ради, визнання державного акта на право власності на спірну земельну ділянку на ім`я ОСОБА_7 , скасування державної реєстрації речових прав на цю земельну ділянку на ім`я ОСОБА_7 . Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого учасник справи самостійно вирішує чи оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному (касаційному) порядку та в яких межах (див. постанови Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 757/42885/19-ц, від 22 листопада 2023 року у справі № 465/6549/16-ц). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі № 308/8567/20 (провадження № 61-3480сво21) вказано, що «у справі, що переглядається, інші відповідачі (ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) не реалізували своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка інших відповідачів свідчить про повну згоду з оскарженими судовими рішеннями в частині задоволених вимог заяви про забезпечення позову щодо них». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 761/18365/20 зазначено, що «у справі, що переглядається: в касаційних скаргах скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, просять скасувати постанову апеляційного суду як в частині задоволених позовних вимог до них, так і в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4; інші відповідачі (ОСОБА_3, ОСОБА_4) не скористалися своїм правом подачі касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка інших відповідачів (ОСОБА_3, ОСОБА_4) свідчить про їх повну згоду з постановою апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог до них». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) зазначено, що «ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області у касаційній скарзі не навело доводів з приводу незаконності та/або необґрунтованості судових рішень у частині задоволення позову в частині вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними, а також не зазначило, як задоволення зазначених вимог порушує його права та інтереси за умови, що відповідачі, до яких пред`явлені такі позовні вимоги, судові рішення не оскаржили». Аналіз аргументів касаційних скарг свідчить, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не навели переконливих доводів, яким чином оскаржене судове рішення в зазначеній частині позовних вимог, пред`явлених до інших осіб, порушують їх права та інтереси. Інші відповідачі судові рішення в частині задоволених до них позовних вимог не оскаржили. Така їх процесуальна поведінка свідчить про їх згоду з судовими рішеннями в частині задоволених позовних вимог, які були пред`явлені до них. Тому оскаржене судове рішення в наведеній частині та покладення судових витрат позивачів на ОСОБА_6 та КМДА касаційний суд залишає без змін. Щодо оскарження постанови суду апеляційної інстанцій в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання договорів дарування і купівлі-продажу недійсними, скасування записів про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)). Приватно правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Тлумачення статті 20 ЦК України, з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим. Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21)). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)). Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18), на яку посилається ОСОБА_4 в касаційній скарзі). Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)). Відповідно до частини другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України). У частині першій статті 81 ЗК України передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до стаття 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки або особою, яка використовує земельну ділянку на праві емфітевзису, суперфіцію. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (стаття 402 ЦК України. У стаття 404 ЦК України передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Відповідно до пункту «е» частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2023 року у справі № 352/2403/17 вказано, що: «доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з тим, що відповідачка приватизує земельну ділянку площею 0,1334 га, при цьому вимоги, заявлені позивачем, стосуються надання йому права сервітуту (проїзду) до його земельної ділянки. Верховний Суд зауважує, що користування земельною ділянкою без правової підстави як заїздом (проїздом) не створює правових підстав для виникнення у позивача законних прав на неї та підстав для їхнього захисту, оскільки немає доказів того, що позивач звертався до компетентних органів із заявами про отримання цієї частини земельної ділянки у користування чи власність та отримав згоду Підпечерівської сільської ради. Водночас суди встановили, що відповідачка таку згоду отримала, розробила технічну документацію та зареєструвала земельну ділянку площею 0,1334 га (включно з тією частиною, на яку претендує позивач як земельний сервітут для проїзду) у Державному земельному кадастрі.». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 червня 2022 року у справі № 453/222/19 зроблено висновок, що «суди не звернули увагу на те, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази про те, що частина спірної земельної ділянки, переданої у власність ОСОБА_2 на підставі рішення Опорецької сільської ради від 27 серпня 2005 року № 45, належить до земель загального користування; наявна у матеріалах справи план - схема меж земельних ділянок та ситуаційний план села (т. 1, а. с. 161 - 162) не є належними документами, на підставі яких встановлюється межі земель загального користування (вулиць, доріг, тощо). Згідно з нормами статей 12, 13 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» такими документами є детальний план території; генеральний план населеного пункту, згідно з яким розробляється детальний план територій; суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, посилався як на доказ існування спірної вулиці (проїзду) на план належної ОСОБА_1 земельної ділянки (т. 1, а. с. 12 - 16), до якої нібито передбачено заїзд з вулиці (межа від точки «А» до точки «Б» - землі Опорецької сільської ради), хоча документи, які є у матеріалах справи на вказаних аркушах не містять графічного підтвердження такої інформації; суди посилались як на доказ існування спірної вулиці (проїзду) на «Схему розміщення земельної ділянки для обслуговування житлового будинку і ведення особистого сільського господарства гр. ОСОБА_2 с. Опорець» (т. 1, а. с. 18 - 19). Проте ці схеми та креслення не можуть вважатися належними доказами існування спірної вулиці (проїзду), оскільки з них неможливо встановити місцерозташування будь-яких земельних ділянок, у прив`язці вулиці (проїзду) до них. Таким чином, суди не встановили обставин, за яких мали би підстави дійти висновку про існування вулиці (проїзду) до належної позивачу земельної ділянки через земельну ділянку, яка надана у приватну власність ОСОБА_2». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року у справі № 707/815/19 вказано, що «жодних доказів того, що в Тубільцівській сільській раді розроблявся генеральний план села Хрещатик сторонами не надано, як і не надано доказів того, що спірній земельній ділянці належним чином був визначений статус проїзду чи проходу. … З огляду на вказане суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірна земельна ділянка станом на 2011 рік перебувала в комунальній власності Тубільцівської сільської ради та в користуванні відповідача ОСОБА_2. Дана земельна ділянка знаходиться за межами прибережної захисної смуги, ніколи не визначалася як проїзд загального користування … . Та обставина, що позивачка не може пройти до річки Рось, не використовуючи земельну ділянку відповідача, не свідчить про те, що частина його земельної ділянки є проїздом чи проходом». У постанові Верхового Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2024 року у справі № 175/2573/22, на яку є посилання в касаційній скарзі ОСОБА_4 , вказано: «Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19). Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Таким чином, враховуючи те, що позивач вважала, що її права порушено, тому що відповідач чинить їй перешкоди у проїзді автомобілем по належній на праві власності земельній ділянці, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_1 обрано неналежний спосіб захисту, на її думку, порушеного права, оскільки остання питання заїзду/виїзду позивача до вул. Кодацької через земельну ділянку відповідача вирішується укладенням земельного сервітуту. Враховуючи те, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому колегія суддів не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги.». Європейський суд з прав людини нагадав, що «відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову заявника апеляційним судом, який спочатку двічі задовольнив цей позов (див. пункт 10), а також висновок, зроблений внаслідок цього не на користь заявника, і відсутність у нього можливості подати відповідні докази та аргументи у зв`язку зі зміною правової кваліфікації, мають розглядатися як повністю невиправдані та такі, що суперечать вимогам статті 6 Конвенції стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу. В ухвалі від 25 липня 2011 року, якою Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ залишив без змін рішення апеляційного суду від 21 лютого 2011 року (див. пункт 15), також не було роз`яснене це питання, хоча у своїй касаційній скарзі заявник посилався на неправильне застосування норм матеріального права» (GUSEV v. UKRAINE, № 25531/12, § 26, 30, 33, ЄСПЛ, від 14 січня 2021 року). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 вересня 2018 року у справі № 918/370/17 зазначено, що «саме позивач має довести, що: повноцінне використання своєї земельної ділянки чи іншої нерухомості неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки чи нерухомості; задоволення потреб сервітуарія неможливо здійснити в інший спосіб; відповідно до частини третьої статті 402 ЦК України він не досяг з відповідачем домовленості про установлення сервітуту та про його умови». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2022 року у справі № 306/612/20 зазначено, що «земельний сервітут може бути встановлений судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту, у разі недосягнення домовленості між цією особою та власником (володільцем) земельної ділянки. Тлумачення цих норм свідчить про те, що умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб. Отже, передумовою звернення до суду за встановленням сервітуту повинен бути доказ вчинення дій зацікавленою особою щодо встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди із власником ділянки, щодо якої планується встановити сервітут. Якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду. Аналогічний за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/4106/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 925/603/18, від 17 жовтня 2019 року у справі № 484/690/16-ц та від 27 листопада 2019 року у справі № 751/8865/15-ц». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) зазначено, що «суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)». Механізми забезпечення єдності судової практики полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів вказує на те, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 130/1001/17, від 18 січня 2021 року у справі № Б-23/75-02, від 29 вересня 2021 року у справі № 166/1222/20). З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)); Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)). Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина третя та четверта статті 12 ЦПК України). Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)). У справі, що переглядається: суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки спірна земельна ділянка передана у приватну власність ОСОБА_7 законно, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 правомірно набули право власності на спірну земельну ділянку на підставі договорів за відсутності в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відомостей щодо арешту на спірну земельну ділянку, ОСОБА_4 є добросовісним набувачем нерухомого майна, права позивачів не порушені, оскільки не надано доказів, що саме з ділянки № НОМЕР_2 єдиний проїзд до їх земельної ділянки, а позивачі мають у власності земельні ділянки № НОМЕР_5 , НОМЕР_6 , НОМЕР_7 на АДРЕСА_2 , які розташовані поруч з ділянкою НОМЕР_4 , позивачами пропущена позовну давність. Тому суд вважав, що позовні вимоги заявлені з пропуском позовної давності, є безпідставними та необґрунтованими; скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд вважав, що внаслідок виділення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_7 з подальшим її відчуженням ОСОБА_5 та ОСОБА_4 спричинено порушення права власності позивачів, що пов`язано з позбавленням права вільного користування їх земельною ділянкою, оскільки у приватну власність ОСОБА_7 фактично набуто проїзд, який є єдиним доступом до їх земельної ділянки, що є недопустимим. Тому оспорюване рішення Київської міської ради від 15 липня 2010 року № 1307/4745, а також виданий на його підставі державний акт від 19 травня 2011 року на право власності на земельну ділянку № НОМЕР_2 площею 0,0102 га підлягають скасуванню. Оскільки ОСОБА_7 набув право власності на спірну земельну ділянку з порушенням вимог чинного законодавства та прав ОСОБА_3 як суміжного землевласника, укладений 31 травня 2018 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 договір дарування земельної ділянки та укладений 06 листопада 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу земельної ділянки слід визнати недійсними. Також підлягають задоволенню як похідні і позовні вимоги про скасування державної реєстрації права власності відповідачів на земельну ділянку, проведеної на підставі недійсних правочинів. При цьому суд безпідставно визнав, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки така обставина не має значення у спорі про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки; апеляційний суд не врахував, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідною є наявність підстав для оспорення правочину. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину. З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою; апеляційний суд не звернув увагу на те, що на момент укладення оспорюваних договорів рішення Київської міської ради від 15 липня 2010 року № 1307/4745 та виданий на його підставі державний акт від 19 травня 2011 року на право власності на земельну ділянку № НОМЕР_2 площею 0,0102 га на ім`я ОСОБА_7 були чинними, а в державних реєстрах речових прав та заборон відчуження об`єктів нерухомого майна були відсутні відомості щодо обтяжень спірної земельної ділянки. Тому встановлення при вирішенні цієї справи набуття ОСОБА_7 права власності на спірну земельну ділянку з порушенням вимог чинного законодавства, скасування відповідного рішення Київської міської ради та визнання недійсним виданого на його підставі державного акта не є безумовною підставою для визнання недійсними оспорюваних договорів від 31 травня 2018 року і від 06 листопада 2020 року. А самого лише встановлення порушення або обмеження суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, недостатньо для визнання оспорюваного правочину недійсним; апеляційний суд не врахував, що в матеріалах справи відсутні належні докази того, що частина спірної земельної ділянки НОМЕР_2 належить до земель загального користування та є проїздом, зокрема, відповідне рішення органу місцевого самоврядування, детальний план території, генеральний план населеного пункту. А наявна у матеріалах справи копія зведеного плану ділянок СТ «Озерний-1» за 1998 рік, в якому не відображено, що до земельної ділянки № НОМЕР_4 прилягає земельна ділянка СТ «Озерний-1», яка є проїздом (т. 1, а. с. 18-19), не є таким доказом. Тому суди не встановили обставин, за яких мали би підстави дійти висновку про існування проїзду до належної позивачам земельної ділянки через земельну ділянку, яка на час розгляду справи належала ОСОБА_4 . Лише та обставина, що частина спірної земельної ділянки НОМЕР_2 раніше використовувалась для проїзду (проходу) до земельної ділянки № НОМЕР_4 позивачів також не є підставою для визнання недійсними оспорюваних договорів; касаційний суд враховує, що якщо позивачі вважають, що їх права на користування своєю земельною ділянкою порушено відсутністю проїзду (проходу) через земельну ділянку ОСОБА_4 , належним способом захисту такого права є встановлення відповідного земельного сервітуту, а належним відповідачем за цією вимогою є власник земельної ділянки або особа, яка використовує земельну ділянку на праві емфітевзису, суперфіцію. Тому за встановлених обставин справи вимога про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом надання вільного проїзду та здійснення демонтажу воріт і частини огорожі є неналежною, а ОСОБА_5 , яка на час розгляду справи не є власником (володільцем) спірної земельної ділянки, не є і належним відповідачем за такою вимогою, що є самостійними підставами для відмови у задоволенні позову; касаційний суд зауважує, що з урахуванням предмету спору та підстав позову в цій справі, а також принципів змагальності сторін та диспозитивності, суд позбавлений можливості змінити правову кваліфікацію вимог позивачаз одночасною зміною обраного позивачем способу захисту своїх прав, оскільки суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати предмет позову, а обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. За таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу, а тому немає підстав і для задоволення вимог про скасування державної реєстрації прав власності ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , а також вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, заявленої як наслідок задоволення вимог про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними державного акта на право власності на земельну ділянку і договорів. Проте суд першої інстанції частково виходив з інших підстав для відмови у задоволенні вказаних вимог, які є помилковими, тому в цій частині касаційний суд скасовує постанову апеляційного суду та змінює рішення суду першої інстанції в мотивувальній частині. Оскільки додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі, яке скасоване апеляційним судом лише як наслідок скасування рішення, відмови у позові до ОСОБА_5 , постанову апеляційного суду в частині скасування додаткового рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року про стягнення з позивачів на користь ОСОБА_5 витрат на професійну правничу допомогу належить скасувати, а додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 грудня 2023 року в цій частині належить залишити в силі. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Доводи касаційної скарги,з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині частково ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційні скарги належить задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині позовних вимог до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору дарування земельної ділянки, договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсними, скасування записів про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині змінити в мотивувальній частині, додаткове рішення суду першої інстанції в частині стягнення з позивачів на користь ОСОБА_5 витрат на професійну правничу допомогу ? залишити в силі, в іншій оскарженій частині постанову апеляційного суду ? залишити без змін. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункти 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (частини перша - друга статті 133 ЦПК України). Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України). Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина восьма статті 141 ЦПК України). У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц(провадження № 14-382цс19) вказано, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Аналіз матеріалів справи свідчить, що: у суді апеляційної інстанції ОСОБА_13 у відзиві просила стягнути з позивачів понесені нею судові витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн, до відзиву додано докази на підтвердження таких витрат (т. 4, а. с. 104-121); в касаційній скарзі ОСОБА_5 просила стягнути з позивачів на її користь судові витрати на правничу допомогу у розмірі 25 000,00 грн. До касаційної скарги додано докази вказаних витрат, зокрема: угоду про надання правничої допомоги від 25 квітня 2024 року; попередній розрахунок витрачено часу; прибутковий касовий ордер на суму 25 000,00 грн; оскільки вказані витрати на професійну правничу допомогу належним чином підтверджені, з урахуванням часткового задоволення касаційної скарги та принципу пропорційності у цивільному судочинстві, відсутності заперечень позивачів щодо стягнення цих судових витрат або клопотання про зменшення їх розміру, то з ОСОБА_14 та ОСОБА_15 належить стягнути на користь ОСОБА_5 частину її витрат на правничу допомогу в загальній сумі 25 000 грн; з урахуванням наведених критеріїв з позивачів також належить стягнути частину судових витрат ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на сплату судового збору за подання касаційних скарг, а саме на користь ОСОБА_4 ? 7 048,00 грн, на користь ОСОБА_5 ? 5 638,40 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 задовольнити частково. Скасувати постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору дарування земельної ділянки, договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсними, скасування записів про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, усунення перешкод у користуванні земельною, скасування додаткового рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року в частині стягнення з позивачів на користь ОСОБА_5 витрат на професійну правничу допомогу, стягнення судових витрат з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 жовтня 2023 року в зазначеній частині змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року в частині стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 витрат на професійну правничу допомогу залишити в силі. Постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_6 , Київської міської державної адміністрації про визнання незаконним та скасування рішення, визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним, скасування державної реєстрації речових прав на земельну ділянку ОСОБА_7 , скасування додаткового рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року в частині стягнення з позивачів на користь ОСОБА_7 витрат на професійну правничу допомогу, стягнення судових витрат з ОСОБА_6 та Київської міської державної адміністрації залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 частину судових витрат на сплату судового збору, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, по 3 524,00 грн з кожного. Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 частину судових витрат на сплату судового збору, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, по 2 819,20 грн з кожного, а також частину витрат за правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції та переглядом справи у суді касаційної інстанції, по 12 500,00 грн з кожного. З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року в скасованій частині втрачає законну силу та не підлягає подальшому виконанню. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Д. А. Гудима І. О. Дундар Є. В. Краснощоков П. І. Пархоменко