Постанова 4807 № 334/3391/26

Дата документу 30.06.2026 Справа № 334/3391/26 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 334/3391/26 Провадження №22-ц/807/1519/26 Головуючий в 1-й інстанції Новікова Н.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2026 року місто Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого, судді-доповідачаКухаря С. В., суддів:Подліянової Г.С., Полякова О.З. розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника адвоката Войтовича Євгена Михайловича на ухвалу Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 08 травня 2026 року, постановлену у місті Запоріжжі у справі за заявою представника заявника ОСОБА_1 адвоката Войтовича Євгена Михайловича, заінтересована особа: Територіальна громада міста Запоріжжя в особі Запорізької міської ради про встановлення факту, що має юридичне значення (факту смерті особи), - В С Т А Н О В И В: У квітні 2026 року ОСОБА_1 в особі представника адвоката Войтовича Євгена Михайловича звернулась до суду з заявою, про встановлення факту, що має юридичне значення (факту смерті особи), зазначивши заінтересовану особу: Територіальну громаду міста Запоріжжя Запорізької міської ради, в якій просила суд встановити факт смерті громадянина рф ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Запоріжжя, який помер в м. Мирний Республіки Саха (Якутія) рф ІНФОРМАЦІЯ_2 . Ухвалою Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 08 травня 2026 року заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа: Територіальна громада міста Запоріжжя Запорізької міської ради, про встановлення факту, що має юридичне значення (факту смерті особи), визнано неподаною та повернуто заявнику. Роз`яснено заявнику, що повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви. Не погоджуючись з ухвалою суду, ОСОБА_1 в особі представника адвоката Войтовича Євгена Михайловича подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить ухвалу суду скасувати, направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що у суду першої інстанції не було підстав для залишення заяви без руху, мотивувальна частина ухвали суду про залишення заяви без руху містить посилання на обставини, які недоліками заяви не є, а вимоги щодо надання доказів відсутності інших спадкоємців, є безпідставними. В силу вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Ухвалою Запорізького апеляційного суду справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1, ч. 2 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України. Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до п. 6 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. В силу вимог ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Постановляючи ухвалу про визнання заяви неподаною та повернення її заявнику, суд першої інстанції виходив з того, що заявником отримано копію ухвали про залишення заяви без руху у підсистемі «Електронний суд», про що свідчить довідка про доставку електронного документу до електронного кабінету представника заявника, проте у визначений судом строк не усунуто недоліки заяви, визначені в ухвалі про залишення заяви без руху. Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно ч.1 ст. 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно ч.3 ст. 294 ЦПК України, справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом. Згідно з частинами першою-третьою статті 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити). Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві. Відповідно до частини четвертої, п`ятої статті 177 ЦПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів). Відповідно до матеріалів справи встановлено, що заявниця звернулася до суду із заявою, в якій просила встановити факт смерті громадянина рф ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Запоріжжя, який помер в м. Мирний Республіки Саха (Якутія) рф ІНФОРМАЦІЯ_2 . Слід акцентувати, що в заявізаявниця просить встановити факт смерті ОСОБА_2 на території російської федерації, посилаючись на те, офіційні документи, що видано на території держави-агресора рф, компетентними органами України не визнаються. Отже, для встановлення факту смерті, що має юридичне значення, необхідне судове його визнання. Таке встановлення необхідне для оформлення спадщини. Із матеріалів справи вбачається, що факт смерті ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 на території рф Республіки Саха (Якутія) у м. Мирний зафіксовано відповідним державним органом іноземної держави. Відділом запису актів громадянського стану рф складено актовий запис про смерть громадянина російської федерації ОСОБА_2 16 липня 2023 року за № 170239140017700018008, про що видано свідоцтво серії НОМЕР_1 від 21 липня 2023 року. В оскаржуваній ухвалі, суд першої інстанції як на підставу повернення заяви вказав, що заявником не виконано вимоги ухвали суду від 14.04.2026 року про залишення заяви без руху, а саме не надано постанови нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину, за відсутності рішення суду про встановлення факту смерті, а також не надано доказів відсутності спадкоємців у померлого. Проте, такі висновки суду першої інстанції не ґрунтуються на законі, а тому з ними не можна погодитися. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Аналіз зазначених норм права вказує на те, що ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати участь у судовому процесі. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Водночас потрібно враховувати, що будь-яке суб`єктивне право має межі, оскільки суб`єктивне право є мірою свободи, мірою можливої поведінки правомочної особи в правовідносинах. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Конституційний Суд України у рішенні № 9-зп від 25 грудня 1997 року офіційно розтлумачив цю норму та зазначив, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене. Так, згідно з рішеннями Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України" та від 30.05.2013 у справі "Наталія Михайленко проти України", право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальної заборони та обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Доступ до правосуддя здійснюється шляхом точного, послідовного і неухильного дотримання процесуального алгоритму, що передбачений, зокрема, Цивільним процесуальним кодексом України. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»(далі - Конвенція). За змістом пункту 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини гарантії регламентовані статтею 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують, апеляційні або касаційні суди, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення ЄСПЛ у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року). Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства. Право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (Белле проти Франції, § 38). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (Белле проти Франції, § 36; Нун`єш Діаш проти Португалії). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії). Отже, відмова у прийнятті до розгляду позовної заяви з формальних підстав матиме наслідком порушення права особи на справедливий судовий розгляд, гарантоване параграфом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що, визнавши неподаною та повернувши заяву заявнику, суд першої інстанції порушив її право на доступ до правосуддя. Окрім того, слід звернути увагу, що статтею 175 ЦПК України визначені вимоги щодо форми та змісту позовної заяви. За нормами статей 13,175 ЦПК України позивач на власний розсуд обґрунтовує свої вимоги з викладом відповідних обставин та зазначенням доказів, що підтверджують такі обставини. Відповідно до ст. 318 ЦПК України, у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення повинно бути зазначено: 1) який факт заявник просить встановити та з якою метою; 2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; 3) докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів. Відповідно до ч. 1 ст.4 ЦПК України та ст.15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина друга статті 12 ЦПК України). Таким чином, обов`язок щодо доказування покладений на сторони у справі, у даному випадку на заявника, у тому числі щодо доведення обставин, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог, тому суд повинен роз`яснити сторонам їхні процесуальні права щодо подання доказів та в подальшому вирішити питання щодо встановлення факту на підставі наявних у матеріалах справи доказів і встановлених обставин. При цьому неналежне обґрунтування заяви, неподання певних доказів не є підставою для залишення заяви без руху з подальшим поверненням його заявнику, оскільки питання щодо доказів, які можуть бути подані стороною в майбутньому, суд вирішує відповідно до положень статті 83 ЦПК України. Окрім того, відповідно до абз. 4 ч. 7 Постанови Пленуму Верховного суду України від 12 червня 2009 року №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного процесу, тому суд не вправі через неподання доказів при пред`явленні позову залишати заяву без руху та повертати заявнику. Отже, відсутність доказів на підтвердження вимог, викладених у заяві може бути підставою для відмови у задоволення вимог заяви, але аж ніяк не може бути підставою для повернення заяви. Враховуючи викладене, правові підстави, які б перешкоджали вирішенню питання про відкриття провадження в матеріалах справи відсутні. Однак, суд першої інстанції наведеного не врахував та помилково повернув заяву заявнику. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, висновок суду першої інстанції про повернення заяви є передчасним, таким, що не відповідає процесуальним вимогам та суперечить принципу доступності до судового захисту, тому згідно з вимогами ст. 379 ЦПК України, ухвалу слід скасувати та направити матеріали справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Під час розгляду заяви, суду першої інстанції слід звернути увагу на те, що заявниця звертаючись до суду, не просила встановити факт смерті особи на тимчасово окупованій території України або на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, на підставі статті 317 ЦПК України, а звернулась з заявою стосовно встановлення факту смерті особи на підставі статті 315 ЦПК України. У зв`язку із чим слід враховувати висновки Верховного Суду викладені у постановах Верховного Суду від 15 липня 2025 року у справі №307/3991/23, від 15 серпня 2024 року у справі № 634/8133/23, від 24 грудня 2024 року у справі № 387/228/24, від 02 липня 2025 року у справі № 186/227/24. При таких обставинах, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувана ухвала скасуванню із направленням матеріалів справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 367,374,379,381-384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника адвоката Войтовича Євгена Михайловича задовольнити. Ухвалу Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 08 травня 2026 року у цій справі скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повна постанова складена 30 червня 2026 року. Головуючий С. В. Кухар Судді: Г.С. Подліянова О.З. Поляков