Постанова Київський апеляційний суд № 761/23044/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 червня 2026 року м. Київ провадження № 22-ц/824/259/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач), суддів - Левенця Б. Б. Саліхова В. В., при секретарі Мудрак Р. Р. за участі відповідача ОСОБА_1 та в його інтересах адвоката Ліндаєва О. С. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Ліндаєва Олександра Сергійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва у складі судді Юзькової О. Л. від 13 червня 2023 року у цивільній справі № 761/23044/21 Шевченківського районного суду міста Києва за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, У С Т А Н О В И В: ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що 19.04.2019 між ним та ОСОБА_1 був укладений договір безпроцентної позики грошей у розмірі 285 551 грн 06 коп. з поверненням не пізніше 19.06.2019. На підтвердження отримання грошових коштів у розмірі 285 551 грн 06 коп., що еквівалентно 10 775, 51 доларів США 51 цент. було складено акт прийому передач від 19.04.2019 в присутності свідка ОСОБА_3 . Вказував, що відповідач не виконав свої зобов`язання з повернення позики у строк, та продовжує протиправно користуватись позиченими коштами. Звернення позивача щодо повернення позики відповідач ігнорує, що змусило його звернутися за захистом порушеного права до суду. Окрім того, позивач вказує, що з відповідача відповідно до вимог ст. 625 ЦК України підлягає стягненню 3 % річних від суми боргу, яка відповідно до розрахунку заборгованості, складає 17 203 грн 47 коп., інфляційні витрати у розмірі 33 924 грн 13 коп., пеню за договором у розмірі 0,1 % за кожен день прострочення виконання зобов`язання у розмірі 209 594 грн 48 коп. та стягнути судовий збір у розмірі 5 462 грн. 73 коп. Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 червня 2023 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 19.04.2019 в загальному розмірі 546 273 грн 14 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 5 462 грн 73 коп. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 03 червня 2024 року заяву представника ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 червня 2023 року у даній справі залишено без задоволення. В апеляційній скарзі адвокат Ліндаєв О. С., в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить заочне рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Зазначає, що він не був належним чином повідомлений про відкриття провадження у справі згідно з ухвалою від 30.07.2021 та про дати судових засідань, оскільки суд направляв судові повістки за адресою у АДРЕСА_1 , за якою він ніколи не був зареєстрований і фактично не проживав. Звертає увагу на те, що його зареєстроване місце проживання розташоване у АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом з Єдиного державного демографічного реєстру, а направлення кореспонденції за іншою адресою суперечить вимогам статті 128 ЦПК України та Постанови Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 №

265. Наголошує, що направлення судом повідомлень у форматі коротких текстових повідомлень на мобільний номер телефону не може вважатися належним сповіщенням боржника, оскільки в матеріалах справи відсутні докази приналежності цього номера апелянту та його письмова згода на такий спосіб комунікації. Посилаючись на неотримання процесуальних документів, відповідач стверджує, що був позбавлений можливості своєчасно подати відзив на позовну заяву, надати докази й захистити свої права, що призвело до ухвалення рішення на основі виключно однобічних матеріалів позивача. Щодо суті позовних вимог, апелянт заперечує факт укладення договору безпроцентної позики грошей від 19.04.2019 на суму 285 551 грн 06 коп., що еквівалентно 10 775 доларам США 51 центу, та акта прийому-передачі від тієї ж дати. Зазначає, що вказаний правочин має явні ознаки фіктивності, оскільки сума позики є нетиповою через наявність копійок і нерівного валютного еквівалента, а внутрішня воля сторін не відповідала зовнішньому вияву. Стверджує, що підписи у графах для позичальника в договорі позики та акті прийому-передачі йому не належать, виконані іншою особою з невдалим намаганням відтворити його справжній підпис, а зі свідком передачі коштів ОСОБА_3 він ніколи не зустрічався. На обґрунтування своєї позиції відповідач посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 464/3790/16-ц щодо необхідності дослідження судами справжньої правової природи боргової розписки чи договору позики, а також від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц та постанову Верховного Суду від 02.04.2020 у справі № 638/289/18, вказуючи, що фіктивний правочин відповідно до статей 203 та 234 ЦК України не створює юридичних наслідків. Зазначає, що за відсутності основного боргу стягнення 3 відсотків річних у розмірі 17 203 грн 47 коп., інфляційних втрат у сумі 33 924 грн 13 копю та договірної пені у розмірі 209 594 грн 48 коп., а також судового збору є безпідставним. Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористались. У засіданні суду апеляційної інстанції 25.06.2026 відповідач та його представник підтримали апеляційну скаргу із викладених у ній підстав та доводів. Клопотали про призначення судової технічної експертизи документів та повторної судової почеркознавчої експерти, які колегією суддів залишені без задоволення як необґрунтовані. Позивач та його представник у судове 25.06.2026 не прибули, про час, дату та місце розгляду справи сповіщені належним чином, про причини неявки не повідомили. У попередніх судових засідання проти задоволення апеляційної скарги заперечували. Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення учасників справи та їх представників, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Щодо доводів апеляційної скарги про неналежне повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи судом першої інстанції, колегія суддів виходить із такого. З матеріалів справи вбачається, що зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання ОСОБА_1 є місто Донецьк, яке наразі є тимчасово окупованою територією України. Звертаючись із позовом, позивач вказав адресу відповідача: АДРЕСА_1 . За цією адресою суд першої інстанції направляв поштову кореспонденцію, яка відповідно до наявних у матеріалах справи відміток повернулася до суду із зазначенням про відсутність адресата за вказаною адресою. Водночас у судовому засіданні суду апеляційної інстанції 12 лютого 2025 року (що зафіксовано технічним записом судового засідання), під час встановлення особи ОСОБА_1 , останній особисто повідомив апеляційному суду, що він фактично проживає саме за адресою: АДРЕСА_1 , а також зазначив, що за цією самою адресою він обліковується як внутрішньо переміщена особа. За таких обставин твердження апелянта про те, що суд його не повідомляв про розгляд справи, є неспроможними, адже неотримання судової кореспонденції за адресою свого фактичного перебування та офіційного реєстраційного обліку як внутрішньо переміщеної особи зумовлено виключно суб`єктивною поведінкою самого відповідача, а не порушеннями з боку суду. Колегія суддів наголошує, що однією із загальних засад цивільного законодавства є принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), який покладає на учасників судового процесу обов`язку виявляти розумну процесуальну обачність та турботу про власні інтереси. Сторона, яка не забезпечує належний прийом офіційної поштової кореспонденції за місцем свого реального мешкання та офіційного обліку, несе ризики настання відповідних процесуальних наслідків. Поведінка особи, що фактично ухиляється від одержання листів суду за адресою свого дійсного перебування, не може трактуватися як порушення її права на справедливий суд і не повинна створювати штучних перешкод для здійснення правосуддя та розгляду справи впродовж розумного строку (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 18.10.2023 у справі № 947/32389/21). З огляду на таке, процесуальних порушень у діях місцевого суду в частині сповіщення відповідача не встановлено, а обов`язкові підстави для скасування судового рішення з мотивів неналежного повідомлення учасника справи відсутні. По суті вирішення спору та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Встановлено, що 19 квітня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір безпроцентної позики грошей (копія наявна в матеріалах справи). Згідно з умовами якого відповідач ОСОБА_1 отримав у борг у позивача ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 285 551,06 грн готівкою, згідно акту прийому-передач у присутності третьої особи (свідка). Вищезазначена сума в момент підписання сторонами договору еквівалентна 10 775,51 доларів США, які зобов`язувався повернути позивачу ОСОБА_2 у строк до 19.06.2019. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами виникли належним чином підтверджені правовідносини за договором позики, які відповідач протиправно не виконав. Встановивши, що 19.04.2019 між позивачем та відповідачем було укладено договір безпроцентної позики грошей у письмовій формі, згідно з умовами якого ОСОБА_1 отримав готівкою грошові кошти в розмірі 285 551 грн 06 коп. із зобов`язанням їх повернення у строк до 19.06.2019, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог. Суд першої інстанції керувався положеннями статей 1046, 1047 та 1049 ЦК України, зазначивши, що факт передачі грошових коштів підтверджується підписаним сторонами актом прийому-передачі у присутності свідка, а матеріали справи не містять жодних доказів виконання боргового зобов`язання. Застосувавши приписи статей 525, 526, 530 та 612 Цивільного кодексу України, місцевий суд наголосив на недопустимості односторонньої відмови від зобов`язання та вказав, що відповідач є таким, що прострочив його виконання. На підставі частини першої статті 1050 та статті 625 Цивільного кодексу України суд перевірив і визнав правильними надані позивачем розрахунки заборгованості, стягнувши з відповідача суму основного боргу, 3 відсотки річних у розмірі 17 203 грн 47 коп., інфляційні витрати у розмірі 33 924 грн 13 коп. та договірну пеню у сумі 209 594 грн 48 коп. Колегія суддів частково погоджується із висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона передає у власність другій стороні грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей. Частиною другою статті 1047 ЦК України визначено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику (правовий висновок у постанові Верховного Суду України від 24.02.2016 у справі № 6-50цс16). Наявність у кредитора оригіналу боргового документа свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку відповідно до презумпції, закріпленої у частині третій статті 545 ЦК України. Головним запереченням апелянта проти позовних вимог ОСОБА_2 було твердження про те, що спірний договір безпроцентної позики грошей від 19.04.2019 та акт прийому-передачі ним не підписувалися, а кошти в розмірі 285 551 гривні 06 копійок не отримувалися. З метою перевірки зазначених доводів під час апеляційного розгляду ухвалою Київського апеляційного суду від 09.04.2025 було призначено судову почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. За результатами проведення експертного дослідження суду було надано висновок експерта від 24.04.2026 № 6394/25-32, згідно з яким підпис на зворотному аркуші договору у графі для підпису «Позичальник» перед словами / ОСОБА_1 / виконаний безпосередньо ОСОБА_1 . Цим же висновком відображено, що підпис у графі для підпису «Позичальник» акта прийому-передачі позики від 19 квітня 2019 року також виконаний безпосередньо ОСОБА_1 . Таким чином, судовою експертизою повністю спростовано твердження відповідача про неналежність йому підпису. Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину, яка означає, що вчинений правочин вважається правомірним, доки ця презумпція не буде спростована. Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця відповідно до статті 1051 ЦК України. Проте заперечення позичальника щодо неотримання коштів відбувається в порядку обґрунтованого заперечення, тобто ексцепції, і тягар доведення цього факту повністю лежить на позичальнику (правовий висновок у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06.04.2026 у справі № 368/1257/21). Просте заперечення факту підписання розписки або отримання коштів за наявності оригіналу боргового документа у позикодавця є недостатнім, оскільки таке заперечення потребує беззаперечного доведення з боку відповідача, а висновок експертизи, що підтверджує автентичність підпису, остаточно закріплює баланс доказів на користь позивача. Аналогічний підхід застосовується судом касаційної інстанції у випадках, коли автентичність підписів на документах підтверджується висновками експертів, що виключає можливість визнання реального договору позики неукладеним за умови відсутності інших переконливих доказів протилежного (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 31.01.2024 у справі № 448/852/21). Оскільки факт укладення договору позики та реального отримання коштів ОСОБА_1 підтверджено належними, допустимими та достовірними доказами, а саме оригіналами документів та висновком експерта, у відповідача виникло грошове зобов`язання з повернення боргу, яке він не виконав. Стосовно доводів апеляційної скарги про фіктивність договору безпроцентної позики грошей від 19.04.2019 на підставі статті 234 ЦК України, колегія суддів виходить із такого. За змістом цивільного законодавства фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що обумовлювалися ним. Визнання правочину недійсним у зв`язку з фіктивністю вимагає обов`язкового встановлення вини осіб у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору та виник у всіх сторін правочину до моменту його укладення. Ознака вчинення правочину лише для вигляду повинна бути притаманна діям обох сторін. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти реального правового результату, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, а внутрішня воля учасників має оцінюватися в системному зв`язку з їхнім подальшим поведінковим стандартом (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 31.03.2021 у справі № 201/2832/19). Зважаючи на те, що позивач пред`явив позов про примусове виконання обов`язку в натурі та надав суду оригінали боргових документів, його волевиявлення було спрямоване на реальне настання правових наслідків договору позики, що повністю виключає ознаку обопільного умислу на фіктивність (правовий висновок у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2020 у справі № 904/3938/18). Окрім того, колегія суддів наголошує на очевидній логічній та правовій взаємовиключності процесуальних аргументів апелянта. Твердження про фіктивність правочину за природою своєї правової конструкції передбачає, що особа усвідомлювала факт вчинення дії, брала в ній безпосередню участь, але її внутрішня воля не відповідала зовнішньому прояву через прагнення приховати справжні наміри. Натомість цей аргумент повністю суперечить першочерговому запереченню відповідача про те, що він спірний договір та акт прийому-передачі взагалі не підписував і грошових коштів не отримував. Оскільки судовою почеркознавчою експертизою було категорично підтверджено автентичність підписів ОСОБА_1 на боргових документах, а відповідач не надав жодних достовірних доказів існування спільної з позивачем таємної домовленості про неукладення договору, доводи скаржника про фіктивність позики є юридично неспроможними. Щодо позовних вимог пов`язаних із простроченням виконання колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу, а також три проценти річних від простроченої суми та інфляційні витрати. Нараховані позивачем суми основного боргу, трьох відсотків річних у розмірі 17 203 грн 47 коп., інфляційних втрат у сумі 33 924 грн 13 коп. є арифметично правильними, обґрунтованими та правомірними. Водночас, щодо вимог про стягнення пені колегія суддів зазначає наступне. Позивачем було заявлено вимогу про стягнення договірної пені у розмірі 0,1 % за кожен день прострочення виконання зобов`язання за період із 20.06.2019 до 22.06.2021, що за розрахунком позивача становить 734 дні у загальній сумі 209 594 грн 48 коп. Суд першої інстанції задовольнив вказану вимогу у повному обсязі, не врахувавши нормативно-правові обмеження щодо нарахування штрафних санкцій у період дії карантину. Відповідно до пункту 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби, виконання грошового зобов`язання за договором позики, позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь позикодавця неустойку, штраф, пеню за таке прострочення. Отже законодавчому рівні передбачено спеціальний випадок звільнення позичальника від обов`язку сплатити неустойку, за якого такий обов`язок припиняється без його виконання у період дії відповідних обмежень (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 14.01.2026 у справі № 760/25019/21). Карантин на всій території України було запроваджено з 12.03.2020, у зв`язку з чим правомірним є нарахування пені виключно до моменту введення в дію зазначених обмежень, а саме за період із 20.06.2019 до 11.03.2020 включно, що становить 266 днів прострочення. Виходячи з умов договору позики, розмір пені складає 0,1 % від суми основного боргу в розмірі 285 551 грн 06 коп., що дорівнює 285 грн 55 коп. за кожен день порушення зобов`язання. Таким чином, математично обґрунтована та належна до стягнення сума пені за 266 днів становить 75 956 гривень 58 копійок. З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції про повне задоволення позовних вимог підлягає скасуванню з підстав визначених статтею 376 ЦПК України із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову та стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 285 551 грн 06 коп., 3 % річних у загальному розмірі 17 203 грн 47 коп., інфляційних витрат у розмірі 33 924 грн 13 коп. та пені за договором у розмірі 0,1 % за кожен день прострочення виконання зобов`язання в розмірі 75 956 грн 58 коп., а усього у сумі 412 635 грн 24 коп. В іншій частині вимог про стягнення пені за період із 12.03.2020 до 22.06.2021 слід відмовити у зв`язку із наявністю прямої законодавчої заборони на її нарахування. Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до вимог частини тринадцятої статті 141 ЦПК України. При поданні позовної заяви позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 5 462 грн 73 коп. Оскільки позовні вимоги задоволено частково, вказані витрати стягуються з відповідача на користь позивача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (75,54 %), що становить 4 126 грн 35 коп. За подання апеляційної скарги відповідачем було сплачено судовий збір у розмірі 8 195 грн 00 коп. Зважаючи на те, що апеляційна скарга задоволена частково (24,46 %), а рішення суду першої інстанції скасовано в частині безпідставно нарахованої пені у розмірі 133 637 грн 90 коп., витрати на оплату судового збору за подання апеляційної скарги стягуються з позивача на користь відповідача пропорційно до розміру успіху апеляційного оскарження, що становить 2 004 грн 79 коп. Витрати, пов`язані з проведенням судової почеркознавчої експертизи, у повному обсязі покладаються на відповідача, оскільки його доводи про непідписання договору позики та акта прийому-передачі за результатами експертного дослідження не знайшли свого підтвердження. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд У Х В А Л И В : Апеляційну скаргу адвоката Ліндаєва Олександра Сергійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково. Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 червня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) заборгованість за договором позики від 19 квітня 2019 року в розмірі 285 551 гривні 06 копійок, 3 % річних у розмірі 17 203 гривень 47 копійок, інфляційні витрати у розмірі 33 924 гривень 13 копійок та пеню за договором у розмірі 75 956 гривень 58 копійок, а усього у сумі 412 635 гривень 24 копійки. В іншій частині позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 4 126 гривень 35 копійок. Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 004 гривень 79 копійок. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 29 червня 2026 року. Судді Є. П. Євграфова Б. Б. Левенець В. В. Саліхов