Ухвала КЦС ВС № 704/282/25

Ухвала Іменем України 19 червня 2026 року м. Київ справа № 704/282/25 провадження № 61-7351ск26 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником Горобцем Сергієм Олександровичем , на рішення Тальнівського районного суду Черкаської області від 26 січня 2026 року у складі судді: Дьяченко Д. О., та постанову Черкаського апеляційного суду від 29 квітня 2026 року у складі колегії суддів: Василенко Л. І., Новікова О. М., Фетісової Т. Л., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Ватутінського міського нотаріального округу Побіянська Неллі Борисівна, про визнання недійсним договорів дарування вчинених під впливом помилки, ВСТАНОВИВ: У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Ватутінського міського нотаріального округу Побіянська Н. Б., про визнання недійсним договорів дарування вчинених під впливом помилки. Позов мотивований тим, що між ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_3 19 червня 2018 року було укладено договір дарування, згідно з яким ОСОБА_1 безоплатно передала у власність, а ОСОБА_3 прийняла у власність житловий будинок, що розташований в АДРЕСА_1 (попередня назва АДРЕСА_1 ). Того ж дня між ними було укладено договір дарування земельної ділянки, площею 0,0976 га, що розташована за цією ж адресою. Позивачка зазначала, що вказані договори були вчинені під впливом помилки, яка істотно спотворила розуміння правової природи правочину та підлягають скасуванню, оскільки укладаючи оскаржувані договори, з огляду на свій похилий вік, поганий стан здоров`я, існування необхідності у сторонньому догляді та відсутність іншого житла окрім «подарованого», допустила помилку у трактуванні умов відповідних договорів, як таких якими вона безумовно передає своє майно на користь відповідачки. На підтвердження фактів поганого стану здоров`я, зокрема психічного, вона додає консультаційний висновок спеціаліста від 04 липня 2024 року, яким встановлено діагноз органічний розлад особи і поведінки внаслідок органічного ураження головного мозку, психоорганічний синдром, астенічний варіант, когнітивно-мнестичне зниження, деменція, що формується. Зауважує, що на момент підписання оскаржуваних договорів позивачці вже було 82 роки. Натомість, укладені договори, з огляду на існуючі усні домовленості з відповідачкою, позивачка помилково трактувала для себе як такі, що мають правову природу договору довічного утримання. Тобто, ОСОБА_3 пообіцяла ОСОБА_1 здійснювати догляд за нею, купувати ліки, готувати, допомагати по господарству, взамін же будинок позивачки та земельна ділянка біля нього, після її смерті, мали б дістатися відповідачці. Так, позивачка з радістю погодилася на такі умови, оскільки щиро та відчайдушно потребувала допомоги сторонньої людини. Однак, підписуючи оскаржувані договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, позивачка допустила помилку у їх трактуванні та не усвідомлювала, що віддає своє єдине житло сторонній особі без жодних умов, після чого відповідачка через деякий час припинила догляд за позивачкою та роз`яснила їй справжню правову природу укладених правочинів. Тож, помилка позивачки щодо невірного трактування умов укладених договорів призвела до значного спотворення їх змісту, що є підставою для визнання таких договорів недійсними. Враховуючи викладене, позивачка просила визнати недійсними внаслідок вчинення під впливом помилки: договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , від 19 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Побіянською Н. Б., зареєстрований в реєстрі за № 1573; договір дарування земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 7124010100:02:001:2808 від 19 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Побіянською Н. Б., зареєстрований в реєстрі за № 1579. Рішенням Тальнівського районного суду Черкаської області від 26 січня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що: помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення позивачкою не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. В зазначених договорах дарування нотаріусом було зазначено, що сторони при їх укладенні досягли згоди про всі їх істотні умови; позовні вимоги про визнання договору дарування житлового будинку не можуть бути визнаними недійсним, оскільки позивачем не надано жодних доказів про те, що на час укладання договорів дарування будинку та земельної ділянки позивач та відповідач мали намір укласти договір довічного утримання та досягли згоди щодо істотних умов договору довічного утримання. Позивачкою не було доведено, що на час укладення оспорюваних договорів вона була нездатна усвідомити зміст укладених договорів, який було їм роз`яснено нотаріусом. Житлові права позивачки не порушуються, водночас наступна зміна свого рішення або ставлення до наслідків договору у результаті переусвідомлення його значення, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не свідчать про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваних правочинів; обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Таким чином, підставою для визнання недійсним правочину, який укладається під впливом помилки, є саме помилка в природі правочину, а не помилка в розрахунку одержання користі від правочину. Сторона, яка посилається на ст. 229 ЦК України, як на підставу для визнання договору дарування недійсним, повинна довести, що фактично укладено інший правочин і досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов, і що вона помилково вважала один правочин за інший, тобто допустила істотну помилку - помилку в природі правочину. Тобто, саме сторона договору повинна довести, що вона помилялася щодо правової природи правочину, що мала намір укласти інший договір. В супереч наведених норм, на підтвердження того, що при укладенні договору дарування будинку позивачка помилялася щодо природи цього правочину і що ця помилка має істотне значення, позивачка та її представник не надали суду жодних доказів. не надано суду доказів того, що на момент укладення оспорюваного договору, позивачка мала намір укласти саме договір довічного утримання та докази, які б свідчили про обговорення чи досягнення між сторонами згоди з усіх істотних умов саме таким чином, судом встановлено відсутність передбачених ст. 229, 230 ЦК України підстав для визнання оспорюваних позивачем договорів дарування недійсними. Оскільки позивачка жодними належними та допустимими доказами не довела, що при укладенні договору дарування дійсно мала місце помилка, беручи до уваги, що дані доводи позивачки повністю спростовані вищенаведеними дослідженими та перевіреними доказами, тому вимоги позивачки є безпідставними і такими, що не підлягають до задоволення. Постановою Черкаського апеляційного суду від 29 квітня 2026 року: апеляційну скаргу ОСОБА_1 - адвоката Горобця С. О., залишено без задоволення; рішення Тальнівського районного суду Черкаської області від 26 січня 2026 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що: суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права; при залишенні без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що згідно з висновками Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справі № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19 особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести за допомогою належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203, 717 ЦК України в сукупності вважаються правильно застосованими; відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12959/18 та від 07 липня 2022 року у справі № 914/1967/19 у разі якщо сторона спірного правочину була обізнана або не могла не бути обізнаною стосовно обставин, щодо яких стверджує про наявність помилки, це виключає застосування норм статті 229 ЦК України. Водночас, щодо можливості оскарження правочинів укладених внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним; у постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням; особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів; при чому, природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення, можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі, проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив; апеляційний суд зазначив, що рішенням Тальнівського районного суду Черкаської області від 03 червня 2024 року в справі № 704/1120/23, яке залишене без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 06 жовтня 2024 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Предметом вказаного позову були ті ж договори дарування, проте вони оспорювалися з інших підстав, а саме в справі № 704/1120/23 позивачка оспорювала договори дарування з підстав обману зі сторони відповідачки ОСОБА_3 , натомість у цій справі позивачка наголошує на укладенні договорів під впливом помилки щодо розуміння правової природи; звернення до суду з позовом через п`ять років (справа № 704/1120/23) та сім років, відповідно, у цій справі після укладення спірних договорів зумовлене не помилкою позивачки щодо природи правочину (стаття 229 ЦК України), а зміною життєвих обставин (зокрема, приїзду родички позивачки). Зміна позивачкою свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки або обману станом на момент укладення оспорюваного правочину; та обставина, що позивачка весь час проживала та проживає у подарованому відповідачці житловому будинку і що в неї іншого житла не існує, не свідчить про те, що вона помилялась щодо природи договору дарування; суд першої інстанції правильно встановив, що хоча на момент укладення договору позивачка була особою похилого віку (82 роки) та мала певні захворювання, сам по собі цей факт не є безумовним доказом нездатності усвідомлювати природу правочину (дарування) чи наявності помилки. 28 травня 2026 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником Горобцем С. О. , на рішення Тальнівського районного суду Черкаської області від 26 січня 2026 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 29 квітня 2026 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17; від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справі № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19. Касаційна скарга мотивована тим, що: при відмові у позові, суди виходили з того, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України суд має встановити сукупність таких обставин: вік позивача, стан здоров`я та потреба у догляді; наявність спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі майна та продовження проживання позивача у спірному об`єкті. Однак всі зазначені обставини позивачкою були доведені та підтверджені матеріалами справи: на момент укладення договорів позивачці виповнилося 82 роки; спірний будинок є єдиним місцем її проживання; позивачка продовжувала проживати у будинку після укладення договорів і не передавала його у фактичне володіння відповідачці; стан здоров`я (психоорганічний синдром, когнітивно-мнестичне зниження, деменція, що формується, встановлені консультативним висновком від 04 січня 2024 року) свідчить про наявність об`єктивної потреби у сторонньому догляді та про вплив вказаних захворювань на здатність правильно сприймати юридичну природу правочину; позивачка послідовно стверджувала, що була переконана: укладає правочин із зустрічним обов`язком відповідачки здійснювати за нею довічний догляд тобто договір довічного утримання (ренти), а не безумовний договір дарування. Після укладення договорів відповідачка деякий час здійснювала догляд, а згодом роз`яснила позивачці, що жодних зобов`язань не несе. Суди, ототожнивши помилку щодо природи правочину зі зміною ставлення позивачки до правочину або незнанням закону, допустили неправильне застосування частини першої статті 229 ЦК України; апеляційний суд, підтримавши позицію суду першої інстанції, зазначив, що суди обґрунтовано врахували факт нотаріального посвідчення договорів та перевірку дієздатності сторін нотаріусом. Разом з тим, предметом спору є не дієздатність позивачки як юридична категорія, а наявність у неї у момент вчинення правочину внутрішньої помилки щодо правової природи договорів. Нотаріальне посвідчення договору не виключає і не спростовує можливості існування такої помилки, оскільки здійснюється за формальними ознаками волевиявлення, а не за змістом внутрішнього розуміння особою правових наслідків вчинюваного правочину; у постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 сформульовано правовий висновок: особа, яка вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування, помилилась щодо природи правочину в розумінні статті 229 ЦК України. Такий висновок безпосередньо відповідає фактичним обставинам даної справи; суди не надали належної правової оцінки консультативному висновку спеціаліста від 04 січня 2024 року, яким у позивачки встановлено психоорганічний синдром, когнітивномнестичне зниження, деменцію, що формується. Наявність вказаних розладів, навіть якщо вони встановлені після укладення договорів, є доказом того, що патологічні процеси мали місце і на момент укладення договорів у 2018 році, оскільки зазначені захворювання є прогресуючими та тривалими. Крім того, відповідно до листа КНП «Тальнівська багатопрофільна лікарня» від 25 вересня 2023 року № 751-с, позивачка зверталася до лікарів-невропатологів у 2007, 2014, 2015, 2016 та 2019 роках з діагнозами, що свідчать про прогресуюче зниження когнітивних функцій. Суди не оцінили ці обставини у сукупності; апеляційний суд послався на судові рішення у справі № 704/1120/23, якими встановлено відсутність обману з боку відповідачки. Водночас у даній справі позивачка оскаржує договори дарування з іншої правової підстави - внаслідок помилки (стаття 229 ЦК України), а не обману (стаття 230 ЦК України). Обставини, встановлені у справі № 704/1120/23, стосуються відсутності обману іншого юридичного факту, і не можуть бути визнані преюдиційними щодо наявності чи відсутності помилки. Таким чином, посилання апеляційного суду на справу № 704/1120/23 є неправомірним та свідчить про неправильне застосування статті 82 ЦПК України. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів. Суди встановили, що згідно з договором дарування житлового будинку від 19 червня 2018 року ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_3 житловий будинок з надвірними спорудами, що розташований в АДРЕСА_1 (попередня назва АДРЕСА_1 ). Даний договір був посвідчений приватним нотаріусом Ватутінського міського нотаріального округу Побіянською Н. Б. та зареєстрований в реєстрі за № 1573. Договір підписано сторонами в присутності нотаріуса, особи встановлено, їх дієздатність перевірено. Відповідно до договору дарування земельної ділянки від 19 червня 2018 року ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0976 га, що розташована в АДРЕСА_1 . Даний договір був посвідчений приватним нотаріусом Ватутінського міського нотаріального округу Побіянською Н. Б. та зареєстрований в реєстрі за № 1579. Договір підписано сторонами в присутності нотаріуса, особи встановлено, їх дієздатність перевірено. Суди на підставі листа КНП «Тальнівська багатопрофільна лікарня» Тальнівської міської ради від 25 вересня 2023 року № 751-с встановили, що ОСОБА_1 зверталась до лікаря-психіатра 30 квітня 2007 року з приводу соматогенно-невротичної реакції. 06 жовтня 2024 року до лікаря-невропатолога з приводу генералізованого атеросклерозу ІІ-го ступеня. Змішаної дисциркуляторної енцефалопатії НІІ - гіпертонічна, атерослеротична з органічною симптоматикою, зниженням когнітивних функцій - пам`яті. 05 вересня 2016 року - до лікаря-невропатолога з діагнозом: змішана дисциркуляторна енцефалопатія НІІ-ІІІ ступеня з лівобічною пірамідною недостатністю, зниження когнітивних функцій - пам`яті, мислення, вестебуло-атактичний синдром. 22 квітня 2019 року - зверталася до лікаря-невропатолога з діагнозом: генералізований атерослероз, змішана дисциркуляторна енцефалопатія НІІ-ІІІ ступеня з порушенням когнітивних функцій - пам`яті, мислення, координаторних розладів у вигляді вестебуло-атактичний синдром. Гіпертонічна хвороба ІІ-ІІІ ступеня. Призначено амбулаторне лікування. Згідно з консультативним висновком спеціаліста від 04 січня 2024 року, ОСОБА_1 страждає на психічні розлади з 2007 року, має органічний розлад особи і поведінки внаслідок органічного ураження головного мозку, психоорганічний синдром, астенічний варіант, когнітивно-мнестичне зниження, деменція, що формується. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)). Як передбачено частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)). При застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року в справі № 146/1094/21 (провадження № 61-8990св22)). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року в справі № 183/4256/21 (провадження № 61-15813сво23)). В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)). Касаційний суд вже наголошував, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)). Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)). Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)). Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)). Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Касаційний суд вже звертав увагу, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року в справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22), постанову Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22)). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)». У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22) зазначено, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)». Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Суди встановили, що: зміна позивачкою свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки або обману станом на момент укладення оспорюваного правочину; та обставина, що позивачка весь час проживала та проживає у подарованому відповідачці житловому будинку і що в неї іншого житла не існує, не свідчить про те, що вона помилялась щодо природи договору дарування; позивачка не довела належними та допустимими доказами не довела, що на момент укладення оспорюваного договору вона помилялася щодо природи цього правочину і що ця помилка має істотне значення. За таких обставин, встановивши, що підстави для визнання договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки від 19червня 2018 року недійсним відсутні, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову. Аргумент касаційної скарги про те, що апеляційний суд послався на обставини, встановлені у справі № 704/1120/23, які не можуть бути визнані преюдиційними щодо наявності чи відсутності помилки необґрунтований, оскільки апеляційний суд встановив, що рішенням Тальнівського районного суду Черкаської області від 03 червня 2024 року в справі № 704/1120/23, яке залишене без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 06 жовтня 2024 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Предметом вказаного позову були ті ж договори дарування, проте вони оспорювалися з інших підстав, а саме в справі № 704/1120/23 позивачка оспорювала договори дарування з підстав обману зі сторони відповідачки ОСОБА_3 , натомість у цій справі позивачка наголошує на укладенні договорів під впливом помилки щодо розуміння правової природи. Тобто апеляційний суд якраз акцентував увагу на відмінності тих підстав позову, та відповідно обставин, які з`ясовувалися в справі № 704/1120/23 та в цій справі. Посилання на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17; від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справі № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19 необґрунтовані, оскільки не свідчать про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування вказаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником Горобцем Сергієм Олександровичем , на рішення Тальнівського районного суду Черкаської області від 26 січня 2026 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 29 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Ватутінського міського нотаріального округу Побіянська Неллі Борисівна, про визнання недійсним договорів дарування вчинених під впливом помилки. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: В. І. Крат І. О. Дундар Є. В. Краснощоков