Постанова КЦС ВС № 757/34770/23-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 червня 2026 року м. Київ справа № 757/34770/23-ц провадження № 61-6682св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Фаловської І. М., суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Національний банк України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2023 року у складі судді Головко Ю. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року у складі колегії суддів Мостової Г. І., Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Національного банку України (далі - НБУ) про відшкодування моральної шкоди, у якому зазначив, що 16 січня 2023 року Шевченківський районний суд міста Києва видав виконавчий лист у цивільній справі № 761/14537/15-ц про стягнення з Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства (далі - АТ) «Банк «Фінанси та Кредит» на його користь судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 1 600,00 грн, який пред`явлено до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. 24 січня 2023 року державний виконавець Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) постановою відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1 за виконавчим листом від 16 січня 2023 року у справі № 761/14537/15-ц. Шевченківський районний суд міста Києва ухвалою від 03 березня 2023 року у справі № 761/14537/15-ц заяву ОСОБА_1 про заміну сторони виконавчого провадження задовольнив, замінив сторону боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 за виконавчим листом Шевченківського районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року у справі № 761/14537/15-ц про стягнення на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 1 600,00 грн з Уповноваженої особи на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» на її правонаступника - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд). На виконання вказаної ухвали суду державний виконавець прийняв постанову від 22 березня 2023 року про зміну (доповнення) реєстраційних даних, якою внесено відповідні зміни до автоматизованої системи виконавчого провадження щодо найменування, коду та адреси боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1. Державний виконавець направив до НБУ як банку, який згідно із законом обслуговує банківські рахунки боржника, платіжну інструкцію від 22 травня 2023 року № НОМЕР_1 на примусове списання коштів. 05 червня 2023 року НБУ повернув зазначену платіжну інструкцію без виконання з посиланням на статтю 20 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), чим порушив вимоги пункту 15 частини першої статті 42 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі - Закон № 679-XIV). Позивач посилався на те, що у спірних правовідносинах відповідач, діючи як банк, який обслуговує банківські рахунки боржника, умисно перешкодив виконанню судового рішення, протиправно відмовив державному виконавцю в безспірному списанні коштів з рахунків боржника на примусове виконання судового рішення, чим заподіяв позивачу моральну шкоду. Посилаючись на характер порушеного права та обсяг, глибину і тривалість завданих душевних страждань, приниження авторитету держави та довіри до її спроможності до належного урядування, позивач вважає розумним та справедливим розміром стягнення з відповідача 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Печерський районний суд міста Києва рішенням від 27 листопада 2023 року у задоволенні позову відмовив. Київський апеляційний суд постановою від 17 квітня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2023 року залишив без змін. Судові рішення мотивовано тим, що: Законом № 4452-VI визначено вичерпний перелік підстав, за якими можливе використання грошових коштів з рахунків Фонду, використання коштів Фонду для відшкодування процесуальних витрат на правничу допомогу під час розгляду справи не передбачено; дії НБУ, пов`язані з поверненням платіжної інструкції, відповідають положенням Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, затвердженої постановою Правління НБУ від 29 липня 2022 року № 163 (далі - Інструкція № 163); НБУ діяв правомірно, оскільки на виконання підпункту 3 пункту 27 цієї Інструкції зробив про це запис на зворотній стороні платіжної інструкції; позивач не довів, що рішення суду не виконується з вини відповідача у справі, який повернув платіжне доручення державному виконавцю, а суди не встановили в діях відповідача протиправної поведінки та прямого причинного зв`язку між діями відповідача та шкодою, завданою внаслідок невиконання Фондом як боржником рішення суду; позивач як стягувач у виконавчому провадженні має право захищати свої права відповідно до положень Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) у порядку судового контролю за виконанням судових рішень. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала 04 травня 2024 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року, в якій просивоскаржувані рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що: суди не застосували норму матеріального права, яка імперативно зобов`язує відповідача НБУ здійснити безспірне списання з рахунків Фонду на підставі судового рішення та відповідної вимоги державного виконавця, а саме пункту 15 частини першої статті 42 Закону № 679-XIV. Водночас мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень містять нерелевантні посилання на інші норми права. Частина друга статті 20 Закону № 4452-VI встановлює обмеження (заборони) виключно для самого Фонду, а не для інших суб`єктів, тому цією нормою не заборонено відповідачу здійснювати безспірне списання з рахунків Фонду; виконавчий документ на виконання рішення суду про стягнення грошових коштів свідчить про безспірність такого стягнення; у спірних правовідносинах шкоду позивачу заподіяно перешкоджанням НБУ виконанню судового рішення, ухваленого на користь позивача, а не самим фактом невиконання судового рішення Фондом; суди попередніх інстанцій неправомірно поклали на позивача тягар доказування протиправності дій відповідача, що суперечить правовому висновку, викладеному в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 та постановах Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справах № 753/15095/17 та № 377/169/20, про те, що у спорі про відшкодування шкоди відбувається такий розподіл тягаря доказування: позивач доводить наявність шкоди та її причинно-наслідковий зв`язок з діями відповідача, а відповідач, зі свого боку, доводить відсутність протиправності та вини; компенсація моральної шкоди повинна відбуватися в будь-якому випадку її спричинення, адже право на її відшкодування виникає внаслідок порушення прав особи незалежно від наявності спеціальних норм законодавства, як зазначено у пункті 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц та у постанові Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 496/1691/19; обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження за пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), ОСОБА_1 зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у правовідносинах між державними виконавцями та НБУ щодо пункту 15 частини першої статті 42 Закону № 679-XIV (зокрема у виконавчих провадженнях про стягнення судових витрат з Фонду); крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази, зокрема те, що немає жодних відмінностей між платіжним документом від 03 жовтня 2017 року № 54573267 (який відповідач своєчасно виконав) та платіжним документом від 22 травня 2022 року № 71812418 (який за таких самих умов відповідач повернув без виконання). У касаційній скарзі викладено клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України, яка полягає у вирішенні колізії (конфлікту) між конституційними нормами прямої дії щодо обов`язковості виконання судових рішень та спеціальною й імперативною нормою пункту 15 частини першої статті 42 Закону № 679-XIV і неоднозначним тлумаченням норм Закону № 4452-VI. Доводи інших учасників справи 22 травня 2024 року представник НБУ Булгаков С. В. через підсистему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду з відзивом, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення - без змін. Рух справи у суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 09 травня 2024 року відкрив касаційне провадження та витребував матеріали справи. У травні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду. На підставі розпорядження виконувача обов`язків заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 31 березня 2026 року № 316/0/226-26 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 березня 2026 року справу призначено судді-доповідачеві Фаловській І. М., судді, які входять до складу колегії: Карпенко С. О., Мартєв С. Ю. Верховний Суд ухвалою від 19 травня 2026 року призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Фактичні обставини справи, що встановили суди 16 січня 2023 року Шевченківський районний суд міста Києва видав виконавчий лист у цивільній справі № 761/14537/15-ц на виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року про стягнення з Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 1 600,00 грн (а. с. 14, 15). Державний виконавець Шевченківського відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) постановою від 24 січня 2023 року відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1 на виконання виконавчого листа від 16 січня 2023 року у справі № 761/14537/15-ц (а. с. 16, 17). Державний виконавець Шевченківського відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) постановою від 22 березня 2023 року вніс зміни (доповнення) до автоматизованої системи виконавчого провадження, а саме замість ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» зазначив Фонд (а. с. 18). 05 червня 2023 року НБУ повернув платіжну інструкцію на примусове списання коштів у сумі 1 960,00 грн без виконання з посиланням на статтю 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (а. с. 19, 20).

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення судів не відповідають. Мотиви, якими керується Верховний Суд Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згідно з пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1 Конституції України). Однією з фундаментальних засад судочинства та конституційних цінностей, закріплених у Конституції України, визначено обов`язковість судових рішень (пункт 9 статті 129 Конституції України). Право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод. Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі якщо це рішення не виконується. Очевидно, що виконання судового рішення є складовою права кожного на судовий захист і охоплює собою, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Обов`язкове виконання судового рішення є остаточною умовою здійснення конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та поновлення захищених судом прав і свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати як принципу верховенства права, так і справедливості, та гарантувати конституційне право на судовий захист. Тлумачення «права на суд» обумовлює сприйняття виконавчого документа в контексті конституційних гарантій реального та ефективного забезпечення обов`язковості судового рішення як конституційної цінності та частини судового рішення, а тому порушення обов`язковості судового рішення є неприпустимим та підриває авторитет держави Україна як правової (постанова Верховного Суду від 10 січня 2025 року в справі № 132/926/16-ц). Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (далі - Закон № 1403-VIII) (частина перша статті 5 Закону № 1404-VIII). У випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій-третій цієї статті, не є органами примусового виконання (стаття 6 Закону № 1404-VIII). Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (провадження № 12-53гс20), правовий режим НБУ також характеризується подвійною правовою природою: з одного боку, він є органом, уповноваженим здійснювати державне управління у сфері банківської діяльності, а з іншого, - банківською установою, яка здійснює банківські операції. Згідно з пунктами 15, 16 частини першої статті 42 Закону № 679-XIV НБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій, зокрема, веде рахунки Фонду, а також здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України, в тому числі за рішенням суду. Отже, за змістом вказаних положень НБУ наділений компетенцією як банківська установа на списання коштів з рахунку Фонду на виконання рішення суду як обслуговуючий банк, який веде рахунки Фонду як клієнта. Відповідно до частин другої, п`ятої статті 20 Закону № 4452-VI Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для: 1) виплати гарантованої суми відшкодування вкладникам коштів за вкладами відповідно до цього Закону; 2) покриття витрат, пов`язаних з виконанням покладених на Фонд функцій та повноважень, зокрема, пов`язаних з процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку, у межах кошторису витрат Фонду, затвердженого адміністративною радою Фонду; 2-1) погашення облігацій і виплата доходів за ними (сплата векселів), враховуючи витрати, пов`язані з їх розміщенням (видачею); 2-2) покриття витрат, пов`язаних із залученими Фондом кредитами; 3) забезпечення поточної діяльності Фонду, утримання його апарату, розвитку його матеріально-технічної бази в межах кошторису витрат, затвердженого адміністративною радою Фонду; 4) надання фінансової підтримки приймаючому або перехідному банку; 7) надання кредиту перехідному банку, створеному з метою, визначеною пунктом 2 частини двадцятої статті 42 цього Закону, на підставі рішення Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку у спосіб, визначений пунктом 4 частини другої статті 39 цього Закону, у порядку та на умовах, визначених нормативно-правовими актами Фонду; 8) формування статутного капіталу перехідного банку; 10) повернення гарантійних внесків, перерахованих учасниками відкритого конкурсу у випадках, передбачених цим Законом; 11) здійснення перерахувань до Державного бюджету України за рішенням виконавчої дирекції Фонду відповідно до цього Закону. На майно, у тому числі кошти, Фонду не може бути накладений арешт, а також застосовані способи забезпечення позову. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 у подібних правовідносинах (у справі за позовом ОСОБА_1 до НБУ про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої поверненням платіжного документа державному виконавцю без списання з Фонду коштів на примусове виконання судового рішення) викладено такі висновки: «У частині другій статті 20 Закону № 4452-VI наведено вичерпний перелік цілей, на які у межах своїх повноважень Фонд може витрачати кошти під час його діяльності. Парламент використав словосполучення «можуть використовуватися Фондом виключно для», яке слід розуміти у контексті обмеження компетенції Фонду під час прийняття управлінських рішень лише тими цілями, вичерпний перелік яких наведено у цій частині статті; положення частини п`ятої статті 20 Закону № 4452-VI поширюється саме на вимогу державного виконавця про накладення арешту на кошти Фонду з урахуванням цільового призначення цих коштів, водночас не містить вказівки про заборону стягнення коштів на виконання судового рішення про відшкодування на користь фізичної особи судових витрат за рахунок коштів Фонду; цей суд завжди був на сторожі конституційних цінностей (конституційних прав та свобод). Виконання судового рішення є складовою права кожного на судовий захист і охоплює собою, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Обов`язкове виконання судового рішення є остаточною умовою здійснення конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та поновлення захищених судом прав і свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати як принципу верховенства права, так і справедливості, та гарантувати конституційне право на судовий захист. Порушення обов`язковості судового рішення є неприпустимим та підриває авторитет держави Україна як правової. Тому судове рішення, яке набрало законної сили, підлягає обов`язковому виконанню, зокрема і у частині стягнення судових витрат; стаття 20 Закону № 4452-VI не встановлює умов, за яких до Фонду як юридичної особи публічного права можуть бути застосовні обмеження / заборони / відтермінування виконання судового рішення, яке набрало законної сили та відповідно до якого з Фонду підлягає стягненню сума на відшкодування судових витрат, понесених фізичною особою. Будь-які інші закони не містять норм, які б звільняли Фонд від обов`язку відшкодувати за рахунок банку, який перебуває в процедурі ліквідації, або Фонду судових витрат, стягнених судовим рішенням, що набрало законної сили; вимога державного виконавця про виконання судового рішення, зокрема щодо стягнення з Фонду судових витрат шляхом списання НБУ коштів з рахунку Фонду, є обов`язковою для виконання на всій території України та не може бути повернена НБУ без виконання на підставі статті 20 Закону № 4452-VI. Отже, НБУ як банк, який відповідно до положень статті 6 Закону № 1404-VIII є фінансовою установою, що виконує рішення щодо стягнення коштів, неправомірно повернув виконавчий документ без списання коштів на підставі статті 20 Закону № 4452-VI.». Вказані висновки Верховний Суд сформував після подання касаційної скарги, що є підставою для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України. У справі, що переглядається: як на підставу звернення до суду з позовом до НБУ про відшкодування майнової та моральної шкоди ОСОБА_1 послався на безпідставне несписання відповідачем з розрахункового рахунку Фонду коштів, як того вимагала платіжна інструкція від 22 травня 2022 року № 71812418, яку склав державний виконавець; під час розгляду справ про відшкодування шкоди, зокрема моральної, завданої невиконанням судового рішення, суду необхідно встановити, чи належить відповідач до суб`єкта, який завдав шкоду, і чи свідчить характер правовідносин про те, що права позивача - фізичної особи порушені протиправною бездіяльністю відповідача; суди у справі, дослідивши та оцінивши формальне дотримання НБУ вимог повернення вимоги державного виконавця, посилаючись на наявність на зворотній стороні платіжної інструкції напису НБУ про причину повернення документа без виконання та дату повернення, помилково вказали, що статтею 20 Закону № 4452-VI фактично заборонено стягувати з Фонду кошти на цілі, які не визначено у цій статті, незважаючи на те, що ці кошти є судовими витратами, які підлягають стягненню з Фонду на виконання судового рішення. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України). Тлумачення змісту статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22). За своєю суттю зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: 1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися, зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; 2) у випадку, якщо не досягли домовленості, це рішення суду, в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц). Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20). Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. Під час визначення компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквівалента. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжито термін «інші обставини, які мають істотне значення», саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, що вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21)). Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначає суд у рішенні, враховуючи вимоги розумності та справедливості (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 372/1652/18 (провадження № 14-115цс21)). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 зроблено такі висновки про застосування статті 23 ЦК України: «Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.». Під час розгляду справ про цивільно-правову відповідальність за наслідками завдання шкоди суд самостійно встановлює наявність або відсутність складу цивільного правопорушення, при цьому наявність попереднього судового рішення, яким мало бути окремо (попередньо) встановлено протиправність таких рішень чи діянь суб`єкта владних повноважень, не вимагається, а такі обставини можуть досліджуватися та оцінюватися судом безпосередньо під час вирішення питання про відшкодування шкоди. Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21). У справі, що переглядається: з огляду на характер порушеного права та обсяг, глибину і тривалість завданих душевних страждань, з урахуванням загальних засад цивільного права позивач вважав розумним та справедливим стягнення компенсації з відповідача на відшкодування моральної шкоди, яку визначив у 1 000 000,00 грн; позивач зазначив, що моральна шкода проявилася не тільки в бездіяльності (не зазначено причини невиконання судового рішення в частині безспірного списання коштів), але і в тому, що особа, яка зобов`язана виконати рішення у такий спосіб, зазначила формальну причину невиконання і фактично не вчинила дій, які мала вчинити; встановлені судами обставини і зміст позовних вимог позивача свідчать про обґрунтованість його вимог про компенсацію моральної шкоди; заперечення права на компенсацію моральної шкоди особі внаслідок дії НБУ щодо повернення платіжної інструкції від 22 травня 2022 року № 71812418 про виконання рішення суду про стягнення судових витрат на користь позивача у розмірі 1 600,00 грн суперечить здоровому глузду та справедливості; касаційний суд наголошує, що позивач не мотивував розмір компенсації моральної шкоди у 1 000 000,00 грн, тому Верховний Суд у цій справі під час визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди враховує, що її завдано внаслідок дії НБУ щодо повернення платіжної інструкції від 22 травня 2022 року № 71812418 на виконання рішення суду про стягнення судових витрат на користь позивача у розмірі 1 600,00 грн, вимоги здорового глузду та справедливості. З огляду на наведене та висновки, викладені у подібних правовідносинах у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 після подання касаційної скарги, є підстави для стягнення на користь позивача 1 600,00 грн компенсації моральної шкоди. Колегія суддів також вважає безпідставними висновки судів, що дії НБУ, пов`язані з поверненням платіжної вимоги державного виконавця, повинні бути оскаржені позивачем у порядку судового контролю за виконанням судових рішень, оскільки Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 виснував, що вимога про відшкодування моральної шкоди у подібних правовідносинах не може розглядатися у порядку, передбаченому для здійснення судового контролю за виконанням судових рішень. Тому висновки судів у цій частині є помилковими. За таких обставин судові рішення належить скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову. Щодо передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду У касаційній скарзі ОСОБА_1 заявив клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 вже сформував правовий висновок з питань, якими заявник обґрунтував передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, то підстав для задоволення клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду немає. 27 травня 2026 року до Верховного Суду надійшло клопотання НБУ про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Клопотання обґрунтовано тим, що, на думку НБУ, існує виключна правова проблема, а саме щодо питань: чи поширюється висновок, викладений у пункті 7.38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі № 5002-17/1718-2011 (провадження № 12-4гс23) на правовідносини щодо стягнення судових витрат з Уповноваженої особи Фонду або Фонду у зв`язку з ліквідаційною процедурою банку; чи охоплюються такі судові витрати цілями використання коштів Фонду відповідно до пункту 2 частини другої статті 20 Закону № 4452-VI, і якщо охоплюються, то чи має саме НБУ примусово списувати їх з рахунку Фонду, чи сам Фонд має здійснити таку оплату; чи має НБУ право або обов`язок самостійно кваліфікувати правову природу вимоги за платіжною інструкцією державного виконавця, зокрема розмежовувати поточну витрату ліквідаційної процедури, як вимогу до Фонду як окремої юридичної особи публічного права або як вимогу до банку, що ліквідується; чи може НБУ, який не є боржником за судовим рішенням, нести цивільно-правову відповідальність за повернення платіжної інструкції без виконання, зокрема у формі відшкодування моральної шкоди, без встановлення протиправності саме його поведінки, причинно-наслідкового зв`язку та належного суб`єкта відповідальності. На переконання НБУ, виключна правова проблема зумовлена, зокрема, протилежністю підходів у подібних правовідносинах, а саме у справах № № 757/34770/23-ц, 757/50881/21-ц, 757/36821/23-ц суди відмовили у позовах до НБУ, тоді як Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 позов до НБУ задовольнив частково, визнавши неправомірним повернення НБУ без списання коштів платіжної інструкції та стягнувши з НБУ моральну шкоду. Крім того, НБУ як на підставу передання посилається на викладення окремої думки суддею Синельниковим Є. В. до постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23. Верховний Суд зазначає, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 відступив від висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статті 20 Закону № 4452-VI, викладеного у постанові Верховного Суду від 21 червня 2024 року у справі № 757/50881/21-ц. Об`єднана палата відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки про повний перелік постанов, в яких сформульований висновок, від якого відступила об`єднана палата, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі № 405/4689/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 жовтня 2025 року у справі № 908/2136/23). Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 вже сформував правовий висновок з питань, якими НБУ обґрунтував передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а інших достатніх та переконливих доводів клопотання НБУ не містить. Незгода НБУ з висновками Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Верховний Суд зазначає, що окрема думка судді не має статусу судового рішення (такі висновки викладено у постанові Верховного Суду 14 березня 2023 року у cправі № 917/1746/20) та сама собою не свідчить про існування виключної правової проблеми. З урахуванням наведеного колегія суддів не вбачає підстав, передбачених статтею 403 ЦПК України, для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, а норми матеріального права суди застосували неправильно, Верховний Суд, ураховуючи висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 після подання касаційної скарги, вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: У задоволенні клопотань ОСОБА_1 та Національного банку України про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року скасувати, ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 до Національного банку України про компенсацію моральної шкоди задовольнити частково. Стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_1 1 600 (одну тисячу шістсот) грн 00 коп компенсації моральної шкоди. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 до Національного банку України про компенсацію моральної шкоди відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді І. М. Фаловська А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв