Постанова Київський апеляційний суд № 754/8395/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження 22-ц/824/10162/2026 Справа № 754/8395/25 П О С Т А Н О В А Іменем України 24 червня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кашперської Т.Ц., суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А., за участю секретаря Діденка А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Деснянського районного суду м. Києва в складі судді Скрипки О.І., ухвалене в м. Київ 05 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи підприємця ОСОБА_3 , фізичної особи підприємця ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди та понесених судових витрат, заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, в с т а н о в и в : У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, просив стягнути з відповідачів сплачені кошти у розмірі 59500 грн., пеню у розмірі 401625 грн., моральну шкоду у розмірі 10000 грн. на користь ОСОБА_1 , покласти на відповідачів судові витрати. Позов мотивував тим, що 09 жовтня 2024 року уклав з ФОП ОСОБА_3 договір виконання робіт № 10109, який є фактично договором побутового підряду, п. 1.1 якого визначено, що виконавець ФОП ОСОБА_3 взяв на себе зобов`язання на умовах, визначених договором, виготовити за рахунок коштів замовника ОСОБА_1 вироби (меблі) відповідно до специфікацій та зразку (макету), які є невід`ємною частиною цього договору, а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу, виконавець також зобов`язується здійснити доставку, монтаж та встановлення виробу. Згідно п. 1.3, 3.1 договору виконавець зобов`язується виробити виріб у відповідності з затвердженим замовником макетом та специфікацією. Проте умови договору зі сторони виконавця у строки, визначені договором, не виконано, не здійснено вироблення товару - шафи, не здійснено відповідну доставку та монтаж виробу, до даного моменту замовнику не надано на погодження основний зразок (макет) відповідного виробу з розрахунками габаритів. Виконавець не відповідає на телефонні дзвінки замовника, ігнорує спроби замовника вирішити питання у досудовому порядку щодо виконання взятих на себе зобов`язань. Згідно п. 1.6 договору строк виготовлення становить 60 календарних днів з дати сплати замовником авансу у розмірі 60 % від ціни виробу, вказаної у п. 2.1 договору, тобто 59500 грн. Згідно п. 2.2, 2.2.1, 2.2.2 договору передбачено, що оплата за договором здійснюється у наступному порядку: 60 % від суми сплачується замовником протягом 5 робочих днів з моменту підписання договору та 100 % здійснюється після їх монтажу. 09 жовтня 2024 року, у день підписання договору замовником здійснено 100 % оплату коштів у розмірі 59500 грн. згідно квитанції АТ КБ «ПриватБанк». У момент підписання договору замовник здійснив оплату коштів за договором за допомогою POS-терміналу АТ КБ «ПриватБанк» за адресою АДРЕСА_1 та оформив споживчий кредит № 24100937272289 оплата частинами на 12 місяців у АТ КБ «ПриватБанк». Згідно з квитанцією № 089015225884 від 09 жовтня 2024 року грошові кошти у розмірі 59500 грн. були зараховані на розрахунковий рахунок ФОП ОСОБА_4 , а не ФОП ОСОБА_3 , з яким було укладено договір. Про те, що дані кошти були зараховані на розрахунковий рахунок ФОП ОСОБА_4 , позивач у момент оплати не знав, а ФОП ОСОБА_3 його про це не повідомляв. Під час підписання договору та його оплати всі необхідні реквізити на POS-терміналі АТ КБ «ПриватБанк» вносив особисто ФОП ОСОБА_3 . З грудня 2024 року ФОП ОСОБА_3 на телефонні дзвінки позивача не відповідав, частково надаючи інформацію тільки у мережі Viber. На початку січня 2025 року ФОП ОСОБА_3 спілкувався з ОСОБА_1 у телефонному режимі та усно пообіцяв виконати взяті на себе зобов`язання за договором до кінця січня 2025 року, чого ним виконано не було і на претензію про повернення коштів він відповіді не направив. 04 березня 2025 року відповідач чіткої інформації щодо повернення коштів не назвав та повідомив, що лише «збирає кошти». 24 лютого 2025 року позивач спілкувався з ФОП ОСОБА_4 щодо спірної ситуації, але остання у телефонній розмові тільки запевняла, що грошові кошти будуть повернуті ФОП ОСОБА_3 . Вважав, що має право на стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання, яке виникло на підставі договору, у розмірі 3 % від суми сплачених ним коштів на підставі положень ст. 865 ЦК України та ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період прострочення з 09 жовтня 2024 року до 21 травня 2025 року у розмірі 401625 грн. Вказував, що вимушений понад вісім місяців жити без шафи, йому завдано моральну шкоду, оскільки він позбавлений можливості використовувати меблі за призначенням, що призводить до дискомфорту у побутовому житті, витрачає час і додаткові кошти на повернення сплачених коштів за шафу, не довіряє іншим виробникам у виготовленні меблі, маючи досвід неякісного виготовлення шафи. Суму завданої моральної шкоди оцінює у розмірі 10000 грн. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 05 березня 2026 року в позові відмовлено. Позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 березня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі, покласти на відповідачів судові витрати. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на доведеність того, що договір укладено саме з ФОП ОСОБА_3 , сплачено 100 % вартості замовлення, роботи відповідачем не виконані, товар не виготовлений, не доставлений та не змонтований. Пояснював, що саме відповідач ФОП ОСОБА_3 надав позивачу термінал для оплати та фактично організував прийняття платежу. Споживач не має обов`язку перевіряти внутрішні господарські відносини між підприємцями або з`ясовувати, на який саме рахунок зараховуються кошти, якщо реквізити надані продавцем. Факт укладення договору та факт оплати в межах господарської діяльності відповідачів підтверджує виникнення зобов`язання між сторонами. Таким чином, суд безпідставно переклав ризики організації розрахунків між підприємцями на споживача. Щодо особливостей оплати через банківський продукт «Оплата частинами» та обмежень розкриття банківської таємниці, пояснював, що під час підписання договору та його оплати усі необхідні дані/реквізити на POS-терміналі АТ КБ «ПриватБанк» за адресою АДРЕСА_1 вносив особисто ФОП ОСОБА_3 . У момент підписання договору позивач здійснив оплату коштів за договором у розмірі 50500 грн. за допомогою вказаного терміналу та оформив споживчий кредит № 24100937272289 «Оплата частинами» на 12 місяців у АТ КБ «ПриватБанк» згідно заяви про надання кредиту «Оплата частинами» № 24100937272289 від 09 жовтня 2024 року на суму 59500 грн. Суд першої інстанції, фактично ставлячи під сумнів факт належної оплати позивачем вартості товару, не врахував природу розрахунків, здійснених шляхом оформлення споживчого кредиту АТ КБ «ПриватБанк» «Оплата частинами», внаслідок чого грошові кошти були перераховані банком на користь отримувача (суб`єкта господарювання), позивач набув статусу боржника перед банком, а не перед відповідачами, взаємовідносини щодо перерахування коштів між банком та отримувачем платежу є самостійними правовідносинами, учасником яких позивач не є. Посилаючись на ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», зазначав, що вимога суду щодо надання додаткових доказів перерахування коштів конкретному ФОП фактично покладає на позивача обов`язок отримати інформацію, яка є банківською таємницею та не може бути ним отримана. При цьому суд першої інстанції не скористався правом витребування доказів безпосередньо у банківської установи відповідно до ст. 84 ЦПК України, порушивши принцип доступу до правосуддя, справедливого розподілу тягаря доказування, ефективного захисту прав споживача. Зазначав, що суд першої інстанції безпідставно не надав належної оцінки електронному листуванню сторін, зокрема у месенджері Viber, що призвело до неповного з`ясування обставин справи та неправильного вирішення спору. Наводив зміст ч. 1 ст. 100 ЦПК України, вказував, що переписка у месенджерах є належним видом доказів, якщо вона містить інформацію щодо предмета спору. Позивач зазначав про наявність у нього електронного доказу та надав належним чином завірені електронні докази на папері та в позові, повідомив про наявність у нього оригіналів. Посилався на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 914/2505/17, у якій зазначено, що електронне листування може визнаватися доказом, якщо воно дозволяє встановити зміст правовідносин між сторонами, та в постанові Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року у справі № 923/1379/20, згідно якої електронне листування є частиною ділового обороту та може підтверджувати фактичні дії сторін та їх поведінку. Крім того, позивач свої претензії продублював у паперовому вигляді та направив на поштову адресу відповідачів, дані докази також наявні в матеріалах справи, але суд першої інстанції не взяв їх до уваги. Надане позивачем листування підтверджує факт комунікації між сторонами після укладення договору, визнання відповідачами існування зобов`язання, обіцянки виконати роботи або повернути кошти, ухилення від виконання зобов`язань та уникнення відповідальності. Посилався на судову практику ЄСПЛ у справі Einarsson v. Iceland, у якій Суд оцінював пост блогера в мережі Instagram на предмет ймовірної шкоди честі і гідності особи, при цьому ЄСПЛ оцінював допис, поширення та коментарі до публікації, зафіксовані у формі скріншотів, сприймаючи їх за належні та допустимі докази. У іншій справі Gorlov and Others v. Russia, аби довести постійний нагляд за ув`язненою особою, заявники використали скріншоти з камер відеоспостереження, які суд також вважав допустимим і належним доказом, отже іноземна та міжнародна практика не вбачає проблем у фіксації змісту веб-сторінок за допомогою скріншотів. Вказував, що сам по собі факт подання переписки у вигляді скріншотів не є підставою для її відхилення, якщо інша сторона (відповідачі) не спростували її достовірність, а позивач готовий надати оригінал суду для огляду. Зазначав, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки аудіозаписам телефонних розмов між позивачем та відповідачами, що призвело до неповного з`ясування обставин справи та порушення принципу всебічного дослідження доказів. Стверджував, що надані аудіозаписи підтверджують факт комунікації між сторонами після укладення договору, визнання відповідачем отримання коштів, обіцянки виконати зобов`язання або повернути кошти, ухилення від виконання зобов`язань. Відповідачі в свою чергу не спростували достовірність аудіо записів, не заявляли про їх фальсифікацію та не заперечували факт участі у відповідних розмовах. Посилався на вимоги ст. 526, 530, 837 - 864 ЦК України, ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», вказував, що виготовлення меблів за індивідуальним замовленням є споживчим підрядом, тобто суд першої інстанції повинен був при розгляді справи врахувати спеціальні норми права, які захищають споживача та регламентують, що вимоги споживача щодо повернення коштів, якщо роботи не виконані у визначений строк, повинні бути виконані. У даній справі відповідачі не виконали роботу, не поставили товар, не повернули кошти, незважаючи на це, суд не застосував спеціальні норми законодавства про захист прав споживачів, що призвело до неправильного вирішення справи по суті. Крім того, суд першої інстанції неправильно оцінив надані докази та не врахував, що відповідачі не подали відзиву, не надали жодного доказу виконання робіт, не спростували факту отримання коштів. Таким чином, суд порушив принципи змагальності, повного та всебічного дослідження доказів і поклав на споживача надмірний стандарт доказування. Вказував, що судом встановлено, що оплата була здійснена на рахунок ФОП ОСОБА_4 , проте на досліджено, чи перебувають відповідачі у господарських відносинах, чи здійснювалась діяльність спільно, чи виступала ФОП ОСОБА_4 платіжним агентом або партнером ФОП ОСОБА_3 . Фактичне отримання коштів підприємцем у межах виконання договору свідчить про виникнення цивільно-правового зобов`язання. Відтак, відповідальність перед споживачем несуть обидва відповідачі. Щодо порушення судом принцип справедливого судового розгляду, зазначав, що відповідачі фактично отримали кошти, не виконали договір, не з`явилися до суду, не надали доказів виконання зобов`язань. Проте суд переклав негативні наслідки їх поведінки на споживача, що суперечить принципам добросовісності, справедливості, ефективного захисту прав споживачів. Вказував, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки участі обох відповідачів у спірних правовідносинах та дійшов помилкового висновку щодо відсутності підстав для притягнення їх до відповідальності. Наводив зміст ч. 1 ст. 541, ст. 543 ЦК України, зазначав, що матеріалами справи встановлено, що договір укладено з ФОП ОСОБА_3 , оплата здійснена на рахунок ФОП ОСОБА_4 , реквізити для оплати надавалися саме ФОП ОСОБА_3 , фактичні дії відповідачів були узгодженими та спрямованими на отримання коштів від позивача. Таким чином, відповідачі діяли узгоджено, що свідчить про спільність їхніх дій у межах виконання (та невиконання) зобов`язання. Зазначав, що навіть у разі відсутності прямих договірних відносин між позивачем та ФОП ОСОБА_4 остання фактично отримала грошові кошти, не надала жодного зустрічного виконання і відповідно до ст. 1212 ЦК України зобов`язана повернути безпідставно набуте майно, що створює самостійну підставу відповідальності, яка також може застосовуватись в солідарному порядку. Але суд першої інстанції при ухваленні рішення не застосував норми права, які підлягали застосуванню, не дослідив характер взаємодії між відповідачами, не встановив правову природу отримання коштів ФОП ОСОБА_4 , не застосував норми про солідарну відповідальність. Звертав увагу, що суд першої інстанції при ухваленні рішення виходив виключно з цивільно-правової площини, ігноруючи факти, що свідчать про вчинення відповідачами кримінального правопорушення. Зокрема, 12 грудня 2025 року Оболонським УП ГУНП у м. Києві було зареєстровано кримінальне провадження № 12025100050003011 за ознаками ч. 2 ст. 190 КК України, і згідно витягу з ЄРДР, ОСОБА_3 , діючи за попередньою змовою групою осіб, шляхом обману під приводом виготовлення меблів заволодів коштами ОСОБА_1 у розмірі 59500 грн. Дана сума повністю збігається з предметом позову у цій справі. Неврахування судом цих обставин призвело до хибного висновку про відсутність порушень з боку відповідачів. Вказував, що суд першої інстанції проігнорував системність протиправної діяльності відповідачів, розглянувши справу як ізольований випадок, хоча матеріали справи свідчать про інше. Зокрема в публічному доступі містяться численні повідомлення інших осіб щодо аналогічних дій відповідачів, дана інформація є відкритою та доступною, проте суд не надав їй належної правової оцінки. Підсумовував, що суд першої інстанції припустився системних помилок, які свідчать про формальний підхід до розгляду справи, а саме не дослідив усі надані докази, проігнорував істотні обставини справи, неправильно розподілив тягар доказування, не застосував норми спеціального законодавства, дійшов висновків, які прямо суперечать матеріалам справи. Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає. Відмовляючи у позові ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив того, що у матеріалах справи відсутній належний доказ (квитанція, платіжна інструкція, банківська виписка тощо), який би свідчив про оплату позивачем 59500 грн. відповідачу ФОП ОСОБА_3 у порядку та розмірі, визначеному договором, і оскільки відсутні докази виконання позивачем п. 2.1 договору щодо оплати замовлених послуг, то відсутні і підстави для стягнення з відповідача ФОП ОСОБА_3 вказаної суми, а також пені за невиконання умов договору на підставі положень ч. 5 ст. 10 ЗУ «Про захист прав споживачів» в розмірі 401625 грн. та моральної шкоди. Відмовляючи в частині вимог до відповідача ФОП ОСОБА_4 , суд першої інстанції виходив із того, що між позивачем та відповідачем ФОП ОСОБА_4 відсутні будь-які договірні відносини, вона не є стороною договору, укладеного між позивачем та ФОП ФОП ОСОБА_3 , і будь-які підстави покладати на неї відповідальність за невиконання ними умов договору відсутні, крім того, у матеріалах справи також відсутні належні та допустимі докази перерахування позивачем відповідачу ФОП ОСОБА_4 грошових коштів в розмірі 59500 грн. Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне. З матеріалів справи вбачається, що 09 жовтня 2023 року ФОП ОСОБА_3 (виконавець) та ОСОБА_1 (замовник) уклали договір виконання робіт № 10109, згідно п.1.1 якого виконавець бере на себе зобов`язання на умовах, визначених цим договором, виготовити за рахунок коштів замовника вироби (меблі) відповідно до специфікації та зразку (макету), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Виконавець також зобов`язується здійснити доставку, монтаж та встановлення виробу за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідно до п. 2.1 договору, загальна вартість виробу складає 59500 грн., авансовий платіж складає 59500 грн. За умовами п.1.5 договору, строк виготовлення орієнтовно становить 60 календарних днів з дати сплати замовником авансу в розмірі 60 % від ціни виробу. Згідно п. 2.2. договору, оплата за цим договором здійснюється в наступному порядку: перша частина в розмірі 60 % від суми сплачується замовником у готівковій або безготівковій формі протягом 5 робочих днів з дати підписання цього договору та специфікації. У разі приймання виконавцем від замовника першої частини платежу у готівковій формі виконавець на підтвердження отриманих від замовника коштів зобов`язаний видати замовнику підтверджуючий документ відповідно до законодавства (розрахункову квитанцію тощо) (а. с. 8 - 9). Також позивачем надано квитанцію АТ КБ «ПриватБанк» із позначкою терміналу « ОСОБА_4 », із текстом наступного змісту: «Кількість платежів

12. Я ОСОБА_1 , паспорт НОМЕР_1 , підтверджую зобов`язання за договором 24100937272289 від 09 жовтня 2024 року і доручаю банку встановити регулярний платіж з картки НОМЕР_2 на погашення заборгованості за карткою НОМЕР_3 , розмір кредиту 59 500 грн., графік погашення оплати - щомісяця до 9 числа у розмірі 4964,28 грн., в т.ч. відсоток 0,01 % - 5.95 грн., перший платіж 09 жовтня 2024 року, останній платіж 09 вересня 2025 року. Виписка в Приват24. З умовами та правилами надання банківських послуг на www.pb.ua ознайомлений і згоден. Сума 59 500 грн.» (а. с. 10). Також позивачем надано документи про оформлення ним в електронному вигляді 09 жовтня 2024 року у АТ КБ «ПриватБанк» кредиту за програмою «Оплата частинами» на підставі заяви про надання кредиту «Оплата частинами» 24100937272289 (а. с. 11 - 16). На а. с. 18 - 19 наявна роздруківка спілкування в месенджері Viber від імені особи жіночої статі із співрозмовником «Данило Київшафа РОЗВОД шафу не зробили» за номером телефону НОМЕР_4 в грудні 2024 - лютому 2025 році. На а. с. 20 - 30 знаходяться копії претензій, направлених на поштові та електронну адресу відповідачів з вимогою повернення коштів та розірвання договору від 09 жовтня 2024 року № 10109. Згідно витягів з ЄДРПОУ, ОСОБА_5 зареєстрований як фізична-особа підприємець 04 червня 2018 року, місцезнаходження АДРЕСА_3 , основний вид діяльності - виробництво інших меблів (основний), номер телефону НОМЕР_5 (а. с. 31). ОСОБА_4 зареєстрована як фізична-особа підприємець 22 вересня 2023 року, місцезнаходження АДРЕСА_4 , основний вид діяльності - виробництво інших меблів (основний), номер телефону НОМЕР_6 (а. с. 32). Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відповідно до положення ч. 1 ст. 5 Закону України «Про захист прав споживачів», держава забезпечує споживачам захист їх прав, надає можливість вільного вибору продукції, здобуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання продукції іншими законними способами в обсязі, що забезпечує рівень споживання, достатній для підтримання здоров`я і життєдіяльності. Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст.11 цього Кодексу. Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини. Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У частині 1 ст. 627 ЦК України вказано, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 2 ст. 628 ЦК України). Згідно ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до частин 1 та 3 ст. 865 ЦК України, за договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. До відносин за договором побутового підряду, не врегульованих цим Кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів. Частиною 2 ст. 873 ЦК України передбачено, що робота оплачується замовником після її остаточного передання підрядником. За згодою замовника робота може бути ним оплачена при укладенні договору побутового підряду шляхом видачі авансу або у повному обсязі. У відповідності до ч. 1, 3 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов`язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків. Відповідно до частин 2, 3 ст. 849 ЦК України, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків. Якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок підрядника. Як зазначено у ч. 2 ст. 852 ЦК України, за наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг) і вимагати відшкодування збитків, якщо виконавець своєчасно не приступив до виконання зобов`язань за договором або виконує роботу так повільно, що закінчити її у визначений строк стає неможливим. Згідно із п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, у тому числі: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, розірвання договору; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з частинами першою та другою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі. Відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 № 88, первинний документ - це документ, створений у письмовій або електронній формі, який містить відомості про господарську операцію. Типова форма, за якою здійснюється облік доходів і витрат фізичними особами підприємцями і фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність та Порядок ведення типової форми, за якою здійснюється облік доходів і витрат, фізичними особами підприємцями і фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність (далі Порядок № 261), затверджені наказом Міністерства фінансів України від 13 травня 2021 №

261. Відповідно до п.п. 6 п. 1 Порядку № 261 документами, які підтверджують витрати, можуть бути, зокрема, платіжне доручення, прибутковий касовий ордер, квитанція, фіскальний чек, акт закупки (виконаних робіт, наданих послуг) та інші первинні документи, що засвідчують факт оплати товарів (робіт, послуг). Порядок оформлення розрахункових документів при проведенні розрахункових операцій за готівку в сфері торгівлі, громадського харчування та послуг визначено Законом України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг». Пунктом 15 ст. 3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» визначено, що суб`єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також операції з приймання готівки для подальшого її переказу зобов`язані, зокрема, надавати покупцю товарів (послуг) за його вимогою чек, накладну або інший письмовий документ, що засвідчує передання права власності на них від продавця до покупця з метою виконання вимог Закону України «Про захист прав споживачів». Розрахунковий документ - документ встановленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, видатковий чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, операцій з видачі готівкових коштів держателям електронних платіжних засобів, отримання (повернення) коштів, торгівлю валютними цінностями в готівковій формі, створений в паперовій та/або електронній формі (електронний розрахунковий документ) у випадках, передбачених цим Законом, зареєстрованим у встановленому порядку реєстратором розрахункових операцій або програмним реєстратором розрахункових операцій, чи заповнений вручну (стаття 2 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг»). Відповідно до п.6 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління НБУ 29 грудня 2017 № 148, суб`єкти господарювання мають право здійснювати розрахунки готівкою протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами: 1) між собою - у розмірі до 10000 (десяти тисяч) гривень включно; 2) з фізичними особами - у розмірі до 50000 (п`ятдесяти тисяч) гривень включно. Платежі понад установлені граничні суми проводяться через надавачів платіжних послуг шляхом переказу коштів із рахунку на рахунок або внесення коштів до кас надавачів платіжних послуг для подальшого їх переказу на рахунки. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру. Судом першої інстанції обґрунтовано встановлено, що між позивачем та відповідачем ФОП ОСОБА_3 було укладено договір підряду на виготовлення меблів, за умовами якого строк виготовлення меблів орієнтовно становить 60 календарних днів з дати сплати замовником авансу, разом із тим, у матеріалах справи відсутні належні докази (квитанція, платіжна інструкція, банківська виписка тощо) сплати позивачем відповідачу ФОП ОСОБА_3 зазначених грошових коштів за вказаним договором відповідно до п. 2.1 договору в розмірі 59500 грн. Суд першої інстанції вмотивовано відхилив посилання позивача в якості доказів на електронне листування, зазначивши, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням. Такі висновки узгоджуються з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21, постановах Верховного Суду від 30 травня 2025 року у справі № 369/13647/17, від 25 лютого 2026 року у справі № 161/342/24 та інших. У долученому до зустрічного позову листуванні в мобільному застосунку «Viber» в грудні 2024 - лютому 2025 років авторство сторін достеменно не підтверджено, співрозмовник позивача (його уповноваженої особи), позначений як «Данило Київшафа РОЗВОД шафу не зробили», користується номером телефону НОМЕР_4 , який не співпадає з жодним із номерів телефонів даного відповідача згідно витягу з ЄДРПОУ ( НОМЕР_7 ), скріншоти містять зміст повідомлень, у яких відсутні посилання саме на договір від 09 жовтня 2024 року № 10109, які б могли підтверджувати обставини виконання зобов`язань за цим договором. Аудіозаписи розмов, долучені до матеріалів справи, також не можуть вважатися належними та допустимими доказами на підтвердження обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, враховуючи, що співрозмовників на таких записах не ідентифіковано, з цих аудіозаписів неможливо встановити дату, час та місце, коли та де така розмова відбувалася. Відповідних експертиз про встановлення належності голосів конкретним особам позивачем не заявлялось. За даних обставин апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги, що суд першої інстанції безпідставно не надав належної оцінки електронному листуванню сторін, зокрема у месенджері Viber, а також аудіозаписам телефонних розмов з відповідачами, що призвело до неповного з`ясування обставин справи та неправильного вирішення спору. Посилання позивача на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 914/2505/17, у якій зазначено, що електронне листування може визнаватися доказом, якщо воно дозволяє встановити зміст правовідносин між сторонами, та в постанові Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року у справі № 923/1379/20, згідно якої електронне листування є частиною ділового обороту та може підтверджувати фактичні дії сторін та їх поведінку, судову практику ЄСПЛ у справі Einarsson v. Iceland, Gorlov and Others v. Russia, не впливають на правильність рішення суду першої інстанції, яке вищевикладеним правовим висновкам не суперечить. Доводи апеляційної скарги, що надане позивачем листування підтверджує факт комунікації між сторонами після укладення договору, визнання відповідачами існування зобов`язання, обіцянки виконати роботи або повернути кошти, ухилення від виконання зобов`язань та уникнення відповідальності, є помилковими, з огляду на те, що претензії направлено позивачем в односторонньому порядку і будь-яких відповідей, у яких відповідачами визнавалися би викладені в позові обставини, матеріали справи не містять. Відтак, встановивши, що докази виконання позивачем п. 2.1 договору щодо оплати замовлених послуг останнім не надано, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, про відсутність підстав для стягнення з ФОП ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 вартості виробу в розмірі 59500 грн., а також пені за невиконання умов договору на підставі положень ч.5 ст.10 ЗУ «Про захист прав споживачів» в розмірі 401625 грн. Крім того, апеляційний суд враховує, що у позові зазначено дату укладення договору виконання робіт № 10109 як 09 жовтня 2024 року, хоча безпосередньо в самому договорі зазначено, що він укладений 09 жовтня 2023 року. Змін чи доповнень до договору в частині уточнення дати його укладення сторонами в подальшому не вносилось (а. с. 8). В частині вимог до відповідача ФОП ОСОБА_4 апеляційний суд погоджується з обґрунтованими висновками суду першої інстанції, що оскільки між ФОП ОСОБА_4 та позивачем відсутні будь-які договірні відносини, вона не є стороною договору, укладеного між позивачем та ФОП ОСОБА_3 , будь-які підстави покладати на неї відповідальність за невиконання ними умов договору відсутні. Водночас, з метою повного та всебічного з`ясування обставин, що мають значення для справи, суд першої інстанції дослідив надану позивачем квитанцію АТ КБ «ПриватБанк» із позначкою терміналу «ФОП ОСОБА_4 », у якій міститься текст «Кількість платежів

12. Я ОСОБА_1 , паспорт НОМЕР_1 , підтверджую зобов`язання за договором 24100937272289 від 09 жовтня 2024 року і доручаю банку встановити регулярний платіж з картки НОМЕР_2 на погашення заборгованості за карткою НОМЕР_3 , розмір кредиту 59 500 грн., графік погашення оплати - щомісяця до 9 числа у розмірі 4964,28 грн., в т.ч. відсоток 0,01 % - 5.95 грн., перший платіж 09 жовтня 2024 року, останній платіж 09 вересня 2025 року. Виписка в Приват24. З умовами та правилами надання банківських послуг на www.pb.ua ознайомлений і згоден. Сума 59 500 грн.» (а. с. 10). Апеляційний суд погоджується з правильною оцінкою даного доказу судом першої інстанції, а саме, що вказана квитанція не доводить факту перерахування суми 59500 грн. відповідачу ФОП ОСОБА_4 , а лише підтверджує факт укладання позивачем кредитного договору з АТ КБ «ПриватБанк», жодних інших даних, в тому числі і щодо перерахування будь-якому вказаної суми, зокрема графи «отримувач платежу» та відповідних реквізитів отримувача, вказана квитанція не містить, при цьому із клопотаннями про витребування доказів на підтвердження факту зарахування коштів будь-кому з відповідачів позивач до суду не звертався. За недоведеності та необґрунтованості позову суд першої інстанції дійшов вмотивованого висновку про відмову в задоволенні заявлених вимог про стягнення коштів, а також похідних вимог про відшкодування моральної шкоди. Доводи апеляційної скарги, що позивачем сплачено 100 % вартості замовлення, що факт укладення договору та факт оплати в межах господарської діяльності відповідачів підтверджує виникнення зобов`язання між сторонами, і що саме відповідач ФОП ОСОБА_3 надав позивачу термінал для оплати та фактично організував прийняття платежу, відхиляються апеляційним судом як припущення, з огляду на відсутність в матеріалах справи належних та допустимих доказів того, що квитанція АТ КБ «ПриватБанк» із позначкою POS-терміналу «ОСОБА_4.» від 09 жовтня 2024 року має відношення до виконання договору виконання робіт № 10109 як 09 жовтня 2024 року, що договір укладено в межах спільної господарської діяльності відповідачів і така взагалі здійснюється, а також, що за цією квитанцією, яка по суті є дорученням банку встановити регулярний платіж, здійснювалася фактична сплата коштів. Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції, фактично ставлячи під сумнів факт належної оплати позивачем вартості товару, не врахував природу розрахунків, здійснених шляхом оформлення споживчого кредиту АТ КБ «ПриватБанк» «Оплата частинами», внаслідок чого грошові кошти були перераховані банком на користь отримувача (суб`єкта господарювання), позивач набув статусу боржника перед банком, а не перед відповідачами, взаємовідносини щодо перерахування коштів між банком та отримувачем платежу є самостійними правовідносинами, учасником яких позивач не є, правильних висновків суду першої інстанції не спростовують, з огляду на те, що ОСОБА_1 у позові посилався на сплату ним саме 59500 грн., і саме цю суму коштів просив стягнути на свою користь з відповідачів. Апеляційний суд відхиляє необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції повинен був при розгляді справи врахувати спеціальні норми права, які захищають споживача та регламентують, що вимоги споживача щодо повернення коштів, якщо роботи не виконані у визначений строк, повинні бути виконані, з огляду на конкретні положення п. 1.5 договору виконання робіт, погоджені сторонами, згідно яких орієнтовний 60-денний строк виконання виробу починає перебіг саме з дати сплати замовником авансу, і враховуючи недоведеність сплати цих коштів позивачем. Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Відповідно до частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно частини першої статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Стаття 80 ЦПК України передбачає достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Отже, за змістом цих норм процесуального права сторона справи зобов`язана та має право довести обставини, на які вона посилається на підставі доказів, які вона надає самостійно або за допомогою суду. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 13 ЦПК України). Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 3 ст. 13 ЦПК України). Відтак, доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не скористався правом витребування доказів безпосередньо у банківської установи відповідно до ст. 84 ЦПК України, порушивши принцип доступу до правосуддя, справедливого розподілу тягаря доказування, ефективного захисту прав споживача, не ґрунтуються на вищевикладених положеннях ЦПК України та відхиляються апеляційним судом. Апеляційний суд не може погодитись з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції неправильно оцінив надані докази та не врахував, що відповідачі не подали відзиву, не надали жодного доказу виконання робіт, не спростували факту отримання коштів, чим суд порушив принципи змагальності, повного та всебічного дослідження доказів і поклав на споживача надмірний стандарт доказування, виходячи з наступного. Оскільки в матеріалах справи відсутні заяви відповідачів про визнання позову, і оскільки саме на позивача в силу положень ст. 12, 13 ЦПК України покладається доведення обставин, на які він посилається на підтвердження своїх вимог, відтак неподання ФОП ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_4 відзивів на позовну заяву та апеляційну скаргу із запереченнями проти викладених позивачем обставин, зустрічних доказів саме по собі не свідчить про визнання ними обставин, на які посилається позивач, або про наявність підстав для визнання судом цих обставин встановленими. Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції не досліджено, чи перебувають відповідачі у господарських відносинах, чи здійснювалась діяльність спільно, чи виступала ФОП ОСОБА_4 платіжним агентом або партнером ФОП ОСОБА_3 , є необґрунтованими, оскільки позивач не лише не надав суду будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження цих обставин, а й взагалі не посилався на них у позові. Доводи позивача, що фактичне отримання коштів підприємцем у межах виконання договору свідчить про виникнення цивільно-правового зобов`язання, що фактичні дії відповідачів були узгодженими та спрямованими на отримання коштів від позивача, відповідачі діяли узгоджено, їхні дій у межах виконання (та невиконання) зобов`язання були спільними, ґрунтуються на припущенні ОСОБА_1 щодо факту перерахування ним суми 59500 грн. відповідачу ФОП ОСОБА_4 на виконання умов договору, яке не знайшло свого підтвердження під час розгляду справи, є неспроможними та відхиляються апеляційним судом. Доводи ОСОБА_1 , що навіть у разі відсутності прямих договірних відносин між позивачем та ФОП ОСОБА_4 остання фактично отримала грошові кошти, не надала жодного зустрічного виконання і відповідно до ст. 1212 ЦК України зобов`язана повернути безпідставно набуте майно, що створює самостійну підставу відповідальності, яка також може застосовуватись в солідарному порядку, не є самі по собі підставою для задоволення його позову, враховуючи таке. Посилаючись на можливість перекваліфікації судом позову, ОСОБА_1 залишено поза увагою, що застосування судом принципу «jura novit curia» («суд знає закони») не є безмежним. У рішенні Європейського суду з прав людини від «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) було констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказує на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо: справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу. Так, при зверненні до суду з даним позовом ОСОБА_1 обрав спосіб захисту у вигляді договірних способів, та здійснював доведення заявлених вимог саме у межах договірної конструкції, що передбачає інший предмет доказування, а тому, за відсутності заперечень відповідачів, у суду першої інстанції не було підстав для перекваліфікації позову. Апеляційний суд не може погодитися з безпідставними доводами апеляційної скарги, що суд першої інстанції при ухваленні рішення виходив виключно з цивільно-правової площини, ігноруючи факти, що свідчать про вчинення відповідачами кримінального правопорушення, з огляду на те, що такі обставини не були підставами позову ОСОБА_1 і вперше про них заявлено лише у апеляційній скарзі, до якої позивачем також вперше долучено копію витягу з витягу з ЄРДР про реєстрацію кримінального провадження 12 грудня 2025 року Оболонським УП ГУНП № 12025100050003011 за ознаками ч. 2 ст. 190 КК України. Апеляційний суд наголошує, що відповідно до ч. 6 ст. 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції, та водночас констатує, що сам по собі факт реєстрації кримінального провадження (внесення відомостей до ЄРДР) до моменту ухвалення вироку, який набрав законної сили, не є доказом вчинення правопорушення певною особою. Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції проігнорував системність протиправної діяльності відповідачів, розглянувши справу як ізольований випадок, хоча матеріали справи свідчать про інше, а саме в публічному доступі містяться численні повідомлення інших осіб щодо аналогічних дій відповідачів, і дана інформація є відкритою та доступною, проте суд не надав їй належної правової оцінки, - також відхиляються апеляційним судом відповідно до ч. 6 ст. 367 ЦПК України, оскільки такі обставини не були підставами позову ОСОБА_1 і вперше про них заявлено лише у апеляційній скарзі, а особисте сприйняття позивачем певної інформації як загальновідомої та доступної не покладає на суд процесуального обов`язку за власною ініціативою відшукувати докази на користь позивача із відкритих джерел. Таким чином, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погоджується апеляційний суд, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог про стягнення грошових коштів та моральної шкоди, а отже позов є недоведеним та не підлягає задоволенню. Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з судовим рішенням та відхиляються апеляційним судом. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 березня 2026 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 25 червня 2026 року. Головуючий: Кашперська Т.Ц. Судді: Фінагеєв В.О. Яворський М.А.