Ухвала КАС ВС № 420/2794/26

УХВАЛА 01 липня 2026 року м. Київ справа №420/2794/26 адміністративне провадження № К/990/27170/26 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Соколова В. М., суддів: Загороднюка А. Г., Радишевської О. Р., перевіривши касаційну скаргу Державного бюро розслідувань на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2026 року у справі №420/2794/26 за позовом ОСОБА_1 до начальниці відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань Згіблової Оксани Олексіївни, Державного бюро розслідувань про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, УСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до начальниці відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань Згіблової Оксани Олексіївни, Державного бюро розслідувань, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність начальниці відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань Згіблової Оксани Олексіївни через умисне надання неповної інформації згідно запиту на інформацію від 29 грудня 2025 року, про надання копій розпорядчих актів, якими визначалося набуття та припинення повноважень виконуючого обов`язків директора ДБР в порядку ротації у відповідності із частиною четвертою статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» за період 1 березня 2020 року - 30 грудня 2021 року; - зобов`язати Державне бюро розслідувань надати ОСОБА_1 згідно запиту на інформацію від 29 грудня 2025 року копії розпорядчих актів, якими визначалося набуття та припинення повноважень виконуючого обов`язків директора ДБР в порядку ротації у відповідності із частиною четвертою статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» за період з 1 вересня 2020 до 31 грудня 2021 року. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 09 лютого 2026 року відкрито провадження у справі та вирішено проводити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2026 року відмовлено у задоволенні позову. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2026 року в справі №400/2794/26 скасоване та ухвалено у справі нову постанову, якою адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною відмову начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Оксани Згіблової, викладену в листі від 02 січня 2026 року №2102ПІ/10-13-06/26 надати ОСОБА_1 інформацію на його запит від 29 грудня 2025 року розпорядчих актів, якими визначалось набуття та припинення повноважень виконуючого обов`язків директора ДБР у відповідності до частини четвертою статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» за період з 01 вересня 2020 року по 31 грудня 2021 року. Зобов`язано Державне бюро розслідувань надати ОСОБА_1 інформацію на його запит від 29 грудня 2025 року у частині надання копій розпорядчих актів, якими визначалось набуття та припинення повноважень виконуючого обов`язків директора ДБР у відповідності до частини четвертою статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» за період з 01 вересня 2020 року по 31 грудня 2021 року. Не погоджуючись з оскаржуваним судовим рішенням суду апеляційної інстанції, Державне бюро розслідувань звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою. Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках. В свою чергу, відповідно до пункту другого частини п`ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково. За змістом частини четвертої статті 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу. Статтею 257 КАС України визначено перелік справ, що розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження. Такими справами є: справи незначної складності, а також будь-які інші, за винятком тих, що зазначені у частині четвертій цієї статті, а саме: щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб). У цій справі суд першої інстанції дійшов висновку про можливість її розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Предмет спору цієї справи не містить ознак, за яких її не можна було розглядати за правилами спрощеного провадження. За такого правового врегулювання та обставин справи, оскарження рішення судів першої та апеляційної інстанцій в касаційному порядку можливе лише у випадку наявності обставин, наведених у підпунктах «а»-«г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу. Доведення зазначених обставин та, відповідно, права на касаційне оскарження судових рішень у справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, покладається на особу, яка подає касаційну скаргу. В обґрунтування права на касаційне оскарження скаржник вказує, що підставою касаційного оскарження судового рішення апеляційної інстанції є підпункти «а», «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України та зазначає що справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Фундаментальне значення питання права у розумінні підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України має місце тоді, коли вирішення конкретної справи потребує формування нового правового висновку Верховного Суду, відступу від існуючої судової практики або усунення неоднакового застосування судами однієї й тієї самої норми права. Саме лише твердження скаржника про важливість порушеного питання не є достатнім для висновку про фундаментальне значення такого питання права. Із касаційної скарги убачається, що, обґрунтовуючи зазначену підставу, скаржник фактично повторює доводи щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції положень Закону України «Про доступ до публічної інформації», Конституції України та Кодексу адміністративного судочинства України, однак не наводить переконливих аргументів щодо існування неоднакової судової практики, наявності виключної правової проблеми або необхідності формування нового правового висновку Верховного Суду. Навпаки, аналіз касаційної скарги свідчить, що скаржник неодноразово посилається на численні постанови Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, в яких уже сформульовано правові висновки щодо застосування статей 6 та 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», критеріїв правомірності обмеження доступу до інформації, застосування трискладового тесту, а також меж здійснення судового контролю за рішеннями розпорядників інформації. Сам факт посилання скаржника на існуючу практику Верховного Суду свідчить про те, що відповідні правові підходи вже сформовані. Отже, доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із тим, як суд апеляційної інстанції застосував уже існуючі правові висновки Верховного Суду до конкретних обставин цієї справи, а не до необхідності формування нового підходу до застосування норм права. За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для висновку, що касаційна скарга порушує питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики. Вжите національним законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Сам по собі факт, що відповідачем у справі є Державне бюро розслідувань, а предметом спору є доступ до окремих документів цього органу, не свідчить про існування значного суспільного інтересу у розумінні підпункту «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Із касаційної скарги не вбачається, що вирішення цього спору вплине на невизначене коло осіб, змінить підходи до реалізації права на доступ до публічної інформації або матиме наслідком формування нових засад діяльності суб`єктів владних повноважень. Доводи, наведені у касаційній скарзі, зводяться до цитування норм законодавства України, а також переоцінки доказів, досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, і ґрунтуються на незгоді з висновками цих судів щодо їхньої оцінки. Своєю чергою колегія суддів зазначає, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та/або переоцінювати їх. Крім того, в якості підстав касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Обґрунтовуючи наявність підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував статті 34, 64 Конституції України, частини першу та другу статті 6, пункт 2 частини першої статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», а також положення Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, затвердженого наказом ДБР №373 від 29 червня 2021 року, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі №580/2869/22 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2025 року у справі №990/162/24. Також скаржник вважає, що апеляційний суд неправильно застосував частину першу статті 308 КАС України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 квітня 2026 року у справі №160/10192/21, а статті 2 та 5 КАС України - без урахування висновків Верховного Суду, сформульованих у постановах від 14 лютого 2022 року у справі №200/9772/18-а, від 19 жовтня 2020 року у справі №815/1294/16 та від 26 липня 2021 року у справі №420/2068/19. Положення пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України передбачають необхідність одночасного існування сукупності таких умов: суд апеляційної інстанції повинен застосувати конкретну норму права; Верховний Суд повинен раніше сформулювати висновок щодо застосування саме цієї норми права; правовідносини у справах повинні бути подібними; висновок Верховного Суду має залишатися актуальним та не бути зміненим або уточненим; оскаржуване рішення повинно суперечити такому висновку. Отже, вирішальним є не саме по собі посилання на окремі постанови Верховного Суду, а доведення того, що суд апеляційної інстанції у подібних правовідносинах відступив від відповідного правового висновку. Саме на скаржника покладається обов`язок належним чином обґрунтувати існування кожної із зазначених умов. Із мотивувальної частини оскаржуваної постанови апеляційного суду вбачається, що, переглядаючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не дійшов висновку про неможливість обмеження доступу до публічної інформації під час дії правового режиму воєнного стану, не поставив під сумнів право розпорядника інформації застосовувати обмеження, передбачені статтею 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», та не сформулював правового висновку про недопустимість віднесення певної інформації до службової. Навпаки, зі змісту постанови суду апеляційної інстанції убачається, що суд визнав можливість застосування такого обмеження за умови додержання вимог закону, дослідив наведені відповідачем мотиви відмови у наданні інформації, перевірив їх відповідність положенням статей 6 та 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», а також надав оцінку дотриманню відповідачем так званого «трискладового тесту», який є обов`язковим при вирішенні питання про обмеження доступу до інформації. Отже, висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються не на запереченні можливості обмеження права на доступ до інформації, а на встановленні відсутності належного правового обґрунтування такого обмеження саме у спірних правовідносинах. Саме такий висновок був покладений судом апеляційної інстанції в основу прийнятого судового рішення. Разом із тим у постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі №580/2869/22 предметом касаційного перегляду були інші фактичні обставини, пов`язані із можливістю тимчасового обмеження доступу до окремих категорій інформації в умовах воєнного стану, оцінкою легітимності такого обмеження та співвідношенням права особи на доступ до інформації із необхідністю забезпечення національної безпеки. Таким чином, зазначена постанова містить загальні підходи до застосування статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», однак не містить висновку про те, що будь-яке посилання розпорядника інформації на запровадження воєнного стану або на віднесення інформації до службової є достатньою та самостійною підставою для відмови у наданні інформації без оцінки усіх передбачених законом критеріїв. Зі свого боку суд апеляційної інстанції саме й здійснив таку перевірку, встановивши, що відповідач, відмовляючи у наданні запитуваної інформації, не навів належного обґрунтування застосування обмеження доступу відповідно до вимог статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації». За таких обставин відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції застосував зазначені норми права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 01 грудня 2022 року у справі №580/2869/22. Аналогічний висновок стосується і постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2025 року у справі №990/162/24. Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові сформулювала загальні правові підходи щодо співвідношення права особи на доступ до публічної інформації із легітимною метою обмеження такого права в умовах воєнного стану, звернувши увагу на необхідність забезпечення балансу між правом особи на отримання інформації та інтересами національної безпеки. Разом із тим зі змісту оскаржуваної постанови апеляційного суду не вбачається, що суд апеляційної інстанції відступив від зазначених правових підходів або сформулював висновок, який їм суперечить. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із тим, як суд апеляційної інстанції застосував наведені правові підходи до встановлених у цій справі фактичних обставин. Однак інше бачення скаржником результату застосування відповідних правових висновків Верховного Суду не свідчить про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків Верховного Суду у розумінні пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України. У постанові від 17 квітня 2026 року у справі №160/10192/21 Верховний Суд звернув увагу, що відповідно до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, а вихід за ці межі допускається лише у випадках, прямо визначених процесуальним законом. При цьому Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд допустив істотне порушення норм процесуального права, оскільки фактично розглянув нову підставу позову, яка не заявлялася позивачем у суді першої інстанції та не була предметом перегляду в апеляційній скарзі. Саме ця обставина стала підставою для скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд. Разом із тим зі змісту оскаржуваної постанови апеляційного суду у цій справі такого не вбачається. Апеляційний суд не змінив предмета чи підстав позову, не вирішував вимог, які не були заявлені позивачем, не досліджував нових юридичних фактів, які не були предметом розгляду суду першої інстанції, та не поклав в основу свого рішення нову підставу позову. Як убачається зі змісту постанови апеляційного суду, предметом апеляційного перегляду залишалися ті самі позовні вимоги щодо визнання протиправною відмови у наданні публічної інформації та зобов`язання відповідача надати відповідь на інформаційний запит. Суд апеляційної інстанції здійснив перевірку правильності застосування судом першої інстанції норм Закону України «Про доступ до публічної інформації», надав іншу правову оцінку встановленим обставинам справи та виклав власні мотиви, з яких дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову. Сам по собі факт того, що суд апеляційної інстанції навів інше правове обґрунтування або не погодився з окремими мотивами рішення суду першої інстанції, не свідчить про вихід за межі доводів апеляційної скарги. Положення статті 308 КАС України не позбавляють суд апеляційної інстанції повноважень перевірити правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та викласти інше правове мотивування за умови, що перегляд здійснюється в межах предмета спору, заявлених позовних вимог і доводів апеляційної скарги. У постанові від 17 квітня 2026 року у справі №160/10192/21 Верховний Суд звернув увагу, що відповідно до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, а вихід за ці межі допускається лише у випадках, прямо визначених процесуальним законом. При цьому Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд допустив істотне порушення норм процесуального права, оскільки фактично розглянув нову підставу позову, яка не заявлялася позивачем у суді першої інстанції та не була предметом перегляду в апеляційній скарзі. Саме ця обставина стала підставою для скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд. Разом із тим зі змісту оскаржуваної постанови апеляційного суду у цій справі такого не вбачається. Апеляційний суд не змінив предмета чи підстав позову, не вирішував вимог, які не були заявлені позивачем, не досліджував нових юридичних фактів, які не були предметом розгляду суду першої інстанції, та не поклав в основу свого рішення нову підставу позову. Як убачається зі змісту постанови апеляційного суду, предметом апеляційного перегляду залишалися ті самі позовні вимоги щодо визнання протиправною відмови у наданні публічної інформації та зобов`язання відповідача надати відповідь на інформаційний запит. Суд апеляційної інстанції здійснив перевірку правильності застосування судом першої інстанції норм Закону України «Про доступ до публічної інформації», надав іншу правову оцінку встановленим обставинам справи та виклав власні мотиви, з яких дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову. Сам по собі факт того, що суд апеляційної інстанції навів інше правове обґрунтування або не погодився з окремими мотивами рішення суду першої інстанції, не свідчить про вихід за межі доводів апеляційної скарги. Положення статті 308 КАС України не позбавляють суд апеляційної інстанції повноважень перевірити правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та викласти інше правове мотивування за умови, що перегляд здійснюється в межах предмета спору, заявлених позовних вимог і доводів апеляційної скарги. З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що заявником належним чином не обґрунтовано посилання на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Отже, скаржник не продемонстрував наявності виключних обставин, які за положеннями КАС України могли б вимагати касаційного розгляду справи. Відтак, оскільки касаційна скарга подана на судові рішення у справі, розглянутій за правилами спрощеного позовного провадження, а аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з відображеними в судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій обставинами справи не дають підстав для висновку про наявність передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України виняткових обставин справи, то у відкритті касаційного провадження у цій справі слід відмовити. Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають статті 129 Конституції України, згідно з якою основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. За такого правового врегулювання та обставин справи підстави для відкриття касаційного провадження відсутні. Керуючись статтями 248, 328, 333 КАС України, УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державного бюро розслідувань на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2026 року у справі №420/2794/26 за позовом ОСОБА_1 до начальниці відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань Згіблової Оксани Олексіївни, Державного бюро розслідувань про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії. Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. М. Соколов Судді А. Г. Загороднюк О. Р. Радишевська