Постанова Київський апеляційний суд № 756/9482/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 червня 2026 року місто Київ єдиний унікальний номер справи: 756/9482/20 номер провадження: 22-ц/824/8636/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач), суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А., за участю секретаря - Габунії М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Богдан Олени Олександрівни на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 15 березня 2024 року у складі судді Жука М.В., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, В С Т А Н О В И В: У липні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя. Позовна заява мотивована тим, що 12 серпня 2005 року ОСОБА_2 зареєстрував шлюб з ОСОБА_1 , який станом на день звернення не розірвано. Під час шлюбу у сторін народилась донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . За час шлюбу сторонами придбано таке майно: квартиру АДРЕСА_1 ; нежитлове приміщення № 75 (офісне приміщення) по АДРЕСА_2 ; квартиру АДРЕСА_3 ; гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2» за адресою: АДРЕСА_4 ; нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) (в літ. «А») по АДРЕСА_5 ; транспортний засіб марки «Opel» моделі «Vivaro», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 ; транспортний засіб марки «Toyota» моделі «Highlander», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 . Оскільки придбане майно є їх спільною власністю, ОСОБА_2 просив визнати за ним право власності на 1/2 частину указаного майна. З урахуванням наведеного ОСОБА_2 просив: визнати за ним право власності на 1/2 частку нерухомого майна, а саме, квартири, реєстраційний номер 35818118, за адресою: АДРЕСА_6 ; визнати за ним право власності на 1/2 частку нерухомого майна, а саме, квартири, реєстраційний номер 163372658000, за адресою: АДРЕСА_7 ; визнати за ним право власності на 1/2 частку нерухомого майна, а саме, нежитлового приміщення, реєстраційний номер 346352080000, за адресою: АДРЕСА_8 ; визнати за ним право власності на 1/2 частку нерухомого майна, а саме, нежитлового приміщення, реєстраційний номер 109111880000, за адресою: АДРЕСА_5 , приміщення 1-7; визнати за ним право власності на 1/2 частку нерухомого майна, а саме, гаражу за адресою: місто Київ, гаражний кооператив Полярна 10, гараж № НОМЕР_1 ; визнати за ним право власності на 1/2 частку рухомого майна, а саме, автомобілю «Toyota Hіghlander», реєстраційний номер НОМЕР_3 , 2016 року випуску; визнати за ним право власності на 1/2 частку рухомого майна, а саме, автомобілю «Opel Vivaro», реєстраційний номер НОМЕР_4 , 2010 року випуску. У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала до суду позовну заяву до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Позовна заява мотивована тим, що з 12 серпня 2005 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , шлюбні стосунки сторони припинили в жовтні 2018 року та не ведуть спільне господарство з вересня 2019 року. Під час шлюбу у сторін народилась дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . У шлюбі сторонами придбано таке майно: квартиру АДРЕСА_1 ; квартиру АДРЕСА_9 ; квартиру АДРЕСА_3 ; квартиру АДРЕСА_10 ; гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2» за адресою: АДРЕСА_4 ; нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) (в літ. «А») по АДРЕСА_5 ; транспортний засіб марки «Opel» моделі «Vivaro», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 ; транспортний засіб марки «Toyota» моделі «Highlander», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 . Оскільки між сторонами склався певний порядок користування придбаним майном, донька перебуває на її утриманні, а також те, що квартира АДРЕСА_9 хоча і була набута ними у шлюбі, однак після припинення сумісного проживання ОСОБА_1 провела ремонт цієї нерухомості, змінила її режим на нежитлове приміщення, що призвело до зміни її вартості, в подальшому використовує це приміщення та нежитлове приміщення із № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) (в літ. «А») по АДРЕСА_5 для підприємницької діяльності, ОСОБА_1 просила поділити майно між нею та ОСОБА_2 , а саме: визнати в порядку поділу спільного майна подружжя за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 , квартиру АДРЕСА_9 , нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) (в літ. «А»), розташовані за адресою: АДРЕСА_5 , транспортний засіб марки «Opel» моделі «Vivaro», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 ; визнати за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_3 , квартиру АДРЕСА_10 , гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2», що розташований за адресою: місто Київ, вул. Полярна, 10, транспортний засіб марки «Toyota» моделі «Highlander», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 . Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 14 вересня 2020 року цивільну справу № 756/9929/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя - об`єднано в одне провадження. Присвоєно єдиний унікальний номер судової справи - № 756/9482/20. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 15 березня 2024 року позов ОСОБА_2 та позов ОСОБА_1 задоволено частково. В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за ОСОБА_2 визнано право власності на: квартиру АДРЕСА_3 ; транспортний засіб марки «Toyota» моделі «Highlander», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 ; 1/2 частину нежитлових приміщень з № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) (в літ. А) по АДРЕСА_5 ; 1/2 частину групи нежитлових приміщень № 75 (офісне приміщення) по АДРЕСА_2 . Залишено право власності на: 1/2 частину квартири АДРЕСА_10 ; 1/2 частину гаражного боксу № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2», що розташований за адресою: АДРЕСА_4 . В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за ОСОБА_1 визнано право власності на: транспортний засіб марки «Opel» моделі «Vivaro», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 ; квартиру АДРЕСА_1 ; 1/2 частину нежитлових приміщень з № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) (в літ. «А») по АДРЕСА_5 ; 1/2 частину групи нежитлових приміщень № 75 (офісне приміщення) по АДРЕСА_2 ; 1/2 частину квартири АДРЕСА_10 ; 1/2 частину гаражного боксу № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2», що розташований за адресою: АДРЕСА_4 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 308 580 грн 04 коп. грошової компенсації за різницю у вартості виділеної частки у спільному сумісному майні подружжя. У іншій частині вимог позовів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) зауважила, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63). Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 27). Оскільки під час розгляду справи установлено, що між сторонами склався сталий порядок окремого користування транспортними засобами, а також квартирою АДРЕСА_3 та квартирою АДРЕСА_1 , що використовуються сторонами для особистого проживання, суд дійшов висновку про його збереження, оскільки за встановлених обставин це слугуватиме найбільш ефективному вирішенню спору між колишнім подружжям та в цілому забезпечить їх особисті потреби, а також відповідатиме принципу процесуальної економії. Решта нерухомості, що набувалась у спільну сумісну власності, на думку суду, не охоплюється межами розумного забезпечення життєвих потреб, а тому підлягає поділу між сторонами шляхом визначення ідеальних часток у цьому майні. При цьому суд враховує, що спірні нежитлові приміщення використовуються з метою отримання прибутку, а тому надання переваги лише одному з подружжя та виділення цієї нерухомості взамін на компенсацію призведе до позбавлення можливості іншого в майбутньому отримувати прибуток від цього майна, що явно не відповідає принципу справедливості. Вирішуючи питання про розмір грошової компенсації за різницю у вартості виділеної частки у спільному сумісному майні подружжя суд врахував висновок експертів Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України № КСЕ-19/111-21/52223 від 13 червня 2023 року (далі - КНДЕКЦ МВС України), з урахуванням уточнення експертом Кравченком С.А. цього висновку у судовому засіданні 14 березня 2024 року. Так, згідно висновку експертів КНДЕКЦ МВС України № КСЕ-19/111-21/52223 від 24 травня 2022 року ринкова вартість виділених ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_11 складає 2 697 666 грн 00 коп., транспортного засобу марки «Toyota» моделі «Highlander», д.н.з. НОМЕР_3 , становить 803 215 грн 61 коп., а вартість виділених ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 2 976 100 грн 00 коп., транспортного засобу марки «Opel» моделі «Vivaro», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , 216 201 грн 57 коп. Тобто, вартість майна виділеного в порядку поділу ОСОБА_2 становить 3 500 881 грн 61 коп. Вартість майна виділеного в порядку поділу ОСОБА_1 становить 3 192 301 грн 57 коп. Таким чином різниця між вартістю виділеного сторонам майна, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 становить 308 580 грн 04 коп. (3 500 881 грн 61 коп. - 3 192 301 грн 57 коп.). Суд відхилив доводи ОСОБА_1 та її представника щодо врахування при поділі майна вартості нежитлового приміщення АДРЕСА_9 до зміни його режиму з жилого на нежитлове та після, оскільки, як було встановлено під час судового розгляду, такі зміни відбувалися без належної згоди іншого співвласника, що не змінює розмір часток сторін у праві власності на це майно, а лише у разі доведеності понесення витрат на це може бути підставою для пред`явлення вимоги про їх компенсування, яку в межах цієї справи ОСОБА_1 не заявляла. Також суд не знайшов підстав для відступлення від рівності часток при поділі спірного майна за вимогою ОСОБА_1 з підстав, передбачених ч.3 ст.70 СК України, а тому його поділ здійснюється між сторонами в рівних частках. Додатковим рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 09 квітня 2024 року заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Богдан О.О. та представника ОСОБА_2 - адвоката Габрєва В.В. про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави 4 204 грн 00 коп. судового збору. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7 614 грн 00 коп. компенсації витрат, пов`язаних з проведенням експертизи; В іншій частині вимог заяв - відмовлено. Додаткове рішення мотивоване тим, що з ОСОБА_2 в дохід держави підлягає стягненню судові витрати у вигляді недоплаченого судового збору за вимогою майнового характеру про поділ майна подружжя, враховуючи ставки судового збору, встановлені ст.4 Закону України «Про судовий збір» у розмірі 4 204 грн 00 коп. З урахуванням сплати ОСОБА_1 15 228 грн 00 коп. за проведення судової експертизи, з ОСОБА_2 підлягає стягненню на її користь 7 614 грн 00 коп. (15 228 грн ? 2). Оскільки з матеріалів справи вбачається, що обсяг правничої допомоги, наданий сторонам їх представниками у цій справі за своїм обсягом та суттю фактично є однаковим, а саме: консультації, складання позовної заяви, інших процесуальних документів, здійснення представництва інтересів клієнта у судових засіданнях, суд, з урахуванням критерію розумності, справедливості, а також виходячи з результатів розгляду справи, дійшов висновку про покладення цих судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог та звільнення їх від обов`язку компенсувати одна одній витрати, пов`язані з одержанням правничої допомоги з підстав, передбачених ч.10 ст.141 ЦПК України. Постановою Київського апеляційного суду від 11 червня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Богдан О.О. задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 березня 2024 року скасовано в частині стягнення компенсації та вирішення вимог про поділ наступного майна подружжя: нежитлового приміщення АДРЕСА_9 , загальною площею 96,5 кв.м, група приміщень 75 в літ «А» по АДРЕСА_8 вартістю 4 160 573 грн 00 коп., квартири АДРЕСА_10 , загальною площею 42,24 кв.м, вартістю 2 643 012 грн, нежитлових приміщень з №1 по №7 (групи приміщень 346) (в літ. «А») загальною площею 52,7 кв.м, вартістю 2 443 213 грн, гаражного боксу № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2, загальною площею 56,8 кв.м, за адресою АДРЕСА_4 вартістю 438 496 грн 00 коп.; Ухвалено у справі в цій частині нове судове рішення, яким у порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_10 , загальною площею 42,24 кв.м, вартістю 2 643 012 грн 00 коп. та нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (групи приміщень №346)( в літ.«А») загальною площею 52,7 кв.м, розташовані у АДРЕСА_5 , вартістю 2 443 213 грн 00 коп. У порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення № 75 (офісне приміщення) по АДРЕСА_2 , загальною площею 96,5 кв.м, вартістю 4 160 573 грн 00 коп., а також гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2, загальною площею 56,8 кв.м, розташований за адресою: місто Київ, вул. Полярна, 10 вартістю 438 496 грн 00 коп. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 різницю вартості нерухомого майна у розмірі 397 868 грн 02 коп. У іншій частині рішення Оболонського районного суду місто Києва від 15 березня 2024 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 11 лютого 2026 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Богдан О.О. задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 11 червня 2025 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постановлено, що з моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 11 червня 2025 року втрачає законну силу і подальшому виконанню не підлягає. Верховний Суд зазначив, апеляційний суд не звернув уваги, що підставою для залишення судового рішення суду першої інстанції без змін є ухвалення судом першої інстанції судового рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, і такий висновок має робитися судом апеляційної інстанції тільки у тому разі, якщо судове рішення суду першої інстанції переглядається по суті. Якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то це не є підставою для залишення судового рішення суду першої інстанції без змін, із вказівкою про це в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції. Тобто, якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції має бути вказано, з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, в якій саме частині судове рішення суду першої інстанції залишено без змін (змінено чи скасовано). Апеляційний суд не врахував, що диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти; кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову; процесуальний закон не містить випадків, коли суд при розгляді спору про поділ спільного майна подружжя може не враховувати предмет, підстави позову, та власне позовні вимоги, які заявив позивач. Поза увагою апеляційного суду залишилося, що Законом України від 17 травня 2017 року № 2037-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів» ч.2 ст.70 СК України доповнено словами «ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей)». Тобто на рівні СК України передбачено, що ухиляння від участі в утриманні дитини (дітей) є підставою для втручання в майнову сферу одного із подружжя. Законодавець не пов`язує наявність такої негативної обставини ні з договором про сплату аліментів на дитину (дітей), рішенням суду (судовим наказом) про стягнення аліментів на дитину (дітей), ні з розміром заборгованості зі сплати аліментів. Тому ухилення від участі в утриманні дитини (дітей) може мати місце у разі: невиконання одним із батьків договору про сплату аліментів на дитину (дітей); невиконання рішення суду або судового наказу про стягнення аліментів на дитину (дітей); нездійснення одним із батьків жодного утримання за відсутності договору про сплату аліментів на дитину (дітей), рішення суду або судового наказу про стягнення аліментів на дитину (дітей). Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що у вересні 2023 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/113297909, https://reyestr.court.gov.ua/Review/119796283) ОСОБА_1 звернулася з позовом про стягнення аліментів на утримання доньки. Втім, апеляційний суд не з`ясував чи є підстави для застосування положень ч.2 ст.70 СК України. Апеляційний суд не звернув увагу, що вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання. Судове рішення не забезпечує вимоги про те, що конфлікт про поділ майна подружжя повинен бути вирішений внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання та не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме, про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання; компенсація - це певні дії задля справедливого «урівноваження» майнової чи немайнової втрати (внаслідок, наприклад, завдання шкоди чи припинення повністю або частково певного суб`єктивного права) шляхом сплати особі грошей як загального еквіваленту всіх цінностей або передання їй будь-якого майна такого роду, якості та вартості, що дадуть змогу «залагодити» понесену втрату. Тому немає перешкоди врахувати понесені витрати на проведення реконструкції квартири в нежитлове приміщення при вирішенні цього спору про поділ майна подружжя. За таких обставин, апеляційний суд зробив передчасний висновок щодо часткового задоволення апеляційної скарги. Тому постанову апеляційного суду належить скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (а.с. 134-151, т.2). В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвоката Богдан О.О., посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, незаконність та необґрунтованість ухваленого рішення, просить скасувати частково рішення суду першої інстанції в частині поділу наступного нерухомого та рухомого майна: - нежитлового приміщення АДРЕСА_12 , загальною площею 90,58 кв.м, житловою площею 63,8 кв. м, ринкова вартість квартири станом на 01 вересня 2019 року - 1 653 458 грн 00 коп., станом на 10 травня 2023 року в статусі нежиле приміщення - 4 160 573 грн 00 коп.; - квартири АДРЕСА_10 , однокімнатної, загальною площею 42,4 кв.м, житловою площею 18,2 кв.м, вартістю 2 643 012 грн 00 коп.; - нежилих приміщень з № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) (в літ. «А»), загальною площею 52,7 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_13 , вартістю 2 443 213 грн 00 коп.; - гаражного боксу № НОМЕР_1 в ГТК «Промінь-2», триповерхового, що розташований за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 56,80 кв.м, вартістю 438 496 грн 00 коп.; - автомобіля марки «Toyota Highlander GSU55 6AT», д.н.з. НОМЕР_3 , 2016 року випуску, вартістю 803 215 грн 61 коп.; - автомобіля марки «Ореl Vivaro», д.н.з. НОМЕР_2 , 2007 року випуску, вартістю 216 201 грн 57 коп. Просить залишити без змін рішення в частині поділу квартир, а саме: квартири АДРЕСА_1 , трикімнатної, загальною площею 63,50 кв.м, житловою площею 44,50 кв.м; квартири АДРЕСА_3 , трикімнатної, загальною площею 69,9 кв.м, житловою площею 41,9 кв.м. Також просить ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задовольнити, у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя відмовити, а також здійснити розподіл судових витрат. Апеляційна скарга мотивована тим, що позовні вимоги ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя по 1/2 частині кожному є неефективним способом вирішення спору, що призведе до наступних спорів і не вирішить спір по суті. Вказує, що ні ОСОБА_2 , ні його представник, так і не пояснили суду наміри поділу всього спільного майна навпіл в той час, коли вони визнали, що з 2019 року майно фактично розподілено між подружжям. Посилається на те, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що з вересня 2019 року позивачка самостійно виховує дитину. ОСОБА_2 цей факт не заперечував, більше того наразі вже рік як подано позов про стягнення аліментів, де ОСОБА_2 заперечує проти розміру, не надає дані банківських карток. Цей факт ним не заперечувався в суді. Вважає несправедливим рішення суду, коли відповідач, який 5 років не утримує дитину, не вніс попередньо суму компенсації на депозит суду і буде залишатися по рішенню суду перед нею в боргу. При цьому суд позбавив її одноосібного володіння приміщеннями, в яких вона працює як ФОП і заробляє на життя дитині і покращила за власні кошти. Зазначає, що посилання суду першої інстанції на те, що переведення приміщення квартири АДРЕСА_9 з житлового в не житлове було хоч і виконане самою ОСОБА_1 за свої кошти та працю, але вона не отримала на це згоду ОСОБА_2 , є припущенням. Вказує, що проживаючи разом у 2018 році сторони у справі намагалися перевести приміщення у нежитлове, але отримали відмову. Після цього ОСОБА_2 залишив приміщення в користування ОСОБА_1 та самоусунувся від вирішення цього питання, а тому ОСОБА_1 вирішувала це питання самостійно, витрачала власні кошти та зусилля, що підтверджено судовою експертизою у справі про те, що змінилось в приміщенні з вересня 2019 року. Проте суд не дав належної оцінки цим поясненням та визнаним сторонами фактам, однак зазначив про відсутність згоди ОСОБА_2 , про яку він сам суду не заявляв і закон такої згоди не вимагав. Зазначає, що відповідно до запропонованого ОСОБА_1 розподілу нерухомого майна просить виділити: ОСОБА_2 нерухоме майно на загальну суму 5 779 174 грн 00 коп., а собі - на суму 7 072 771 грн 00 коп.; залишити в користуванні ОСОБА_2 автомобіль марки «Toyota Highlander GSU55 6АТ», д.н.з. НОМЕР_3 , 2016 року випуску, вартістю 803 215 грн 61 коп. та автомобіль марки «Ореl Vivaro», д.н.з. НОМЕР_2 , 2007 року випуску, вартістю 216 201 грн 57 коп. Всього ОСОБА_1 виділити нерухоме й рухоме майно на суму 7 072 771 грн 00 коп., а ОСОБА_2 - на суму 6 798 591 грн 18 коп. Різниця вартості нерухомого майна підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в розмірі 274 179 грн 82 коп. Також просить врахувати як відступлення від рівності часток знаходження на повному утриманні ОСОБА_1 неповнолітньої доньки. Різницю вартості між жилим і нежилим приміщенням квартири АДРЕСА_9 просить визнати особистою власністю ОСОБА_1 , набутою після розірвання шлюбу. Також посилається на неврахування судом правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопад 2018 року у справі №372/504/17, правову позицію Верховного Суду у постанові від 09 серпня 2023 року №175/1025/20 (61-814св23), постанові від 02 серпня 2023 року №2-7539/08 (61-12934св22), від 20 липня 2022 року №703/2284/19. Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 березня 2024 року в частині поділу квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_3 , а також додаткове рішення цього ж суду від 09 квітня 2024 року, в апеляційному порядку не оскаржуються, а тому відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України судом апеляційної інстанції не перевіряються. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також приймаючи до уваги вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, які є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи відповідно до ч.1 ст.417 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині зазначеним вимогам закону відповідає не в повному обсязі. Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно з ч.ч.1, 3 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЩІК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору. Відповідно до вимог ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст.ст.76, 77 ЦПК України). Згідно зі ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до положень ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхиленні або врахування кожного доказу (групи доказів). Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідність застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягара доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року у справі № 753/8215/19 (провадження № 61-8605св20)). Відповідно до вимог ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що 12 серпня 2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , прізвище якої змінено на « ОСОБА_5 », зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_5 . ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народилась дитина - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_6 . Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 02 жовтня 2020 року у справі № 756/15051/19 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано. 10 лютого 2012 року ОСОБА_1 придбано за договором купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1 . 11 вересня 2013 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу придбано гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2», що розташований за адресою: місто Київ, вул. Полярна, 10. 16 вересня 2015 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу нерухомого майна придбано нежитлові приміщення з № 1 по №7 (групи приміщень № 346) (в літ. «А») по АДРЕСА_5 . 24 травня 2016 року ОСОБА_1 придбано згідно реалізаційної накладної ТОВ «Автоконцепт» автомобіль марки «Toyota» моделі «Highlander», 2016 року випуску, а згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_7 , цей автомобіль зареєстровано за ОСОБА_1 , д.н.з. НОМЕР_3 . 30 вересня 2017 року за ОСОБА_2 зареєстровано автомобіль марки «Opel» моделі «Vivaro», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , що вбачається із свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_8 . 09 жовтня 2017 року ОСОБА_1 придбано за договором купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_9 за 1 791 575 грн 28 коп. За інформацією із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 09 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Авдієнко В. В. прийнято рішення індексний номер 37477419 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_9 , загальною площею 90,58 кв.м, за ОСОБА_1 . 16 травня 2018 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу придбано квартиру АДРЕСА_10 . 31 серпня 2018 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбано квартиру АДРЕСА_3 . ОСОБА_1 виступила замовником за проектом від 09 січня 2019 року щодо реконструкції квартири АДРЕСА_9 на нежитлове приміщення, що вбачається із повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єктів реєстраційний номер КВ101210402289, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1) «Реконструкція нежитлового приміщення № 75 (в літ. «А») по АДРЕСА_2 , що в подальшому було скасовано. 17 вересня 2020 року Департаментом містобудування та архітектури ВО КМР (КМДА) затверджені містобудівельні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва - реконструкція у нежитлове приміщення квартири АДРЕСА_9 за замовленням ОСОБА_1 . За інформацією з Порталу Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва 26 листопада 2020 року Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва ВО КМР (КМДА) зареєстровано повідомлення про початок виконання будівельних робіт, реєстраційний номер КВ051201123539, а 02 квітня 2021 року - декларацію про готовність до експлуатації об`єкта «Реконструкція нежитлового приміщення № 75 під офісне приміщення з влаштуванням вхідної групи», реєстраційний номер КВ101210402289. 15 липня 2021 року ПП «КБС-100» виготовлено технічний паспорт на групу нежитлових приміщень № 75 (офісне приміщення) по АДРЕСА_2 , у якому зазначена загальна площа приміщення 96,5 кв.м. З Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається внесення відомостей про об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_8 , як нежитлове приміщення (офісне приміщення) власником якого вказано ОСОБА_1 . Відповідно до висновку проведеної у справі КНДЕКЦ МВС України № КСЕ-19/111-21/52223 від 13 червня 2023 року судової оціночно-будівельної експертизи, з урахуванням уточнення цього висновку експертом Кравченком С.А. судовому засіданні (а.с.2-65, 156, т.5), станом на 10 травня 2023 року установлена наступна вартість спірного майна, зокрема: - квартири АДРЕСА_3 у розмірі 2 697 666 грн 00 коп.; - квартири АДРЕСА_1 у розмірі 2 976 100 грн 00 коп.; - квартири АДРЕСА_10 у розмірі 2 643 012 грн 00 коп.; - гаражного боксу № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2», що розташований за адресою: АДРЕСА_4 - 438 496 грн 00 коп.; - нежитлових приміщень з № 1 по №7 (групи приміщень № 346) (в літ. «А») по АДРЕСА_5 - 2 443 213 грн 00 коп. Сторони у вересні 2019 року припинили ведення спільного господарства й за наслідками проведеної реконструкції квартири АДРЕСА_9 , яку розпочато сторонами спільно та завершено ОСОБА_1 після розірвання шлюбу, було перебудовано у групу нежитлових приміщень № 75 (офісне приміщення) по АДРЕСА_2 , загальною площею 96,5 кв.м. Зазначені обставини підтверджуються матеріалами справи та письмовими доказами, дослідженими судом першої інстанції, а також беззаперечно встановлені Верховним Судом у постанові від 11 лютого 2026 року у даній справі № 756/9482/20. Згідно з ч.9 ст.7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц (провадження № 61?19815сво19)). Відповідно до ч.1 ст.15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не може виконувати сімейного обов`язку, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання (ч.3 ст.15 СК України). Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін (ч.4 ст.15 СК України). Положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Стягнення пені, передбаченої абз.1 ч.1 ст.196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти. У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі №661/905/19 (провадження № 61-16670сво19)). Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст.181 СК України). Верховний Суд неодноразово формулював висновки, що учасники сімейних правовідносин можуть мати особисті та майнові суб`єктивні сімейні обов`язки. Свої обов`язки учасники сімейних відносин здійснюють різними способами: здійснення активних дій; утримання від здійснення активних дій. Якщо невиконання особистих обов`язків учасників сімейних відносин у випадках, передбачених в законі, може припинятися або не зумовлювати відповідних наслідків, то невиконання сімейного обов`язку майнового характеру не допускається. Оскільки на відміну від особистих, майнові обов`язки можуть виконуватися незалежно від самого носія такого обов`язку за допомогою інших суб`єктів. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов`язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов`язаної особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року в справі №711/679/21 (провадження № 61-18434св21)). Згідно з положеннями ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)). Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі №755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)). Поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (ст.70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (ст.71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року в справі № 565/495/18 (провадження № 61-1539св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 серпня 2021 року в справі № 438/1673/13-ц (провадження № 61-17441св20)). Відповідно до ч.1 ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне спільне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (ч.2 ст.70 СК України). За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ч.3 ст.70 СК України). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі № 206/4992/21 (провадження № 61-12735сво23) вказано, що: невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов`язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов`язаної особи. Якщо сторони не дійшли згоди щодо поділу спільного майна, розмір часток кожного з подружжя визначається судом під час розгляду спору. За загальним правилом, що закріплене в ч.1 ст.70 СК України, частки дружини та чоловіка є рівними. Це правило не змінюється і в тому разі, якщо один з подружжя не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). СК України встановлює два винятки із загального правила щодо рівності часток подружжя у праві на майно. Суд може зменшити або збільшити частку одного з подружжя із відповідною зміною частки іншого з подружжя. У разі відступлення від засади рівності часток подружжя суд має вказати, які саме обставини стали підставою для збільшення чи зменшення частки одного з подружжя. Обставини, які є підставою для збільшення чи зменшення частки одного з подружжя у праві на майно можна поділити на дві групи: негативні, тобто ті, що надають можливість суду зменшити розмір частки одного з подружжя (ч.2 ст.70 СК України); позитивні, що дають змогу суду збільшити розмір частки одного з подружжя (ч.3 ст.70 СК України). Негативні обставини (ч.2 ст.70 СК України) - законодавець на рівні СК України передбачив орієнтовний перелік таких обставин (зокрема, якщо один із подружжя не дбав про матеріальне спільне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї), за наявності яких суд може зменшити частку одного з подружжя. Такі обставини можуть застосовуватися як окремо, так і в сукупності. Тобто законодавець невичерпно виокремив випадки недобросовісної поведінки одного з подружжя як під час шлюбу, так і після його розірвання щодо виконання своїх сімейних обов`язків та майна і встановив наслідок такої недобросовісної поведінки - зменшення розміру частки одного з подружжя. Про недобросовісність одного із подружжя може свідчити, зокрема, приховання певних речей, передання їх на зберігання родичам, продаж спільного майна без згоди другого з подружжя. Законом України від 17 травня 2017 року № 2037-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів» ч.2 ст.70 СК України доповнено словами «ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей)». Тобто на рівні СК України передбачено, що ухиляння від участі в утриманні дитини (дітей) є підставою для втручання в майнову сферу одного із подружжя за ухилення від виконання сімейного обов`язку з утримання дитини (дітей). Законодавець не пов`язує наявність такої негативної обставини ні з договором про сплату аліментів на дитину (дітей), рішенням суду (судовим наказом) про стягнення аліментів на дитину (дітей), ні з розміром заборгованості зі сплати аліментів. Тому ухилення від участі в утриманні дитини (дітей) може мати місце у разі: невиконання одним із батьків договору про сплату аліментів на дитину (дітей); невиконання рішення суду або судового наказу про стягнення аліментів на дитину (дітей); нездійснення одним із батьків жодного утримання за відсутності договору про сплату аліментів на дитину (дітей), рішення суду або судового наказу про стягнення аліментів на дитину (дітей). Позитивні обставини (ч.3 ст.70 СК України) - суд може збільшити частку в праві на майно того з подружжя, із яким проживають діти до вісімнадцяти років або повнолітні непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Тобто законодавець пов`язує збільшення частки в праві на майно того з подружжя, з яким залишається дитина (діти), у разі, якщо недостатнім є розмір аліментів, які вона (вони) одержують. Таким чином, закон передбачає такий алгоритм: існує та виконується договір про сплату аліментів на дитину (дітей), рішення суду (судовий наказ) про стягнення аліментів на дитину (дітей); на дитину призначаються аліменти; розмір аліментів, які вона (вони) одержує (одержують), недостатній для забезпечення її фізичного, духовного розвитку та лікування; під час поділу майна подружжя частка в майні того з них, з ким проживає дитина (діти), за рішенням суду збільшується. Для застосування ч.3 ст.70 СК України щодо збільшення частки у спільному майні подружжя того з них, з яким проживає дитина з особливими потребами, необхідно встановити, зокрема, які саме потреби виникають у такої дитини та з чим вони пов`язані, як вони можуть забезпечуватися та чи покриває розмір сплачуваних аліментів понесені витрати та їх забезпечення та/або непонесені, але необхідні витрати. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст.60 СК України). До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)). Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)). Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)). У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч.1 ст.70 СК України). Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч.ч.1, 2 ст.71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч.2 ст.364 ЦК України). Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (ч.1 ст.71 СК України). Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абз.2 ч.1 ст.71 СК України) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 648/3137/15-ц (провадження № 61-17560св21)). Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абз.2 ч.1 ст.71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див. пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)). У разі поділу спільної сумісної власності необхідно настільки, наскільки це можливо, встановити, для кого зі сторін спору майно, яке є предметом поділу, має більше значення, враховуючи різні обставини його набуття та використання сім`єю (див. пункт 66.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)). У доктрині зазвичай виокремлюється компенсаційна функція приватного права, яка спрямована на відновлення порушених цивільних прав і полягає в наданні таких засобів (зазвичай, грошей), завдяки яким це стало б можливим. Так, при пошкодженні майна особи сплачується його вартість або гроші, необхідні для ремонту; при завданні шкоди здоров`ю особи - кошти для лікування, протезування, реабілітації тощо; при поширенні неправдивої інформації про особу - її спростування та грошова компенсація моральної шкоди та ін. «Сompensare» (з лат.)) означає відшкодовувати або урівноважувати. По своїй суті компенсація в приватному праві - це певні дії задля справедливого «урівноваження» майнової чи немайнової втрати (внаслідок, наприклад, завдання шкоди чи припинення повністю або частково певного суб`єктивного права) шляхом сплати особі грошей, як загального еквіваленту всіх цінностей, або передання їй будь-якого майна такого роду, якості та вартості, що дадуть змогу «залагодити» понесену втрату (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2024 року в справі № 369/3056/21 (провадження № 61-8040св23)). Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (п.5 ч.3 ст.2 ЦПК України). Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)). У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)). Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (ч.2 ст.12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст.13 ЦПК України). При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (ч.2 ст.264 ЦПК України). Процесуальний закон не містить виключень при розгляді спору про поділ спільного майна подружжя не враховувати предмет, підстави позову, та власне позовні вимоги, які заявив позивач (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2024 року в справі № 362/1505/18 (провадження № 61-6304св23)). Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, чи оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та в яких межах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц (провадження № 61-9060св22)). У даній справі у сторін виник спір щодо спільного майна подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . Так, ОСОБА_2 наполягав, що цей спір слід вирішити шляхом встановлення правового режиму спільної часткової власності на спірне майно. В свою чергу ОСОБА_1 вважала, що потрібно здійснити пооб`єктний поділ спільного майна подружжя та при цьому вказувала, що на її повному утриманні знаходиться малолітня дитина сторін - донька ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в утриманні якої відповідач добровільної участі не бере з вересня 2019 року (часу припинення ведення сторонами спільного господарства) (а.с. 57, т.1). Ухвалюючи оскаржуване рішення від 15 березня 2024 року суд першої інстанції виснував, що позови сторін слід задовольнити частково і визнав за кожною зі сторін право на частку в розмірі 1/2 на спірне майно. При цьому вказав, що немає підстав для відступлення від рівності часток при поділі спірного майна за вимогою ОСОБА_1 відповідно до ч.3 ст.70 СК України, а тому його поділ здійснюється між сторонами в рівних частках. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує, що оскаржує рішення суду першої інстанції частково - в частині поділу нежитлового приміщення №75 на АДРЕСА_2 , квартири АДРЕСА_10 , нежилих приміщень з №1 по №7 (групи приміщень №346) (в літ. «А») за адресою: АДРЕСА_5 , гаражного боксу № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2», автомобіля марки «Toyota Highlander», автомобіля марки «Ореl Vivaro». Зазначає, що суд першої інстанції взагалі не дав оцінку самостійному утриманню дитини позивачкою і її вимозі відступити на цій підставі від поділу навпіл в частині різниці вартості майна враховуючи інтереси дитини. ОСОБА_1 неодноразово і часто зверталась до ОСОБА_2 з питання добровільного утримання їх спільної дитини, надання допомоги в оздоровленні та лікуванні. Проте ОСОБА_2 відмовився від утримання своєї дитини та її виховання з вересня 2019 року, що він визнав в суді. В Оболонському районному суді міста Києва також перебуває на розгляді позов про стягнення аліментів, проти розміру якого відповідач заперечує та аліменти не сплачує навіть після подачі позову. Як зазначалося вище, Законом України від 17 травня 2017 року № 2037-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів» ч.2 ст.70 СК України доповнено словами «ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей)». Тобто на рівні СК України передбачено, що ухиляння від участі в утриманні дитини (дітей) є підставою для втручання в майнову сферу одного із подружжя. Законодавець не пов`язує наявність такої негативної обставини ні з договором про сплату аліментів на дитину (дітей), рішенням суду (судовим наказом) про стягнення аліментів на дитину (дітей), ні з розміром заборгованості зі сплати аліментів. Тому ухилення від участі в утриманні дитини (дітей) може мати місце у разі: невиконання одним із батьків договору про сплату аліментів на дитину (дітей); невиконання рішення суду або судового наказу про стягнення аліментів на дитину (дітей); нездійснення одним із батьків жодного утримання за відсутності договору про сплату аліментів на дитину (дітей), рішення суду або судового наказу про стягнення аліментів на дитину (дітей). Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень, до усіх інформаційних ресурсів якого судді мають повний доступ відповідно ч.5 до ст.4 Закону України «Про доступ до судових рішень», свідчить про те, що у вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася з позовом про стягнення аліментів на утримання доньки (справа № 756/11464/23). Позовні вимоги у справі № 756/11464/23 ОСОБА_1 мотивувала, зокрема тим, що дитина постійно проживає разом з позивачкою і перебуває на її утриманні, матеріальної допомоги відповідач не надає. У свою чергу ОСОБА_2 та його представник у справі № 756/11464/23 не заперечували стосовно стягнення з нього аліментів, однак заперечували проти заявленого позивачкою розміру аліментів. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 14 червня 2024 року у справі № 756/11464/23 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання доньки ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі 8 000 грн 00 коп., щомісячно, до досягнення нею повноліття, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи стягнення з 06 вересня 2023 року і до повноліття дитини. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Визначено, що розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону. В іншій частині позовних вимог - відмовити. Дане рішення Оболонського районного суду міста Києва від 14 червня 2024 року у справі № 756/11464/23 в апеляційному порядку не оскаржено та набрало законно сили. Тому вирішуючи питання щодо наявності підстав для відступлення від засади рівності часток подружжя, колегія суддів виходить з такого. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , звертаючись із позовом про поділ майна подружжя, просила здійснити поділ спільного майна не шляхом формального визначення за кожним із подружжя ідеальних часток по 1/2 у кожному об`єкті, а шляхом пооб`єктного поділу майна, з урахуванням фактичного порядку користування майном, її участі у збереженні та поліпшенні окремих об`єктів, а також тієї обставини, що після припинення сторонами сімейних відносин на її утриманні залишилася дитина сторін - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначені доводи ОСОБА_1 послідовно підтримує і в апеляційній скарзі, посилаючись, зокрема на те, що з вересня 2019 року вона самостійно виховує та утримує дитину, тоді як ОСОБА_2 добровільної участі в утриманні доньки не брав, що не було належним чином оцінено судом першої інстанції при вирішенні питання про рівність часток подружжя. При цьому колегія суддів враховує, що Верховний Суд у постанові від 11 лютого 2026 року у даній справі звернув увагу на необхідність перевірки саме цих доводів ОСОБА_1 та зазначив, що поза увагою апеляційного суду залишилося питання про можливість застосування ч.2 ст.70 СК України з огляду на твердження про ухилення ОСОБА_2 від участі в утриманні дитини. Також Верховний Суд наголосив, що законодавець не пов`язує таке ухилення виключно з наявністю договору про сплату аліментів, судового рішення чи розміру заборгованості зі сплати аліментів; воно може полягати і в нездійсненні одним із батьків жодного утримання дитини за відсутності відповідного договору чи судового рішення. За встановлених у справі обставин вбачається, що після припинення сторонами ведення спільного господарства у вересні 2019 року їх спільна дитина фактично проживає з матір`ю та перебуває на її утриманні. ОСОБА_2 добровільної участі в утриманні дитини не брав, що узгоджується з доводами ОСОБА_1 , викладеними у позові, апеляційній та касаційній скаргах, а також із висновками Верховного Суду, які є обов`язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Отже колегія суддів вважає, що наведені обставини мають істотне значення для правильного вирішення спору про поділ майна подружжя, оскільки стосуються не лише майнових прав сторін, а й забезпечення належного утримання їхньої дитини. Така поведінка ОСОБА_2 охоплюється змістом ч.2 ст.70 СК України як ухилення одного з подружжя від участі в утриманні дитини та є правовою підставою для відступлення від засади рівності часток подружжя. З огляду на викладене, враховуючи заявлені ОСОБА_1 у позові вимоги про поділ майна з відступленням від формальної рівності часток, установлені у справі обставини щодо фактичного перебування дитини на її утриманні, відсутність добровільної участі ОСОБА_2 в утриманні доньки, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для застосування ч.2 ст.70 СК України та відступлення від засади рівності часток подружжя на користь ОСОБА_1 . Колегія суддів ураховує, що предметом спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є не лише визначення розміру їхніх часток у спільному майні подружжя, а фактичне припинення між ними режиму спільності щодо конкретних об`єктів майна, набутого під час шлюбу. До складу спірного майна входять, зокрема: квартира АДРЕСА_10 ; нежитлове приміщення АДРЕСА_9 ; нежитлові приміщення з № 1 по № 7 групи приміщень № 346, літ. «А», по АДРЕСА_5 ; гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2» по вул. Полярній, 10 у місті Києві; транспортні засоби «Toyota Highlander», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 , та «Opel Vivaro», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 . Це майно є індивідуально визначеним, має різне функціональне призначення, різну фактичну належність у користуванні сторін та не може бути поділене в натурі без втрати його господарського або споживчого призначення. Зокрема, нежитлове приміщення АДРЕСА_9 та нежитлові приміщення по АДРЕСА_5 використовуються для підприємницької діяльності, тоді як квартира, гаражний бокс і транспортні засоби мають інше побутове, житлове або допоміжне призначення. За таких обставин формальне визнання за кожною зі сторін права власності на 1/2 частку в кожному окремому об`єкті не є належним та ефективним способом захисту, оскільки не припиняє майновий спір по суті, не забезпечує реального розмежування прав сторін на конкретне майно, а лише трансформує спір між колишнім подружжям у подальший спір між співвласниками щодо порядку користування, утримання, розпорядження майном або виплати компенсації. Саме на це звернув увагу Верховний Суд у постанові від 11 лютого 2026 року у даній справі, зазначивши, що вирішення спору про поділ майна подружжя, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, виплату компенсації чи гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін довірила вирішення спору суду, конфлікт повинен бути вичерпаний ухваленням судового рішення та його подальшим виконанням. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що належним та ефективним способом поділу спільного майна подружжя у цій справі є саме пооб`єктний поділ майна, а не збереження за сторонами ідеальних часток у кожному об`єкті. Такий спосіб поділу відповідає заявленій ОСОБА_1 позиції у позові та апеляційній скарзі, в яких вона просить врахувати фактичний порядок користування майном, перебування дитини на її утриманні, а також обставини реконструкції квартири АДРЕСА_9 у нежитлове приміщення. Рішення суду першої інстанції в частині поділу квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_3 в апеляційному порядку не оскаржується, а тому в цій частині воно не є предметом апеляційного перегляду. Водночас вартість зазначеного майна має враховуватися судом апеляційної інстанції при визначенні загального майнового балансу сторін, оскільки спір про поділ майна подружжя має вирішуватися комплексно, з урахуванням усього складу спільно набутого майна, а не ізольовано лише щодо окремих об`єктів, які оскаржуються. Так, у неоскаржуваній частині за ОСОБА_1 залишається квартира АДРЕСА_1 вартістю 2 976 100 грн 00 коп., а за ОСОБА_2 - квартира АДРЕСА_3 вартістю 2 697 666 грн 00 коп. Отже, хоча поділ цих квартир апеляційним судом не змінюється, їх вартість підлягає врахуванню для перевірки справедливості остаточного розподілу майнової маси між сторонами. Колегія суддів враховує, що квартира АДРЕСА_9 була набута сторонами під час шлюбу, однак після припинення сторонами ведення спільного господарства у вересні 2019 року та після розірвання шлюбу ОСОБА_1 завершила її реконструкцію у нежитлове приміщення № 75 загальною площею 96,5 кв.м. Згідно з матеріалами справи ринкова вартість цього об`єкта станом на 01 вересня 2019 року як квартири становила 1 653 458 грн 00 коп., тоді як після реконструкції станом на 10 травня 2023 року його вартість як нежитлового приміщення становить 4 160 573 грн 00 коп. За таких обставин колегія суддів вважає обґрунтованим визнати за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_9 як на фактично існуючий на час вирішення спору об`єкт нерухомого майна, однак для цілей поділу спільного майна подружжя врахувати його вартість у розмірі 1 653 458 грн 00 коп. Такий підхід не змінює правового режиму набутого у шлюбі майна, але дозволяє не включати до спільного майнового балансу приріст вартості, який виник унаслідок реконструкції, завершеної ОСОБА_1 після фактичного припинення сімейних відносин. Цей висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у цій справі, відповідно до якої немає перешкоди врахувати понесені витрати на проведення реконструкції квартири в нежитлове приміщення саме при вирішенні спору про поділ майна подружжя, без необхідності ініціювання окремого судового процесу про компенсацію таких витрат. Крім того, колегія суддів бере до уваги наявність підстав для відступлення від засади рівності часток подружжя відповідно до ч.2 ст.70 СК України. ОСОБА_1 як у позові, так і в апеляційній скарзі посилається на те, що після припинення сторонами сімейних відносин їхня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом із нею та перебуває на її утриманні, тоді як ОСОБА_2 добровільної участі в утриманні дитини не брав, що узгоджується з наявністю чинного судового рішення про стягнення з нього аліментів. Верховний Суд в постанові від 11 лютого 2026 року у даній справі звернув увагу на те, що апеляційний суд не з`ясував, чи є підстави для застосування ч.2 ст.70 СК України, та зазначив, що ухилення одного з подружжя від участі в утриманні дитини є самостійною підставою для втручання в майнову сферу такого з подружжя. При цьому закон не пов`язує наявність такої обставини виключно з існуванням договору про сплату аліментів, судового рішення чи розміром заборгованості зі сплати аліментів. Отже, з урахуванням установлених обставин щодо фактичного перебування дитини на утриманні матері, відсутності добровільної участі ОСОБА_2 в утриманні доньки, а також враховуючи висновки Верховного Суду, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для відступлення від рівності часток подружжя на користь ОСОБА_1 . З огляду на це колегія суддів вважає справедливим та пропорційним такий поділ майна, а саме, за ОСОБА_1 визнати право власності на: нежитлове приміщення АДРЕСА_9 , з урахуванням для цілей поділу його вартості у розмірі 1 653 458 грн 00 коп., нежитлові приміщення з №1 по № 7 (групи приміщень № 346) по АДРЕСА_5 вартістю 2 443 213 грн 00 коп.; автомобіль «Opel Vivaro» вартістю 216 201 грн 57 коп.; за ОСОБА_2 визнати право власності на: квартиру АДРЕСА_10 вартістю 2 643 012 грн 00 коп; гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2» вартістю 438 496 грн 00 коп.; автомобіль «Toyota Highlander» вартістю 803 215 грн 61 коп. Такий поділ відповідає фактичному характеру користування спірним майном, враховує заявлені ОСОБА_1 вимоги у позові та апеляційній скарзі, забезпечує припинення спільної часткової власності сторін на неподільні речі, а також реалізує відступ від рівності часток у межах, обумовлених установленими обставинами справи. Також колегія суддів звертає увагу на те, що за такого способу поділу немає підстав для залишення чинним висновку суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 308 580 грн 04 коп. Визначений судом першої інстанції розмір компенсації ґрунтувався на іншій моделі поділу майна (із частковим збереженням ідеальних часток сторін у спірних об`єктах). Натомість апеляційний суд застосовує інший, ефективніший спосіб поділу, а саме пооб`єктний розподіл майна. При такому пооб`єктному розподілі грошова компенсація не підлягає стягненню, оскільки майновий баланс сторін досягається шляхом взаємного зарахування вартості переданих кожній стороні об`єктів, урахування вартості майна в неоскарженій частині, врахування вартості приміщення № 75 для цілей поділу без приросту, пов`язаного з реконструкцією, а також застосування відступлення від рівності часток відповідно до ч.2 ст.70 СК України. При вирішенні спору суд першої інстанції, у порушення вимог ст.ст. 263, 264 ЦПК України, не забезпечив повного, всебічного та належного з`ясування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору в оскаржуваній частині. Зокрема, суд не надав належної оцінки тому, що спір стосується не абстрактної частки у майні, а конкретних індивідуально визначених об`єктів: нежитлового приміщення АДРЕСА_9 ; квартири АДРЕСА_10 ; нежитлових приміщень з № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) по АДРЕСА_5 ; гаражного боксу № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2»; транспортних засобів «Toyota Highlander» та « Opel Vivaro ». За своїм призначенням, способом використання та правовою природою ці об`єкти є фактично неподільними, а їх подальше спільне володіння і користування сторонами після припинення сімейних відносин є об`єктивно ускладненим. Суд першої інстанції також не надав належної оцінки доводам ОСОБА_1 щодо необхідності пооб`єктного поділу майна, фактичному порядку користування сторонами спірними об`єктами, обставинам реконструкції квартири АДРЕСА_9 у нежитлове приміщення, вартості цього майна до та після такої реконструкції, а також доводам про наявність підстав для відступлення від засади рівності часток подружжя з огляду на перебування дитини сторін на утриманні ОСОБА_1 . Унаслідок цього суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про можливість ефективного вирішення спору шляхом визначення за сторонами ідеальних часток у спірних об`єктах та стягнення грошової компенсації, хоча такий спосіб поділу не припиняє майновий конфлікт між сторонами, залишає їх у стані спільної часткової власності щодо неподільного майна та створює передумови для виникнення нових спорів щодо користування, утримання і розпорядження цим майном. Відповідно до п.2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин колегія суддів приходить висновку, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині не відповідає вимогам ст.ст.263, 264 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення справи в оскаржуваній частині, що відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції в цій частині та ухвалення нового судового рішення. З огляду на встановлені обставини справи, характер спірного майна, фактичний порядок користування ним сторонами, необхідність ефективного та остаточного вирішення спору про поділ спільного майна подружжя, колегія суддів вважає за необхідне здійснити пооб`єктний поділ спільного майна подружжя в оскаржуваній частині, а саме, у порядку такого поділу: за ОСОБА_1 визнати право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_9 , при цьому для цілей поділу врахувати його вартість у розмірі 1 653 458 грн 00 коп.; нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) (в літ. «А») по АДРЕСА_5 , вартістю 2 443 213 грн 00 коп.; автомобіль «Opel Vivaro», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , вартістю 216 201 грн 57 коп.; за ОСОБА_2 визнати право власності на квартиру АДРЕСА_10 , вартістю 2 643 012 грн 00 коп.; гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2» за адресою: АДРЕСА_4 , вартістю 438 496 грн 00 коп.; автомобіль «Toyota Highlander», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 , вартістю 803 215 грн 61 коп. У зв`язку з таким пооб`єктним поділом спільного майна подружжя рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 308 580 грн 04 коп. також підлягає скасуванню, оскільки визначений судом першої інстанції розмір компенсації ґрунтувався на іншій моделі поділу майна, яка апеляційним судом визнана неефективною та такою, що не забезпечує остаточного вирішення спору між сторонами. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя шляхом визнання за ним права власності на 1/2 частку кожного окремого об`єкта майна слід відмовити, оскільки такий спосіб поділу не відповідає характеру спірного майна, не припиняє режим спільності між сторонами щодо неподільних речей та не забезпечує ефективного судового захисту. Таким чином апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Богдан О.О. підлягає задоволенню частково. Керуючись ст.ст.374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Богдан Олени Олександрівни - задовольнити частково. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 березня 2024 року в частині вирішення позовних вимог про поділ спільного майна подружжя та стягнення грошової компенсації, а саме: нежитлового приміщення АДРЕСА_9 , квартири АДРЕСА_10 , нежитлових приміщень з № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) (літ. «А») по АДРЕСА_5 , гаражного боксу № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2» по вул. Полярна, 10 у місті Києві, автомобіля марки «Toyota Highlander», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 , автомобіля марки «Opel Vivaro», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в частині вимог про поділ майна подружжя шляхом визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_9 , нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) (в літ. «А»), по АДРЕСА_5 , транспортний засіб марки «Opel» моделі «Vivaro», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , та визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_10 , гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2», по вул. Полярна, 10 у місті Києві, транспортний засіб марки «Toyota» моделі «Highlander», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 - задовольнити. У порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на: - нежитлове приміщення АДРЕСА_9 , вартістю 4 160 573 (чотири мільйони сто шістдесят тисяч п`ятсот сімдесят три) грн 00 коп., при цьому для цілей поділу спільного майна подружжя врахувати вартість цього майна у розмірі 1 653 458 (один мільйон шістсот п`ятдесят три тисячі чотириста п`ятдесят вісім) грн 00 коп.; - нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) (літ. «А»), загальною площею 52,7 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_5 , вартістю 2 443 213 (два мільйони чотириста сорок три тисячі двісті тринадцять) грн 00 коп.; - автомобіль марки Opel Vivaro, 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , вартістю 216 201 грн (двісті шістнадцять тисяч двісті одна) грн 57 коп. У порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на: квартиру АДРЕСА_10 , загальною площею 42,24 кв.м, вартістю 2 643 012 (два мільйони шістсот сорок три тисячі дванадцять) грн 00 коп.; гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2», загальною площею 56,8 кв. м, розташований за адресою: місто Київ, вул. Полярна, 10, вартістю 438 496 (чотириста тридцять вісім тисяч чотириста дев`яносто шість) грн 00 коп.; автомобіль марки «Toyota Highlander», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 , вартістю 803 215 (вісімсот три тисячі двісті п`ятнадцять) грн 61 коп. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 березня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації за різницю у вартості поділеного майна у розмірі 308 580 грн 04 коп. - скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 в частині вимог про поділ спільного майна подружжя шляхом визнання за ним права власності на 1/2 частку майна, а саме: нежитлового приміщення АДРЕСА_9 , нежитлових приміщень з № 1 по № 7 (групи приміщень № 346) (літ. «А») по АДРЕСА_5 , гаражного боксу № НОМЕР_1 в ГБК «Промінь-2» по вул. Полярна, 10 у місті Києві, автомобіля марки «Toyota Highlander», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 , та автомобіля марки «Opel Vivaro», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 - відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 26 червня 2026 року. Головуючий Судді: