Постанова КЦС ВС № 754/6420/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 травня 2026 року м. Київ справа № 754/6420/25 провадження № 61-12596св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Крата В. І., учасники справи: заявниця - ОСОБА_1 , заінтересована особа - Деснянський районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 09 червня 2025 року в складі судді Бабко В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 11 вересня 2025 року в складі колегії суддів: Євграфової Є. П., Левенця Б. Б., Саліхова В. В., Історія справи Короткий зміст заяви У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернулась з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересована особа - Деснянський районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - Деснянський відділ ДРАЦС у м. Києві). Заява мотивована тим, що вона є онукою ОСОБА_3 , 1895 року народження, яка померла у 1925 році в с. Троєщина Броварського району Київської області та похована на Троєщинському кладовищі в м. Києві. Цей факт підтверджується актом обстеження місця поховання від 15 квітня 2025 року № 3 та фотографіями могили. ОСОБА_1 доглядає за місцем поховання і вважає себе повноправним користувачем, адже облаштувала могилу та встановила надмогильну споруду. Родинний зв`язок із померлою підтверджується свідоцтвом про народження та архівною довідкою. Вона потребує свідоцтва про смерть для отримання свідоцтва про поховання, що дозволить їй реалізувати свої права як користувача місця поховання. Проте свідоцтво про смерть було втрачено. Вона зверталася до різних державних органів, але це не дало результатів. Отже, вона вичерпала усі можливі способи для встановлення факту смерті та підтвердження реєстрації смерті. При цьому, у конкретному випадку, враховуючи рік смерті, необхідно встановити не сам факт смерті, а факт її реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану. ОСОБА_1 просила встановити факт, що має юридичне значення, а саме факт смерті ОСОБА_3 (рік народження: 1895, рік та місце смерті: 1925, с. Троєщина Броварського району Київської області), що є підставою для видачі свідоцтва про смерть. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 09 червня 2025 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що заявницею не надано жодних доказів, які б підтверджували факт смерті ОСОБА_4 , а також будь-яких відомостей щодо дати її народження, місця проживання чи інших обставин, які б дозволили ідентифікувати особу. При цьому суд відхилив посилання заявниці на акт № 3 обстеження місця поховання, адже він підписаний саме заявницею замість завідувача кладовища, що ставить під сумнів його зміст. Крім того, акт не був належним чином затверджений відповідальною особою, а також на ньому відсутня належна печатка. Суд також критично оцінив надані фотографії могильного хреста, оскільки з них неможливо встановити дійсність факту народження та смерті, а також приналежність хреста саме похованню ОСОБА_3 . Разом з цим, суд встановив, що реєстрація смерті ОСОБА_3 органами державної реєстрації актів цивільного стану не проводилась, а в державних архівах Києва та Київської області відсутні будь-які архівні записи та відомості про її смерть. Крім того, матеріали справи не містять жодних документів, що підтверджують проживання, народження та смерть ОСОБА_3 саме у с. Троєщина. Заявниця не зверталася з клопотанням про допит свідків, які могли б підтвердити факт смерті. Оскільки судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а обов`язок доказування покладається на сторону, суд дійшов висновку про відсутність підстав для встановлення факту, що має юридичне значення, та про встановлення якого просить заявниця. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 11 вересня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 09 червня 2025 року - без змін. Апеляційний суд виходив з того, що суд, розглядаючи справу, має встановити справжній зміст спірних правовідносин та кінцеву мету заявниці, незалежно від буквального формулювання позовної вимоги. Аналіз доводів заявниці свідчить про те, що справжнє юридичне значення для неї має не сам по собі факт смерті ОСОБА_3 , а факт поховання її бабусі на конкретному місці (Троєщинському кладовищі). Встановлення саме цього факту є необхідною умовою для отримання свідоцтва про поховання та подальшої реалізації прав користувача місця поховання. Тому обраний заявницею спосіб захисту, а саме встановлення факту смерті, є неналежним та неефективним, адже він не може привести до реалізації її кінцевої мети без доведення факту поховання. Сама по собі смерть особи, яка відбулася майже століття тому, не може мати юридичних наслідків для заявниці щодо користування місцем поховання, оскільки факт поховання є невідомим. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що заявницею не надано жодних достовірних доказів, які б могли однозначно підтвердити факт поховання її бабусі на Троєщинському кладовищі. Акт обстеження місця поховання не є належним доказом, адже був підписаний самою заявницею, а не відповідальною особою кладовища, що ставить під сумнів його зміст. Фотографії могильного хреста також не можуть бути визнані належними доказами, оскільки з них неможливо встановити приналежність поховання саме ОСОБА_3 . У матеріалах справи відсутні також і беззаперечні докази родинного зв`язку між заявницею та особою, факт смерті якої вона просить встановити. Надані документи не можуть достовірно ідентифікувати особу померлої та підтвердити родинний зв`язок із нею. Хоча заявниця надала свідоцтво про народження, де її батьком є ОСОБА_5 , та архівну довідку про народження ОСОБА_5 у 1915 році, де матір`ю вказана ОСОБА_3 , відсутність у цих документах інших ідентифікуючих даних, як-от прізвище матері та дата народження, не дозволяє беззаперечно встановити, що ОСОБА_3 , про яку зазначено в архівній довідці, є саме тією особою, факт смерті якої просить встановити заявниця. Крім того, заявниця у заяві вказує рік народження та рік смерті ОСОБА_3 , проте джерела цієї інформації є невідомими, що не дає підстав вважати їх достовірними. Заявницею не було надано жодних архівних документів, які б ідентифікували її бабусю та підтверджували її проживання, народження чи смерть саме в с. Троєщина. Хоча в справах окремого провадження суд зобов`язаний, відповідно до статті 294 ЦПК України, вживати заходів щодо всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин, у цій справі зазначена процесуальна вада не впливає на законність та обґрунтованість судового рішення. Відсутність у заявниці належних доказів факту поховання робить неможливим досягнення її кінцевої мети. Навіть за умови активного сприяння суду, неможливо встановити факт, якщо не існує достовірних доказів, які його підтверджують. Факт поховання відбувся майже 100 років тому, відповідні офіційні записи не збереглися, що було підтверджено відповідями державних органів. Отже, відмова суду першої інстанції є правильною та обґрунтованою. Заявниця не довела ключовий факт, що мав би для неї юридичне значення, а встановлення факту смерті без доказів її поховання не призвело б до жодних правових наслідків для заявниці щодо місця поховання. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У жовтні 2025 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 . З урахуванням уточненої касаційної скарги просила рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати; ухвалити нове рішення, яким заяву ОСОБА_1 задовольнити, встановити факт, що має юридичне значення. Касаційна скарга мотивована тим, що: нормами Закону України «Про поховання та похоронну справу», який визначає загальні правові засади здійснення в Україні діяльності з поховання померлих, регулює відносини, що виникають після смерті (загибелі) особи, щодо проведення процедури поховання, а також встановлює гарантії збереження місця поховання, встановлено, що користувач місця поховання, для реалізації своїх прав має володіти свідоцтвом про смерть похованого і свідоцтвом про поховання, яке видається саме на підставі свідоцтва про смерть. Крім того, відповідно до абзацу 2 пункту 3 необхідного мінімального переліку вимог щодо порядку організації поховання і ритуального обслуговування населення, затвердженого наказом Державного комітету України з питань житлово- комунального господарства від 19 листопада 2003 року № 193, укладання договору- замовлення на підпоховання померлого в родинну могилу проводиться на підставі свідоцтва про смерть померлого, згоди користувача місця родинного поховання, оригіналу свідоцтва про смерть чи свідоцтва про поховання першого похованого. Вказані норми підтверджують необхідність володіння свідоцтвом про смерть похованого і свідоцтвом про поховання, яке видається саме на підставі свідоцтва про смерть, для реалізації користувачем місця поховання своїх прав та інтересів. Така ж позиція (зокрема про те, що користувачем місця поховання, який має права, передбачені нормами Закону України «Про поховання та похоронну справу", є особа, яка має свідоцтво про смерть похованого) підтверджується висновком, викладеним у постанові Верховного Судом від 26 червня 2024 року в справі № 592/15657/21 (провадження № 61-1863св23), який апеляційний суд не врахував; суд апеляційної інстанції неправильно визначив спосіб захисту права, який на думку суду, мав бути застосований заявницею. Встановлення факту поховання особи на конкретному місці, як то зазначає суд апеляційної інстанції, жодним чином не відновлює права заявниці на розпорядження цим місцем поховання, та не визначає її користувачем такого місця поховання. Норми Закону України «Про поховання та похоронну справу» визначають, що свідоцтво про поховання, яке визначає користувача місця поховання (користувача місця родинного поховання) видається виключно на підставі свідоцтва про смерть. Існування судового рішення щодо встановлення факту поховання особи на конкретному місці, не породжуватиме жодних прав користувача місця поховання, для особи, яка звернеться з подібною заявою. Предметом такої справи має бути встановлення обставин поховання особи в конкретному місці, а не встановлення особи виконавця волевиявлення померлого або особи, яка взяла на себе зобов`язання поховати померлого, тобто користувача місця поховання. При цьому, у справі, що переглядається, встановлення таких обставин додатково ускладняється ще й тим, що поховання відбулось 100 років тому; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме про визначення способу захисту цивільного права та інтересу щодо встановлення факту смерті, за обставин відсутності у повноважних державних органів, зокрема органів ДРАЦС та архівних установ, інформації щодо реєстрації смерті особи; всупереч нормам статей 294, 263 ЦПК України суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що «Хоча в справах окремого провадження суд зобов`язаний, відповідно до статті 294 ЦПК України, вживати заходів щодо всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин, у даній справі ця процесуальна вада не впливає на законність та обґрунтованість кінцевого рішення. Відсутність у заявниці належних доказів факту поховання робить неможливим досягнення її кінцевої мети. Навіть за умови активного сприяння суду, неможливо встановити факт, якщо не існує достовірних доказів, які його підтверджують. Факт поховання відбувся майже 100 років тому, і відповідні офіційні записи не збереглися, що було підтверджено відповідями державних органів. Таким чином, відмова суду першої інстанції є правильною та обґрунтованою. Заявниця не довела ключовий факт, що мав би для неї юридичне значення, а встановлення факту смерті без доказів її поховання не призвело б до жодних правових наслідків для заявниці щодо місця поховання»; суд апеляційної інстанції, заперечує факт родинного зв`язку між заявницею та померлою, не звернув уваги та те, що у архівній довідці про народження ОСОБА_5 . Центрального державного історичного архіву України від 11 квітня 2024 року № 1239/05-03 зазначено: «Батьки: казенний селянин села Троєщина ОСОБА_8 та його дружина ОСОБА_3 , обоє православного віросповідання». При цьому, загальновідомим фактом є те, що у православному віросповіданні, при одруженні дружина бере прізвище чоловіка. Такі правила застосовувалися у дореволюційні часи. Отже, можна стверджувати, що ОСОБА_3 мала прізвище ОСОБА_1 , а враховуючи, що у зазначеній архівній довідці вказано, що ОСОБА_5 «Народився та хрестили ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Троєщина», що вона проживала саме у с. Троєщина; заявниця, до подання заяви, вживала заходи щодо отримання доказів для встановлення факту смерті та підтвердження реєстрації смерті. Проте повноважні державні органи надали відповіді щодо відсутності такої інформації у зв`язку з незбереженням архівних записів за відповідні роки. Враховуючи рік смерті, підлягає встановленню факт реєстрації смерті, а не сам по собі факт смерті особи, підлягають з`ясуванню, насамперед, обставини не самої події смерті в певний час, а її реєстрація в органах реєстрації актів громадянського стану. При цьому, Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на принцип належного урядування, який в даному випадку, можна застосувати до правовідносин, щодо обов`язку збереження інформації щодо реєстрації актів цивільного стану осіб. Зокрема, ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Тому, незабезпечення збереження державою інформації щодо реєстрації смерті певної особи, не може перешкоджати заінтересованій особі у реалізації своїх прав; заявниця вжила всіх можливих заходів і надала всі можливі та достатні докази, які у своїй сукупності дають можливість дійти висновку про наявність обставин для встановлення факту смерті. При цьому, заявниця правильно обрала спосіб захисту свого права, адже саме отримання свідоцтва про смерть надасть їй право на оформлення свідоцтва про поховання та забезпечить реалізацію прав як користувача місцем поховання; суд першої інстанції зробив помилковий висновок про відсутність у матеріалах справи будь-яких документів на підтвердження проживання, народження та смерті ОСОБА_3 саме в с. Троєщина Броварського району Київської області. Так, саме у зв`язку із відсутністю будь-яких документів та даних щодо підтвердження проживання, народження та смерті ОСОБА_3 в с. Троєщина Броварського району Київської області заявниця звернулась до суду, адже повноважні державні органи не надали такої інформації, у зв`язку із її відсутністю або втратою архівних записів. При цьому, враховуючи, що роком смерті ОСОБА_3 є 1925 рік, тобто 100 років тому, вірогідність наявності безпосередніх свідків її народження, проживання та смерті є невеликою. Водночас показання свідків, що ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, не можуть бути прийняті в якості допустимого доказу, відповідно до процесуального законодавства; акт № 3 обстеження місця поховання є належним, достовірним та допустимим доказом. Жодним нормативно-правовим актом не визначено форми такого документа як акт обстеження місця поховання. Отже, такий документ може складатися у довільній формі. Наявність на формі наданого акту напису «Затверджую» Начальник виробничого відділу Ритуальної служби СКП «Спецкомбінат ПКПО» не обумовлює недійсність цього документа у разі відсутності відповідного підпису, адже затвердження такого акта не передбачено нормами законодавства. Крім того, вказаний акт має штамп «Ритуальна служба Спеціалізоване комунальне підприємство «Спецкомбінат ПКПО» м. Київ ТРОЄЩИНСЬКЕ КЛАДОВИЩЕ». Згідно відповіді Ритуальної служби СКП «Спецкомбінат ПКПО» від 25 червня 2025 року № 988 ОСОБА_1 прийнята на роботу наглядачем на Троєщинське кладовище з 17 листопада 2024 року. Раніше вона була переведена на посаду доглядача з 01 червня 2007 року. Крім того, у цій відповіді вказано, що працівники Троєщинського кладовища використовують штамп, для прискорення та оптимізації документообігу; відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 23 листопада 1981 року № 922 Троєщинське кладовище є напівзакритим, тобто дозволено лише підпоховання у родинну могилу, особовий склад працівників кладовища складається лише з доглядача (завідувача) та прибиральника, підписи яких наявні на спірному акті. Таким чином, обґрунтування рішення суду щодо неврахування акта обстеження місця поховання, спростовуються відповіддю Ритуальної служби СКП «Спецкомбінат ПКПО». Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 27 жовтня 2025 року указані недоліки було усунуто. Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 754/6420/25 та витребувано справу із суду першої інстанції. У грудні 2025 року матеріали справи № 754/6420/25 надійшли до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 26 листопада 2025 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 червня 2024 року в справі № 592/15657/21, від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах). Фактичні обставини справи Суди встановили, що згідно з листом Центрального державного Історичного архіву України, м. Київ, від 11 квітня 2024 року № 1239/05-03 зазначено, що у метричній книзі церкви Пресвятої Трійці с. Троєщина Остерського повіту Чернігівської губернії за 1915 рік, виявлено запис про народження ОСОБА_5 наступного змісту: «№

27. Григорій. Народився та хрестили ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Троєщина. Батьки: казенний селянин села Троєщина ОСОБА_8 та його законна дружина ОСОБА_3 , обоє православного віросповідання». Датовано за старим стилем. ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась ОСОБА_1 , батьком якої є ОСОБА_5 , а матір`ю - ОСОБА_11 . Це підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 . Згідно з відомостями паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 , місцем народження ОСОБА_1 є с. Троєщина Броварського району Київської області. 26 жовтня 1968 року ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище ОСОБА_1 ) уклала шлюб із ОСОБА_12 , що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_3 . Заявниця ОСОБА_1 та її представник адвокат Вергелес Д. Є. зверталась до органів та установ з метою отримання копії документа щодо реєстрації смерті ОСОБА_3 . Так, згідно з відповіддю з Державного архіву Київської області від 31 жовтня 2024 року № 08-08/2126 повідомлено, що на запит стосовно підтвердження факту смерті ОСОБА_3 у с. Троєщина Броварського району Київської області у 1924 - 1925 роках, у книзі актових записів про смерть по вищезазначеному населеному пункту за 1924 рік, що збіглася частково, відомості щодо смерті ОСОБА_3 відсутні. Одночасно інформують, що книга актових записів про смерть по с. Троєщина Броварського району Київської області за 1925 рік на зберігання до Державного архіву Київської області не передавалась. За змістом відповіді Ритуальної служби СКП «Спецкомбінат ПКПО» від 05 лютого 2025 року № 181 інформація щодо користувача місця поховання ОСОБА_3 на Троєщинському кладовищі відсутня, за відсутності Книги реєстрації поховань померлих за 1924/1925 роки. Згідно з актом обстеження № 3 Ритуальної служби СКП «Спецкомбінат» від 15 квітня 2025 року за вимогою ОСОБА_1 виконано обстеження поховання її баби ОСОБА_3 на кладовищі Троєщинське. Вказано що квітник бетонний, обкладений гранітом (плитка) є хрест з табличкою та написом « ОСОБА_3 1895-1925». Місце поховання впорядковане, наявність інформації про поховання відсутня. У акті замість підпису завідуючого кладовища зазначено прізвище та підпис заявниці ОСОБА_1 та прибиральника кладовища ОСОБА_14 . У відповіді Броварського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Броварському районі Київської області від 23 квітня 2025 року № 619/30.10-31а зазначено, що актовий запис про смерть ОСОБА_3 не виявлено. При цьому, книги актових записів про смерть за 1925 рік по с. Троєщина Броварського району Київської області не збереглися та до Державного архіву Київської області не передавались. Відповідно до листа з Державного архіву Київської області від 16 квітня 2025 року № 08-08/754 надати архівну довідку та копію актового запису про смерть ОСОБА_3 неможливо, адже на зберігання до Державного архіву Київської області від відділу державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації ГТУЮ у Київській області, надійшли книги реєстрів актів цивільного стану за 1919-1948 року, згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом України, серед яких книги реєстрації актів про смерть громадян у с. Троєщина Броварського району Київської області за 1924-1925 роки відсутні. Згідно з відповіддю Державного архіву м. Києва від 03 лютого 2025 року № 068/06-14/200 до архіву надійшли на зберігання документи фонду № Р-1654 «Відділи реєстрації актів цивільного стану м. Києва» про одруження, народження, смерть, розірвання шлюбу, зміну прізвище громадян міста Києва за 1919-1943 роки. Одночасно повідомляють, що до Державного архіву м. Києва не надходять на зберігання документи, розташовані в інших містах, областях, населених пунктах України, а тому інформація про реєстрацію смерті ОСОБА_3 відсутня. З відповідді Деснянського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві від 18 квітня 2025 року № 796/33.3-87 вбачається, що за результатами проведеної перевірки встановлено, що державна реєстрація смерті ОСОБА_3 у відділі не проводилась. За змістом відповіді відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Київській області від 24 квітня 2025 року № 11187/8.4-25/вх.11812/8-25 у результаті проведеної перевірки за поновленими актовими записами цивільного стану (в межах Київської області) у відділах державної реєстрації актів цивільного стану Київської області ЦМУ МЮ (м. Київ), а також за відомостями Державного реєстру актів цивільного стану громадян, встановлено факт відсутності державної реєстрації смерті (за період з 01 січня 1949 року до цього часу) підпорядкованими відділами відносно ОСОБА_3 . У листі Київського відділу Державної реєстрації смерті від 03 лютого 2025 року № 354/33.12-58 у відділу не проводилась державна реєстрація смерті ОСОБА_3 , 1895 року народження, яка померла в Київській області 1924-1925 роках, адже відділ розпочав роботу з 01 жовтня 1999 року. Позиція Верховного Суду Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20). Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України). Суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (частина перша статті 315 ЦПК України). У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України). Згідно з преамбулою Закону України «Про поховання та похоронну справу» цей Закон визначає загальні правові засади здійснення в Україні діяльності з поховання померлих, регулює відносини, що виникають після смерті (загибелі) особи, щодо проведення процедури поховання, а також встановлює гарантії належного ставлення до тіла (останків, праху) померлого та збереження місця поховання. Відповідно до статті 1 Закону України «Про поховання та похоронну справу» поховання - діяльність відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у межах повноважень, визначених цим Законом, а також суб`єктів господарювання, спрямована на: забезпечення належного ставлення до тіла (останків, праху) померлого (далі - тіла); забезпечення права громадян на захоронення їхнього тіла відповідно до їх волевиявлення, якщо таке є; створення та експлуатацію об`єктів, призначених для поховання, утримання і збереження місць поховань; організацію і проведення поховань померлих та/або загиблих (далі - померлих); надання ритуальних послуг, реалізацію предметів ритуальної належності. Діяльність у галузі поховання базується на таких основних принципах: гарантування державою належного поховання померлих; достойного ставлення до тіла померлого; поховання в установленому законодавством порядку з урахуванням волевиявлення померлого, вираженого особою при житті, а за його відсутності - з урахуванням побажань родичів; створення рівних умов для поховання померлих незалежно від їх раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; запобігання випадкам непоховання померлих; компенсації державою витрат, пов`язаних з похованням померлих, відповідно до закону; безоплатного виділення місця для поховання померлих (їхніх останків) чи урн із прахом померлих на кладовищі (у колумбарії); конфіденційності інформації про померлого; забезпечення збереження місць поховань (стаття 4 Закону України «Про поховання та похоронну справу»). Згідно зі статтею 2 Закону України «Про поховання та похоронну справу» користувач місця поховання (місця родинного поховання) - особа, яка здійснила перше поховання на відведеному місці поховання (родинного поховання) та/або має відповідне свідоцтво про смерть похованого і свідоцтво про поховання, передбачене статтею 25 цього Закону. У частині восьмій статті 23 Закону України «Про поховання та похоронну справу» орган місцевого самоврядування може прийняти рішення про часткове або повне припинення поховання померлих (закриття) кладовища в разі, якщо на території кладовища немає вільних місць для облаштування нових могил (колумбарних ніш), а поховання померлих можливе лише на місцях родинного поховання або шляхом підпоховання в могилах за згодою користувачів місць поховання відповідно до статті 25 цього Закону. Відповідно до частин третьої, четвертої, шостої статті 25 Закону України «Про поховання та похоронну справу» після здійснення поховання померлого виконавцю волевиявлення померлого або особі, яка взяла на себе зобов`язання поховати померлого, як користувачу місця поховання (користувачу місця родинного поховання) спеціалізованим комунальним підприємством (а в разі його відсутності - виконавчим органом сільської, селищної, міської ради) видається відповідне свідоцтво, зразок якого затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства. Це свідоцтво дає право його пред`явнику на встановлення намогильних споруд у межах могили (родинного поховання), вирішення питання про проведення підпоховання, здійснювати інші дії, пов`язані з використанням місця поховання, якщо це не суперечить законодавству. Забороняється здійснювати поховання інших померлих (підпоховання), встановлення намогильної споруди, склепу без згоди користувача місця поховання (користувача місця родинного поховання). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення. При зверненні до суду із заявою про встановлення юридичного факту важливе значення має мета його встановлення, оскільки саме вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 490/6057/19-ц (провадження № 61-18514сво21)). У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: - факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; - встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; - заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); - чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23), від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23)). У постанові Верховного Суду від 26 червня 2024 року в справі № 592/15657/21 (провадження № 61-1863св23), на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, вказано, що «Згідно зі статтею 25 Закону України «Про поховання та похоронну справу» за зверненням виконавця волевиявлення померлого або особи, яка взяла на себе зобов`язання поховати померлого, на території кладовища безоплатно виділяється місце для поховання померлого відповідно до затвердженої проектної документації. За бажанням одного з родичів, визначених у частині п`ятій статті 6 цього Закону, для поховання двох чи більше померлих безоплатно виділяється місце для родинного поховання. Після здійснення поховання померлого виконавцю волевиявлення померлого або особі, яка взяла на себе зобов`язання поховати померлого, як користувачу місця поховання (користувачу місця родинного поховання) спеціалізованим комунальним підприємством (а в разі його відсутності - виконавчим органом сільської, селищної, міської ради) видається відповідне свідоцтво, зразок якого затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства. Це свідоцтво дає право його пред`явнику на встановлення намогильних споруд у межах могили (родинного поховання), вирішення питання про проведення підпоховання, здійснювати інші дії, пов`язані з використанням місця поховання, якщо це не суперечить законодавству. Забороняється здійснювати поховання інших померлих (підпоховання), встановлення намогильної споруди, склепу без згоди користувача місця поховання (користувача місця родинного поховання). Відповідно до абзацу 2 пункту 3 Необхідного мінімального переліку вимог щодо порядку організації поховання і ритуального обслуговування населення, затвердженого наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 19 листопада 2003 року № 193, укладання договору-замовлення на підпоховання померлого в родинну могилу проводиться на підставі свідоцтва про смерть померлого, згоди користувача місця родинного поховання, оригіналу свідоцтва про смерть чи свідоцтва про поховання першого похованого. Згідно з повторним свідоцтвом про смерть, виданого Ковпаківським районним у місті Суми відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Сумській області 13 вересня 2018 року, ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Отже, позивач має свідоцтво про смерть бабусі ОСОБА_2, а також повторно видане у встановленому порядку свідоцтво про державну реєстрацію акта цивільного стану в розумінні статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», яке має таку ж юридичну силу, як і свідоцтво, видане вперше. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_1 є онуком померлої бабусі ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , фактично здійснює догляд за місцем її поховання, позивач надав підприємству ритуальної служби повторне свідоцтво про смерть похованої у могилі своєї бабусі, яка померла до введення в дію Закону України «Про поховання та похоронну справу», дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач підтвердив своє право користувача місця поховання ОСОБА_2. Відповідно до частини першої статті 294 ЦПК України суд зобов`язаний під час розгляду справ окремого провадження роз`яснити учасникам справи їхні права та обов`язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду (частина третя статті 294 ЦПК України). У справі, що переглядається: ОСОБА_1 звернулась з заявою про встановлення факту смерті ОСОБА_3 (рік народження: 1895, рік та місце смерті: 1925, с. Троєщина Броварського району Київської області), що є підставою для видачі свідоцтва про смерть. Заявниця зазначала, що вона є онукою ОСОБА_3 , 1895 року народження, яка померла у 1925 році в с. Троєщина Броварського району Київської області та похована на Троєщинському кладовищі в м. Києві. Цей факт підтверджується актом обстеження місця поховання від 15 квітня 2025 року № 3 та фотографіями могили. Вона доглядає за місцем поховання і вважає себе повноправним його користувачем, адже облаштувала могилу та встановила надмогильну споруду. Родинний зв`язок з померлою підтверджується свідоцтвом про народження та архівною довідкою. Наголошувала, що їй необхідно отримати свідоцтво про смерть для подальшого отримання свідоцтва про поховання, яке дозволить їй у повній мірі реалізувати свої права як користувача місця поховання. Проте свідоцтво про смерть було втрачено. До звернення із заявою до суду вона також зверталася до різних державних органів, але це не дало результатів. Тобто, вона вичерпала усі можливі способи для встановлення факту смерті та підтвердження реєстрації смерті. Окремо заявниця вказала, що у конкретному випадку, враховуючи рік смерті, необхідно встановити не сам факт смерті, а факт її реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану; при відмові у задоволенні заяви суди виходили з того, що заявницею не надано доказів, які б підтверджували факт смерті ОСОБА_3 , а також будь-яких відомостей щодо дати її народження, місця проживання чи інших обставин, які б дозволили ідентифікувати особу. При цьому суди відхилили посилання заявниці на акт № 3 обстеження місця поховання, оскільки він підписаний заявницею замість завідувача кладовища, а це ставить під сумнів його зміст. Також суди критично оцінили надані заявницею фотографії могильного хреста, адже з них неможливо встановити дійсність факту народження та смерті, а також приналежність хреста саме похованню ОСОБА_3 . Крім того, матеріали справи не містять жодних документів, що підтверджують проживання, народження та смерть ОСОБА_3 саме в с. Троєщина; аналіз доводів заявниці свідчить, що юридичне значення для заявниці має стільки сам факт смерті ОСОБА_3 , а саме факт поховання її баби у конкретному місці (на Троєщинському кладовищі). Встановлення саме цього факту є необхідною умовою для отримання свідоцтва про поховання та подальшої реалізації прав користувача місця поховання. Тому суди зробили правильний висновок, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту, а саме встановлення факту смерті ОСОБА_3 , є неналежним та неефективним, адже задоволення таких вимог не призводить до реалізації її кінцевої мети без доведення факту поховання. Сама по собі смерть особи, що відбулася століття тому, не може мати юридичних наслідків для заявниці щодо користування місцем поховання, оскільки факт поховання є невідомим (недоведеним). суди також обґрунтовано вказали, що ОСОБА_1 не надано належних, достатніх та достовірних доказів, які б могли однозначно підтвердити факт поховання її баби - ОСОБА_3 на Троєщинському кладовищі, а також беззаперечних доказів родинного зв`язку між заявницею та особою, факт смерті якої вона просить встановити; відсутність у заявниці належних доказів факту поховання ОСОБА_3 на Троєщинському кладовищі робить неможливим досягнення її кінцевої мети - встановлення факт поховання її баби у конкретному місці. Навіть за умови активного сприяння суду, неможливо встановити факт, якщо не існує достовірних доказів, які підтверджують такий факт. При цьому поховання ОСОБА_3 відбувся століття тому, відповідні офіційні записи не збереглися, що й було підтверджено відповідями державних органів. За таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення. Доводи касаційної скарги про те, що заявниця надала належні, достатні та достовірні докази, які підтверджують як факт поховання її баби - ОСОБА_3 на Троєщинському кладовищі, так і родинний зв`язок між нею (заявницею) та особою, факт смерті якої вона просить встановити ( ОСОБА_3 ), зводяться до необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Інші доводи касаційної скарги свідчать про незгоду заявниці із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та із неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 09 червня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді І. О. Дундар Є. В. Краснощоков В. І. Крат